Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

ЮрХіт

Есе. Журналіст як еквілібрист. Про успіх і без/відповідальність журналіста, або як закоханому не занапаститися

02.05.2009

Проект есе за матеріалами першої сесії ШПЖ „Нова Україна”

В’ячеслав Бігун, вчений-юрист, юридичний журналіст (slavik@bihun.info)

У квітні 2009 року розпочала роботу Школа професійної журналістики „Нова Україна”. Одне з її завдань, за словами директора Школи Ігоря Когута, наповнити „якісно новим” змістом поняття „Україна”. Зокрема, у сфері журналістики. Під час першої сесії Школи слухачі, а це молоді, але вже досвідчені журналісти різних видів ЗМІ та регіонів України, спілкувалися з відомими в Україні медіа-фахівцями. Цей огляд – есе, авторський синтез (усі непорозуміння – на совісті автора) за фрагментами кількох презентацій сесії. Його головна тема – відповідальність. А також – успіх відповідального журналіста в Україні.

 

НЕ ВІДПОВІДАЛЬНИЙ ЗА НАСЛІДКИ ЖУРНАЛІСТ

Якою мірою журналіст відповідає за наслідки, спричинені виходом своїх матеріалів?

Визнані журналісти Андрій Куликов і Андрій Шевченко запропоновували концепції відповідальності журналіста, які, як видається, є діаметрально протилежними.

Почнемо з Андрія Шевченка. Він радить журналістам: «ніколи, ніколи, ніколи не думай про наслідки». Цю настанову, канон, якщо хочете, Андрій обґрунтовує власним досвідом і прикладом, які наведені далі.

Перше обґрунтування випливає з відомої з журналістських студій гри в „Теда Шульца”.

Журналістам, які грають цю гру, пропонується уявити ситуацію і стати Тедом Шульцом. Останній, новинар однієї з провідних газет у США, на початку 1960-их років отримує інформацію про плани властей США здійснити військову операцію, заколот проти тодішнього режиму Фіделя Кастро на Кубі. За інформацією операція, начебто, має розпочатися за кілька днів. Журналіст, аби підтвердити чи спростувати її, телефонує в Пентагон чи то в ЦРУ. Службовці цих відомств зв’язуються з президентом США. Останній вирішує зустрітися з журналістом. Президент підтверджує інформацію про операцію, але намагається переконати його не друкувати її.

Учасники гри грають обидві ролі: журналіста та президента, наводячи аргументи на користь певної позиції. Наприклад, президент (а це наче сам Дж. Кеннеді) переконує журналіста не друкувати новину з міркувань національної безпеки, патріотизму, можливості згодом отримати ексклюзивну інформацію. Пропонуються ідеї фізично усунути чи підкупити журналіста  тощо.

Ведучий гри (в ролі журналіста чи президента) не дає себе переконати. Й гравцям (тобто, реальним журналістам) пропонується кожному визначитися: друкувати чи не друкувати інформацію. Більшість журналістів вирішує не друкувати.

Згодом дізнаємося, що ця ситуація справжня. Інформація про операцію не друкується, оскільки президент переконує редактора газети. Натомість, з’являється спростування. Журналіст (і редактор) діють як справжні патріоти, втрачаючи шанс стати успішним. Відтак відбувається операція, яка завершується провалом.

Ситуація розв’язується тим, що президент під час публічного обговорення наслідків операції на телебаченні публічно запитує журналіста, звертаючись до нього із закидом: ви ж знали про операцію, тож чому її не друкували? Нашою мовою, він не виконав свого обов’язку як журналіст. В плані успіху журналіст виявляється в повних дурнях.

Цей приклад, на думку Шевченка, підтверджує: наслідки – це не те, що має турбувати журналіста. На додаткове підтвердження своєї позиції Шевченко наводить приклад із власної журналістської кар’єри.

Квітень 2001 року. У Верховній Раді ставить питання про недовіру Уряду, який очолює В. Ющенко. В тодішнього Президента Л. Кучми збираються лідери фракцій, аби визначитися, як діяти далі. Шевченко робить матеріал за результатами зустрічі в Кучми. В студії на переконливе прохання редактора він не „ставить” у сюжет синхрон О. Турчинова, голова ідея якого Кучма, по суті, „здав” Ющенка. Відтак відставка Ющенка. Шевченко згодом сильно шкодує, що не переконав редактора, який вважав, що вихід синхрону може нашкодити.

Шевченко нині задається питанням: якою був би розвиток подій, навіть, хід історії України, якщо б він переконав редактора?

Й хоча він свідомий того й навіть задоволений тим, як обернулася його доля, він таки вважає, що своєї місії тоді, як журналіст не виконав. Відтак, каже він повчально своїм колегам: ніколи не думайте про наслідки. Це – не ваша справа.

 

ЖУРНАЛІСТ, ВІДПОВІДАЛЬНИЙ ЗА НАСЛІДКИ ДЛЯ СПІВГРОМАДЯН

Андрій Шевченко не мав змоги, як слухачі Школи, чути виступу Андрія Куликова. Останній по суті заперечував концепцію Шевченка. Принаймні, частково. Як?

Андрій Куликов пропонує те, що можна назвати концепцією „відповідального за наслідки журналіста”. Куликов вважає, що журналіст має завжди думати і зважати на наслідки, ефект своїх матеріалів (статей, інтерв’ю, ефірів тощо). Це правило має істотне уточнення і виняток: журналіст має зважати на наслідки для „співгромадян”. Відповідаючи на критику свого підходу щодо критеріїв поняття „співгромадянин”, Куликов конкретизує: уживає цей термін, то він є конкретнішим за термін „суспільство”. Тим самим він відмежовує тих, щодо кого за наслідки не варто переживати – можновладці. Чому? Тому що вони „більш захищені” – своїм положенням, грошима тощо.

Куликов, як і Шевченко, обґрунтовує запропоновану настанову на прикладах із власного досвіду. Перший – це досвід інтерв’ю під час роботи в пропагандистській українській англомовній газеті радянської доби. Журналіст розмістив інтерв’ю з американцем, з яким випадково познайомився і зблизився.  Американець в інтерв’ю критично висловився щодо тодішнього уряду США. Інтерв’ю здалося тоді Куликову вдачею (відповідало ідеології), однак воно, рефлексує нині Куликов, спотворило уявлення читача про США, оскільки представляло думку однієї, випадкової людини з глибинки. Не менш важливим (а може й більш важливим) є те, що Куликов лише згодом утямив, що цей матеріал може зашкодити самому американцю. Все обійшлося (для них обох), але так зародилося правило.

Другий приклад Куликова – це інтерв’ю часів його роботи в Українській службі „Бі-Бі-Сі” з одним відомим вченим-істориком. Тема – Володимир Великий. Як стверджує Куликов, ставлячи запитання, він неточно процитував напис на пам’ятнику Володимира Великого в Лондоні, повз якого постійно проходив. Цим, вважає він, мало того, що було введено в оману слухачів, але й вченого: це могло спричинити кінець його кар’єри чи нашкодити йому. Все, знову ж таки, обійшлося для вченого й самого Куликова, але з цього журналіст виніс правило: зважаючи на наслідки, перевіряй й вивіряй запитання, ретельного готуйся, аби не заподіяти шкоди співгромадянинові.

Куликов запропонував концепцію відповідальності журналіста на засадах самоконтролю, в основі якого не лише професіоналізм, але й совість. Критерій самоконтролю – можлива шкода співгромадянину. На питання слухачів Школи, як діяти, коли контроль здійснюється ззовні й з таким журналіст не згоден, Андрій Куликов відповів, з-поміж іншого, такою порадою: журналіст повинен мати другу професію.

 

 

ВІДПОВІДАЛЬНИЙ ЗА СВІЙ УСПІХ ЖУРНАЛІСТ

Про те, що журналіст повинен мати другу професію, опосередковано нагадав Олександр Богуцький. Під час своєї презентації він, здавалося б, вже готовий був звільнити когось із своїх колег із каналу. Це після того, як йому сказали, що в вечірньому ефірі еторично-розважальної частини каналу знову з’явилися дівчата без спідньої білизни. Благо, що один із учасників Школи, зробив фото кадру, й після його перегляду, Богуцький „питання зняв”: дівчата були вдягнуті, на його думку, належно.

На питання, чи етично „пускати” такі програми в ефір, О. Богуцький відповів: це питання вибору. Але цей вибір, треба сказати, наперед зумовлений. Чим? Позицією „медіа–бізнес”.

Як стати успішним у такому бізнесі журналісту? Цій темі Богуцький присвятив найбільше часу. Головна ж ідею в плані нашої теми: журналіст сам відповідальний за свій успіх.

Хоча, вважає Богуцький, нема універсального секрету успіху журналіста, він радить дотримуватися деяких правил. Так, він радить «зрозуміти, що ви можете робити краще за інших», й працювати з цим у „ефективних медіа”. Такими він вважає ті, які заробляють найбільше і дають максимум можливостей („провідні телеканали”). Богуцький додає, що сподіватися можна лише на себе, тобто свої знання та зв’язки. Головне ж правило успіху: роби те, що не можуть зробити інші і за менші гроші. Далі – не зупиняйся, працюй на себе, постійно капіталізуючи „себе як бренд”. Також пам’ятай, що всі події, які відбуваються навколо, стосуються тебе: покращують чи девальвують твій особистий бренд (наприклад, йдеться про зайняту позицію під час звільнення інших колег, робочі моменти тощо).

Повертаючись до наших баранів. Здавалося б усе просто: будь професіоналом і працюй краще за менші гроші. Втім саме тут виникає серйозна проблема й маса дилем. Наприклад, щодо грошей. Богуцький вважає, що black cash – „це секс за гроші” та теза про те, що всіх можна купити – це міф. І, що кількість грошей для щастя – питання особисте.

Для справжнього журналіста (наприклад того, хто вважає журналістику своїм покликанням) гроші – не пріоритет. Й на основі цієї ціннісної шкали, здавалося б, можна вирішити будь-яку дилему. Втім, не все так просто.

Так ми виходимо на проблему: як бути журналістам якщо завдання медіа як бізнесу заробляти гроші на журналістиці? А журналісти, за такою версією, інструменти? Що якщо журналіста намагаються використати?

Застосовуючи запропоновані Шевченко та Куликовим концепції відповідальності журналіста, ми можемо прийди до висновку про неспроможність першої та обмеженість другої. Іншими словами, якщо йти за концепцією „не думай про наслідки”, то можна добре прислужитися бізнесу, а якщо йти за другою концепцією, то можна опинитися без роботи.

Як бути? У такому разі, каже Богуцький, треба робити вибір. Й за його наслідки кожен відповідає особисто.

У результаті журналісту доводиться балансувати між інтересами журналістики як професії та медіа як бізнесу. Журналіст зрештою відповідає і за вибір не „випускати” „джинсу” (й за це бути звільненим), й за резонансі матеріали, які не (с)подобаються власникам, й за свої професійні помилки. При цьому, якщо тлумачити Богуцького, більше шансів на успіх у тих, хто слідує моделі журналістики як бізнесу й тим самим, принаймні час від часу, йде на компроміс із професією і власною совістю.

В результаті журналіст може стати (вважатися) успішним у сфері медіа. Але як стати успішним як суто журналіст? Який критерій відповідальності за успіх у цьому відношенні?

 

 

СОЦІАЛЬНО ВІДПОВІДАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Відповіді на це питання пролунали в презентації Наталії Лигачової. Вона вважає, що завдання журналіста – інформувати про соціально значимі проблеми (не просто події), виявляючи їхні причини, шляхи їх вирішення.

В цьому зв’язку слухачі Школи обговорювали дискусійний приклад: репортаж на одному з центральних каналів про скотобійню (йшлося про нелегальний цех зарубки скота, „накритий” властями). На думку Лигачової, журналіст не поставив „героям” запитань про причини того, що трапилося. Таким чином журналіст не лише проінформував би глядачів, але й виявив причини проблем. Й тим самим, він міг би бути й тим, хто сприяв би вирішенню цієї проблеми.

Наталію Лигачову можна зрозуміти як глядача і як медіа-критика. Їй хочеться знати, чому трапилася ця подія і вона правомірно очікує відповідь на питання, яке не поставив журналіст (але поставила вона).

Втім, із цієї позицією можна, на перший погляд, й не погодитися. По-перше, причини того, чому такі нелегальні скотобійні існують зумовлені, так би мовити, загальним безміром і відсутністю реальної влади на місцях. А, по-друге, завдання журналіста – висвітлювати проблеми, а не їх вирішувати. Але Наталія Лигачова дає зрозуміти, що соціальна відповідальність журналіста охоплює як висвітлення, так і (може чи має охоплювати) вирішення проблем.

Між тим можна погодитися з Н. Лигачовою в іншому: журналіст відповідальний за глибинність, сутністність своїх матеріалів (сутність, поняття близьке до поняття „контент”, але ширше за нього). Й даючи такі матеріали суспільству, журналіст його трансформує, тим самим виконуючи соціальну функцію.

 

ВІДПОВІДАЛЬНИЙ ЗА СУТНІСТЬ ЖУРНАЛІСТ

Цей вимір відповідальності журналіста актуалізується його роллю в формуванні громадянського суспільства. Ця роль тісно зв’язана з програмою дій журналіста, світоглядом і ціннісними орієнтирами як журналіста, так і суспільства.

Філософ Євген Бистрицький вважає, що в нинішніх політичних ток-шоу журналісти не допрацьовують. Попри те, що відбувається „публічне застосування розуму” (Кант), що вже „плюс” і досягнення, по суті ці ток-шоу не стають тим, чим мають стати: дискурсами. Тобто, не простою балаканиною, черговою серією серіалу зі знайомим сюжетом і героями, послугою політика (я прийшов – а ви радійте й слухайте). А – такими собі дебатами, дискусією із з’ясування основ того, що обговорюється, ключових аспектів проблем. Тобто, загалом йдеться про як журналістику як сутнісний інструмент соціальної комунікації. Якщо цього не відбувається, вважає Бистрицький, все завершується лише шоу.

Чому журналіст має „копати в глибину”? І чому це добре для громадянського суспільства?

Тому що так він сприяє його формуванню. Зокрема, в Україні. Й у цьому плані нині журналісти можуть відіграти роль прискорювачів. Провідні західні країни „провели” століття в суперечливій „павутині людських стосунків”, об’єднаних інститутами громадянського суспільства (неурядові організації, профспілки, церква, ЗМІ тощо), аби стати громадянським суспільством, аби виробити те, що зветься правом. Ми, в Україні, лише зараз йдемо до цього. Й те – за допомогою держави (остання зобов’язалася гарантувати невідчужувані природні права людини, аби задовольнити істотні потреби та інтереси людини).

Можливо, в цьому – прискоренні процесів формування громадянського суспільства – й полягає еволюційна роль журналістики та журналістів в Україні.

Й в цьому плані те, що журналісти нині потерпають менше від держави, її чиновництва, аніж від сваволі власника, „помішаного” на медіа як бізнесі, вже „хороша новина”.

Що відбуватиметься далі? Це залежить від самих журналістів. Як стверджує Наталія Лигачова, 90% „нагинань” журналістів трапляються від того, що вони дають себе „нагнути”. Й роблять це вони, аби зберегти роботу, обійти конкурента, здійснити задумане за теорією „меншого зла”. Відтак у системі ідеальних координат (за стандартами журналістики) вони вписують якісь інші – свої координати. Й їх можна зрозуміти, адже ніхто не вічний: ні на телеекранах, ні на шпальтах. Й відповідати журналістові за це, доведеться самому, принаймні, перед журналістською братією.

Зрештою, яку б концепцію відповідальності журналіста, запропоновану метрами, не обирати, журналіст залишається відповідальним за себе.

Образ сучасного українського журналіста – це образ еквілібриста. Він (чи вона) йде по тонкій нитці на висоті. Він любить те, що робить (із багатьох причин), але постійно ризикує. Й те, що він робить є небезпечним: тому що час від час дують різні вітри, мигають блискавки, наступають грози … й все це розгойдує його. Немало залежить і від того, з ким він співпрацює, хто на нього дивиться, йому допомагає чи перешкоджає. Й при цьому він нерідко перебуває в центрі уваги. Найголовніше для нього – це баланс, рівновага. Часом у руках у нього жердина, якою він може краще збалансувати свої рухи. Аби не впасти. А падати завжди неприємно. Але якщо є страховка, то це не так боляче чи смертельно… Й те, чи дійде він до „іншого берега”, залежить від багатьох чинників. Але найголовніше – від балансування.

Джерело фото (за лінком http://pro.corbis.com/images/42-16963451.jpg?size=67&uid=%7B2B2BA7BB-D514-47AC-9AC3-68494AC99827%7D)





 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign