Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

ЮрХіт

ЮрКар’єра. Олег Рябоконь про те, як стати успішним юристом

16.03.2008

Де треба робити хороші справи, що слід шукати в Америці, на яких китах (принципах) тримається юридичний бізнес, як юристові заробити мільйони?

Відповіді на ці питання й кілька цікавих історій читайте в інтерв’ю в «Контрактах» 2007 року, в якому Олег Рябоконь розповів про свою кар’єру та історію успіху.

Випадково натрапив на це інтерв’ю, й признаюся: неодноразово брав інтерв’ю та коментарі в Олега Рябоконь (невдовзі читайте чергові), однак це інтерв’ю (молодець й журналіст Наталя Резніченко) мені здалося більш ніж інтерв’ю. Вважаю, що воно може як стати корисним практично, так і духовно – в смислі надихати.

Судіть самі, далі – витяги.

 

З дитинства мріяли стати юристом?

— Після школи я марив престижною в ті часи професією дипломата, хотів вивчати міжнародне право. З цим і був пов’язаний мій вибір ВНЗ: Інститут міжнародних відносин при Київському університеті імені Шевченка, факультет міжнародного права. Першу юридичну компанію організував ще під час навчався на п’ятому курсі інституту. Нашими клієнтами були друзі та знайомі, тому головною проблемою була затримка платежів.

Де знаходили совісних клієнтів?

— В Україні й Америці. Навесні 1995 року мені вдалося виграти стипендію на навчання в США. Тільки-но організувавши фірму, виїхав вчитися до Вашингтона, де з першого дня почав пошук клієнтів.

Вдалося відкрити Америку?

— Це було непросто. Цілими днями телефонував у провідні вашингтонські компанії і пропонував весь спектр юридичних послуг, насамперед те, що пов’язано з діяльністю підприємств, купівлею-продажем, зовнішньоекономічними угодами, оподаткуванням.

Перше, чого я навчився в Америці, — впевненість у собі. Для українця є величезною психологічною складністю зняти слухавку і запросто подзвонити великому керівникові. Не секрет, що наші боси самі не приймають вхідних дзвінків. Як мінімум треба пройти першу перешкоду — секретаря, що відмітає усі «зайві» дзвінки. В Америці ж керівники заповзятливі: якщо вони відчувають бодай якийсь інтерес для свого бізнесу, обов’язково вислухають...

Скількох клієнтів ви знайшли?

— Вдалося отримати лише одне замовлення, а дзвінків було зроблено дуже багато. Крім того, розсилав листи.

Перше замовлення, яке мені вдалося тоді отримати, — організація сільгосппідприємства за участю американського інвестора. Наша робота полягала в організації підприємства з вирощування зернових культур і птахофабрики. Інвестор купував напівзруйновану стару птахофабрику, відбудовував її, імпортував сільгосптехніку, яку ми супроводжували на митниці. Наскільки мені відомо, ця компанія досі існує і є цілком успішною.

Ваші конкуренти також обдзвонювали компанії в пошуках клієнтів?

— Цілком можливо. Були часи, коли кількість юридичних компаній, таких як наша, збільшувалася не щодня, а щогодини. Але багатьом не вдалося втриматися на плаву, вони розчарувалися в юридичній практиці. Такі юристи часто йшли на державну службу або на великі підприємства.

Починати з нуля, коли в одного знайомого попросив стіл, в іншого позичив стілець у кабінет, а третій замовив послугу, звісно, дуже складно. Пізніше в нас з’явилися секретарі, бухгалтери, яким потрібно було платити зарплату, на що не завжди вистачало коштів. Але ми, втім, завжди намагалися спочатку заплатити працівникам і лише те, що залишалося, ділили між партнерами. Усі ці труднощі багатьох дезорієнтували, але нас вони не зупинили.

Чому?

— У нас був сфокусований підхід — орієнтація на іноземного клієнта. До того ж ми, випускники Інституту міжнародних відносин, добре знали іноземні мови. Це давало можливість шукати клієнтів не тільки в Україні, а й за кордоном. Адже в той час тільки іноземці були готові платити за юридичні послуги.

Щоправда, спочатку в нас було не так вже й багато іноземних клієнтів. Перше замовлення, яке вдалося отримати у Вашингтоні, ми виконували більш ніж три місяці. Однак серйозно наш бізнес став розвиватися, коли ми почали обслуговувати вітчизняні промислові підприємства.

З ваших чотирьох колег пошуком іноземних клієнтів займалися тільки ви?

— Шукали всі. Двоє партнерів працювали в Україні. А я і ще один колега, який виграв стипендію на навчання в США, виїхали.

Складно було виграти цю стипендію?

— На факультеті міжнародного права нашого інституту навчалося лише 12 радянських студентів, решта — іноземці. Для навчання в США вибиралися кращі з кращих: тільки троє студентів з курсу отримали таку можливість. Виграти стипендію було дуже складно, відбір проводили професори права американських університетів. Щоб пройти співбесіду, необхідно не тільки мати хорошу базову підготовку, а й володіти англійською мовою. Конкурс був величезний, охочих виграти стипендію багато, тому що навчання повністю оплачувалося американською стороною. Процес був складний, але я впорався.

Складним був процес відбору чи навчання?

— І той, і інший. Після приїзду до Америки у мене був культурний шок. Довелося звикати до нового сприйняття життя, невластивих нам стосунків між людьми.

Навчання чужою мовою також було дуже складним. Та й сама система разюче відрізнялася. В американських юридичних школах дають величезний матеріал для навчання. За день доводилося прочитувати до 300 сторінок спеціалізованого тексту. Якщо в нас, умовно кажучи, можна було до іспиту за один день підготуватися, прочитавши один підручник, який не змінювався протягом десяти років, то в Джорджтауні, якщо ти не вчився протягом семестру, так просто скласти іспит було неможливо.

Як довго ви перебували в Америці?

— Близько двох років. Мені вдалося влаштуватися на роботу в американську юридичну фірму.

Обмінні програми хіба не передбачають повернення студентів на батьківщину після закінчення навчання?

— Є такі умови. Але додому поспішав небагато хто, можливість знайти якісь обхідні шляхи і залишитися завжди існувала. Будучи студентом, я ходив на співбесіди. Якось мені запропонували роботу в одній з найстаріших американських юридичних компаній O’Melveny & Myers LLP.

Чим ви, вчорашній студент, зацікавили такого роботодавця?

— Думаю, секрет успіху багатьох американських компаній у тому, що вони вміють помічати талановитих людей.

...і скромних. Як ви себе презентували?

— Представив свій талант я набагато пізніше, вже під час роботи в компанії, а до цього, вочевидь, у мене просто повірили. Перші справи, які я провів, стосувалися ГАТТ — Генеральної угоди про тарифи та торгівлю, попередника СОТ. Виграли кілька важливих процесів, після чого мені й запропонували залишитися в компанії. Адже неофіційно почав роботу у вашингтонському офісі O’Melveny & Myers ще під час навчання в університеті, а офіційно — з травня 1996 року. У мене був свій кабінет і помічник-секретар. В американській юридичній фірмі, як зараз і в нас, один секретар на 4-5 юристів. Я входив до юридичної групи з міжнародного торгового права. Групу очолювали два кращих юристи з міжнародної торгівлі, один з них зараз уже на пенсії, а інший очолює список найвідоміших юристів з міжнародного торгового права у світі. Його звати Гаррі Горлік. Гаррі і сьогодні вважається найавторитетнішим юристом у цій галузі. Ми з ним досі підтримуємо стосунки.

Як до вас ставилися визнані метри юриспруденції?

— Перш ніж почати роботу в O’Melveny & Myers, проходив співбесіду і в нью-йоркських юридичних компаніях. Там відразу відчув ставлення до себе як до людини другого сорту насамперед тому, що я з Радянського Союзу. Мені сказали: «У нас середня заробітна плата $8 тис. на місяць, а вам ми платитимемо $1 тис». Цим усе сказано.

Зате в O’Melveny & Myers мені відразу запропонували позицію юриста і високу заробітну плату. Жодних обмежень з боку досвідчених колег не було. Провідні юристи компанії ставилися до мене як до рівного, обговорювали зі мною справи. Таким чином, увесь час мого перебування у стінах американської юридичної фірми було суцільним процесом навчання. Наприклад, коли складав перші листи для клієнтів, мені пояснювали, як це робити, я надавав свій варіант листа, а його черкали відсотків на 80. Черкали, але не правили, щоб я на власний розсуд усе переписав. Практика була хороша. Хоча, вважаю, в деяких справах мені, новачкові, просто таланило.

Є таке відчуття.

— Все ж таки не хотілося б перебільшувати роль везіння. Я був один, без чиєїсь підтримки, не було з ким навіть порадитися з того чи іншого питання. В Америці навчився приймати самостійні рішення. Хороші вони були чи погані — вони були мої. Так я вчився.

Але удача іноді все ж таки була присутня. Якось завдяки везінню мені вдалося виграти одну з найважливіших справ. Між двома країнами, назвати які я не можу, оскільки вважалося, що тільки представники держав могли офіційно брати участь у справі, виникли спори, що стосуються міжнародної торгівлі. Юристи консультували уряди цих держав. Мені розповіли про завдання, повідомили, що над ним уже працює група юристів, утім, попросили заглибитися в суть справи. Дали на підготовку рекомендацій п’ять днів.

З ранку до ночі безуспішно шукав бодай якусь інформацію, що могла б прояснити ситуацію. Партнер, який очолює цю справу, проходячи пізно ввечері повз мій кабінет, порадив особливо не старатися, адже п’ять досвідчених юристів уже працюють над цим завданням. Я не став його слухати і продовжував роботу. Так сталося, що до кінця п’ятого дня знайшов рішення. Воістину все геніально просто — потрібне рішення лежало на поверхні. Натхнений своєю знахідкою, я за ніч склав рекомендацію щодо справи і наступного ранку відніс її партнерові. Спочатку, звісно ж, він не поставився серйозно до моєї рекомендації: подякував за старанність і, не читаючи, відклав папки на край столу. Але потім виявилося, що я знайшов таке рішення, якого досвідчені юристи навіть не припускали. І виправдав надії керівництва.

Проте в O’Melveny & Myers ви не затрималися. Чому?

— Складно пояснити. Адже, з одного боку, було організовано компанію «Берс і Партнери», і мені, як і раніше, хотілося займатися приватною практикою. Але в Україні в нас не було ні клієнтів, ні самого ринку юридичних послуг. А з іншого — існувала перспектива роботи у провідній американській юридичній фірмі, де через вісім років я міг би стати партнером і заробляти мільйони доларів. На моє рішення вплинуло виховання: з дитинства вчили, що хороші справи потрібно робити на батьківщині.

У якому стані ви застали компанію «Берс і Партнери» після повернення?

— Фірма ледве виживала. Платоспроможних клієнтів практично не було. За попередньою домовленістю, коли я повернувся в Україну, відразу ж став керуючим партнером. Довго роздумувати над тим, як бути і що робити, не довелося. У 1997 році почалися торговельні позови проти українських металургійних підприємств у всьому світі. Оскільки моєю основною спеціалізацією в Америці було міжнародне торгове право, я відразу ж став цінним експертом. Якось мене запросили виступити з доповіддю про систему торгових спорів між країнами на нараді в Міністерстві торгівлі. Відразу ж після виступу до мене підійшов начальник юрвідділу металургійного комбінату ім. Ілліча і сказав: «Я чув вашу промову. Здається, ви знаєте, про що говорите. Проти нас порушили розслідування в Індонезії. Чи не могли б ви нам допомогти?» З цього все і почалося.

Клієнти стали шукати вас самі?

— Так. У мене була юридична експертиза, необхідна ринку. Починаючи з 1997 року провів більш ніж вісімдесят процесів у всьому світі. Перші п’ять років в Україні я й не практикував, а представляв українські, російські та східноєвропейські компанії в різних країнах.

Ми виграли процес для комбінату ім. Ілліча в Індонезії. Репутація почала говорити за нас. Невдовзі нам запропонували представляти інтереси Запоріжсталі та російського Новолипецького металургійного комбінату. Ми об’їхали майже весь світ, працювали в Індонезії, Індії, Венесуелі.

Чим займалися в цей час ваші партнери?

— Я працював у тандемі з Сергієм Свирибою, який до сьогодні є моїм партнером. Поки ми вдвох вели процеси з металургії, решта партнерів поступово відійшли від бізнесу. Один з них, що разом зі мною виграв тендер на навчання у США, вирішив там залишитися. Інший не міг брати участі у процесах, оскільки в нього була зовсім інша юридична спеціалізація. Тому в травні «Берс і Партнери» припинила своє існування.

Ми з Сергієм продовжили працювати вдвох. У травні 1997 року організували компанію «Магістр & Партнери». Уже тоді я знав, що вона стане провідною юридичною фірмою України. Якось, коли річний оборот компанії не перевищував $50 тис., до мене прийшла бухгалтер і поскаржилася, що при великих витратах їй важко розподіляти кошти. Я її заспокоїв: «Не хвилюйтеся, дуже скоро ми дійдемо до того рівня, коли оборот становитиме більш ніж $20 млн». Бухгалтер дивилася на мене з недовірою, але в мене не було жодних сумнівів у тому, що це станеться.

Звідки така впевненість?

— Я ставив перед собою чіткі, конкретні цілі, знав, що мені знадобиться десять років, щоб досягти запланованого рівня. До того ж так склалося, що в 1997 році іноземні юридичні фірми не заполонили ринок України так, як це було в Росії. Завдяки цьому українські компанії дістали можливість поділити ринок між собою.

Чи існують розбіжності між українським та іноземним сервісом у наданні юридичних послуг?

— Почнемо з того, що у нас, українців, взагалі не було ніякого досвіду з юридичного обслуговування клієнтів. Ми, як і багато інших наших колег, починали юридичний бізнес з нуля, всього вчилися на ходу, методом спроб і помилок, намагаючись застосувати тут міжнародний досвід. Однак зараз хороша українська юридична фірма мало чим відрізняється від іноземної. Усі сучасні методи управління юридичним бізнесом працюють тут так само, як і на Заході. Цього року ми відкрили філію в Росії, де нашими основними конкурентами є іноземні компанії, і нам поки що вдається залишатися конкурентоспроможними.

За рахунок чого?

— Намагаємося запропонувати кращі послуги, найняти кращий персонал, вибудувати чітку адміністративну структуру, починаючи з фундаменту...

Фундаменту?

— Є кілька ключових, базових складових, на яких тримається весь юридичний бізнес. Найважливіша складова — юридична експертиза, вона має викликати довіру в клієнтів. Друга — ім’я та репутація. Третя — сильна адміністративна структура, що дозволяє правильно надати послугу клієнтові.

В Україні багато справді хороших, сильних юристів-одинаків, які, попри свій професіоналізм, програють таким компаніям, як наша. Їхня проблема в тому, що в них немає можливостей розвивати свій бізнес.

Чому б не залучити їх до своєї компанії?

— Тут важливо враховувати один нюанс: юрист — це дуже незалежна професія. Багато юристів-профі ніколи не підуть працювати в якусь юридичну фірму. Робота в компанії суперечить їхній життєвій філософії, дотримуючись якої вони хочуть бути незалежними: прокидатися, коли їм хочеться, працювати з тими клієнтами, які їм подобаються. Водночас є юристи-практики, які розуміють, що робота поодинці гальмує їхній професійний розвиток, і вони вирішують об’єднатися з великою юркомпанією.

Чи легко входять у колектив юристи-одинаки?

— Навіть якщо юрист — суперзірка, але він не вміє працювати в команді, йому немає місця в нашій компанії.

Командної роботи та інших управлінських навичок ви теж навчилися в Америці?

— Так, в O’Melveny & Myers я вбирав усе, як губка. Дивився, як працюють секретарі, фінансові служби, бібліотека. Мені це було цікаво, адже я знав, що повертатимуся й будуватиму юридичну компанію в Україні. До того ж постійно читаю багато літератури з управління юридичними компаніями, відвідую на рік по дві-три конференції з цієї теми за кордоном. Вважаю, що навчання необхідне для ефективного управління компанією. Загалом існує думка, що юристи є непоганими бізнесменами. Хоча я все ж таки схильний вважати, що бізнесом має управляти людина, яка вміє організувати бізнес-процес і надати всім працівникам компанії рівні можливості для успішної побудови кар’єри.

Для кожного юриста нашої компанії визначається і затверджується партнерами кар’єрний план. Якщо працівник виконує все заплановане раніше, він переходить на новий рівень. Двічі на рік у нас відбувається атестація працівників, після якої кожен отримує рекомендації стосовно того, що потрібно виправити протягом півроку. Таким чином, усі наші юристи можуть стати партнерами компанії, тобто власниками бізнесу. Партнерами стають ті, хто крім професіоналізму володіє управлінськими навичками.

Хтось із працівників вашої компанії став партнером?

— У 2007 році компанії виповнюється десять років. Для того щоб стати партнером, потрібно пройти спеціальну десятирічну програму, що називається «Шлях до партнерства». Наприклад, Олегу Марченку, який очолює податкову практику компанії, вдалося стати нашим партнером лише за чотири роки, хоча прийшов він у компанію на посаду помічника юриста.

Ви як керуючий партнер зацікавлені в тому, щоб партнерів було якнайбільше?

— Що більше партнерів, то більший мій бізнес: зростання кількості партнерів передбачає розширення бізнесу.

Щоб стати партнером, чи обов’язково мати західну освіту?

— У будь-якому випадку західна освіта — великий плюс у підготовці юриста. Це означає, що юрист не тільки володіє професійними знаннями і навичками, а й вільно спілкується англійською мовою. Ще один плюс — юристи, які пройшли навчання за кордоном, краще підготовлені до роботи в компанії з погляду корпоративної культури.

Зараз модно говорити про корпоративну культуру. У чому вона, на вашу думку, полягає?

— У стосунках між працівниками, у відкритості, співпереживанні, у здоровій конкуренції. Не так, як у старій системі, про яку раніше говорили: «У нас, як у курнику: що вища жердинка, на якій ти сидиш, то краще, тому що на голову менше капає». Така система є неприйнятною для нас.

<hr"100%" size="1"></hr"100%">

 

Повна версія:

Юршкола виживання / Наталя РЕЗНІЧЕНКО // Український дiловий тижневик "Контракти" / № 05 вiд 29-01-2007

Українською:          http://kontrakty.com.ua/show/ukr/article/37/0520078478.html

Російською:            http://kontrakty.com.ua/show/rus/article/37/0520078478.html

 





 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign