Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

ЮрХіт

ЮрКнига. Максимов С.І. Філософія права: сучасні інтерпретації: вибрані праці: статті, аналітичні огляди, переклади (2003-2010). Рецензія

12.12.2010

Подія в сфері філософії права: вийшла друком збірка постдокторських праць провідного українського філософа права професора С. І. Максимова. Збірку опубліковано в рубриці «Бібліотека міжнародного часопису «Проблеми філософії права»».

  • Максимов С.І. Філософія права: сучасні інтерпретації: вибрані праці: статті, аналітичні огляди, переклади (2003-2010) /С.І. Максимов. – Х.: Право, 2010. – 336 с. (Бібліотека міжнародного часопису «Проблеми філософії права»).

Далі – читайте рецензію на книгу О. М. Литвинова, подану для опублікування в черговому числі журналу «Проблеми філософії права».

ВІКНА В СУЧАСНІСТЬ – І В МАЙБУТНЄ: ПРО НОВУ КНИЖКУ ПРОФЕСОРА С.І. МАКСИМОВА

         Книжка Сергія Івановича Максимова значною мірою розкриває не тільки пошуки одного з провідних вітчизняних філософів права і досягнення його як представника потужної харківської школи, а й демонструє поступ світової думки в напрямку осягнення одного з найскладніших феноменів культури – права. Відразу слід зазначити, що читати тексти С.І. Максимова завжди цікаво і повчально завдяки способу викладення матеріалу, який поєднує точність та необхідний ступінь абстрактності стилю наукового з образністю, а часто й метафоричністю стилю публіцистичного. Це приваблює читача, що стає додатковим чинником адекватності розуміння позиції автора. Останнє є вельми важливим, зважаючи на термінологію та стан сучасної філософсько-правової науки, яка все більше опановує надскладний апарат філософської рефлексії межі століть (і тисячоліть) і водночас реагує на надзвичайно суперечливі та стрімкі зміни поточного життя. Такий спосіб викладення може бути прикладом поєднання зусиль юристів і філософів у процесі повернення нашої юриспруденції до діалогу із міжнародною спільнотою не з наперед заданою конфронтаційністю ідеологічного ґатунку, а з толерантною установкою пошуку істини чи то наближення до істини у цій надто важливій сфері гуманітарної діяльності й, відповідно, думки. Іншими словами – повернення в русло світового науково-правничого дискурсу.

         Збірка складається з чотирьох частин, перша з яких включає статті, що були опубліковані у часопису «Проблеми філософії права». Досить прохолодного дня 25 березня 2003 року об’єднані поверхи відомого будинку в Києві на вулиці Трьохсвятительській – Інститут держави і права імені В.М. Корецького та Інститут філософії імені Г.С. Сковороди, які обидва організаційно є установами НАН України – із запрошеними представниками юридичних та філософських наук з усієї України обговорювали проблеми відродження вітчизняної філософії права, причини занепаду якої були всім відомі й зрозумілі. Там, для кращого вирішення цих проблем, було гаряче підтримано ідею професора з Чернівецького університету імені Ю. Федьковича кандидата філософських наук і доктора юридичних наук Антона Антоновича Козловського щодо створення часопису, який би об’єднав не тільки поверхи згаданого будинку, а й зусилля всіх зацікавлених у цьому процесі (певною мірою таке об’єднання символізував і склад учасників – від Харкова і Луганська до Львова і Чернівців). Крім А.А. Козловського особистий досвід поєднання обговорюваних іпостасей мав також кандидат філософських наук і доктор юридичних наук С.І. Максимов, який поділився своїм баченням філософії права як сфери співпраці юристів і філософів. Текст цієї доповіді у вигляді статті було опубліковано у першому числі часопису – це є й першою статтею збірки, яка продовжує ще одну цікаву й перспективну ініціативу, вже в межах функціонування самого часопису, а саме: започатковану рік тому серію «Бібліотека міжнародного часопису «Проблеми філософії права», першим випуском якої була колективна монографія наших молодих талановитих дослідників – майбутнього вітчизняної філософії права [1].   

         Перший розділ (з чотирьох) – це статті С.І. Максимова, опубліковані в «Проблемах філософії права», який є членом редакційної колегії часопису й одним з найактивніших його авторів. Друга стаття має назву, яку сформульовано не без філологічної та смислової витонченості: «Філософія права як проблема філософії права». Мету її визначено як критичний аналіз доповіді відомого правознавця з Німеччини Роберта Алексі на ХХІ Всесвітньому конгресі Міжнародної асоціації філософії права та соціальної філософії (м. Лунд, Швеція, 2003) в контексті обговорення в Україні та Росії предметної специфіки та дисциплінарного статусу філософії права (С.15). Взагалі Р. Алексі присвячено ще три роботи в цій збірці (одна стаття з аналізом його поглядів – у першому розділі, та переклади двох праць, здійснені С. Максимовим – у розділі четвертому), про нього неодноразово йдеться й в оглядах конгресів IVR (розділ третій). Мабуть, це не є випадковим, оскільки, як зізнається автор книжки, думки професора з Кіля, особливо стосовно тлумачення філософії права як міркування про природу права, багато в чому збігаються з його думками (С.17). Спираючись на положення статті, що аналізується, професор Максимов викладає й свої погляди на філософію права і на природу права, зокрема застерігає від надто прямолінійного перенесення проблем та підходів суто філософських у царину філософсько-правову.

         Стаття «Кантівський проект правового суспільства і нові демократії», підготовлена автором на основі доповіді на ХХІІ Всесвітньому конгресі з філософії права і соціальної філософії «Право і справедливість в глобальному суспільстві» (м. Гранада, Іспанія, 2005), тлумачить відому ідею кенігсберзького генія про «вічний мир» як футуристичний, але не утопічний проект правового суспільства. Кант утверджує ідею миру на основі права. Максимов конкретизовано «перекладає» її як ідею і процес створення суспільства, що є співтовариством правових осіб. Головною перевагою «правового суспільства» перед «правовою державою» він вважає, і це є, як уявляється, справедливим та надважливим, що таке суспільство «існує як у політико-юридичному (інституційному), так і в культурному (неінституційному) вимірах» (С.27, курсив мій – О.Л.). Причому підкреслюється, що головними умовами існування такого суспільства є саме останні, неінституційні умови або компоненти, а серед інституційних до таких, тобто головних, зараховуються ті, що засновані на конструкціях суспільного договору, і які насамперед гарантують стан безумовного забезпечення прав людини.

         Якщо зробити скромну спробу залучитися до дискусії щодо кантівського проекту, активними учасниками якої є також Ю. Габермас, Е. Соловйов та багато інших видатних і відомих мислителів нашого часу, то, здається, сьогодні можна вже говорити про додаткові як мінімум два фактори на його користь. Перший, назвемо його негативним (і до нього вже досить давно почали звертатися як до аргументу феноменологічного ґатунку завдяки безперечній очевидності) – це екологічний, включаючи антропологічну його складову («демографічний вибух», стрімке виснаження природних ресурсів завдяки діяльності людини тощо). Другий, назвемо його позитивним (до нього в суто правовому відношенні тільки-но почали звертатися) – це космічний, оскільки переведене в практичну площину питання колонізації інших планет (наприклад, нещодавно оприлюднена американська програма заселення Марсу з 2030 року) відразу робить нас, усіх людей, «однопланетянами» з поступовим формуванням у свідомості значення нової «над-національності» - «земляни». Тому фантастично-утопічний проект межі ХVІІІ-ХІХ століть менше ніж за двісті років перейшов у практичну політико-правову площину, і, можливо, ще на наших очах застаріє.  Але відповідь на питання, чи буде у нас «правова планета» залежить не тільки від країн – лідерів сучасного світу, а значною мірою й від втілення ідеї верховенства права як усвідомлення цінності кожної людини (і кожного життя взагалі)  в інших країнах, включаючи й «нові демократії».

         С.І. Максимов говорить і про складність приєднання до простору правових держав. Опосередковано – в наступній статті першого розділу «Ідея правової держави в контексті становлення і розвитку європейської правової культури», безпосередньо – в другому розділі книжки, який має назву «Право і верховенство права у філософському осмисленні» і де зібрано статті, опубліковані останнім часом в Росії («Российский ежегодник по теории права»), Іспанії й Німеччині (розглянута вище стаття про Кантівський проект правового суспільства англійською мовою, надрукована в Гранаді у 2005 році й у Штутгарті у 2007 році) та в Україні (спеціалізовані часописи «Українське право», «Вісник Академії правових наук України», «Право України»). У надзвичайно складному й не менш важливому питанні співвідношення універсалізму та партикуляризму в тлумаченні справедливості як сутності будь-якого права С.І. Максимов приєднується до позиції, що її вироблено в межах сучасної комунікативної філософії права на основі дискурсивної етики К.-О. Апелем та Ю. Габермасом. Щодо першого, то можна навіть без перебільшення сказати: колегою Апелем, оскільки Сергій Іванович Максимов разом з Карлом-Отто Апелем (а також з Еріхом Юрієвичем Соловйовим) викладав у Міжнародній літній філософській школі «Філософія права для відкритого суспільства» у 1999 році (Пуща Озерна, Київ). Звісно, що справа не тільки в тісному контакті та особистому спілкуванні з корифеєм сучасної філософії, хоча науковий темперамент німецького мислителя тоді нікого не залишав байдужим. Справа у спрямованості та результатах й висновках, яких  доходить український дослідник, аналізуючи всі основні сучасні підходи до пошуків відповіді на це можна сказати болюче питання. Подолання примітивного інстинктивного егоїзму та пристрасті безпідставного панування через універсальні інтенції гуманізму треба співвіднести з корегуванням холодної байдужості  абстрактних приписів раціонального ґатунку через виплекані в конкретних культурах традиції збереження самої людини. Складне завдання. Але прийнятний вихід є. Це права людини. Якщо концепція прав людини спирається на можливість консенсусу між різними людьми та культурними традиціями, як то стверджує комунікативна філософія, то головною процедурною нормою аргументативного дискурсу стають рівні права та спільна відповідальність усіх можливих партнерів дискурсу (С.111). Загальна антропологічно напружена тональність міркувань праць українського дослідника свідчить про можливість подолання існуючого стану в багатьох країнах, що характеризується тяжінням до примітивізації форм буття. Зауважимо, що розуміння того, що права людини – це права кожної людини, які можливо принципово враховувати в сфері регулювання відносин, на технологічно-інформаційному рівні вже втілюються. Цей реально існуючий «ліберально-технічний» сюжет відбиває загальнокультурний процес персоналізації (про який тлумачать правознавці, у тому числі й на сторінках цієї книжки), що здійснюється в індивідуальних адресах електронної пошти чи номерах мобільних телефонів, які мають ідентифікацію та значення вже в масштабах всього світу, всієї планети. Опираються ж цьому архаїко-феодальні інтенції нединамічних культур з кінцевою світоглядною установкою на поневолення іншої людини, у тому числі з використанням влади для привласнення результатів праці інших людей, як то в Україні чи то в інших «нових демократіях», тобто пост-тоталітарних державах. Таке прагнення до панування фактично породжує нелегітимну владу – у термінології Габермаса: про це ми читаємо також у Максимова в одному з його аналітичних звернень до поглядів видатного філософа сучасності (С.93).

У своїй класифікації основних способів осмислення правової реальності, відому нам ще з його монографії 2002 року (одна з найбільш цитованих праць в украіно- та російськомовному правовому дискурсі [2]), С.І. Максимов демонструє не тільки свою енциклопедичну обізнаність, а й презентує життя свідомості  нашого сучасника, що рефлексує про право, його значення, його соціальну роль, його суперечливість та проблематичність (стаття «Мировоззренческо-методологические подходы к осмыслению права»). В аналітичних оглядах Всесвітніх конгресів з філософії права (а він був учасником останніх чотирьох) передається «дух» сучасного філософсько-правового дискурсу, і в цьому інтелектуально напруженому процесі всесвітнього масштабу вже досить сталою є постать й самого С.І. Максимова. Щодо нашої професійної спільноти, то тут можна висловитися й так: професор Максимов поступово й постійно відкриває нові вікна в світ філософії права та світової думки про право. Цей просвітительський напрям  його діяльності  також широко презентує збірка, яку завершує розділ, що складається з перекладів праць Роберта Алексі, Євгенія Булигіна, Енріко Паттаро, Юргена Габермаса, Мануеля Атієнзи, Франциско Лапорти та Ауліса Аарніо. Таке спілкування з грандами світової філософії права, звичайно, відбивається й на творчості самого автора книжки, що рецензується. Так, ми споглядаємо міркування та підходи на кшталт Габермасових (філософсько-правова оцінка визначних подій суспільного життя) в розтлумаченні суті «помаранчевої революції» як революції не у сфері інституційних структур, а у свідомості, культурно смисловій сфері (С.32). Про «алексівський» та «апелевський» мотиви вже йшлося. Можна, мабуть, знайти й мотиви «булигінський», «соловйовський», «атієнзівський» тощо. Але разом то є «максимівська мелодія», де голос – позиція – українського дослідника звучить досить виразно і впевнено. Для юристів це голос обізнаного в праві філософа, для філософів – голос юриста, авторитетного тому, що думки і мова є професійною й для цієї сфери діяльності. І там, і там його розуміють. Тому ця книжка буде цікавою і для юристів, і для філософів. І не тільки для філософів права як юристів і філософів водночас.

         Але є ще й побажання, яке дещо виходить за межі цього в цілому компліментарного за характером тексту. Наша дійсність (якщо насамперед виходити з запропонованої автором мети – правового суспільства) потребує значного філософсько-правового впливу, причому (якщо насамперед виходити також з висновків автора) через неінституційні форми, а не форми документовані (іноді фактично фікції) на кшталт юридичної освіти тощо.  Самі праці С.І. Максимова є свідченням про піднесення правничого (правового, юридичного) аспекту буття людини, тобто в культурі він – цей аспект – починає займати все більш вагоме місце, наближаючись за ступенем впливу до сьогоднішніх безумовних лідерів – різних напрямків і жанрів масової культури та політики. Звідси витікає висновок про необхідність звернення до інших, крім наукових, жанрів для втілення в життя ідей, що висуваються. Згадаємо, наприклад, «Кандід» Вольтера чи, що є ще більш показовим, «Перськи листи» - еротичний роман автора «Духу законів», де він пропагував й свої політико-правові ідеї через критику сучасного йому ладу в формі, привабливій для сучасників. Звичайно, це не є закликом поважному вченому писати еротичні оповідання замість статей чи детективи замість монографій. Просто виглядає слушною думка про адекватну відповідь на виклики часу й розширення кола засобів  та каналів транслювання правових ідей, думок та смислів, оскільки й сам професор Сергій Максимов  говорить не тільки про правове суспільство, а й про правову людину.

         Книжка викликає бажання обговорити ще багато нагальних питань, яких більшою чи меншою мірою торкається автор. У вітанні відомому російському філософу права, який має тісні творчі й дружні стосунки з багатьма українськими філософами, у тому числі і з С.І. Максимовим, ми знайомимося з постаттю майже легендарної, талановитої людини, яка все життя залишалася «шестидесятником», відстоюючи гуманістичні цінності в будь-яких умовах життя («Эриху Юркевичу Соловьеву – 75 лет»). У статті «Верховенство права в державному управлінні» здійснюється глибокий теоретичний аналіз стану та перспектив розвитку системи державного управління в нашій країні, зокрема слушно підкреслюється необхідність урахування вимог світової спільноти щодо зазначеного принципу (верховенства права) як обов’язкової відповіді на виклики сьогодення. Зі статті А. Аарніо «Хто ми? Про соціальну, культурну та правову ідентичність» ми маємо робити висновки щодо можливості і водночас надзвичайної складності пошуків шляхів реально-правового, а не політично-декларативного приєднання до європейської спільноти через чинники насамперед культурні та творчі. Кожна представлена робота у цій книжці спонукає на роздуми та дії, якщо читачеві не є байдужим майбутнє нашої країни. Мабуть це є головне, за що ми маємо бути вдячними її авторові Сергію Івановичу Максимову – філософу за покликанням, досліднику за професією і громадянину за темпераментом.

Перелік літератури

1. Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колективна монографія / А.М. Бернюков, В.С. Бігун, Ю.П. Лобода, Б.В. Малишев, С.П. Погребняк, С.П. Рабінович, В.С. Смородинський, О.В. Стовба / (Відп. ред. В.С. Бігун; Передмова Ю.С. Шемшученка). – К.: Ін-т держави і права НАН України ім. В.М. Корецького, 2009. – 316 с.

2.  Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Х.: Право, 2002. – 318 с.





 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign