Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

ЮрХіт

ЮрНаука. Монографія «Природно-правові підходи в юридичному регулюванні» (С. П. Рабінович)

28.11.2010

Подія у сфері філософії права – вийшла друком монографія. присвячена теорії природного права:

  • Рабінович С. П. Природно-правові підходи в юридичному регулюванні : монографія / С. П. Рабінович. – Львів : Львівський державний університет внутрішніх справ, 2010. – 576 с.

Монографію, підготовлену в зв’язку з апробацією результатів докторської дисертації,  присвячено філософському й теоретико-правовому дослідженню смислових зв’язків між природним типом праворозуміння і державно-юридичною практикою. Розкривається інструментальна та власна цінність природно-правових підходів у правознавстві та юридичній практиці. Пропонується операціональне визначення загального поняття природного права.

Монографію підготовлено за матеріалами національного й зарубіжного законодавства, практики Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини розглядаються особливі засоби, форми та способи позитивації юснатуралізму, розкриваються механізми, за посередництвом яких природно-правові ідеї отримують реальне правотворче й правоперетворювальне значення.

Монографія присвячена проф. П. М. Рабіновичу, батьку автора.

Монографія зацікавить науковців, викладачів, студентів, аспірантів вищих навчальних закладів, юристів-практиків та усіх, хто цікавиться філософсько-правовими проблемами юридичної діяльності.

Далі подається зміст, переднє слово, вступ, висновки та резюме російською мовою. Матеріали надані автором монографії. Планується розміщення тексту монографії в рубриці «Філософія права» сайту ЮрСлава.

 

ЗМІСТ / Сторінка

Переднє слово 3

Вступ  5

Частина перша. ПРИРОДНО-ПРАВОВА ПАРАДИГМА У ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

Розділ 1. ПРИРОДНО-ПРАВОВА ПРОБЛЕМАТИКА ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОЇ РЕФЛЕКСІЇ 13

  • 1.1. Категоріально-методологічний апарат дослідження 13
  • 1.2. Історичні та теоретичні аспекти вивчення природно-правової проблематики у правознавстві 27
  • 1.2.1.  Природне право як предмет дослідження у юридичній науці України і Росії (перша третина ХІХ–ХХ ст.)         27
  • 1.2.2.  Природно-правова проблематика в сучасному правознавстві 36
  • 1.3.    Природно-правовий підхід (юснатуралізм) як тип праворозуміння та концептуально-методологічний підхід у юридичній науці 52
  • 1.3.1.  Поняття природно-правового підходу. Його співвідношення та взаємодія з суміжними напрямами у філософії права       55
  • 1.3.2.  Юснатуралізм і соціологічний підхід 58
  • 1.3.3.  Юснатуралізм і антропологічний підхід    73
  • 1.3.4.  Юснатуралізм і етико-деонтологічний підхід 78
  • 1.3.5.  Юснатуралізм і аксіологічний підхід 91

Розділ 2. ЛОГІКО-ІСТОРИЧНА ДИНАМІКА ПРИРОДНО-ПРАВОВИХ УЯВЛЕНЬ, ПОНЯТЬ І КОНЦЕПЦІЙ У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ПРАВОВІЙ ДУМЦІ 98

  • 2.1.    Основоположні уявлення та поняття юс натуралізму 98
  • 2.1.1.  «Відповідне природі» в морально-правовій думці Давньої Греції 100
  • 2.1.2.  Дихотомія «природи» і «установлення»  як відображення кризи ціннісно-нормативних основ полісного устрою 107
  • 2.1.3.  «Природа, яка творить» як джерело права у римсько-елліністичній правовій думці 118
  • 2.1.4.  Від божественного природного закону до закону природи: Середньовіччя та Новий час 124
  • 2.1.5.  Природне як очевидне: класичні та некласичні інтерпретації 130
  • 2.2.    Природно-правові концепції в західноєвропейській правовій думці    140
  • 2.2.1.  Методологічні основи систематизації природно-правових концепцій 140
  • 2.2.2.  Сакральне природне право: від моралі індивідуального вдосконалення до соціально-правової етики 154
  • 2.2.3.  Природне право в соціальних утопіях 175
  • 2.2.4.  Матеріальна необхідність і суспільний природний закон (натурфілософські концепції) 180
  • 2.2.5.  Природне право як вимоги розуму: протодеонтологічний та деонтологічний юснатуралізм         192
  • 2.2.6.  Природне право як об’єктивація духу в позитивному праві (діалектична філософія Нового часу)         206
  • 2.2.7.  Природне право у феноменології та екзистенціалізмі    213
  • 2.2.8.  Природне право як ідеальна комунікація 220
  • 2.2.9.  Матеріальний та процедурний юснатуралізм у сучасній західній філософії права    223
  • 2.3. Природно-правові ідеї та концепції у філософсько-правовій думці України      233
  • 2.3.1.  Природно-правові концепції на українських теренах у ХVI–ХХ ст.: взаємодія західної та східної традицій права 233
  • 2.3.2.  Сучасна природно-правова думка України 253

Розділ 3. ЗАКОНОМІРНОСТІ ЮРИДИЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЯК ПІДҐРУНТЯ ПРИРОДНО-ПРАВОВИХ УЯВЛЕНЬ ТА ПОНЯТЬ       297

  • 3.1. Закономірності як буттєва основа природного права       297
  • 3.2. Природно-правові принципи юридичної діяльності  310
  • 3.3. Операціональна дефініція поняття природного права       341

Частина друга ЮСНАТУРАЛІЗМ У ДЕРЖАВНО-ЮРИДИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Розділ 4. ПОЗИТИВАЦІЯ ПРИРОДНО-ПРАВОВИХ ПРИНЦИПІВ ЯК ЇХ ЮРИДИЧНА ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ   361

  • 4.1. Поняття юснатуралістичного підходу в юридичній діяльності      361
  • 4.2. Державно-юридична позитивація природного права: методологічні засади дослідження      364
  • 4.3. Проблема юридичних форм та способів вираження природно-правових засад 389

Розділ 5. ФОРМИ ТА СПОСОБИ ПОЗИТИВАЦІЇ ПРИРОДНО-ПРАВОВИХ ПРИНЦИПІВ У ПРАКТИЦІ ДЕРЖАВНО-ЮРИДИЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ  406

  • 5.1.    Кодифікації приватного права      406
  • 5.1.1.  Ідеї юснатуралізму та кодифікації цивільного законодавства Нового часу    406
  • 5.1.2.  Способи вираження природно-правових підходів у кодифікаціях      409
  • 5.1.3.  Принцип об’єктивної зумовленості юридичного регулювання  412
  • 5.1.4.  Принципи правового пізнання. «Природа речей». «Очевидність» 420
  • 5.1.5.  Моральні принципи у цивільно-правових кодифікаціях 433
  • 5.1.6.  Розумні очікування у сфері приватного права   437
  • 5.2.    Міжнародне судочинство (за матеріалами практики Європейського суду з прав людини)  447
  • 5.2.1.  Принципи оцінки діяльності державно-юридичних інституцій   450
  • 5.2.2.  Антропосоціальна реальність проти юридичної презумпції: метаморфози класичного юснатуралізму 459
  • 5.3.    Конституційне судочинство 474
  • 5.3.1.  Природа юридичних явищ у практиці Конституційного Суду України 474
  • 5.3.2.  «Інтереси», «потреби» й «природа людини» як правоінтерпретаційні категорії       482
  • 5.3.3.  Конституційна мораль правотворчості     490

Висновки 512

  • Естественно-правовые подходы в юридическом регулировании (резюме)   517
  • Naturally-legal approaches in the legal regulation (summary)    523
  • Вибрана бібліографія 526

 

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Шановні читачі!

Поява на світ книги, яку ви тримаєте в руках, вельми прикметнa для сучасної юриспруденції.

Вихід цієї монографії позначає собою той момент у розвитку правової думки незалежної України, коли звернення до ідей природного права, характерне для періоду суспільно-політичних і правових реформ, поєднується з прагненням конкретизувати зміст природно-правових уявлень, понять і концепцій, встановити їх соціальне та юридико-регулятивне значення, виявити не лише переваги, але й методологічні обмеження, властиві методології юснатуралізму.

Здійснення цих завдань вимагає переходу на рівень метадискурсу, оскільки предметом розгляду виявляється сама природно-правова парадигма й засновані на ній світоглядно-методологічні й – це, можливо, є найбільш важливим, – юридико-прикладні підходи, способи вироблення правотлумачних та правозастосовних рішень.

Для юристів, вихованих у традиціях правового позитивізму, авторська інтерпретація поняття природного права може виявитися доволі незвичною. Адже, згідно з поширеними уявленнями, природне право є передовсім фено­меном ідеальним, апріорним та метафізичним. Саме ці ознаки зазвичай характеризують юснатуралізм як особливий тип праворозуміння, протилежний будь-яким різновидам юридичного позитивізму.

Читач має змогу переконатись у тому, що більш деталь­ний розгляд природно-правових підходів в їх різноманітті свідчить про певну однобічність таких уявлень як в історич­ній ретроспективі, так і з позицій сучасного плюралізму праворозуміння. На сторінках книги образ природного права постає більш складним і багатомірним, аніж це може видаватись у першому наближенні.

Розглядаючи природно-правову парадигму в її зв’яз­ках із юридичною практикою, автор звертається до тих проблем, які в українській філософії права поки що залишаються нерозв’язаними, або ж недостатньо висвітленими. Завдяки цьому пропонована робота відзначається цілою низкою нових наукових положень.

Серед тих, які є особливо важливими, відзначимо авторське операціональне визначення загального поняття природного права; розкриття інструментальної та власної цінності природно-правових підходів у правознавстві та юридичній практиці; виявлення юридико-прикладного зна­чення відмінностей між способами концептуального поєднання природного та позитивного права; виокремлення специфічних засобів, форм та способів вираження природно-правових принципів у державно-юридичному регулюванні; встановлення соціальних та епістемологічних основ очевидності як природно-правової категорії та її внутрішньої діалектичної суперечливості.

Цей перелік можна було б продовжувати далі. Однак дамо можливість читачеві самому ознайомитись із цікавим та змістовним дослідженням. Як і кожен результат творчої праці, воно не лише розв’язує існуючі питання, але й спонукає до дискусій та подальших роздумів. Зрештою, за влучним зауваженням Еріка Вольфа, природне право являє собою загальну, безумовну, безмежну, вічну й нерозв’я­зувану проблему…

 

Доктор
юридичних наук,       
професор                                                  С. С. Сливка

Моєму батькові –
з вдячністю присвячую

ВСТУП

Істотне реформування вітчизняної юридичної системи після здобуття Україною державної незалежності супроводжується рецепцією низки принципів, інститутів, норм та конструкцій, які перебувають у тісному смисловому зв’язку з концепціями природного права.

Це спричинено низкою історичних, суспільно-полі­тичних і світоглядно-ідеологічних обставин. По-перше, поряд із триваючим переходом до ринкового економічного ладу відбувається трансформація самого типу українського соціуму, яку, послуговуючись сучасною термінологією, можна позначити як зміну традиційного суспільства на модерне. Процес якісного оновлення національного державно-юридичного права вимагає постійної оцінки й переоцінки змісту чинних та запроваджуваних законодавчих положень. Як свідчить уся історія права, одним із ідейно-методологічних засобів для виконання цього завдання слугують природно-правові концепції та теорії.

По-друге, дається взнаки загальна лібералізація державної юридичної політики, що породжує потребу в теоретичному обґрунтуванні та юридичному забезпеченні основоположних прав людини, принципів верховенства права та правової держави. Своєю чергою, це потребує звернення до тих концептуальних підходів та учень, на основі яких у західноєвропейській традиції права вироблені і розробляються нині згадані правові ідеали.

Ці обставини сприяють підвищенню інтересу до концепцій природного права в юридичній науці сучасної України[1]. Водночас соціальна сутність природно-правових підходів та їх регулятивний потенціал поки що недостатньо усвідомлені значною частиною юристів.

З огляду на це актуальними проблемами вітчизняного правознавства стають: з’ясування зв’язків природного типу праворозуміння з державно-юридичною практикою, виявлення у ній специфічних способів і форм вираження юснатуралізму, а також вивчення тих механізмів, за посередництвом яких природно-правовим ідеям, принципам надається реальне правотворче й правоперетворювальне значення. Останнє видається особливо важливим за умов, коли в юриспруденції досі залишається поширеним сприйняття природного права лише як деякої правової метафізики, далекої від завдань повсякденного юридичного регулювання.

Спробу зробити певний внесок у розв’язання означених проблем автор вважає основною метою цієї монографії.

Її структура та послідовність викладу вибудовуються відповідно до таких завдань: 1) виявити, за яких умов природно-правові підходи можуть отримати безпосереднє застосування в державно-юридичному регулюванні, та реконструювати поняття природного права, яке було би придатним для досягнення вказаної мети; 2) встановити, яким способом та в яких формах природно-правові принципи й інші природно-правові феномени втілюються в державно-юридичному регулюванні.

Відповідно, у першій частині роботи природно-правова парадигма у правознавстві характеризується через сходження від загальних уявлень про юснатуралізм до типізації його конкретно-історичних уявлень та понять. Загальне поняття про природно-правовий підхід у юридичній науці уточнюється на основі з’ясування співвідношення юснатуралізму з іншими суміжними підходами – соціологічним, антропологічним, етико-деонтологічним та аксіологічним (розділ 1). На такій основі уточнюється типологія юснатуралістичних підходів до розуміння права. При цьому виокремлюються смислові еквіваленти «природного права» в окремих концепціях (розділ 2). Нарешті, у розділі 3 виокремлюється інваріантна основа тих природно-право­вих понять, котрі видаються функціональними в юридико-прикладному аспекті, та виявляються основні форми її втілення в державно-юридичному регулюванні. На підставі цього пропонується визначення загального операціонального поняття природного права.

Друга частина монографії присвячена позитивації природно-правових підходів у державно-юридичному регулюванні. Тут висвітлюються методологічні засади процесу втілення природного права в державно-юридичній діяльності та виокремлюються форми і способи такої пози­тивації (розділ 4). Далі характеризуються особливості діяльнісної та документальної позитивації природно-правових принципів у кодифікаціях і судовій практиці (розділ 5).

Методологічний прийом, використовуваний для виконання завдання цієї частини роботи, може бути позначений як теоретична реконструкція. З огляду на те, що в державно-юридичному регулюванні відбувається опредмечу­вання певних природно-правових підходів, автор зверта­ється до матеріалів законодавства та судової практики, аби виявити в них форми такого опредмечування. Їх функціональний аналіз і дозволяє реконструювати зв’язки між природно-правовими підходами та державно-юридичною практикою. Виходячи з розуміння категорій як загальних «схем синтезу даних досвіду в понятті» (Е. В. Ільєнков), видається можливим здійснити зворотне сходження від природно-правових понять в історії філософської думки до тих суспільних суперечностей, які в них відображені, а також сходження від природно-правових категорій практичного юридичного мислення до їх соціальних основ.

Перш ніж перейти до викладу основних положень дослідження, попередньо видається необхідним зробити застереження стосовно виокремлення в юснатуралізмі відмінних форм і рівнів відображення юридичної діяльності. Відповідно, слід розрізняти, з одного боку, природно-правові почуття, уявлення (образи), а з іншого – природно-правові ідеї, поняття й категорії, концепції, теорії та парадигми.

При цьому поняття природно-правової парадигми позначатиме сукупність світоглядно-методологічних підходів до осмислення права, до розгляду його філософських проблем, які відрізняються від підходів, заснованих на тому чи іншому різновиді позитивізму (соціологічному, психологічному, нормативістському тощо). Існування принципових відмінностей між сцієнтистськими, – позитивістсь­кими й неопозитивістськими – підходами, з одного боку, та підходами, які не обмежуються вивченням зв’язків між юридичними явищами, а прагнуть пізнання їхньої сутності, дозволяє, нехай зі значною часткою умовності, виокремювати природно-правову (юснатуралістичну) парадигму як альтернативу позитивістській.

У пропонованій монографії сфера вивчення закономірностей прояву й функціонування природно-правових засад у правотворчості, правотлумаченні й правозастосуванні обмежується європейським простором. При цьому особлива увага приділяється західноєвропейському юс­натуралізму, принципи й положення якого нині все активніше використовуються не тільки у доктрині, але й у судовій практиці України.

Автор висловлює вдячність керівництву Львівського державного університету внутрішніх справ за створення сприятливих умов для виконання цього дослідження, а також колективам кафедр теорії та історії держави і права, філософії та політології за конструктивні пропозиції, висловлені в процесі обговорення рукопису монографії.

Особливо хочу подякувати моїм друзям і колегам, які допомогою, порадами та доброзичливим ставленням сприяли написанню й публікації цієї книги.

Висновки

На завершення видається можливим сформулювати низку положень, які підсумовують усе викладене в цій книзі.

1. В інтерпретації природно-правових уявлень, понять та концепцій, – в аспекті можливостей їх втілення в юридичну практику, – граничними випадками слугують, з одного боку, образ природного права у філософії, народній та офіційній ідеології як ідеально-належного, а з іншого – уявлення про об’єктивно необхідний, а відтак і зразковий, належний зміст юридичного рішення, яке повинно бути ухвалено в практичній юриспруденції. Йдеться про своєрідне «мінімальне природне право», в якому усува­ється антагоністичний розрив правової реальності на сфери сущого і належного. Юридично-належне виступає як таке, конституювання та здійснення якого можливе «тут і тепер», як реально-належне.

Це дозволяє не обмежувати розгляд природно-правової проблематики теоретичним аналізом альтер­нативних аргументів, але також виявляти взаємо­зв’язки між ними й діючими в суспільстві ціннісно-норма­тивними зразками, «нормативними образами» соціаль­ної поведінки з огляду на можливість їх урахування в практиці державно-юридичного регулювання.

2. Під впливом низки історичних чинників конститутивними елементами західної традиції права стали прикладні різновиди юснатуралізму. Основними соціальними передумовами цього послугували само­стійний розвиток та функціональне відокремлення державно-юридичних інститутів законотворчості й судо­чинства від інших механізмів соціонормативної регуляції, а також вагоме суспільно-політичне значення професійної діяльності юристів.

З відсутністю таких передумов пов’язана проблематичність рецепції прикладних природно-правових підходів (зокрема у сфері публічного права) постсоціалістичними юридич­ними системами, які тривалий час розвивалися під впливом візантійської традиції права. В останній, з огляду на особливості її державно-юридичного розвитку, здій­снювалась розробка насамперед філософсько-теоре­тичних та етико-моралістичних концепцій природного права.

До загальних тенденцій розвитку новочасного й посткласичного секулярного юснатуралізму в Європі можна віднести: «дематеріалізацію» основ природного права («денатуралізація юснатуралізму»); зміщення природно-правової проблематики від ціннісно-мате­ріаль­них аспектів права до його формально-структурних та процедур­них аспектів і відповідну зміну стратегій легіти­мації юридичних рішень від матеріальної до процедур­ної; його історизацію та змістовну релятивізацію.

3. Смисловим інваріантом поняття природного права в низці концепцій виступає категорія закономірності.

Можна виокремити два напрями осмислення природного права як правових закономірностей: мета­фізичний, в якому воно пов’язується чи ототож­нюється з закономірностями всезагальними, та емпіричний, зорієн­тований на особливі (загальні соціо­норма­тивні, юридич­ні, державно-юридичні) регуля­тивні законо­мірності.

Саме емпіричний підхід до осмислення природ­ного права дозволяє осмислювати його в зв’язках із соціо­культурно зумовленою юридичною діяльністю, виробляти оптимальні моделі функціонування і розвитку юридичних інститутів.

4. Необхідність звернення при дослідженні природно-правової проблематики до соціорегулятивних законо­мірностей зумовлюється передовсім тим, що саме ними визначається зміст природно-правових принципів. Наукове пояснення тих чи інших інтерпретацій справедливості юридичного регулювання навряд чи можливе без виявлення соціального контексту їх виникнення й функціонування.

З’ясування суспільної значущості таких інтер­претацій вимагає переходу від причинних зв’язків до функціо­нальних та ціннісних залежностей, до осмислення існуючих юридичних норм, інститутів і юридико-регуля­тивних систем у світлі законів функціонування соціонормативної системи як динамічної цілісності. Особливого значення тут набувають закономірності цивілізаційного розвитку, засновані на загальних та історично-зумовлених людських потребах; духовно-куль­турні зв’язки й залежності, які належать до необхідних основ юридичного регулювання.

5. З точки зору внутрішньої форми організації нормативного впливу на суспільні відносини соціо­регулятивні закономірності у прикладних концепціях юс­натуралізму репрезентовані принципами юридичного ре­гулю­вання як засобами логіко-смислового, ціннісно-ієрархіч­ного та функціонально-структурного впоряд­ку­ван­ня юридичної діяльності.

Ці принципи, виступаючи основою рецепції методів вироблення нормативних та індивідуально-правових рішень, забезпечують історичну наступність у західній традиції права. Синкретичний морально-правовий характер деонтичних принципів (справедливості, добросовісності, дотримання «добрих звичаїв» тощо) дозволяє, з одного боку, враховувати в державно-юридичному регулюванні закономірності традиційно-звичаєвого та іншого само­регулювання, а з іншого – адаптувати позитивне право до змінюваної соціальної реальності.

Історія застосування законодавчих положень, які втілюють природно-правові принципи, містить приклади наповнення їх вельми відмінним соціально-політичним змістом. Тому пізнавальна цінність вказаних принципів як така ще не здатна забезпечити загальну соціально-змістовну, мате­ріаль­ну справедливість юридичних рішень, ухвалених на їх основі. Виявлення такої справедливості та її міри вимагає конкретно-історичного аналізу, оцінки ролі юридичних рішень в забезпеченні потреб окремих осіб, соціальних груп та усього суспільства, а також у збереженні і розвитку духовної культури цивілізації, складовою якої це суспільство виступає.

6. Серед способів та форм вираження природно-право­вих принципів у державно-юридичній діяльності можна виокремити поведінкові (діяльнісні) та документальні. У поведінкових формах принципи фактично реалізуються в індивідуально-регулятивній договірній практиці, в право­тлумаченні та правозастосуванні (зокрема, в кон­ститу­ційному та міжнародному судочинстві), а також у міжнародно-правових звичаях. У документальних формах ці принципи явно чи неявно виражаються у декла­раціях, в інших політико-правових документах, у між­народно-правових ак­тах, конституціях та кодифікаціях законо­давства тощо.

Поведінкові (діяль­нісні) форми можуть розглядатись як свідчення реаль­ності про­цесу інсти­туціо­налізації тих чи інших природно-право­вих підходів. Провідним методом дослідження таких форм має бути соціологічний аналіз звичаїв право­застосовної практики.

Діалектична суперечливість процесу позитивації природно-правових принципів полягає в тому, що його результатом стає їх трансформація в інститути та в окремі положення права позитивного. Внаслідок цього зростає міра формальної визначеності цих принципів, однак їх правоперетворювальний потенціал неминуче обмежується.

7. Засобами поняттєвого виразу природно-правових принципів слугують специфічні оцінкові конструкції та інші оцінкові поняття, які використовуються в аргументації юридичних рішень. До таких конструкцій і понять належать, зокрема: а) онтологічні – вони відображають буттєві і смислові підстави юридичного рішення («суть відносин», «логіка речей», «дух Конституції» тощо); б) деонтологічні – вони вказують на необхідність звернення до деяких ціннісно-нормативних зразків («справедливий», «належ­ний», «гідний» тощо); в) гносеологічні – вони виражають без­по­середню достовірність певних фактів чи положень («явно», «очевидно», «відповідає здоровому глузду» тощо).

З огляду на те, що соціально-змістовне наповнення природно-правових принципів відбувається на рівні індивідуально-регуля­тивної практики, перелічені вище поняття і конструкції набувають аргументаційної значущості лише в світлі конкретних відносин, поза якими вони залишаються пустими формулами.

8. Значення природно-правових підходів для державно-юридичної політики України залежить насамперед від того, якою мірою вони передбачають звернення до соціальних основ юридичного регулювання, до закономірностей розвитку конкретного типу соціуму. Без урахування цього реформування юридичної системи втрачатиме наукове підґрунтя й слугуватиме виключно партикулярним політичним інтересам. В останньому випадку ліберально-лібертарний «кантіанський» дискурс може виявитися лише формою, яка приховуватиме дискурс «макіавелліанський», владно-маніпулятивний.

Естественно-правовые подходы в юридическом регулирования (резюме)

Монография посвящена философскому и теоретико-право­вому осмыслению связей между юснатурализмом и го­су­дар­ственно-юридической практикой, выявлению специ­фи­ческих форм выражения в ней естественно-право­вых подходов, изучению механизмов, посредством которых они при­обретают реальное правообразующее и право­преобразующее значение.

В первой части работы естественно-правовая парадигма в правоведении характеризуется через восхождение от общего представления о юснатурализме к типологизации его конкретно-исторических разновидностей.

Выясняется соотношение естественно-правового подхода с рядом смежных подходов – социологическим, антропологическим, этико-деонтологическим и аксио­логическим. Делается общий вывод о том, что эпистемоло­гические границы естественно-правовых подходов в юри­дической науке задаются, с одной стороны, антропо­соци­аль­ным эмпиризмом, а с другой – ценностным идеализмом и мета­физикой. Промежуточным звеном между мета­физи­ческим юснатурализмом и юридическим позитивизмом вы­ступают социально-онтологические («объективистские») и некоторые философско-антропологические, в частности, психоиррационалис­тические концепции естественного права (раздел 1).

Во втором разделе обобщаются результаты философских исследований смысловых значений представлений о «природе» и «естественном», осново­полагающих для классического юснатурализма. Демонстрируются коренные отличия античного и ново­европейского осмысления понятий «фюсис» и «натура», непосредственно связанные с изменениями господ­ству­ющего типа рациональности.

На основании раскрытия внутренней логики развития естественно-правовой мысли уточняется типо­логия разновидностей юснатурализма, в которую вводит­ся понятие протодеонтологических подходов. Послед­ние в историческом и логическом плане предшествуют соб­ствен­но деонтологическим подходам, типичным вы­ражением которых является учение Канта и его последователей.

Показано, что в интерпретации естественно-пра­вовых представлений, понятий и концепций предельными случаями выступают, с одной стороны, образ естес­твенного права как идеально-должного, а с другой стороны – представления об объективно необходимом, а потому и образцовом, надлежащем содержании юриди­ческого решения, которое должно быть принято. Речь идет о своеобразном «минимальном естественном праве» практической юриспруденции.

К общим тенденциям развития модерного и постклассического секулярного юснатурализма в Европе отнесены: дематериализация оснований естественного права (своего рода «денатурализация юснатурализма»); смещение естественно-правовой проблематики от цен­ностно-материаль­ных аспектов права к его формально-структурным и процедурным аспектам, сопровождаемое сменой стратегий легитимации юридических решений; исто­ри­зация и содержательная релятивизация естес­твенного права.

В рамках последней тенденции к факторам, которые сегодня актуализируют дискуссии между секулярными и религиозными разновидностями юснатурализма, относится, в частности, активное воздействие технологических преобразований на сферу органической природы. Современный прогресс в сфере биотехнологий делает саму органическую природу изменяемой реальностью. Это, в свою очередь, трансформирует моральное значение концепции природы человека, превращая ее из инструмента охраны «соответствующей природе» традиционной нравственности в средство продвижения индивидуалистической буржуазной морали. Вследствие этого этико-богословская концепция естественного морального закона и либеральная морально-правовая концепция неотчуждаемых прав человека оказываются противопоставленными друг другу.

Такое противопоставление, выявляющее различия в способах существования социальных групп  и отдельных людей, являющихся носителями различных типов нрав­ственности, обусловливает моральную амби­валент­ность естест­венного права.

Понимание достоинства человека как ценности свободного и автономного индивида, а не как носителя социальной функции в конкретном сообществе (мужа, жены, отца, ребенка и т.д.) отделяет вопрос о правах человека от вопроса о его нравственных обязанностях. Теоретико-концептуальным выражением такого отделения становятся различия между современными деонтологическими – формально-юридическими и про­цедур­ными – интерпретациями естественного права, с одной стороны, и его материально-содержательными и онто­логи­ческими трактовками, с другой.

Освещается историческая динамика естественно-правовых концепций на украинских землях в ХVI–ХХ столетиях, а  также проводится анализ современного состояния естественно-правовой мысли в Украине. Указывается на культурно-исторические факторы, отсутствие либо недостаточное развитие которых обусловливает проблематичность рецепции прикладных естественно-правовых подходов (в частности, в публично-правовой сфере) постсоциалистическими юридическими системами, развивавшимися под влиянием византийской традиции права. К таким факторам относятся, в первую очередь, самостоятельное развитие и функциональное обособление институтов законотворчества и судо­производства от других механизмов соционорма­тивной регуляции, а также весомое общест­венно-политическое значение профессиональной деятель­ности юристов.

В разделе 3 обосновывается положение о том, что инвариантным смысловым основанием тех естественно-правовых представлений и понятий, которые представ­вляются функциональными в юридико-прикладном аспекте, является категория закономерности. С точки зрения вну­трен­ней формы организации нормативного воздействия на об­щественные отношения социорегулятивные законо­мер­ности представлены правовыми принципами как сред­ствами логико-смыслового, ценностно-иерархического и функ­цио­нально-структурного упорядочения юридической дея­тель­ности. Приводится классификация принципов го­су­дар­ственно-юридического регулирования, связанных с иде­ями естественного права.

Исходя из этого, предлагается определение общего операционального понятия естественного права как закономерностей властного регулирования и саморегулирования человеческого поведения, которые в конкретно-исто­рических условиях обеспечивают сохране­ние и развитие человека и общества. Действие этих законо­мерностей опосредуется сознанием в виде 1) принципов деятельности по распределению и обмену об­ществен­но-значимых благ (такая деятельность, в по­нима­нии автора, собственно, и является юридической) и 2) принципов легитимации содержания и форм осуществления этой деятельности.

Речь идет как о закономерностях собственно юридической деятельности, так и о других социо­регулятив­ных закономерностях, оказывающих на нее пря­мое либо косвенное влияние. Культурно-историческое разно­образие и видовая дифференцированность юриди­ческих закономерностей в значительной мере может объяс­нить плюрализм тех версий естественного права, в кото­рых оно рассматривается во взаимосвязях с правом позитивным.

Во второй части работы исследуется позитивация естественного права в юридическом регулировании. Освещаются методологические начала процесса воплощения естественно-правовых принципов в государственно-юри­дичес­кой деятельности, выделяются формы и способы такой позитивации (раздел 4).

К таким формам и способам относятся: а) поведен­ческие (деятельностные), в которых указанные принципы фактически реализуются в индивидуально-регулятивной договорной практике, в правотолковании и правопримении (в частности, в конституционном и международном судопроизводстве), в международно-правовых обычаях, и б) документальные, в которых такие принципы прямо или косвенно закрепляются в декларациях, других политико-правовых документах, договорных международно-правовых актах, конституциях, кодификациях законодательства и т. д.

Средствами понятийного выражения естественно-правовых принципов служат специфические оценочные конструкции и другие оценочные понятия, используемые в аргументации юридических решений. К ним относятся конструкции и понятия: а) онтоло­гические – они отображают бытийные и смысловые основания юридического решения («суть отношений», «логика вещей», «дух конституции» и т. д.); б) деонтологические, указывающие на необходимость обращения к некоторым ценностно-норма­тивным образцам («справедливый», «над­лежащий», «до­стой­ный» и т. д.); в) гносеологические, которые выражают непосредственную достоверность определенных фактов или положений («явно», «очевидно», «несомненно», «соответствует здравому смыслу» и др.). Поскольку содержательное наполнение естественно-право­вых принципов происходит на уровне индиви­дуально-регулятивной практики, указанные понятия и конструкции приобретают аргументационную значимость лишь в свете конкретных отношений, вне которых они остаются пустыми формулами.

Диалектическая противоречивость процесса позитивации естественно-правовых принципов (начал) заключается в том, что его результатом становится их трансформация в институты и в отдельные положения права позитивного. Вследствие этого возрастает мера формальной определенности упомянутых принципов, однако их правопреобразующий потенциал неминуемо ограничивается.

В заключительном разделе на примере сравнительного анализа кодификаций гражданского права Франции и Германии, с одной стороны, и Гражданского кодекса Украины, с другой, решений Европейского суда по правам человека и Конституционного Суда Украины рассматриваются специфические формы, способы и средства позитивации естественного права.

Делается вывод о том, что значение естественно-правовых подходов для государственно-юридической политики Украины зависит прежде всего от того, в какой мере эти подходы предусматривают обращение к социальным (экономическим, культурным, нравственным  и др.) основаниям юридического регулирования, к закономерностям функционирования и развития конкретного типа социума. Без учета этого реформи­рование юридической системы лишается научной основы и может служить исключительно партикулярным полити­ческим интересам. В последнем случае либерально-либертар­ный, «кантианский» дискурс может оказаться лишь фор­мой, прикрывающей дискурс «макиавеллианский», властно-манипуля­тивный.

<hrsize=1 width="33%"></hrsize=1>

[1] Див. напр.: Бачинин В. А. Морально-правовая философия / В. А. Бачинин. – Х. : Консум, 2000. – С. 9–40, 98–106, 178–206; Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления : монография / С. И. Максимов. – Харьков : Право, 2002. – С. 77–78; Мироненко О. М. Історія вітчизняної конституційної юстиції (рукопис) / О. М. Мироненко ; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2008. – С. 270–273, 1806–1808; Сливка С. С. Природне та надприродне право : у 3-х частинах. – Ч. 1 : Природне право: історико-філософський погляд / С. С. Сливка. – К. : Атіка, 2005. – С. 5–6, 212–213; Костенко О. М. Культура і закон у протидії злу : монографія / О. М. Костенко. – К. : Атіка, 2008; Головатий С. П. Верховенство права : монографія : у 3 кн. / С. П. Голо­ватий. – К. : Фенікс, 2006.





 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign