В'ЯЧЕСЛАВ (СЛАВІК) БІГУН: СІМ БІОГРАФІЧНИХ ФАКТІВ

1.      Перший правник, журналіст і перекладач у родині.

2.      Міждисциплінарно освічений професіонал. Вивчав право і соціологію, журналістику і політологію та іноземні мови в університетах і установах Гааги і Гейдельберга, Києва і Львова, Страсбурга і Торуня, Флоренції і Хартфорда. Успішно (з відзнакою) закінчив Львівський університет (1997), магістратуру Коннектикутського університету (1998), аспірантуру Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України (2003).

3.      Громадський діяч. Перший голова Об’єднання студентів-правників (1994-1997) та Української асоціації студентів-правників (1996-1997) – одних з перших молодіжних студентських громадських організацій у новітній Україні, голова Координаційної ради молодих юристів України при Міністерстві юстиції України (з 2007). Ініціатор Всеукраїнського Тижня права, Міжнародного правничого конкурсу ім. В. М. Корецького, спів-ініціатор Форуму молодих юристів України.

4.      Професійний викладач. Викладає зі студентських років (вперше прочитав лекцію на 2-му курсі (1993) юридичного факультету – за дорученням професора з теорії держави і права, професійно займається викладацькою діяльністю з 2003 року. Має досвід викладання іноземним студентам.

5.      Професійний філософ права. Перший аспірант стаціонару Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України зі спеціальності «філософія права», відповідальний секретер і член редколегії спеціалізованого міжнародного ВАКівського часопису «Проблеми філософії права» (Philosophy of Law Issues). Захистив кандидатську дисертацію у день 80-річчя свого наукового керівника – проф. В. Д.  Бабкіна (18.06.2004). Готує докторську дисертацію з філософії правосуддя.

6.      Професійний юридичний журналіст. Ще в школі видавав власну газету. Головний редактор загальнонаціональної професійного видання «Юридична газета» (2006-2008). Слухач Школи професійної журналістики "НОВА УКРАЇНА" (2009). Незалежний журналіст і документаліст.

7.     Професійний публіцист. Автор більше 400 публікацій. Жанри: наукові статті, юридична публіцистика, переклади, журналістські розслідування, репортажі, інтерв'ю.

У пошуках самого себе / Славік Бігун

Кажуть, що душа, перевтілюючись, обирає своє наступне місце нароодження. І сім’ю, у якій їй народитися. Вірю: моїй душі поталанило – і з сім’єю, і з місцем народження, і, поки що, з долею. У мене чудові люблячі батьки й родина. І народився я у мальовничому закарпатському місті, названому Тячів, що на правому березі річки Тиса – неподалік географічного центру Європи. Гадаю, що кожен, кого доля подорожуючого приведе сюди, має шанс тут відчути або віднайти гармонію і з природою, і з самим собою. Тобто зі своєю душею, внутрішнім світом. Саме пошуком внутрішньої гармонії, пошуком самого себе в динаміці стосунків з людьми й оточуючим світом, і є моє життя у різних своїх проявах на різних його шляхах.

 

• ПРО ІМ’Я, БАТЬКІВ І … СУДОЧИНСТВО

Йшов 1973 рік. Звела моїх батьків доля, а закоханість не дала їм розійтися. Першим закохався тато, відтак – мама. Невдовзі Марія і Степан Бігуни відсвяткували весілля.

Це було 9 лютого. Рівно через 9 місяців на світ з’явився хлопчик, якого вони вирішили назвати Славіком. «І молодим, і старим ти будеш Славіком. Так тебе називатимуть завжди», - так пояснили вони опісля мені свій вибір «нестаріючого імені». (Цей факт у 2006 став визначальним: я вирішив друкуватися в «Юргазеті» під іменем Славік.)

Звісно, тоді батьки обрали більш «офіційне» ім’я: старослов’янське «В’ячеслав» (значить «велика слава»). Воно пасує до мого по-батькові. Тому мене називають В’ячеславом Степановичем. Це мені імпонує, бо цим віддається шана моєму татові. Але частіше, особливо близькі мені люди та ті, хто наближається до мене, називають мене Славіком. Таке звертання, вважаю, зближає мене з іншими; повага ж – це почуття, яке не приховаєш жодним зверненням.

Найбільше в своєму житті я завдячую своїм мамі та татові.

Від мами, з-поміж іншого, я перейняв оптимізм і людяність, а також скромність, що межує із самообмеженням; від тата – доброту, критичність і принциповість. У сукупності ці та ряд інших якостей вплинули на моє формування як особистості.

Нерідко, дізнаючись про історії життя інших, порівнюючи, задумуюся: «Господи, як мені поталанило, що в мене такі прекрасні батьки!». Мені стає моторошно при думці, яким би я був без них. І без своїх бабусь і дідусів.

Мої бабусі передали мені почуття турботливості.

Одна з яких, Марія Федорівна, й донині здраствує і принагідно розповідає веселі історії з мого дитинства, проведеного в селі. Моя інша бабка – Ганна Михайлівна працювала сортувальницею на пошті. Вона часом дарувала мені поштові марки, які я належно, за різними критеріями, укладав. Це, мабуть, і розвинуло заклало в мені здатність до систематизації.

Бабця також хотіла навчити мене угорської (мої батьки, до речі, цією мовою володіють). але тут я проявив характер! Мені вдалося настільки старанно сховати абетку з угорської, що ні вона, ні я не змогли її віднайти. Згодом шкодував, і, попри відносні успіхи в опануванні ряду романо-германських мов, я так і не осилив «мадярської» (правда, навчаючись в університеті, дещо, але не надовго, підтягнув її перед турне до Будапешту).

Одне з моїх найглибших переживань – сприйняття очей моєї бабці Ганни. Після закінчення школи я навчався у Львові, і щоразу приїжджаючи до Тячева навідував її. Вона дивилася мені в вічі, брала мене своїми усипаними випуклими венами руками, люблячи гладила по обличчю, наче хотіла відчути кожну його частинку і казала: «Славіку, я молюся за тебе». Вона пристрасно цілувала мене. Так, що я наче відчував дотик її душі.

Цей дотик, мабуть, і є тим, що називають почуттям любові. Його важко передати словами, натомість, легше відчути. Й відчуття цього почуття оберігає. Мабуть, саме такі відчуття є подібним до того, що в християнстві називають благословенням. Пригадую, коли вирішив балотуватися в декани факультету правничих наук Могилянки, я поділився своїм бажанням із своєю бабцею, Марією, і попросив її благословення. Вона благословила мене. І це мене ще більше надихнуло в моїх намірах і діях.

Вірю, що бабусі – це обереги любові, вони – наші живі святі.

А дідусі – це ті, хто є для нас зразком мужності. І ще, за материнською лінією, передає нам у спадщину свою лисину (якщо така є).

Юрій Іванович Бігун – мій дідусь, яким я завжди пишатимусь. Його активне життя, принциповість й неабияка життєлюбність завжди надихали й продовжують надихають мене. У юнацькі роки він вирізнявся активністю та дієвістю. Але з ним трапився нещасний випадок, як наслідок – ампутація обох ніг. Знайшовши в собі сили, він таки «став на ноги», хоч і протезні й пішов далі.

Разом з бабцею, попри нелегкі, злиденні післявоєнні роки, вони виховали чотирьох дітей, і благородно прожили довге життя. Драматичне і героїчне. У 1938-39 рр., тоді гімназистом, дідусь боронив рідну землю і виборював незалежність Карпатської України – разом з іншими хлопцями-гімназистами, озброєними гвинтівками – він безперспективно, але завзято виступив проти окупантських військ, оснащених танками. Дідусь пройшов і Велику Вітчизняну Війну, боронячи рідну землю, звільняючи братські землі від нацистських окупантів.

Після війни, дідусь – інвалід I-ої групи – працював «на пошті», зокрема й на пенсії. Деякі ненависники хотіли позбавитись його можливості працювати. Однак він щоразу, не без допомоги добрих людей, доводив помилковість таких намірів й свою спроможність працювати. Жити і – попри перешкоди – йти вперед.

Така картина викарбувана у пам’яті. Щодня дідусь ішов – не на своїх ногах, а на протезах – на роботу й з роботи – додому. Ми жили разом у невеликій квартирі неподалік від його роботи.

Образ «руху вперед», поступу допомагає й мені рухатися вперед.

Якось, відносно нещодавно, мого батька (він також, як дідусь, працює в поштового зв’язку) явно незаконно звільнили з роботи. Ми звернулися до суду й той, зважаючи на те, що до профспілки всупереч закону попередньо не зверталися щодо згоди на його звільнення, дав можливість профспілці розглянути це питання. Думав, що згоду на звільнення не буде надано. Але я був шокований, коли довідався про зворотне. Мені наче відрізали ноги, наче земля провалилася під ногами. Відчувався зрадженим, хоча зрадили мого батька. У той момент хотілося кричати. Я стояв на підвищенні на території пошти, з якого колись бачив, як з труднощами іде мій дідусь. Іде вперед.

Той образ, образ мого дідуся допоміг мені рухатися далі. (Зрештою, в суді ми довели нелегітимність самої профспілки, а відтак і її рішень, а ще через деякий час сама профспілка в подібній до попередньої ситуації стала на захист батька – попри шалений тиск з боку обласного керівництва.)

Додам: мій дідусь любив мир. Він – миролюбець. Бо пройшов жахливу війну, був ранений. Якось (як з’ясувалося, незадовго до смерті) я спитав його (маю цей запис на відео) про те, що б він побажав своїм наступним поколінням. У нього на його очах виступили сльози і він відповів: «Миру!».

Знаєте, мені важко збагнути це побажання сповна, бо ніколи не був на справжній війні. Але із розповідей дідуся, моїх старших вчителів, перегляду фільмів і хронік (а в світі й нині йдуть війни), здається, мені принаймні частково вдалося збагнути це прагнення. Прагнення до миру, як зовнішнього, так і внутрішнього.

Інший мій дідусь, Василь Федорович, був лісничим. У дошкільні та шкільні роки (особливо на канікулах) я жив у нього в селі, яке називається Округла. Бо знаходиться майже в лісі, в горах.

Закарбувалися в пам’яті, наче дороговкази, стежки, якими ходив у дитинстві. Мені видається, що зможу йти ними всліпу. Тоді я виганяв і приганяв корови, ходив по гриби, через ліс проходив з одного села в інше, де жила наша родина. І зараз, хоч і мешкаю в «асфальтному» місті, в глибині душі відчуваю наповнення від тамтешніх природної краси, простору й широти безмежних гірських лісів і просторів. Я закриваю очі й це відчуття щоразу наповнює мене… Силою і водночас малістю причетності свого існування до цього безмежного світу…

Маю таке ж сильне відчуття, але – натомість у контрасті – нестерпності до несправедливості.

Пригадую турбулентне літо 1991 року. Я з батьком повернувся зі Львова після невдалої спроби поступити в університет. На станції нас зустрів рідний брат моєї мами. Й переказав страшну звістку: вбили нашого дідуся. Це важкі спогади. Перша серйозна втрата в моєму житті.

Згодом мені довелося бути на судовому засіданні. Слухалася кримінальна справа щодо особи, звинуваченої в порушенні правил дорожнього руху, що спричинили смерть мого дідуся. Я не можу коментувати рішення суду, бо не бачив документів. Але мене вразила та, на мою думку, зверхність і цинізм*, з якими суддя вів процес, неповага, з якою він ставився до мої бабки. З огляду на це суд здався мені якимсь нелюдським, негуманним.

(*Цікаво, що доля звела мене, наче випадково через 15 років, знову з тодішнім суддею. Він, як з'ясувалося, пішовши на пенсію, зайнявся адвокатською діяльністю. Під час судового засідання у кабінеті іншого судді, «адвокат», я б сказав, фривольно, здалося, навіть нахабно, ввійшов до кабінету судді й почав «прогружати» його якоюсь своєю справою в тональності зверхності.)

Як мені тоді - в 1991 році - здалося, підсудного, який отримав незначний строк, майже виправдали. Тим самим частково переклавши вину на самого дідуся. Мене переконували: суддю підкупили; не знаю цього, але й не виключаю. Знаю, однак чітко, що відтоді відчуваю глибоку відразу до «підкупного» судочинства. Вважаю, що воно кривдить людські душі всіх, й передусім тих, хто, звертається до суду, шукаючи справедливості. Мені здається, що судді, які відчули скривдженість, якщо вони Люди, не мали б кривдити інших. Можливо цього не переживали багато хто з, так би мовити, підкупних суддів, які свідомо чи несвідомо так роблячи, перетворюються в торговців людськими долями (мій колега називає це торгівлею правом як товаром або «ярмарком правосуддя», але мені видається, що йдеться, радше, про торгівлю людськими долями).

15 03 2007

Читайте також (далі буде):

• «ФІЛОСОФ», ЩО СТАВ ЮРИСТОМ
• ОДНОГО РОКУ В АМЕРИЦІ
• НІМЕЦЬКІ ТА УКРАЇНСЬКІ БУДНІ ЮРИСТА МЕГА-ЮРФІРМИ
• З ГОЛІВУДУ ДО «КОРЕЦЬКОГО»
• ЮРИСТ, ЩО СТАВ ФІЛОСОФОМ ПРАВА
• І Я БУВ БІЛЯ СТІН ТВОЇХ, ГЕЙДЕЛЬБЕРГ!
• МІЙ ПЕРШИЙ І НАЙВАЖЛИВІШИЙ СУДОВИЙ ПРОЦЕС
• МОЇ ВЧИТЕЛІ, ВКЛОНЯЮСЬ ПЕРЕД ВАМИ
• МОЯ ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ
• ВОНА: ЛЮБОВ, ЖІНКА І БАТЬКІВЩИНА
• ЮРИДИЧНА ЖУРНАЛІСТИКА ЯК ПУБЛІЦИСТИЧНА ЮРИСПРУДЕНЦІЯ
• ФІЛОСОФІЯ ВИХОВАННЯ ПРАВНИКА
• ЖИТТЯ ЮРИСТА ЯК ПРОЦЕС ТВОРЕННЯ ДОБРА І СПРАВЕДЛИВОСТІ