Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

ЮрХіт

Сумно. Юрій Іллєнко (1936–2010). Пішов із життя митець-бунтар, залишивши по собі кіно, книги та учнів. «Хто для нас Іллєнко?»

15.06.2010

15 червня 2010 року пішов із життя Юрій Іллєнко. Я бачив його кілька разів на телебаченні: він постійно сперечався й наче бунтував. То було, мабуть, матеріальне відлуння хвиль його душі на те, що нині твориться в Україні. Ми почасти бачимо й сприймає цей світ його очима, втіленими в кадрах таких фільмів, як «Тіні забутих предків», «Білий птах…». Цей світ ще доведеться розширити – ми не все бачили й не все могли бачити. Творча людина, як написав він у 2004 році, «за сорок вісім років роботи в кіно рівно половину був безробітний як кінематографіст». Думаю, він пішов із життя із сумом і біллю, несповна зреалізованим. Він повернеться: сам, у працях свої)х учнів – очних і заочних. Світла пам'ять світлим людям!

Читати:

  1. Юрій Іллєнко: довідка (Універсум)
  2. ЮРІЙ ІЛЛЄНКО: дуже коротка (порівняно з життям) автобіографічна довідка
  3. Ольга Жук. Остання доповідна Юрія Іллєнка // Україна Молода

  • Іллєнко Юрій Герасимович: біографічна довідка

Іллєнко Юрій Герасимович, народний артист України (1987), академік АМУ (12.1996), член НРУ; Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого, завідувач катедри кінорежисури і кінодраматургії (з 1992); кінооператор, кінорежисер. Народився 18.07.1936 (м. Черкаси). Закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії (1960), кінорежисер. З 1960 — асистент оператора Ялтинської кіностудії художніх фільмів. З 1963 — оператор, режисер, сценарист, актор Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. З 1969 — керівник операторської майстерні на кінофакультеті, завідувач катедри кінорежисури та кінодраматургії (з перервами), професор Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. 08.1991—11.1992 — голова Державного фонду української кінематографії при КМ України. 04.—10.1992 — член Колегії з питань гуманітарної політики Державної думи України. 09.1996—1998 — член президії Комітету з Державних премій України ім. Т.Шевченка. Член-засновник Академії мистецтв України (12.1996). Лавреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991). Нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора “Знак Пошани”, “Медаллю Миру”, Почесною відзнакою Президента України (1996), Орденом Святого архистратига Божого Михаїла (01.1999; УПЦ КП).

Оператор фільмів “Ранок міста, в яке закоханий” (студентська курсова робота), “Прощавайте, голуби” (1960, дипломна робота), “Тіні забутих предків” (1965, Ґран-прі Каннського фестивалю; загалом — понад 100 призів і дипломів кінофестивалів). Режисер 11 фільмів: “Криниця для спраглих” (1965), “Вечір напередодні Івана Купала” (1969), “Білий птах з чорною ознакою” (1972), “Наперекір всьому” (1972), “Мріяти та жити” (1973), “Свято печеної картоплі” (1976), “Смужка нескошених диких квітів” (1978), “Лісова пісня. Мавка” (1981), “Легенда про княгиню Ольгу” (1982), “Солом’яні дзвони” (1987), “Лебедине озеро. Зона” (1990). Виконавець головних ролей у фільмах “Вулиця Ньютона №1”, “Мріяти і жити”. Автор роману-сценарію “Агасфер. Хроніка другого пришестя Христа” (1994). Автор понад 20 сценаріїв і лібретто балетів, за якими створено 12 фільмів і 2 балети: “Агонія” (“Прометей”) (1982; Бєлґрадський театр опери та балету), “Ольга” (1990; Київський театр опери та балету). Персональні виставки живопису в Києві (1968) і Відні (1992).

 

  • ЮРІЙ ІЛЛЄНКО: дуже коротка (порівняно з життям) автобіографічна довідка

Джерело: www.universum.org.ua/journal/2004/illbio_3.html

Народився в 1936 році у напіввимерлому від голоду-33 містечку Черкасах. Тікаючи від війни в 41-му, опинився з мамою й двома братами в самому серці Сибіру, селі Філіповці Ординського району на Обі. Молодший брат помер там від виснаження. Повернення на спалену, спустошену, знекровлену Україну в 44-му було недовгим. У Черкасах не знайшлось достатньо дітлахів і вчителів, щоб відкрити другий клас, довелось вдруге вчитися в першому і то російськомовному. В 46-му батько, демобілізований з фронту інженер-будівельник, завербувався на найшкідливіше виробництво скловати, але в Москву, щоб дати дітям пристойну освіту. Силікоз чи туберкульоз було гарантовано всій родині, бо ми жили в бараці просто на території заводу “Ізопліт”. Що і сталося з мамою — туберкульоз. Закінчив школу на робітничій околиці Москви і вступив у найпрестижніший на той час інститут кінематографії на операторський факультет, як і старший брат Вадим. В 1960-му зняв дипломну роботу, перший в історії інституту повнометражний фільм “Прощавайте, голуби” і отримав за ту роботу найвищі нагороди на світових кінофестивалях в Празі і Локарно за найкращу операторську роботу. В 1963 отримав запрошення зі студії Довженка зняти режисеру Параджанову фільм “Тіні забутих предків”. Як відомо, фільм став не лише лауреатом понад сотні міжнародних кінофестивалів, але й актом відродження слави українського духу, збудником української ідеї. Після “Тіней” мені стало затісно в кінооператорстві, тому реалізую свою головну мрію — стаю кінорежисером і кінодраматургом. Дебют у режисурі — “Криниця для спраглих” за сценарієм Івана Драча про винищення українського села, був заборонений постановою ЦК КП України аж на довгих 22 роки. Наступний фільм “Вечір напередодні Івана Купала” — алегорична історія України, було знято з екрану рішенням міністра культури СССР Романова і покладено на полицю аж на 18 років. Фільм реабілітовано в 1988-му. 1967 року дирекція Венеційського кінофестивалю персонально запрошувала мене з фільмом “Вечір на Івана Купала” на фестиваль з гарантією головного призу “Золотий Лев” Святого Марка, але міністр культури СССР Романов стверджував, що такого фільму взагалі не існує. Неймовірними зусиллями добиваюся, щоб фільм усе ж таки послали на якийсь міжнародний фестиваль, хоча б у сателітну тоді щодо Москви Прагу. В день відкриття фестивалю в Прагу, натомість мого фільму, увійшли радянські танки на придушення празького повстання. 18 років фільм пролежав на полиці як заборонений. В 1971 році на XXIV з’їзді комуністичної партії України вустами першого секретаря Львівського обкому КПУ тов. Добрика було заборонено мій наступний, третій фільм “Білий птах з чорною ознакою”, як “найбільш шкідливий фільм, що колись було зроблено в Україні, особливо шкідливий для молоді”. У фільмі вперше в історії було виведено в якості головного героя вояка УПА. Рятуючи себе, Петро Шелест, перший секретар ЦК КПУ, бо саме він дозволив показати фільм з’їздові, посилає “Білого птаха” на Московський міжнародний кінофестиваль. Фільм тріумфально виборює Гран Прі фестивалю, завдяки півгодинній овації шести тисяч глядачів кремлівського палацу з’їздів, де проходив кінофестиваль. За якийсь час П. Шелеста знімають за націоналістичний ухил, а фільм опиняється в опалі на довгі роки, аж до кінця ери Щербицького. Я жартував, що “Білого птаха” можна побачити в Токіо, Монреалі, Нью-Йорку, Парижі, Тегерані, лише не в Україні. Далі була дворічна еміграція в Югославію, де я зняв фільм “Жівіо заінат”, що перекладається як “живу наперекір всьому”. Це чорногорське вітання. Коли зустрічаються двоє чорногорців, вони так вітаються: — Како сте? (Як ти?), — Жівіо заінат! (Живу всупереч). Всупереч всьому. Всупереч усім тяжким обставинам: голоду, війні, зрадам, терору, безгрошів’ю, хворобам… тощо... Фільм отримав “Срібну арену” на фестивалі в Пулі. І приз за найкращу чоловічу роль. В Україні на екрани не був допущений. Отримую з Голлівуду запрошення і два контракти з інтервалом в три роки. Про перший контракт дізнався з “Голосу Америки”, де почув дослівно таке: “КГБ повідомило, що ніде не може знайти Іллєнка, щоб передати йому пропозиції Голлівуду, бо він постійно знімає фільми десь в горах”. Сильно реготав. Другий контракт передав мені чорногорський продюсер Чедо Вулевич у порту Бар і провів мене на паром, що йшов в італійський порт Барі. Дав двісті доларів і сказав: з капітаном узгоджено, замовляй кожні 15 хвилин порцію віньяку, і за три години дістанешся Італії. Я зійшов з парому, бо знав, що коли рушу в Голлівуд, моїх двох братів у Києві — Вадима і Михайла, теж кінематографістів, рушать туди, куди й Стуса. Наступний фільм “Мріяти і жити” за сценарієм Івана Миколайчука і моїм, було 42 рази зупинено у виробництві (збереглися всі відповідні документи) на різних стадіях: під час режисерської розробки, в підготовчий період, під час зйомок (18 разів), в монтажному періоді і, звичайно, при процедурі здачі керівним органам. А треба було пройти, я порахував, 12 інстанцій — від худради об’єднання до ЦК КПСС. Закінчилась епопея перманентних заборон моїм першим інфарктом просто на худраді студії Довженка. На XXV з ’їзді КПУ тов. Щербицький з гордістю доповів делегатам: — Имею честь доложить делегатам съезда, что с так называемым “поэтическим кино Украины” наконец покончено”. Тобто і зі мною було покінчено, бо я був одним з того самого поетичного кіно. Тікаю в Москву і починаю на Мосфільмі на експериментальній студії Григорія Чухрая фільм про Катерину Білокур “Очі землі”. Новопризначений міністр кіно України Василь Большак вимагає переводу постановки на студію Довженка і через місяць ліквідовує проект на вимогу ЦК КПУ. В різні роки були заборонені майже всі мої проекти на стадії сценарію. Серед них було заборонено для постановки трилогію про Київську Русь — “Князь Ігор”, “Володимир Красне Сонечко”, “Ярослав Мудрий”. Заборонено екранізацію “Лісової пісні” Лесі Українки. (Здійснив постановку двадцять років потому). Заборонено до постановки два сценарії за Шевченком — “Великий льох” і “Варнак”. Нарешті секретар ЦК з ідеології Маланчук, відомий українофоб, заборонив перший варіант сценарію про Мазепу зі словами: “Якщо Іллєнко не хоче, щоб з ним трапилось те, що трапилось з Мазепою після Полтави, то хай закопає свій сценарій в себе на городі!” Був заборонений навіть сценарій фільму для дітей, комедії (за жанровими ознаками) про ліквідацію бандитами Запорізької Січі. Всього я написав 42 сценарії, лише сім з них стали фільмами. “Легенду про княгиню Ольгу” зупиняли для переробок 12 разів. Останні зауваження на переробку я отримав від директора студії Путинцева, який в тронній промові сказав, що його “поставили на цю посаду, щоб покінчити з поетичним українським кіно”, так-от він і вручив мені чотири аркуші з шістдесятьма сімома зауваженнями, вже коли фільм було здано у Москві і я вже мав прокатне посвідчення. Я відповів, що якщо виконати всі 67 зауважень, то від фільму залишаться тільки технічні ракорди, бо у фільмі лише 37 епізодів. Путинцев наполягав, і мені довелось послати його за відомою російською адресою публічно. Більше отримати роботу на студії годі було й сподіватись.

Створюю незалежну кіностудію “Фест-Земля”. Знімаю перший в Україні фільм не на державні гроші. Гроші знаходжу в Канаді, США та Швеції. Фільм за зеківськими оповіданнями Сергія Параджанова “Лебедине озеро. Зона” запрошують на Канський фестиваль, і виборює він там два призи. Приз ФІПРЕССІ — міжнародної федерації кінопреси і Приз “Ескор” — незалежної молодої кінокритики. То був перший і останній випадок, коли старі бронтозаври і молоді вовки присудили свої нагороди одному фільму. Фільм в українському прокаті показано не було. Російська телекомпанія ОРТ придбала його з ексклюзивними правами щодо показу і навіки поклала на полицю. Десять років я був безробітний як кінематографіст. Написав за цей час свій кращий сценарій про друге пришестя Христа “Агн”, монографію “Парадигма кіно” — перший в Україні підручник з кінорежисури. Зробив три персональні виставки своїх живописних і графічних творів. Нарешті зняв проект “Молитва за гетьмана Мазепу”, до якого йшов близько третини свого життя. Фільм для показу в Росії заборонив міністр культури РФ Михайло Швидкой. Думав, що це стосується лише Російської Федерації, виявилось, що ні, бо Україна все ще інформаційна колонія Росії. Фільм знято з кінопоказів, заборонено для показу по ТВ, не випущено на відео. Не продано за кордон, хоча було багато пропозицій, що перекривали видатки на фільм у десятки разів.

Роблю заяву для преси: “Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи”.

За сорок вісім років роботи в кіно рівно половину був безробітний як кінематографіст. Примудрився всупереч всьому стати лауреатом Державної премії імені Шевченка, Народним артистом України, академіком АМУ, професором кафедри кінорежисури і кінодраматургії, Почесним доктором Міжнародної кадрової академії.

Так буває.

Зараз пишу книгу мемуарів під назвою “Доповідна апостолу Петру”.

Короткий зміст цієї книги ви щойно прочитали.

Як божевільний шукаю гроші на постановку фільму про друге пришестя Христа в Україну.

  • ОСТАННЯ ДОПОВІДНА ЮРІЯ ІЛЛЄНКА

Джерело: Ольга Жук. Остання доповідна Юрія Іллєнка // Україна Молода, №108, 16.06.2010

Він до останнього тримався на висоті. Кожна зустріч із Юрієм Іллєнком була безпосереднім доторком до кінематографа. У товаристві режисер з’являвся з випрямленою спиною, орлиним поглядом. Його вмінню завжди бути молодим і стильним міг би позаздрити кожен молодик: у свої 74 роки легенда українського кіно Юрій Іллєнко виглядав перфектно, завжди у стильному костюмі, з атласною хусткою на шиї і молодечим азартом у погляді.

З кіно — у село

На вечорі–святкуванні 70–річчя майстра я не втрималася і запитала пана Юрія, у чому полягає секрет його молодості. Іллєнко повів бровою: «Мене з дружиною Людмилою Єфименко відлучили від кіно, ми перейшли на сільське життя. Маємо маєток у селі Прохорівка в Черкаській області, який побудували своїми руками, опанувавши всі будівельні процеси. Із ранньої весни до пізньої осені купаємося в Дніпрі. Все дуже просто»...

Тому коли редакція отримала повідомлення про смерть Юрія Іллєнка, ми довго не могли повірити, що це правда. Може, хтось жорстоко пожартував? Адже легенди не помирають. Навіть якщо упродовж року лікуються від раку...

Юрій Іллєнко — народний артист України, оператор і режисер — помер 15 червня о 12.00 у себе на дачі в Прохорівці. Прощання заплановано в Будинку вчителя на Володимирській, а панахиду — у Володимирському соборі. Коли ця суха офіційна інформація стала підтверджуватися, тоді ми усвідомили, що Іллєнко білим птахом із чорною ознакою полетів доповідати апостолові Петру про всі свої гріхи й чесноти.

У 2001 році після того, як останній фільм Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» заборонили для показу в Росії, а в Україні зняли з кінопоказів, заборонили для показу по телебаченню, не випустили на відео, режисер заявив: «Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи». В останні роки у себе на дачі він писав тритомник мемуарів «Доповідна апостолові Петру», був одним із ідеологів і натхненників Всеукраїнського об’єднання «Свобода» та реалізовував себе у ролі художника. На кожній другій картині малював свою дружину Людмилу, яку знімав у фільмах «Лісова пісня. Мавка», «Легенда про княгиню Ольгу», «Лебедине озеро. Зона», «Молитва за гетьмана Мазепу».

Різкості і гайдамацької гарячковості Юрія Іллєнка багато хто боявся. Режисер знав про нелюбов до нього. На презентації своїх книг часто повторював: «Розумію, що мені рай не світить. Я не дуже з цього переживаю, бо настільки призвичаївся до пекла в цьому світі, що щось нове мені вже не покажуть у тому провінційному пеклі апостола Петра».

48 років кар’єри: половина — без роботи

Народився Юрій Герасимович Іллєнко 1936 року в напіввимерлих від голоду 33–го Черкасах. Батькові вдалося із родиною переїхати в Москву, де Юрій закінчив школу, а згодом — операторський факультет найпрестижнішого на той час ВДІКу. Дипломна робота Іллєнка «Прощавайте, голуби» отримала найвищі нагороди на міжнародних кінофестивалях у Празі й Локарно. До Києва Іллєнко переїхав на запрошення стати оператором фільму «Тіні забутих предків», що знімали на студії Довженка.

Під час роботи над фільмом Іллєнко через запальний характер багато сварився із режисером Сергієм Параджановим, та врешті разом вони створили кіношедевр, який став лауреатом понад сотні міжнародних кінофестивалів. У 1991 році режисера Сергія Параджанова (посмертно), художника Георгія Якутовича, оператора Юрія Іллєнка, актрису Ларису Кадочникову нагородили Шевченківською премією за ігровий фільм «Тіні забутих предків». Іллєнко єдиний відмовився від премії. «Навіщо мені нагорода за фільм, який я робив 20 років тому», — пояснив свою позицію.

Після «Тіней» він вирішив став кінорежисером і кінодраматургом. Дебютував фільмом «Криниця для спраглих» за сценарієм Івана Драча. Стрічку про винищення українського села заборонили на довгих 22 роки. Кожен наступний фільм Іллєнка зазнавав нищівних ударів цензури. За сорок вісім років роботи в кіно рівно половину він був безробітний як кінематографіст. «Вечір напередодні Івана Купала» пролежав на полиці 18 років, хоча цю картину запрошувала дирекція Венеціанського кінофестивалю. Найвідоміший його фільм «Білий птах із чорною ознакою» побачили в Токіо, Монреалі, Нью–Йорку, Парижі, Тегерані. І лише до масового українського глядача він дійшов у 1990–х. Фільм «Лебедине озеро. Зона» теж спіткала схожа доля. Його запросили на Каннський фестиваль, де він отримав два призи: ФІПРЕССІ від міжнародної федерації кінопреси та «Ескор» від незалежної молодої кінокритики. В Україні у прокат фільм «Лебедине озеро. Зона» так і не вийшов.

Фільм «Мріяти і жити» за сценарієм Івана Миколайчука та Юрія Іллєнка знімали з виробництва 42 рази. Іллєнко не раз жартував, що живе, як чорногорці з його фільму «Жівіо заінат», тобто всупереч усьому — голоду, війні, зрадам, терору, безгрошів’ю, хворобам, заборонам і байдужості. Найбільше йому боліло, що Міністерство культури і туризму та кіностудія Довженка не видали DVD його фільмів, не привітали з ювілеєм, що старі друзі не давалися чути. «Хто для них Іллєнко?» — із сумом на тому ювілейному вечорі говорив режисер. «Хто для нас Іллєнко?» — час подумати про легенду кінематографа й оцінити велику втрату для України...

«Україна молода» висловлює щирі співчуття рідним Юрія Герасимовича — дружині Людмилі, синам Андрію й Пилипу та братові Михайлу Іллєнку.

 

СПОГАДИ

«Востаннє я його бачив на похороні Леся Сердюка...», Іван Драч, поет, перекладач, драматург:

— Я познайомився з Юрієм у 1963 році, коли приїхав на практику до Сергія Параджанова — на зйомки фільму «Тіні забутих предків», там Іллєнко був кінооператором. Вони дуже сварилися з Параджановим, я брав сторону Параджанова, бо дуже його любив і ненавидів Іллєнка, обзивав його «московським яничаром, який приїхав у Карпати». Але він виявився надзвичайно цікавим чоловіком, згодом ми прийшли до того, що він став робити мою дипломну роботу фільм «Криниця для спраглих». Цей фільм був звинувачений в антирадянщині й покладений на полиці. Іллєнко надзвичайно мужньо тримався, хоч фільм років 20 пролежав на полиці. Потім ми їздили з «Криницею» на фестиваль у Сан–Франциско, де показували фільми, заборонені системою. У 1988 році у нас була спільна поїздка в Канаду і США з українськими фільмами. І Іллєнко тоді вчив дві мови відразу — українську та англійську.

Коли в мене було 70–річчя, я попросив його, щоб він усе зробив. То Юрій привіз криницю з села — дерев’яну цямрину — поставив на сцені у Будинку кіно, і там ми провели мій ювілей.

Він був чоловіком надзвичайно цікавим, гострим, дотепним, українським націоналістом у найкращому розумінні цього слова. І надзвичайно обдарований — художник, оператор, режисер. А його тритомник — «Доповідна апостолові Петру» — геніальна річ, якої не знала наша українська література.

Про те, що Юра Іллєнко хворий, я дізнався півроку тому. Зателефонував до нього, він сказав: «Буду лікуватися. У мене є препарат «Україн» (є такий препарат), якщо він мені не допоможе, то мені вже нічого не допоможе». Востаннє я його бачив на похороні Леся Сердюка...

«Іллєнко був бунтарем у повному розумінні цього слова»

Лариса Брюховецька, кінознавець:

— Думаю, що це трагедія для України як культурної нації: помер режисер зі світовим ім’ям, який був оператором «Тіней забутих предків», що отримав відзнаки на міжнародних кінофестивалях саме за операторську роботу, який здобув Золоту медаль Московського кінофестивалю за фільм «Білий птах із чорною ознакою», який за останні 20 років зняв лише «Молитву за гетьмана Мазепу», а більше йому не давали змоги знімати. Тому що всі в цій країні вважають, що є важливіші речі. Неправда! Найважливіше — це таланти, люди, які можуть уславляти країну своїми творами. Думаю, ця втрата — на совісті всіх політиків, усіх, хто був при владі і нічого не зробив, щоб ця людина себе реалізувала, будучи у розквіті таланту й потужної креативної енергії.

Він був борцем. Художник не може бути пригладженим, слухняним. Справжні творці роблять виклик суспільству, владі, вони не зручні, бо бачать далеко наперед. Він був бунтарем у повному розумінні цього слова. Цього року мої студенти, яким я читала курс історії українського кіно написали п’ять рефератів, присвячених Юрію Іллєнку, це був їхній особистий вибір...

Він ставив кардинальні філософські питання, його фільми будуть дивитися і пам’ятати. Але йому не пощастило в цій країні: то його душила тоталітарна система, то йому не сприяла псевдокапіталістична країна. Але він був гордою гідною людиною, яка ніколи не скаржилася й була давнього козацького роду й гарту. Ми можемо тільки вклонитися цій людині, яка в іншій країні мала б значно кращу долю.

Записала Наталя ДМИТРЕНКО

 





 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign