Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

ЮрХіт

ЮрТези. Режими здійснення судової влади: судова аристократія, судова олігархія, судова демократія

04.12.2009

Тема: Правосуддя | Justice. Судова влада | Judicial power. Судова аристократія | Judcial aristocracy. Судова олігархія | Judicial oligarchy. Судова демократія | Judicial democracy

В’ячеслав Бігун представив чергові результати дослідження філософії правосуддя на Міжнародному "круглому столі" за темою „Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи)”, що відбувся 4-5 грудня 2009 року у Львові (юридичний факультет Львівського національного університету).

 

Далі подано тези наукової доповіді як „робота в процесі”. За результатами апробації тези будуть доопрацьовані та опубліковані як наукова стаття.

В'ячеслав Степанович Бігун, кандидат юридичних наук, науковий співробітник Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

ПРАВОСУДДЯ ТА СУДОВА ВЛАДА ЗА МЕТОДАМИ ЇЇ ЗДІЙСНЕННЯ (СУДОВІ АРИСТОКРАТІЯ, ОЛІГАРХІЯ ТА ДЕМОКРАТІЯ)

Судова влада як окрема влада

Постановка проблеми та завдань статті, аналіз окремих позицій. Державна влада – вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її органами [[1]]. Її розмежування за сукупністю різних владних функцій – законодавчих, виконавчих, судових, контрольних та інших, що здійснюються відповідними державними органами, здійснюється за такою політико-правовою доктриною та принципом конституціоналізму як поділ влад [[2]]. Чіткий розподіл повноважень держави за цим принципом – одна з формальних ознак правової держави [[3]] – ідеального типу держави, вся діяльність якої підпорядкована праву [[4]].

Поділ влади, з-поміж іншого, покликаний гарантувати індивідуальні права та громадянські свободи. Проте це здійснюється лише за умови рівноваги владних гілок [[5]]. Тому „класична теорія поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову базується на механізмах стримувань і противаг та визнанні принципу єдності влади у державі” [[6]]. Ці механізми обгрунтовуються й необхідністю перешкодити можливому «парламентському деспотизму», забезпечити стабільність державних інститутів [[7]]. Зрештою, метою поділу державної влади визначають „розмежування повноважень між різними органами державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади” [Рішення КСУ].

Судова влада – „одна з гілок державної влади, основним завданням якої є здійснення правосуддя” [[8]]. Вона сама є „необхідною умовою реалізації принципу поділу влади, покликана запобігати можливості змови чи протистояння двох інших гілок влади (законодавчої та виконавчої), створювати перепони на шляху виникнення диктатури” [[9]].

Проте в доктрині поділу влад закладено фундаментальну суперечність: поділ порушує єдність влади. Так, принцип єдності влади загальної заперечується принципом поділу влади конкретної. Виникає конкуренція влад. Водночас уможливлюється консолідація конкретної влади. До цього ж принцип поділу влади передбачає самостійність кожної „гілки” влади в своїй діяльності в межах, наче, єдиної державної влади. Це спонукає до протистояння між „гілками” влади.

Тому невипадково й думки мислителів щодо доцільності поділу та взаємодії гілок влади різнилися. Думки на користь цього принципу вже наводилися. Натомість, І. Кант вважав, що поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову повинен здійснюватися за принципом координації зусиль усіх її гілок, а не за принципом стримувань і противаг. Мислитель убачав необхідність забезпечення у системі поділу влади верховенства її законодавчої гілки. Адже саме вона найкраще здатна відобразити волю народу.

Доктрина поділу влад применшує можливість узурпації влади загалом, але збільшує можливість консолідації влади зокрема. Надмірна ж консолідація конкретної влади, відповідно, збільшує її шанси в боротьбі за владу з іншими гілками влади. Цей аспект не лише актуалізує питання про оптимальні форми координації діяльності з-поміж гілками влади, але й питання про аналіз здійснення конкретної влади.

Вибір методології аналізу конкретної влади за критерієм форм (способів) її організації та функціонування, методів здійснення порушує питання: чи обґрунтовано, за аналогією з аналізом методів здійснення влади загалом, аналізувати судову владу за допомогою таких синтезованих понять, як, наприклад, „судова аристократія”, „судова демократія”, „судова олігархія”? Термінологічний огляд літератури (особливо англомовної, частково представлений далі) дає позитивну відповідь на це питання. Відтак розвиватимемо думку в цьому напрямі.

Постановка завдань статті, виклад основного матеріалу дослідження. Мета статті – висвітлення (спроб) аналізу судової влади з позицій її здійснення за допомогою таких способів і методів, які відображають такі поняття, як судова аристократія, судова олігархія та судова демократія. Цей аналіз здійснюється у межах більш предметно широкого авторського дослідження філософії правосуддя, в якому, в цій частині, правосуддя розглядається як форма реалізації судової влади.

 

Судова аристократія

Аристократія визначається як „влада найкращих”; форма правління, за якої державна влада належить привілейованій меншості; вищий приві­лейований стан (група) суспільства, яка во­лодіє особливими правами чи можливостя­ми, знать. У наш час поняття аристократія вживається суто в об­разному плані [[10]]. Не випадково, що цей термін зустрічається і в зв’язку з судовою діяльністю, оскільки судді можуть розглядатися як привілейована (зокрема у законний спосіб) меншість у суспільстві. Крім того, у деяких країнах традиційно судді вищих судів призначалися (призначаються) із числа адвокатів привілейованої категорії-аристократів (наприклад, у Англії)[11]. Аристократизм судді вбачається і в їхніх численних привілеях. Зокрема, в таких, як довічне (безстрокове) перебування на посаді. Ця гарантія незалежності суддів водночас, уважають критики, „створює безпорадну судову аристократію, нездатну відповідати уподобанням народу. Між тим обрання суддів, обмеження строків повноважень применшує їх відчудження від народу”[12]. З огляду на це судова аристократія – це таке здійснення судової влади, яке проводиться суддями, які вважаються аристократами.

Припустимо тепер, що вся державна влада зосереджена в руках аристократів-суддів. За яких умов така влада є доцільною, бажаною. Відповідь на це питання знаходимо в Руссо. Цей мислитель, як уважають, відкидав ідею поділу влад, а демократію вважав недосяжним ідеалом, віддавав перевагу саме аристократичній формі правління. Останню він поділяв на природну (первісна влада родових провідників), спадкоємну (влада у сучасних для Руссо державах) і виборну (управління на підставі суспільного договору). Якщо перша форма – справа минулого, друга – найбільше зло для народу, то третя – найкраща форма правління, але за таких умов: 1) правителі повинні бути наймудрішими серед тих, ким вони управляють; 2) вибрані особи при здійсненні своїх обов’язків керуються не особистими інтересами, а інтересами всього натовпу, який «хоче блага, але не відає, у чому воно, і потребує поводирів»; 3) як правителі, так і вибрані особи, домагаються поміркованості у споживанні для багатих і задоволення існуючими порядками з боку бідних [[13]]. Деякі з зазначених характеристик, як-от мудрість, керівництво суспільним інтересом (вираженим законом), поміркованість. саме і вважають притаманними суддям як представникам аристократії. Втім, історія не дає підстав нам уважати можливим здійснення повноти державної влади судовою аристократією.

Судова аристократія, проте, таки розглядається „владним конкурентом”, зокрема в контексті здійснення правосуддя. У такому ключі, наприклад, свого часу суддя вищого судового органу США А. Скаліа критикував ліберальні підходи до тлумачення інших суддів. Він зазначав, що „якщо суди виходять за межі засадничого значення (original meaning) Конституції, то … вони трансформують конституційну демократію в судову аристократію, а також відкидають верховенство права, керуючись суб’єктивним уявленням судді про те, що краще для суспільства”[14]. У певному розумінні здійснення правосуддя, в такому разі, підміняє здійснення законодавчої діяльності, суддя діє як законодавець.

Виходом із даної колізії Скаліа бачив те, що називають демократичним формалізмом [15]: обмеження суддів, чіткі правила та методи тлумачення, гарантують те, що голоси людей не будуть заглушені судовою елітою. На думку Скаліа, будь-що інше, окрім оригіналізму, призведе до кінця верховенства права та прискорить прихід до влади своєрідної „судової аристократії”[16].

Протистояння судової та законодавчої влад загострюється, коли „держава республіканців-законодавців замінюється на панування невибраної еліти суддів, яку неможливо притягнути до відповідальності. Таке інституційне становище – антитеза республіканській демократії, в якій панує народ чи їхні представники, а не малопомітна судова аристократія”[17]

Відтак поняття „судова аристократія” може розглядатися, як влада суддів як найкращих чи привілейованих громадян (суддів-аристократів). Водночас здійснення цієї ідеї передбачає напруження в протистоянні в умовах демократії, коли не судді, а народ є джерелом влади.

 

Судова олігархія

За Аристотелем, спотворення аристократії призводить до олігархії. Перехід до олігархії можливий і від демократії. І це, в певному смислі, закономірність. Так, на початку ХХ ст. Р. Міхельс, який розглядав олігархію як невід’ємну форму управління соціальними організмами, вивів так званий залізний закон олігархії – закономірної та стійкої тенденції переходу від демократичного до ієрархічного устрою, виділення особливого професійного прошарку, що концентрує у своїх руках владу та управління [[18]]. Саме такою і може розглядатися судова влада, що може оформитися в судову олігархію.

Олігархія (з грецької – влада небагатьох) розглядається як недемократична форма правління, що забезпечує панування вузького кола найбагатших осіб (олігархів). Олігархією називають і владну еліту, яка очолює і репрезентує олігархічне правління. Визначальною характеристикою олігархії є підпорядкування влади невеликій групі осіб для задоволення власних інтересів, насамперед тих, що стосуються нагромадження багатств і одержання привілеїв [[19]]. Сучасні дослідники розрізняють політичну, військову, банківську, фінансову, промислову, монополістичну та інші види олігархії. Тому, не виключається і виокремлення судової олігархії, як судової влади небагатьох або влади суддів як групи заради власних інтересів.

Уявлення про судову олігархію поширилися в США у контексті протистояння прогресивних і консервативних політичних сил, що тісно пов’язана з переглядом філософських підходів до здійснення правосуддя.

Дискусію почалася з критики формалізму як філософії правосуддя. Формалізм, наче, заснований на теорії надлюдської судової машини, не витримав критики під тягарем внутрішніх суперечностей. Ідею цінності юридичної науки як теорії передбачення на практиці нівелювали життєві потреби поступу. Прогресивні реформатори в сфері права заявили вслід О. В. Холмсу, що право – це не наука, відтак і формалізм як практичний підхід домінувати не може. Політичні уподобання судді, інтуїтивне відчуття справедливості, зокрема і в конкретній справі – ось, що завжди мало значення. Зрештою, у книзі „Загальне право” (1881) Холмс узагальнює цей смисл фразою: „життя права не було логікою; це – досвід.” Формалізм заклав уявлення про відірваність суддів від реального життя людей, які вбачали в правосудді механізм реалізації власних інтересів, а не сліпе слідування закону. Судовий же формалізм більше пасував судовій олігархії, ніж демократії. [[20]]

Дискусія перенеслася в політичну площину. Невдоволення судами використали в політичних цілях, відобразили гасла громадсько-політичних рухів. Один із них – так званий прогресивний рух виступив із нападом на „класичних” суддів, які судовими рішеннями зупиняли прогресивні законодавчі реформи. Політики переконували: суди насправді є інструментами нових багатіїв, які сприяють концентрації багатства, зокрема за рахунок менш привілейованих. Наполягаючи на тому, що судді, під видом визнання невідповідності положенням Конституції США, послідовно визнавали законодавчі реформи недійсними, реформатори стверджували: це питання, в якому саме люди (а не якісь судді!) повинні мати останнє слово.

Судова влада почала обмежуватися. З-поміж іншого, пропонувалися законопроекти про відкликання суддів, було підвищено вимоги до перегляду судових рішень і визнання законів штату нечинними на конституційних засадах, полегшено можливість звільнення суддів за подібні рішення. Так, у Колорадо, діячі прогресивного руху успішно змінили Конституцію штату, уможливлюючи через голосування перегляд будь-якого судового рішення про визнання закону таким, що не відповідає конституції штату чи США. Водночас набирає популярності прогресивний рух Р. Лафоллета (кандидат у президенти США в 1924 році, набрав близько 17%, одна з крилатих фраз якого „Воля народу повинна стати законом цієї країни”), який з політичної платформи критикував суди, закликаючи покласти край „судовій олігархії.” З-поміж іншого, він відстоював можливість відкликання судових рішень, зокрема, Верховного суду США. Консервативні ж сили, перешкоджаючи втіленню намірів, засудили його кандидатуру з жахом і люттю, об’єднавши зусилля з судовими колами [[21]].

Через кілька років тему „судової олігархії” актуалізувало нове протистояння між виконавчою та судової гілками влади. Реалізуючи політику „Нового курсу”, у 1930-их роках президент США Ф. Д. Рузвельт жорстко розкритикував суддів, які  визнавали реформаторські закони неправомірними, неконституційними. У відомій радіо-промові 1937 року вказав, що „Верховний суд, окрім належного здійснення своїх судових функцій, неналежно призначив себе третьою палатою Конгресу – законодавчою надвладою..”. І що він має намір змінити судові склади, призначивши тих суддів, „які розуміють сучасні умови, які не діятимуть усупереч рішенню Конгресу в питаннях законодавчої політики, які служитимуть як судді, а не законодавці”.

Нарешті, й нині, починаючи з 1990-их років у США лунає жорстка політична критика суддів та судів (зокрема федеральних), відображена такими епітетами, як „імперіалістичні суди”, „найнебезпечніша гілка влади”, „наша судова олігархія”[22].

Відзначимо, що наведені, дещо розлого для цілей нашої статті, контексти повторюються сьогодні й в українській політико-правовій практиці (що є темою окремого аналізу).

Загалом, дискусія про реалізацію судової влади носить складний політико-правових характер. Йдеться про те, як філософські та теоретичній підходи до здійснення правосуддя відображаються в світлі потреб, які втілені політикою та інтересами, відображеними нею. Цей дискурс переноситься на рівень вище – в сферу протистояння влад. Так, критики вважають, що в у США „встановлення зразку державної влади суддів (government by judges) є нічим іншим, як узурпацією політики”, а „покоління американців наділили всі суди, і, найбільше, Верховний суд, необмеженою владою”. Зрештою, як стверджують критики, „судді є нашими повелителями в такому відношенні, в якому не є ані президент, ані конгресмен, ані губернатор, або інша вибрана посадова особа” [[23]]. Увага переважно зосереджується на нормативних інтересах, не на належних межах здійснення правосуддя через судовий розгляд.

Між тим, залишається актуальним аргумент про те, що правосуддя в формах судочинства є сумісним (навіть охоплює) зі здійсненням представницької демократії[24].

 

Судова демократія

Під демократією традиційно розуміють форму організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади, послідовному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами держави і суспільства.[25] Відтак, за демократії народ може вважатися не лише джерелом такої „гілки” влади як судова, але й здійснення правосуддя – одна з таких справ, у якій народ вправі брати участь безпосередньо.

Проте, в яких формах? Й чи можлива реальна судова демократія в розумінні безпосереднього здійснення судової влади народом? Як стає можливою безпосередня демократія (народовладдя) у здійсненні судової влади?

Безпосередня демократія – форма прямого народовладдя, здійснення влади народом безпосередньо, без створення постійних або інших інститутів, у формах, передбачених конституцією, іншими законами. Така демократія ґрунтується на загальному принципі, що в демократичній державі воля народу й державна влада мають бути тотожними, що сам народ повинен брати безпосередню участь у прийнятті важливих політичних рішень, у здійсненні влади. Що ж до представницьких органів, то їх необхідно звести до мінімуму й зробити повністю підконтрольними громадянам [[26]].

Відзначимо, що Аристотель свого часу вважав, що так, це можливо, і зазначав, що Солон установив демократію саме тим, що «увів народний суд, де суддями можуть бути всі». Більше того, громадянами слід вважати тих, «хто бере участь у суді та народних зборах.[27]

Таку ідею „судової демократії” відображає сучасна теорія і практика. Сучасній українській практиці відоме втілення ідеї „народного суду”, як основної ланки судової системи України в 1919-1994 роках[28]. У сучасному Китаї, де продовжується утілюватися ідея „народного суду” (найвища ланка судової системи також носить назву „народного суду”) в 2005 році було опубліковано так звану „білу книгу” під назвою „Розбудова політичної демократії в Китаї” (2005), схвалену Державною радою Китаю. Її розділ 10 названий „судова демократія”.

У ньому зазначається, що „політична демократія країни” здійснюється через „народний нагляд”, впроваджений реформою 2003 року. Вона передбачає систему „спостерігачів – представників народу, що ставить систему прокурорської роботи під ефективний нагляд народу, що відповідає вимогам судової демократії”. Як відзначають у книзі, „судова система розкриває природу соціалістичної системи, в якій народ є повелителем країни, а також вивчає досвід інших країн у розбудові судових систем. Судові органи Китаю використовують факти, як основу, а право, як мірило, та карають злочини в суворій відповідності до права, щоби захистити легітимні права та інтереси громадян”[29]. Зазначені положення можуть розглядатися у певному контрасті з наведеними дискусіями з політико-правового життя в США.

На нашу думку, реальними формами та методами народовладдя в здійсненні судової влади можна вважати, з-поміж іншого, такі інститути, як присяжні (суд присяжних), народні засідателі чи їхні різновиди; мирові судді; народний суд (за умови виборності суддів); виборність та відкликання суддів народом; доступність суду; медіація як спосіб санкціонованого вирішення спору; участь громадськості у судових процесах (за певних умов). Таким чином, в певному розумінні суди можуть розглядатися як такі, що мають причетність до народу в здійсненні судової влади, зокрема правосуддя.

Висновки і перспективи дослідження.  [Доопрацьовуються…]

За доктриною і принципом поділу влад судова влада – самостійна влада, що уможливлює її аналіз як частини державної влади з методологічних позицій способу організацій та здійснення влади певними методами (режим). Це, за аналогією, дозволяє виокремити такі поняття, як судова демократія, судова аристократія, судова охлократія, судова олігархія. Перспективи подальших досліджень охоплюють аналіз здійснення судової влади в Україні на основі запропонованої методології.

<hr"33%" size="1"></hr"33%">

[1] Рабінович П. М. Державна влада // Юридична енциклопедія. – К., 1999. – Т. 2. – С. 85–86.

[2] Лисенков С. Л. Поділ влади // Юридична енциклопедія. — К., 2002. — Т. 4. — С. 607.

[3] Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посібник. — Вид. 10-те, доповнене. — Львів, 2008. — С. 49.

[4] Шемшученко Ю. С. Правова держава // Юридична енциклопедія. — К., 2003. — Т. 5. — С. 36.

[5] Мироненко О. М. Констан де Ребек Бенжамен Анрі // Юридична енциклопедія. — К., 2001. — Т. 3. — С. 270.

[6] Підпункт 2 п. 1 Окремої думки судді Конституційного Суду України Бринцева В.Д. стосовно Рішення Конституційного Суду України вiд 16.05.2007 № 1-рп/2007 у справі про звільнення судді з адміністративної посади // Офіційний вісник України. – 2007. – 11.06. – № 40. – Стор. 71. – Стаття 1589.

[7] Шаповал В. М. Стримання (стримування) і противаги // Юридична енциклопедія. – К., 2003. – Т. 5. – С. 669.

[8] Сірий М. І. Судова влада // Юридична енциклопедія. – К., 2003. – Т. 5. – С. 669.

[9] Погорілко В. Ф., Мисуно А. В. Судова влада // Політологічний енциклопедичний словник. — К., 2004. — С. 644.

[10] Горбатенко В. П. Аристократія // Юридична енциклопедія. — К., 1998. — Т. 1. — С. 142.

[11] Луць Л. А.

[12] Stras D. R., Scott R. W. Retaining Life Tenure: The Case for a „Golden Parachute”// Washington University Law Quarterly. – 2005. – P. 1397.

[13] Мироненко О. М. Руссо // Юридична енциклопедія. – К., 2003. – Т. 5. – С. 389.

[14] Цит. за: Berman M. N. Originalism is Bunk // New York University Law Review. – 2009. – № 84. – P. 51.

[15] Levinson T. Confrontation, Fidelity, Transformation: The “Fundamentalist” Judicial Persona of Justice Antonin Scalia // Pace Law Review. – 2006. – № 26. – P. 471.

[16] Levinson T. Confrontation, Fidelity, Transformation: The “Fundamentalist” Judicial Persona of Justice Antonin Scalia // Pace Law Review. – 2006. – № 26. – P. 471.

[17] Lipkin R. J. We are All Judicial Activists Now // University of Cincinnati Law Review. – 2008. – № 77. – P. 183. (Коментуючи термінологічний вибір, автор там же зазначає, що „вважає, що термін „аристократія” краще передає відчуття обов’язку батьків-засновників в контексті демократичного суверенітету. Вибір терміна „малопомітна” (stealth) влада, позначає, що більшість американців не обізнані з могутністю і повноваженнями суду, про які, на жаль, судді, заразом із впливовими політичними елітами, намагаються й надалі не поширюватися для громадськості”)

[18] Горбатенко В. П. Олігархія // Юридична енциклопедія. — К., 2002. — Т. 4. — С. 262.

[19] Горбатенко В. П. Олігархія // Юридична енциклопедія. — К., 2002. — Т. 4. — С. 262.

[20] Green В. А., Roiphe R. Regulating Discourtesy on The Bench: a Study in the Evolution of Judicial Independence // New York University Annual Survey of American Law. – 2009. – № 64. – P. 517–518.

[21] Green В. А., Roiphe R. Regulating Discourtesy on The Bench: a Study in the Evolution of Judicial Independence // New York University Annual Survey of American Law. – 2009. – № 64. – P. 517–518.

[22] Див., напр.:  Franck J. M. Against the Imperial Judiciary: The Supreme Court vs. the Sovereignty of the People (1996); Meese E. III. The Imperial Judiciary-And What Congress Should Do About It // Policy Review. – 1997. – Jan.-Feb. – E-ресурс http:// www.hoover.org/publications/policyreview/3574172.html; Krauthammer C. Our Imperial Judiciary // Time. – 2000. – Decеmber 4. – P. 46. – Е-ресурс: http:// www.time.com/time/printout/0,8816,998639,00.html; Lazarus S. The Most Dangerous Branch? //  Atlantic. – 2002. – June. – P. 24. – E-ресурс: http://www.theatlantic.com/doc/print/200206/lazarus; Bork R. H. Bork R. H. Our Judicial Oligarchy // First Things. - 1996. - № 67 (November). - P. 21-24. – Е-ресурс: http://www.leaderu.com/ftissues/ft9611/articles/bork.html

[23] Wright R. G. The Distracting Debate over Judicial Review // University of Memphis Law Review. – 2008. – № 47. – P. 62-63.

[24] Harel A. Rights-Based Judicial Review: A Democratic Justification // Lаw & Philosophy. – 2003. – № 22. – P. 247.

[25] Мурашин Г. О. Демократія // Юридична енциклопедія. – К., 1999. – Т. 2. – С. 61.

[26] Горбатенко В. П. Безпосередня демократія // Юридична енциклопедія. — К., 1998. — Т. 1. — С. 214.

[27] Цит. за: Бернюков А. М., Бігун В. С., Лобода Ю. П., Малишев Б. В., Погребняк С. П., Рабінович С. П. Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення / В.С. Бігун (відп.ред.). — К., 2009. — С. 49. Дет.: Кудрявцева Т. В. Народный суд в демократических Афинах. — М.: Алетейя, 2008. — 464 с.

[28] Маляренко В. Т. Народний суд // Юридична енциклопедія. — К., 2002. — Т. 4: Н–П. — С. 62.

[29] Цит. за: State Council, White Paper, Building Political Democracy in China (Oct. 19, 2005), available at http://www.china.org.cn/english/2005/Oct/145718.htm#11





 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign