Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

ЮрХіт

Правосуддя в Україні: п’ять вибраних науково-практичних проблем та аналітичних тез

16.03.2009

Тези для повідомлення на парламентських слуханнях 18 березня 2009 року "Про стан правосуддя в Україні".

В’ячеслав Бігун, кандидат юридичних наук, науковий співробітник Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, дослідник теми докторської дисертації з філософії правосуддя

1.     Від судочинства до правосуддя. В юридичній науці дискусійним є питання про співвідношення понять судочинство і правосуддя. Згідно з Конституцією України „Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами” (ч. 1 ст. 124). Наукове та практичне тлумачення цих та інших положень Конституції України акцентує на суб’єктному складі здійснення правосуддя: це функція винятково судів як державних органів. Таке тлумачення відображає поняття судочинство. Водночас варто відзначити й змістовну ознаку, що відображає сутність здійснення правосуддя. Конституційний Суд України, для прикладу, це тлумачить так: „Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах”[1]. Таким чином, питання про те, за яких умов правосуддя вважатиметься таким, що здійснено, вирішується за наявності формальних і змістовних ознак правосуддя, тобто не лише, коли суди, як державні органи, функціонують (розглядаючи справи), але також, коли при цьому вони, за запропонованим тлумаченням, діють за вимогами справедливості і забезпечують ефективне поновлення в правах.

2.      Правосуддя як функція, делегована державі громадянським суспільством. Теорія і практика держави і права виробила думку: здійснення правосуддя – головна функція судової влади. Водночас судова влада є частиною державної влади. Джерелом влади, зокрема і державної, як визначено, наприклад, і в Конституції України, є народ. Тому не випадково в деяких теоретичних і філософських концепціях суди не вважаються частиною держави. Так, у філософії права Гегеля, «державні чиновники виконавчої влади» вважаються справжнім «державним представництвом», але не «громадянського суспільства», а «проти» «громадянського суспільства». «Суд» і «адміністрація», за Гегелем, теж не представники громадянського суспільства, яке в них і через них захищає свій власний загальний інтерес, а є уповноваженими держави в цілях управління державою проти громадянського суспільства”[2]. Аби урівноважити інтереси держави і громадянського суспільства й не допустити децентралізації влади, держава санкціонувала форми представництва народу в формі відправленні так званого правосуддя: суди присяжних, мирові судді, народні засідателі (детальніше – в наступній тезі). Хоча сьогодні й теоретично допускається й практично наявна певна участь народу в здійсненні правосуддя, за Конституцією, „делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються” (ч. 1 ст. 124). Тому діалектично має відбуватися рух у напрямі, коли або «громадянське суспільство переходить, таким чином, у державу» (К. Неволін), або коли створюється така стадія розвитку держави, як «державне суспільство – громадянська держава» (О. Б. Костенко), або в напрямі „правового суспільства” (С. І. Максимов). Підсумовуючи: суцільне одержавлення функції правосуддя загострює протистояння між державою і громадянським суспільством, оскільки правосуддя є функцією, делегованою державі громадянським суспільством.

3.     Судова влада як частина влади народу, одержавлення і корпоратизація. Як зазначалося, вважається, що влада належить народу. Тому є прийнятним або допустимим і поширеним на практиці, коли народ вправі змінювати владу, коли вона її не задовольняє: шляхом виборів, повстання (перевороту) тощо. Державна ж влада здійснюється, в одній зі своїх форм, у формі судової влади. Оскільки влада належить народу, який є її джерелом, то народ здійснює її, зокрема судову владу, в формі здійснення правосуддя. В силу характеру влади та специфіки організації судової влади (централізація, ієрархічність, компетентністність, роль у боротьбі за владу тощо) функція судової влади стала уявлятися як суто державна функція. Натомість, як зазначалося вище, за деякими уявленнями, правосуддя є функцією, делегованою державі громадянським суспільством для вирішення спорів і задоволення його потреб та інтересів. Надмірне ж одержавлення функції здійснення правосуддя призводить до диспропорції та колізій інтересів громадянського суспільства та держави. Україна рухається у цьому ж напрямі: в радянські часи судді обиралися громадами за специфічних соціально-політичних умов. Суди називалися „народними” і правосуддя в них відправляли професійні судді та народні засідателі. Залишається предметом змістовних досліджень, чи було це виглядом, чи відображенням сутності здійснення народовладдя в правосудді. Водночас, із початку 1990-их років відбувається процес того, що можна назвати відчуженням судової влади від народу. Правосуддя відправляється, за певними винятками, суддями одноособово. Попри положення Конституції України про те, що „Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних” (ч. 3 ст. 124), роль інституту народних засідателів применшується, зокрема його виведено зі структури Верховного Суду України. Впровадження інституту суду присяжних відкладається під приводом того, що народ немає професійної здатності відправляти правосуддя, чим це питання вирішується за народ. Як наслідок, відбувається змістовний розрив у практичному здійсненні ідеї судової влади народом, наслідком якого є з одного боку, суцільне одержавлення функції здійснення правосуддя, а з другого, відчуження її від народу як джерела влади.

4.      Корупція в судах як науково-практична проблема. Корупція у судах має стати предметом спеціального науково-практичного вивчення. Традиційно вважається, що корупцію не можливо викорінити, але її можна нівелювати методами кримінально-правової політики та застосуванням кримінального закону. Водночас, є підстави сумніватися в реалістичності такого очікування: високий рівень розвитку кримінально-правової науки та практики в Україні не підтверджує обґрунтованості зазначеного як довершеного методу. Сучасна соціальна мораль нерідко виправдовує те, що називається корупційними способами вирішення, тому законодавча норма права обмежена в практичному застосуванні. Більш науково ціннішим уявляється вивчення корупції в судах як сфери інтересів і потреб людини та її організацій. Зокрема, не варто недооцінювати роль суддів у механізмах ринкової економіки та економіки, що розвивається. Право й права в таких механізмах є певними благами, що мають економічну цінність. Відповідно вони стають ринковими цінностями, які мають певну вартість. Учасники, гравці ринкової економіки зумовлюють формування сфери правосуддя (судочинства) як сфери ринкової економіки, виникає те, що називають „ярмарок правосуддя”. Вирішення проблеми корупції також неможливе і без ринкового аналізу ролі правосуддя та суддів у сучасній Україні.

5.      Особистість судді як гарантія правосуддя. Подібно до того, як педагоги відіграють вирішальну роль у формуванні особистості, судді відіграють вирішальну роль у формуванні образу правосуддя. Невипадково один із наших земляків-правознавців Євген Ерліх вважав особистість судді гарантією здійснення правосуддя[3]. Поширеною і обґрунтованою є думка про те, що матеріально-технічне забезпечення діяльності судів і суддів є гарантією і одним із принципів належного функціонування судової системи. Водночас, оскільки здійснення правосуддя в розумінні розсудження (вирішення спорів), поновлення в правах не є лише й передусім матеріально-технічною, механістичною функцією, ключовим є питання того, хто саме і як здійснює правосуддя. В юридичній науці, зокрема філософії права як елегантній юриспруденції, образ судді уявляється як Геркулес (презумпція «судді-Геркулеса»). Така роль відводиться судді як тому, хто тлумачить і застосовує закон, вишукує в ньому право, засадою якого є справедливість, що є змістовною основою і метою правосуддя. Саме суддя, як особистість, а не механік, керуючись своїм внутрішнім переконанням, здійснює пошук норми закону, яка повинна застосовуватися до конкретних обставин справи, аби здійснилося право. Тому в юридичній науці вважається, що, в ідеалі, «саме в суді право існує в усій його повноті» (C. Максимов). А здійснює це право суддя, як гарант правосуддя. У цьому зв’язку подальше науково обґрунтоване вдосконалення здійснення правосуддя може пролягати в площині вдосконалення особистості судді.

<hr"33%" size="1"></hr"33%">

[1] Абзац шостий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2003 вiд 30 січня 2003 року (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора). 

[2] Геґель Г. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство. — К., 2000. — 169 і далі.

[3] Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина (актуальний наукознавчий нарис) // Проблеми філософії права. — 2005. — Том ІІІ. — С. 105—126.





 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign