Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

ЮрХіт

ЮрПостать. ГеКа - Спогади про вчителя від Зорислави Ромовської

21.08.2008

«Мати гарного вчителя – великий дарунок долі. Мені у цьому сенсі поталанило».

У листопаді далекого 1966 року наказом ректора КДУ ім. Т. Шевченка мене зарахували до аспірантури й одночасно призначили професора Г.К. Матвєєва науковим керівником. Геннадій Костянтинович зреагував на цей наказ дуже бурхливо: «Я себе аспирантов по приказу ректора не подбираю». Певний час він був непохитним, але помогла протекція. Марина Усенко, яка два роки навчалася зі мною у Львові, а потім перевелася до Києва і навчалася разом із Юрою Матвєєвим, вплинула на нього, а він – на батька. Помогло і заступництво львівського доцента Алоїзи Миколаївни Савицької. Їх обох я вважаю своїми науковими батьками. Врешті, крига між нами скресла.

Через певний час я отримала перше запрошення до його дому. Пригадую, як хвилювалася, підбираючи квіти для його дружини. Доброю феєю, помічницею була для професора Матвєєва його дружина Надія Митрофанівна – синьоока, лагідна, завжди привітна і усміхнена. Усе життя вони прожили у великій квартирі, що на третьому поверсі в будинку на розі вулиці Пушкінської та площі Толстого. Але згодом їх «ущільнили» і одну з кімнат довелося віддати самотній жінці-кравчині, до якої постійно ходили клієнти. Але жили вони дружно.

Дисертаційні проблеми ми обговорювали не лише у його гостинній квартирі, а й проходжуючись алеями Шевченківського парку. Геннадій Костянтинович радив, пропонував, але ніколи не наполягав. Захист дисертації відбувся у жовтні 1968 року. Геннадій Костянтинович сам запропонував офіційних опонентів (професора М. О. Бару та доцента М.В.Вітрука) і звільнив мене від усіх клопотів, пов’язаних із вирішенням цього питання. Хотів навіть мені допомогти в оплаті традиційного бенкету.

Після повернення до Львова наші контакти не припинилися. На кожні свята я неодмінно одержувала вітальні листи, при цьому на конвертах завжди значилося – «доценту …», а потім – «професору». Зберігаю речову пам’ять про Геннадія Костянтиновича – подаровані ним книги, кришталеву, вишневого кольору салатницю і листівки. Довго служив мені розкішний французький халат. Мої подарунки професору Матвєєву були, за нинішніми мірками, дуже скромними: величезна коробка львівських цукерок із зимовим пейзажем (на той час – справжній дефіцит) («Неужели я это заслужил»? ), велюровий капелюх, який був покладений багато років по тому з ним у домовину, і два невеличкі вишиті рушники, якими він обвив портрети своїх покійних дружини та сина.

Останній жест був більше, ніж достатнім доказом його духовного поєднання з Україною.

Коли приїжджала до Києва, мала обов’язок відвідати Геннадія Костянтиновича або хоча б зателефонувати. Якщо він випадково довідувався, що я була і навіть не зателефонувала, йому ставало прикро, і він вкотре нагадував: «Если не можете придти, то обязательно позвоните». Я каялася, вибачалася, але іноді знову «зривалася». Незадовго до смерті я відвідала Геннадія Костянтиновича у лікарні і пообіцяла, що перед від’їздом до Львова ще раз прийду. Але суєта, якій віддала перевагу, завадила цьому. Докір сумління за це гризе мене й досі. Особливо тому, що якось з його уст зірвалися слова «Вы мне – как дочь».

«Ге-Ка» (що мало означати і «гражданский кодекс», і Геннадій Костянтинович) – так любовно називали його в університеті – ніколи не ставився зверхньо ні до своїх колег, ні до студентів. Завжди підтягнутий, акуратний, усміхнений.

Пригадую його 60-річчя: з’їхалася до Києва професура зі всіх республік, після офіційної частини, яка відбулася в актовій залі університету, ювіляр молодий (навіть не вірилося, що уже стільки літ пройдено) приймав гостей у себе вдома. Пригадую, яке палке вітання виголосив професор із Тбілісі Шалва Чіквашвілі, а професор Василь Маслов після бокалу грузинського вина зізнався, що походить із козацького роду Масло, одному з предків якого російський писар дописав букву “в”.

Перехід на пенсію не міг не бути для нього драматичним, хоча професор намагався приховувати цей очевидний факт. Переведення єдиного сина – уже професора, який працював останнім часом Головою Державного арбітражу УРСР, на посаду Голови Державного арбітражу СРСР, не порадувало батька. «Я так этого не хотел». Але почав збиратися у дорогу за сином. Уже і квартиру отримав у Москві. Але раптова смерть Юрія Геннадійовича повернула його назад до Києва. Доводилося звикати до гіркої самотності. Але допомагали онуки, племінник Борис, колеги, учні. Проте ця втрата не перервала його наукової роботи, цікавості до всього, що відбувалося довкола.

Своє земне життя Геннадій Костянтинович закінчив 23 січня 1996 року, у день смерті сина, якого пережив на 6 років. Напередодні Юра уві сні з’явився родичці, яка доглядала за батьком, і сказав: «Завтра я его заберу». Так і сталося.

Геннадій Костянтинович лежить на Байковому кладовищі, «підпохованим» до своїх родичів. Сумно, що не знайшлося для нього власної могили.

Що ж залишив нащадкам професор Г.К.Матвеєв? Насамперед – добре ім’я, яке разом із його з численними аспірантами-іноземцями, розлетілося по світу, долетівши аж до Японії. Залишив згадку про себе, як про людину, яка  завзято відстоювала свої наукові погляди, мала сміливість протестувати проти того, що вважав шкідливим для розвитку науки.

Українське середовище, у якому Геннадій Костянтинович Матвєєв, селянський син із В’ятської губернії опинився у 1938 році, додало його життю друге – українське крило. Залишаючись росіянином, він вріс в українську землю тим, що навчав не лише праву українське студентство, що чимало докторів наук вилетіли з-під його наукової стріхи, що посадив дерева, що українка стала матір’ю його внуків.

Зорислава Ромовська, професор Академії адвокатури України

Публікація:

Ромовська Зорислава. Спогади про вчителя (до 100-річчя професора Геннадія Матвєєва) // Юридична газета. – 2008. – № 34 (166). – 26.08. – С. 14.

Читайте також:

Вибрані професійні заповіді. До 100-річчя професора Геннадія Матвєєва // Юридична газета. – № 34 (166). – С. 14-15 (підготували Славік Бігун та Ярослав Барков за спогадами Василя Кисіля та Зорислави Ромовської)





 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign