Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

ЮрХіт

ЮрФільми. «Право, правники і правосуддя в юридичних фільмах» – нотатки виступу в Академії адвокатури України. Присвята

16.12.2010

Текст доповіді В’ячеслава Бігуна на науково-практичній конференції «Художня парадигма права в культурі» в Академії адвокатури України 16 грудня 2010 року.

 

Шановні колеги!

Дякую за честь виступити на пленарному засіданні конференції «Художня парадигма права» в Академії адвокатури України. Оскільки часу мало, до дозвольте невідкладно розпочати доповідь на тему:

ПРАВО, ПРАВНИКИ І ПРАВОСУДДЯ В ЮРИДИЧНИХ ФІЛЬМАХ: ХУДОЖНЯ ПАРАДИГМА В ПОПУЛЯРНІЙ КУЛЬТУРІ

Фільми – для того, щоби їх дивитися, а не про них говорити. Але подивившись фільми, погодьтеся, часом хочеться про них поговорити. Це зробимо й ми в нашому виступі, присвяченому художній парадигмі права, правників і правосуддя в такому прояві популярної культури, як кінематограф, представленому в так званих юридичних фільмах.

Подібно до того, як у фільмах представляють акторів у головних ролях, представимо й ми ключових героїв цього наукового викладу. Це, зокрема, такі терміни, як «художня парадигма», «юридичний фільм», «популярна культура», «право», «правники» і «правосуддя».

Відтак уявімо на екранах своєї свідомості такі ментальні кадри. У головних ролях: «Художня парадигма» – це художня філософська чи теоретична модель чогось – йдеться про право. Парадигма (це слово з грецької означає «приклад», «зразок») покликана сприяти вирізненню різних концепцій. Відтак у права, можна логічно припустити, можливі різні художні парадигми.

Одна з її демонстрацій – фільм. Фільм – це, формально, витвір мистецтва. Під «юридичним фільмом» в широкому смислі ми розуміємо кіно-, теле-, мульт фільм чи кінокартину про право чи юристів.

Трохи класифікації. Як відомо, фільми за ступенем документальності поділяють на ігрові, документальні та науково-популярні. В нашому викладі ми передусім говоритимемо про ігрові (чи так звані «художні»), а також документальні юридичні фільми. Крім того, відзначимо так звані «масові» (блокбастери) та «артхаузні» (елітарні) фільми. Блокбастери якраз і найбільше впливають на масову чи популярну культуру – їх переглядає значна кількість людей, до яких вони апелюють. «Поп-культура» розуміється нами як «культура більшості», культура, що домінує в широких колах населення в певному суспільстві.

Що ж титри ми проглянули. Тепер – уявно проглянемо юридичні фільми.

1. Фільм. Свобода волі як основа адвокатської діяльності. Розпочнемо з фільму «Адвокат диявола» (“Devil’s Advocate”). Цей 144 хвилинний фільм 1997 року Т. Хекфорда, вироблений за $57 млн. художньо демонструє контроверсійний образ сучасного адвоката.

Для звичайного глядача цей фільми може видатися жахом (до речі, саме в цьому жанрі фільм отримав свій єдиний великий приз – Saturn Award, 1998). За сюжетом же молодий найуспішніший провінційний адвокат вербується для роботи в найкращій нью-йоркській фірмі. Його бос – сам диявол. Щобільше, виявляється, що він – ще й батько адвоката. А як не захистити свого батька, не стати на його сторону? Відтак він – адвокат диявола. Але він ще й адвокат диявола в класичному розумінні слова, адже як і в канонічному судовому процесі він, здавалося добропорядний юрист, виступає в ролі «поганого юриста», адже він нападає на кандидата в святі. Відтак, що більш успішним він є, то менше шансів у когось стати святим.

А як же в цьому фільмі? За сюжетом, адвокат на судовому процесі захищає розтлівача малолітньої, й майже виграє справу, коли оголошується перерва в слуханні. Відтак усі наступні події – це ілюзія, мрія адвоката, а по суті – його обвинувальний висновок усій юридичній професії, усьому праву. Зрештою, завдяки привілею вільного вибору – свобідної волі – адвокат обирає шлях праведний. Він програє процес, право здійснюється і правосуддя торжествує.

Цей фільм – урок із сучасної юридичної етики.

Чому ж право обрано як поле битви диявола та людини? А не політика чи то релігія? Таке ж питання ставить й головний герой адвокат Кевін Ломакс своєму босу Джону Мільтону:

  • «Чому право? Чому юристи? / Тому що право, мій хлопчик, виводить нас на все. Це, зрештою, перепустка за куліси. Це – нове священство. Чи знаєш ти, що на юридичному факультеті навчається більше студентів, ніж юристів ходить по землі?».

В іншому фрагменті Мільтон каже:

  • «Юристи – паства диявола».

Диявол же зваблює:

  • «Краще панувати в пеклі, ніж служити в раю, чи не так?» (К. Ломакс).

Й чим він зваблює:

  • «Честолюбство, безумовно, мій улюблений гріх», – каже Дж. Мільтон.

Зрештою, з цього фільму кожен може винести свої смисли. В контексті ж художньої парадигми, адвокат постає таким собі супергероєм, здатним слугувати як добру, так і злу – вибір за ним. Чи то буде він у пеклі чи то в раю – залежить від нього, точніше його рішення в кожній конкретній ситуації, квінтесенцією якої є дилема адвоката.  

2.  Фільм. Особистість як гарантія правопорядку та правосуддя, історія англійського Сократа. Ми вже згадували про «адвоката диявола», як сторону обвинувачення в процесі про зарахування до ліку святих. Такий процес успішно було проведено й щодо святого, якого свого часу було страчено.

Двогодинний фільм 1966 року Фреда Ціннемана «Людина на всі часи» („A Man for All Seasons“) закохує в юридичну професію, точніше – юриста. Це зрідка буває, погодьтесь.

Це реальна історія великого юриста, гуманіста і державного діяча Англії Томаса Мора, страченого за свої переконання.

Цей фільм – один із позитивно найвпливовіших фільмів масової культури. При бюджеті в $3,9 млн. у 1966 році він зібрав більше $20 млн., отримав масу нагород (33 – з яких 6 «Оскарів», плюс 5 номінацій), у ньому великий рейтинг IMDB: 8.10 (12 392). Нагадаю, що «Адвокат диявола» був менш фінансово успішним фільмом, що дає підстави думати про те, що добро перемагає.

Похваливши фільм, сфокусуймо камеру нашої уваги на його сюжеті.

Англії XVI століття. Король Генріх VIII вирішив одружитися вдруге, щоби продовжити свій королівський рід. Виник спочатку латентний, а потім відкритий конфлікт між королем і лордом-канцлером і другом короля Томасом Мором. Мор не «підіграв» королю, той звільнив його з посади лорда-канцлера. Відтак зобов’язав усіх прийняти присягу на вірність королю після його нового шлюбу. Мор не погодився. Генріх VIII увійшов в історію як засновник реформатської англіканської церкви, Мор – як великий гуманіст, державний діяч, відомий юрист і філософ. А головно – як приклад для наслідування, в першу чергу юристів.

Наведу кілька цитат із фільму, вартого перегляду.

  • Мор: По-моєму, якщо політики забувають про свою совість в ім'я державних справ, то вони швидко приведуть країну до хаосу.
  • Ропер - Мор: Арештуйте його! ... / Немає закону. / Є Закон Божий. / Нехай Бог і заарештує. / Він іде. / Ну і хай йде, будь він сам диявол. / Виходить, ваш закон охороняє диявола. / А що робити? Скасувати закон у гонитві за дияволом. / Так. Заради цього можна скасувати всі закони. А коли скасують останній закон і прийде диявол, куди ти будеш ховатися, Ропер? Зараз в країні діє безліч законів. Людських, а не Божих. Але якщо їх скасувати – а тобі це під силу – зумієш ти вистояти під вітром, який тоді підніметься? Так. Заради безпеки я даю дияволу привілей закону.
  • Мор на допиті зі суддями-слідчими: Закон потребує не припущень, а фактів. / Зрозуміло, я не можу судити про законність ваших заперечень, але знаючи їх підстави, я можу здогадуватися про стан вашого духу ... / Після смерті вас буде чекати рай, а мене пекло, бо я пішов проти совісті. Ви підете зі мною? За компанію? / Значить, ті, хто це підписав, прокляті, сер Томас. / Я не можу заглянути в совість людини. Я нікого не засуджую. ... / Одні люди вважаю землю круглою, інші – плоскою. Це – предмет обговорень. Але якщо вона плоска, чи може король звеліти їй стати круглою? Якщо вона кругла, чи може король зробити її пласкою? Ні .... Я не принесу клятву. І вам, пане секретар, ніколи не дізнатися, чому. / Я можу це дізнатися іншим способом. / Це загроза вуличного бандита. / А як треба загрожувати? / Як державний діяч. Правосуддям. / Правосуддя вам і загрожує. / Тоді мені нема чого боятися.
  • Мор (витяг із останнього слова): ... Звинувачення грунтується на акті парламенту, який абсолютно несумісний з законом (law) Божим і законом святої церкви. Жодна людина в уряді, маючи тверді погляди, не може брати на себе таку відповідальність. Закон Божий був переданий рятівником нашим Христом святому Петру і святим апостолам католицької церкви під час земного життя Ісуса Христа. Отже, у вас немає права засуджувати християнина за покору Богу. Більш того, ці привілеї церкви гарантована Хартія вільностей і коронаційна присяга самого короля. ... Мене стратять не за зраду його величності, а лише за те, що я не визнав його шлюб.

Цікаво, що Мор був зарахований до ліку святих папою Пієм XI у 1935 році - 400 років після смерті.

Подібно до того, як є юридичні фільми, що демонструють негативний чи реальний образ юриста та права, є й такі щодо образу «ідеального». Назвемо кілька: «Сократ», «Ганді», «Вбити пересмішника».

3. Фільм. Суд совісті – вищий суд? Наступним звернемо фокус нашої уявної камери на інший юридичний фільм – «Вищий суд». У цьому 69-ти хвилинному документальному радянському фільмі 1987 року режисера Герца Франк розгортається майже Достоєвський сюжет «Злочину і покарання». Щоправда, на відміну від зазначеного, з трагічним завершенням. За сюжетом, 26 травня 1984 в обідній Ризі в себе на квартирі застрелені Емма Буріліна, заввідділом культури профспілки торгових працівників, спекулянтка, та її друг, який в той час випадково опинився там. Головний обвинувачений 24-річний Валерій Долгов. Його батько – передовий радянський трудівник, мати – юрист. Перед нами розкривається справжня життєва драма. Режисер проводиться нас не лише за куліси судового процесу та, навіть, помосту розуму «соціального антигероя», він веде нас до його душі, проникаючи в сутність процесу корупції (корумпування) людської душі.  

Проте, в фільмі не просто екранізовано психологію одного злочину і покарання. Сподівано обвинуваченого засуджують, але несподівано – до страти, розстрілу. Й тут режисер веде нас до засудженого в камеру, де ми дізнаємося…, що той подав апеляцію, відтак і клопотання про помилування, але молиться, щоби його не задовольнили. Відтак – це покарання вищого суду – суду совісті. Так, Долгов визнає, що в нього не вистачає сили волі, щоби вчинити самогубство. Але, тим не менш, герой фільму вчиняє над собою самосуд – надаючи можливість державі виконати вирок – стратити його.

Фільм залишає кмітливого глядача з низкою запитань. Чому відбулася така трансформація особистості: від сина героя – до соціального антигероя? Й, найбільше, чому відбувся це самосуд? Адже, очевидно, що герой фільм Долгов, як і герой Достоєвського Раскольников уже розкаявся. Але чому його борг не визнано сплаченим? Так і хочеться спитати: де було суспільство, зрештою, батьки, щоби підтримати його. Невже єдиний вихід – це смерть і, якщо вірити релігіям, переродження?

Проте вернімося до нашої теми. Цей юридичний фільм демонструє реальну парадигму права як того, що стоїть на межі людини та світу, особи та суспільства, особистості та соціальної інституції, як-от суду. Й в цій парадигмі вони не лише мирно співіснують, але й конфліктують.

Юристу, зокрема й студентам-юриста, варто пам’ятати, що саме вони й будуть вартовими на цій межі. Від них залежатиме доля людини й інколи її життя. Життя – ще до смерті.

4. Фільм. Обвинувальний висновок судовій системі. Син за батька – батько за сина. Один за всіх, всі за одного. Але це часто на словах, а коли дійде до справи? До однієї такої справи дійшло в фільмі «В ім’я батька». Цей 133 хвилинний біографічний фільм-драма Д. Шеридана 1993 року – обвинувальний висновок британській судовій системі. За сюжетом, основаним на реальних подіях, члени ірландських сімей безпідставно звинувачені та засуджені до довічного та тривалих термінів ув’язнення за, начебто, підготовку та здійснення IRA вибухів у Лондоні 1974 року. Головна сюжетна лінія розвивається крізь призму складних стосунків пасіонарного сина та турботливого батька, який зрештою помирає в тюрмі. Заарештовують і засуджують справжніх злочинців ірландських патріотів, але власті приховують істину, не визнають судову помилку. В ім’я батька, в ім’я істини, за допомогою надихаючої, неприклонної та везучої правозахисниці, масових протестів, головний герой Джеррі таки доводить справу до завершення – членів сімей, які ще відбувають покарання, виправдовують ... у 1989 році, 15 років опісля.

Ця драма зіткана з епізодів, здатних пробудити найглибші почуття, любові та ненависті, патріотизму та нав’язливої батьківсько-синівської турботи, товариськості та зради, заклику до пошуку істини та відрази до брехні, що крізь зуби видається за правду.

Так, цей фільм – обвинувальний висновок британській судовій системі, але не вирок, оскільки помилкового засуджених таки виправдовують. (Між іншим, тут варто згадати фільм «Законослухняний громадянин», в якому герой мстить усій правоохоронній системі, фізично руйнуючи її). У будь-якому разі ж, цей фільм – виправдальний вирок кінематографу. Саме завдяки таким фільмам ми цілісно уявляємо собі, що означає бути правозахисником, у чому сила справедливості та слабкість права сили.

5. Фільм. Про реалії українського правосуддя. Щоби мене не звинуватили в не патріотичності, згадаймо й українське юридичне кіно. Звісно, такого жанру в нашому кінематографі нема. Але ми його створимо. Принаймні, в нашій класифікації.

Розпочнемо з кумедного. Юридичних фільмів у жанрі комедії небагато. Такою комедією є й «Маски в суде» Маски-шоу 1992 року Г. Делиєва. Цей епізод – судове засідання у кримінальній справі. Розглядається «розборка» в ресторані «Злачная обитель». Підсудні висувають різноманітні версії події. І якщо послухати кожного окремо, то він абсолютно правий і невинуватий! Щобільше версій, то менш яснішою є картина цією складної справи.

Якщо б це була не комедія, то можна було б говорити про рімейк «Расемона» Курасави (1950). Саме цей фільм, майстер-клас із криміналістичної гносеології, свого часу, як вважається започаткував номінацію «Кращий фільм іноземною мовою». Але «Максі в суді» мови не потрібно, бо судді спілкуються мовою грошей, а свідки та сторони – власною мовою.  Так і хочеться ще раз згадати великого Курасаву, якого під час зйомок «Расемона», відкривши сценарій спитали: «що взагалі все це означає?». У відповідь Куросава, нині вже хрестоматійно сказав, цей фільм – відображення життя, а у житті не завжди є простий і зрозумілий сенс.

Цей висновок стосується й українського фільму 2007 року Андрія Дончика «Жажда экстрима». Розслідування убивства журналіста переростає у слідчий експеримент у формі платного турне-розваги за грати, яке продовжується по лабіринтам судової системи. Зрештою, підозрюваний так захоплюється, що потрапляє в павутиння.

Умовний суд над героєм – наче символі імітації правосуддя в сучасній Україні. Фільми сповнений юридичних помилок, справляючи враження відсутності юридичного консультанта. Втім, чи не таким й в реальності є сучасне українське суспільство та його право?

Проте, не будемо сучасно цинічними й загляньмо в історичне минуле. Що ми там побачимо?

Наприклад, фільм-виставу Г. Юра та А. Швачко «Мартин Буруля» (1953) за однойменною п’єсою Івана Карпенко-Карого. Так, у дії четвертій, якщо брати текст, зустрічаємо таку сцену:

  • Омелько (вожчик пана)  i Трохим (прислужник по дому) вносять стола.
  • Омелько. То це жених нашої Марисi, сьогодня й заручини?
  • Трохим. Еге. Дорогою вiн мене частував бiля кожного шинку,  -  гарний панич!
  • Омелько. Вiн же й мене частував тодi, як  чоботи  i  кобеняк  украли, бодай кому...
  • Трохим. I що вони там роблять, тi судейськi,  -такого  їх,  як  галок восени?
  • Омелько. Бумаги, каже, пишуть.
  • Трохим. Нащо ж тi бумаги?
  • Омелько. На продаж. Продають.
  • Трохим. Та хто ж їх купує, кому вони потрiбнi, хiба на цигарки?
  • Омелько. Виходить, є такi люде, що купують. От бачив  повiреного,  що приїздив? Конi, як змiї, тарантас блищить, фурман, наче коробейник Улас!.. Бачив? Отже вiн бумаги продає. Його фурман дав  менi  на  цигарку  легкого тютюну i розказував, що, каже, його пан якiсь бумаги пише i продає  людям, що кому потрiбно, з того и хлiб їсть, i будинок має у  городi.  От  i  наш пан, каже, купив якiсь бумаги у  нього  на  Красовського,  а  Красовський, каже, довiдався, приїздив аж у город, заплатив дорожче, i вiн продав  йому бумаги вже на нашого пана. Так i торгує!
  • Трохим. Диви!
  • Омелько. Всякому чоловiковi назначено, що робить, з чого хлiб їсти  i що йому мать! От менi назначено, щоб я без чобiт був i без кобеняка,  -  i вкрадено.
  • Трохим. Мабуть, що так...

Щоби не зводити до песимізму та абсурду українське юридичне кіно, відзначимо документальний фільм 2007 року А. Фролова та В. Шкуріна «Дисиденти», у якому в семи 26 хвилинних серіях розповідається реальна історія правозахисного руху в Україні.

6. Фільм 5. «Читач» (The Reader) – фільм-мелодрама про потойбічне юридичної кар’єри. Цей фільм повинен подивитися кожен студент-правник. Хоча б тому, що його зроблено за книгою відомого юриста.

Ця історія настільки ж еротична, як і езотерична. У 124 хвилинному фільмі 2008 року Стівен Долдрі, який отримав 15 призів і 28 номінацій, розповідається інтимна історія згодом студента-правника і старшої жінки. Остання зникає з життя хлопця, щоби згодом зустрітися йому як підсудна на процесі над нацистськими злочинцями в уже Німеччині після Другої світової війни.

Цей фільм, знятий за мотивами автобіографічної книги-бестселера філософа права Б. Шлінка, ідеально відкриває різні виміри людської особистості в цьому процесі: дитини, коханця, юриста, громадянина ... грішника ... звичайної людини. Глибоко трагічна історія розкривається у тонкий гаммі почуттів як німецької стриманості, так і звичайної безмежної людяності в стосунків. Все блискуче передається у феноменальній грі Кейт Вінслет головної героїні Ханни (яка здобула «Оскар» за цей фільм), а також інших головних героїв. Фільм сповнений відвертих еротичних сцен, які, щоби їх зняти довелося дочекатися 18-річчя актора. Музика неймовірно довершує картину. Цей фільм - комплімент усім німецькім юристам. Цей фільм варто рекомендувати проглянути кожному, особливо – юристам, подібно до інших обов’язкових джерел у навчальному процесі.

Наведу кілька цитат:

  • Дискусія в класі: Я вже не знаю, що ми тут робимо. ... Ви все вчите нас мислити, як юристи. Але є в цьому щось огидне. Це сталося не з німцями, а з євреями. Що ми намагаємося зробити? / Ми намагаємося зрозуміти. / Шість жінок замкнули в церкві 300 євреїв ...
  • Ханна: Не має значення, що я відчуваю. Не має значення, що я думаю. Мертвих не воскресити.
  • Спільнота думає, що управляється чимось, під назвою мораль, але це не так, воно керується тим, що називається закон.
  • Я не наляканий. Я нічого не боюся. Чим більше я страждаю, тим більше люблю. Небезпека тільки збільшувала мою любов. Небезпека загострювала її, надавала їй смак. Я буду твоїм єдиним коханцем. Ти будеш жити більш красивішим життям, ніж ти живеш тепер. Небеса заберуть тебе, коли побачать тебе, і там скажуть, що тільки одне допоможе відчути повноту життя. І це – любов.

Якщо ви помітили, то в вступних кадрах випущено титри таких головних героїв, як «право», «правники», «правосуддя». У мене є підписи для титрів цих героії, але опустимо її наразі, оскільки юридичні фільмі надають кожному можливість зробити їх самим, тим самим склавши уявлення про колоритну та поліваріантну художню парадигму права.

Дякую Вам за увагу.

Текст цієї доповіді буде опубліковано на сайті «ЮрСлава», в групі «Юридичні фільми» Фейсбуку та журналі Академії адвокатури України, якщо на те буде Ваша воля.

  • Присвячується Тетяні Бігун-Сікорській – моїй чарівній дружині та дослідниці соціокультурної парадигми особистості, з якою ми проглянули не один фільм – зі сподіваннями спільного виробництва повноцінного фільму з надихаючим сюжетом та хеппі-ендом.




 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign