Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

В

В

ВАЛЬДХАЙМ (Waldheim) Курт (21.ХII 1918, м. Санкт-Андре-Вердерн, Нижня Австрія)австр. дипломат, держ. і політ. діяч, доктор права з 1944. Закін. 1944 Віден. консульську академію та юрид. ф-т Віден. ун-ту. З 1945на дип. службі. Працював в МЗС Австрії: перший секретар (до 1947), зав. відділу кадрів (1951–55), ген. директор департаменту загальнополітичних справ (1960–64), федер. міністр закордонних справ (1968–70). У 1948–51 служив в австр. посольстві в Парижі, 1955 очолював австр. делегацію в ООН, був пост. спостерігачем Австрії при цій організації, посланником (1956–58), а потім послом Австрії у Канаді (1958–60), пост. представником Австрії в ООН і водночас головою Комітету ООН з мирного використання косм. простору (1964–68 та 1970–71), головою контрольної комісії МАГАТЕ (1970). 21.ХII 1971 обраний Генеральним секретарем ООН, був на цій посаді два терміни (1972–81). З 1982професор Джорджтаунського ун-ту (Вашингтон, США). 1986–92президент Австрійської Республіки. Автор праць з глоб. проблем міжнар. права і міжнар. відносин: «Виклик миру» (1980), «В центрі бурі» (1985), «Побудова майбутнього порядку» (1989) та ін. Літ.: Waldheim. Wir hber Waldheim. Wien, 1992. Ю. Я. Касяненко.

ВАРФОЛОМЕЄВА Тетяна Вікторівна (5.ХII 1942, м. Саратов, Росія)укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1994, професор з 1995. Закін. 1968 юрид. ф-т Київ. ун-ту. До 1975 працювала в цьому ж вузі: лаборант, науковий співробітник н.-д. групи криміналістики юрид. ф-ту. З 1975працівник М-ва юстиції України; з 1976адвокат, учений секретар громад. НДІ суд. захисту і підвищення кваліфікації адвокатів; з 1977директор НДІ адвокатури; з 1990віце-президент Спілки адвокатів України. З 1996ректор Інституту адвокатури Київ. ун-ту. Досліджує проблеми захисту прав та інтересів гр-н, адвокатури, крим. процесу, криміналістики. Осн. праці: «Похідні речові докази» (1980), «Криміналістика і професійна діяльність захисника» (1987), «Участь захисника в касаційній інстанції» (1990), «Історія адвокатури України» (1992, у співавт.), «Експертизи в судовій практиці» та «Захист прав і законних інтересів неповнолітніх на попередньому слідстві та в суді» (обидві1993, у співавт.). М. Я. Сегай, А. В. Іщенко.

ВАСИЛЕНКО Володимир Андрійович (16.I 1937, Київ)укр. правознавець, дипломат, доктор юрид. наук з 1977, професор з 1978, з. ю. України з 1995. Закін. 1959 юрид. ф-т Київ. ун-ту. У 1959– 61 працював перекладачем. Від 1961 у Київ. ун-ті: аспірант, асистент, старший викладач кафедри міжнар. права юрид. ф-ту; доцент (з 1969), професор ф-ту міжнар. відносин і міжнар. права (з лист. 1990Укр. ін-ту міжнар. відносин при Київ. ун-ті). Був у складі Конст. комісії (1991–93). Протягом 1992–95Надзвичайний і Повноваж. Посол України в Бельгії, Нідерландах і Люксембурзі; за сумісництвом представляв інтереси України при Європ. Союзі та НАТО. З 1995Посол з особливих доручень МЗС України, з 1997Надзв. і Повноважний Посол України у Великобританії. У 1988–90, 1995–97 був представником України у Комісії ООН з прав людини, віце-головою її 47-ї, 52-ї сесій. Очолював делегацію України на Конференції ООН з права міжнар. договорів між д-вами і міжнар. організаціями та між міжнар. організаціями (Відень, 1996), учасник багатьох міжнар. конференцій під егідою ООН.

Наук. інтереси В. охоплюють питання заг. теорії міжнар. права, міжнар.-правової суб’єктності, міжнар.-правової відповідальності і санкцій, мирного врегулювання міжнар. спорів, а також питання конст. права. Праці: «Відповідальність держав за міжнародні правопорушення» (1976), «Міжнародно-правові санкції» (1982), «Правові аспекти участі Української РСР у міжнародних відносинах» (1984), «Основи теорії міжнародного права» (1988) та ін.      М. П. Зяблюк.

ВАСИЛЕНКО Микола Прокопович [2(14).II 1866, с. Eсмань, тепер с-ще Червоне Глухівського р-ну Сум. обл.3.Х 1935, Київ]укр. правознавець та історик, академік ВУАН (УАН) з 1920, державний і громадський діяч. Закінчив 1890 істор.-філол. ф-т Дерптського (теперТартуський) ун-ту. 1890 переїхав до Києва, де в ун-ті слухав цикл лекцій В. Антоновича з історії укр. козацтва та М. Владимирського-Буданова з історії рос. права. Паралельно вів дослідницьку роботу в архівах України, викладав у київ. гімназіях та кадет. корпусі. У 1903–05 працював у губ. держ. установахгуб. присутствії комітету попечительства про нар. тверезість та секретарем губ. статист. комітету. Через незгоду з діяльністю губ. влади подав у відставку, зосередившись на роботі у редагованій ним газ. «Киевское слово». На поч. 1907 за антиуряд. публікації був засуджений до ув’язнення (покарання відбував з жовтня 1908 по червень 1909 у петерб. «Хрестах»).

Наприкінці 1907 В. склав екстерном екзамени за юрид. ф-т Новорос. ун-ту (Одеса), а після звільнення з в’язницімагістер. екзамени у Київ. ун-ті й одержав звання приват-доцента рос. історії. Але як політично неблагонадійного В. не допустили до викладання, тому він змушений був 1913 вступити до адвокат. корпорації. Вибитися зі скрути В. зміг лише після обрання його у квітні 1914 головою правління Київ. облік.-позичкового т-ва взаєм. кредиту. Після повалення самодержавства обіймав посади попечителя Київ. учб. округу і товариша міністра освіти Тимчасового уряду Росії.

З проголошенням УНР включається у процес нац.-держ. буд-ва: член Генерального суду УНР, а за правління гетьмана П. Скоропадського – міністр освіти і мистецтв, заст. голови уряду, президент Державного Сенату. У 1918–24 викладав у вузах Києва: ун-ті, ряді ін-тів (нар. г-ва, соціально-економ. наук, юридичному, кооперативному) та ін. навчальних закладах. З липня 1921 по лютий 1922президент ВУАН. В Академії очолював Комісію для виучування західноруського і укр. права (до 1933), Соціально-екон. відділ (до 1929), Т-во правників (до 1926), Істор. т-во Нестора-літописця (1919–30), Комісію для складання біогр. словника діячів України (до 1923); був членом Архівної ради, Археогр. комісії, Всеукр. археол. к-ту, Комісії краєзнавства та ін. У квітні 1924 В. було безпідставно звинувачено в участі у контррев. орг-ції «Київський обласний центр дій» і засуджено до 10 років ув’язнення. Завдяки клопотанню громадськості його вдалося звільнити з в’язниці в лист. 1924, однак повністю вчений реабілітований лише 1991. В ост. роки життя тяжко хворів.

В. був помітною постаттю у дорев. укр. нац.-культур. русі. Він входив до «Старої громади», активно співробітничав у часописі «Киевская старина» та в багатьох просвіт. орг-ціях. Політ. переконання В. протягом життя еволюціонували, однак він залишався послідовним прихильником ідеї автономії Укр. д-ви. Виступав за відродження нац. науки, культури й освіти. Перебуваючи за Гетьманату біля керма держ. влади і реалізуючи свої погляди на практиці, В. проводив зважений курс, який критикувався прихильниками радикальніших заходів, але приніс відчутні результати. Саме завдяки В. та його однодумцям було засновано Укр. АН, Нац. бібліотеку, Держ. укр. архів, Нац. музей, Нац. галерею мистецтва, укр. ун-ти в Києві та Кам’янці-Подільському, театр. ін-т, сотні укр. серед. і початкових навч. закладів.

Багатогранною була наук. діяльність В. Його творча спадщинаце кількасот праць з різних галузей знань, але найбільшез питань історії д-ви і права України. Серед них праці: «До історії малоросійської історіографії і малоросійського суспільного ладу», «Сервітути й сервітутне питання у Південно-Західному краї» (обидві1894), «О. М. Бодянський та його заслуги у вивченні Малоросії» (1903), «Нариси з історії Західної Русі та України» (1916), наук. розвідки «Пам’ятник української правничої літератури ХVIIІ ст.» (1925), «Як скасовано Литовського статута» (1926), «”Права, по которым судится малороссийский народ” як джерело до історії державного права України ХVIII в.» (1928), «Конституція Пилипа Орлика» (1929) тощо. В. видав класичну юрид.-археогр. працю «Матеріали до історії українського права» (1929). Здійснив також публікацію «Генеральних слідств про маєтності українських полків 1729–1730 рр.», які фактично були повним переліком універсалів та ін. документів, що закріплювали право на володіння землею у відповід. місцевості.

В.один з родоначальників укр. історико-правової науки. У часи, коли укр. право розглядалося майже виключно як різновид польс. чи рос. права, він почав досліджувати ориг. пам’ятки правової культури укр. народу, аналізувати історію укр. державності. В. першим увів до наук. обігу відому нині юрид. пам’ятку «Екстракт з указів, інструкцій і установ... 1756 року», опублікував в Енциклопед. словнику Брокгауза і Єфрона статті про Лит.-Руську д-ву, магдебурзьке право тощо, а в «Киевской старине»низку рецензій на істор.-юрид. праці Ф. Леонтовича, М. Любавського, Ф. Тарановського, М. Ясинського та ін. правознавців. 1905 за ред. і з передмовою В. як своєрідний взірець для держ. розвитку Росії було видано текст нім. конституції. Як організатор науки В. згуртував навколо себе в УАН плеяду непересічних дослідників-правників: Л. Окіншевича, С. Борисенка, І. Черкаського, С. Іваницького-Василенка та ін., які протягом десятиліття разом зі своїм учителем створили наук. школу, здобутки якої у дослідженні історії укр. д-ви і права багато в чому залишаються неперевершеними. За ред. В. вийшло 7 випусків «Праць Комісії для виучування західноруського та українського права» (1925–30) і 6 томів (у 4 книгах) «Записок Соціально-економічного відділу» (1923– 30). В. та його учні переконливо довели, що укр. право слід вивчати не тільки в контексті розвитку загальнорос. права, як це робили попередні дослідники, а й як таке, що «має свій самостійний інтерес для правника, історика й соціолога».

Літ.: Наріжний С. М. П. Василенко і його наук. діяльність. Л., 1936; Полонська-Василенко Н. Д. Микола Прокопович Василенко – його життя та наук. діяльність. «Укр. історик», 1966, № 3–4; Шемшученко Ю. С., Усенко І. Б. Життєвий і творчий шлях М. П. Василенка. В кн.: Микола Прокопович Василенко. (Біобібліографія вчених Укр. РСР). К., 1990; Вороненко В. В., Кістерська Л. Д., Матвєєва Л. В., Усенко І. Б. Микола Прокопович Василенко. К., 1991.     І. Б. Усенко, Ю. С. Шемшученко.

ВАСИЛИШИН Андрій Володимирович (24.IV 1933, с. Веснянка, тепер Старокостянтинівського р-ну Хмельн. обл.)укр. держ. діяч, генерал внутр. служби з 1993. Закін. 1966 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Від 1959 працював в органах внутр. справ: оперуповноважений, слідчий міського управління міліції Києва, слідчий, ст. слідчий, старший слідчий в особливо важливих справах М-ва охорони громад. порядку УРСР; заст. нач. слідчого відділу УВС Київ. облвиконкому; нач. відділу дізнання МВС УРСР. З 1974нач. управління внутр. справ Чернів. облвиконкому, з 1982нач. УВС Київ. облвиконкому. 1985 призначений заст. міністра внутр. справ УРСР і нач. УВС Київ. міськвиконкому. З липня 1990 по липень 1994міністр внутрішніх справ України. До відставки (квітень 1995) був радником Міністерства внутрішніх справ України.                       В. М. Чисніков.

ВАСИЛЬЄВ Анатолій Семенович (29.VIII 1938, с. Троїцьке Любашівського р-ну Одес. обл.)укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1989, професор з 1989, академік АПНУ з 1992. Закін. 1967 юрид. ф-т Одес. ун-ту. В цьому вузі і працює: спочаткунауковим співробітником лабораторії соціально-правових досліджень; від 1972викладач, доцент, потім професор каф. держ. і адм. права. У жовтні 1986 обраний деканом юридичного ф-ту. З 1989зав. кафедри адм. права та управління. З вересня 1993ректор юрид. ін-ту Одес. ун-ту. З 1996координатор програми підготовки магістрів в Одес. ун-ті; з грудня 1997декан екон.-правового ф-ту Одес. ун-ту. Досліджує проблеми правового регулювання управлін. діяльності, правового забезпечення процесу прийняття управлін. рішень, ризику в управлінській діяльності. Осн. праці: «Управлінське рішення у виробничих організаціях (правовий аспект)» (1986), «Підприємець: його права, обов’язки, відповідальність» (1994, у співавт.), «Процес підготовки і прийняття управлінських рішень: організаційно-правові проблеми» (1997).        Є. В. Додін.

ВАСЬКОВСЬКИЙ Євген Володимирович (21.II 1866, м. Акерман, тепер Білгород-Дністровський Одес.  обл.29.V 1942, Варшава)укр., польс., лит. і рос. правознавець, доктор цив. права з 1901, член Польс. АН. Закінчив 1888 юрид. ф-т Новорос. ун-ту (Одеса). Займався адвокатською практикою в Одесі, водночас досліджував проблеми організації адвокатури. З 1897у Новорос. ун-ті: спочатку приват-доцентом, потім екстраординарним (з 1904) і ординарним (з 1906) професором кафедри цив. права; обирався проректором (1906–07). За участь студентів ун-ту в революційних подіях 1906–07 В. було звинувачено в потуранні їм і 1909 усунуто з посади із забороною перебувати на державній службі протягом трьох років.

У розпалі громадян. війни в Україні В. переїхав до Литви. З 1921 викладав право в ун-ті (м. Вільнюс). 1936 перебрався до Варшави, де працював у Кодифікаційної комісії Республіки Польща, Академії наук. Автор праць «Майбутнє російської адвокатури» (1893), «Основні питання адвокатської етики» (1895), «Система цивільного процесу» (1932) та ін. Йому належать «Підручник цивільного права» (1894, 1896), «Підручник морського торгового законодавства» (1906, у співавт.), «Підручник цивільного процесу» (1914, 1917) тощо. В. був всебічно розвиненою людиною: перекладав з нім. поезії, писав муз. рецензії, гумор. вірші під псевдонімом Мартин Боруля та ін.

Літ.: Музиченко П. Васьковський Євген Володимирович. «Юрид. вісник», 1995, № 4.       П. П. Музиченко.

ВАТТЕЛЬ (Vattel) Емерік де (25.IV 1714, c. Куве, князівство Невшатель, Швейцарія28.XII 1767, Невшатель)швейц. дипломат і юрист. Одержав гуманітарну та філософську освіту в Базельському ун-ті. З 1746 був на дип. службі в королівстві Саксонія. 1766 через хворобу повернувся до Невшателя.

В. відомий як дослідник міжнародного права, один з послідовників Г. Гроція. 1758 видав працю «Право народів, або Принципи природного права у застосуванні до поведінки і справ націй та государів». За її допомогою В. прагнув ознайомити європ. двори та дипломатів зі вченням про міжнар. право представника групи «гроціанців» нім. філософа Х. Вольфа. В. розглядав д-ву як корпоративну особу, що має власне розуміння, волю та схильність до набуття прав і зобов’язань. В. беззастережно визнавав дію законів природи щодо людей і неможливість звільнення від цих законів у громадян. сусп-ві. Разом з тим він вважав за необхідне зважати на те, що нації є самост. суб’єктами права, що зумовлює адаптацію природ. права до взаємовідносин держав. Саме природне право таким чином становить основу системи міжнар. права. При цьому, на думку В., кожна нація повинна мати можливість власного тлумачення природного права і в разі потреби ухилитися від його настанов. Це є сферою «добровільного права націй» або нижчим рівнем недосконалих прав, у якому настанови природ. права пристосовані до обов’язків конкр. д-ви і залежать саме від неї. Як додаток до «необхідного» та «добровільного» права В. вважав договори у формі «конвенційного права» та «звичаї», що становлять звичаєве право.

В. досліджував також окр. інститути міжнар. права, пов’язані з набуттям територій шляхом окупації, виконанням договірних зобов’язань, нейтралітетом, правилами мор. війни, арбітражем тощо. Значний внесок ученого в розробку питання про відмінності між справедливими та несправедливими війнами.

Праця В. мала особливо великий успіх в англомовних країнах, зокрема у США. Вона відкрила шлях до розвитку в міжнар. праві позитивізму, який став панівною правовою ідеологією 19поч. 20 ст.

Літ.: Nussbaum A. A Cоncise History of the Law of Nations. N. Y., 1947; Enrich L. The Development of International Law as a Sciense. В кн.: AcadJmie de droit international. Recueіl des сours, v. 105. Leyden, 1963; Fenwick Ch. G. International Law. N. Y.,1965.   В. Н. Денисов.

ВАТЧЕНКО Олексій Федосійович [12(25).II 1914, с. Єлизавето-Кам’янка, тепер у складі Дніпропетровська22.ХІ 1984, Київ]укр. держ. і політ. діяч, Герой Соц. Праці з 1973. Закін. 1938 фіз.-матем. ф-т Дніпроп. ун-ту. Працював учителем, зав. навч. частини, директором серед. школи у Дніпропетровську. В 1941–44в рад. армії. У 1945–48заст. завідувача, зав. відділу нар. освіти Дніпроп. міськвиконкому. З 1948на роботі в ряді районних і обласних орг-цій КПУКПРС, був, зокрема, першим секретарем Хмельн. (1959– 63), Дніпроп. сільського (1963–64), Черк. (1964–65), Дніпроп. (1965–76) обкомів партії. Від червня 1976 по листопад 1984голова Президії ВР УРСР. Від жовтня того ж рокузаст. голови Президії ВР СРСР. Від липня 1966член ЦК КПРС, член політбюро ЦК КПУ. Депутат ВР СРСР 6—9-го скликань, депутат ВР УРСР 5, 7–9-го скликань.    В. Ф. Погорілко.

ВАШИНГТОН (Washington) Джордж (22.II 1732, Бриджс-Крик, Вірджинія14.ХII 1799, м. Маунт-Вернон)амер. держ. діяч, перший президент США. До 15 років відвідував школу у м. Вілліамсбурзі, після чого працював землеміром. Згодом В. вступив до лав створеної у Вірджинії міліції (народного ополчення). У 1754 призначений її командувачем. На поч. Семилітньої війни 1756– 63 В. отримав звання полковника й командував військами Вірджинії. По закінченні війни став плантатором. В. був членом Вірджинських законод. зборів і суддею графства Ферфакс. Коли розпочався конфлікт з метрополією, він активно виступив проти політики обмежень урядом Англії торгівлі і промисловості в колоніях. 1774 був обраний депутатом Генерального конгресу об’єднаних колоній. 1775 Конгрес одноголосно обрав В. головнокомандувачем амер. армії, яка під його керівництвом перемогла у війні за незалежність Пн. Америки 1775–83. Наприкінці війни йому було запропоновано здійснити держ. переворот і встановити монархію, але В. категорично відмовився. Після закінчення воєн. дій розпустив армію і склав із себе повноваження головнокомандувача. Він постійно відмовлявся від винагороди з боку д-ви, прийняв лише зем. ділянку від вдячних гр-н Вірджинії, зобов’язавшись передавати прибуток від неї на користь місц. школи. Виступав за поступову законод. відміну рабства. Приєднався до партії федералістів і як депутат Генеральних зборів у 1787 сприяв укладенню союз. договору. З набуттям чинності Конституції США 1789 В. було обрано президентом країни. 1792 обраний вдруге. Засновник двопарт. системи у США, автор доктрини т. з. ізоляціонізму, яка передбачала, що Сполучені Штати не повинні брати участі у союзах та війнах європ. країн. Із закінченням другого терміну перебування на посаді глави д-ви відмовився від висунення своєї кандидатури втретє, створивши тим самим прецедент для майбутніх президентівперебування у Білому домі не більше двох термінів. На засіданні Конгресу у зв’язку із смертю В. його життя охарактеризували таким чином: «Перший у війні, перший у мирі і перший у серцях своїх земляків». На честь В. названо столицю США. Державотворчий хист В. високо цінував Т. Шевченко. Він вірив, що Україна діждеться свого В. «з новим і праведним законом».

Тв.: The writings of George Washington, v. 1–14. N. Y., 1889– 93; The diaries of George Washington, 1748–1799, v. 1–4. N. Y., 1925.  Літ.: Юзефович И. С. Джордж Вашингтон и борьба за независимость Америки. М., 1941; Яковлев Н. Вашингтон. М., 1973.      А. С. Романюк.

ВЕБЕР (Weber) Макс (21.IV 1864, м. Ерфурт14.VI 1920, м. Мюнхен)нім. соціолог, філософ, історик, економіст і юрист. Вивчав право та економіку в ун-тах Гейдельберга, Берліна, Страсбурга та Геттінгена. 1889 захистив докт. дисертацію, присвячену історії середньовіч. торг. товариств Італії. Викладав у Берл. (1893), Фрайбурзькому (1893–96), Гейдельб. (1896–98, 1902–19) і Мюнх. (1919–20) ун-тах. У своїх наукових дослідженнях розробляв проблеми держ.-правового характеру, влади та управління у сусп-ві. Осн. ідеї виклав у працях «Римська аграрна історія та її значення для державного і приватного права» (1891), «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905), «Господарська етика світових релігій. Нариси з соціології релігії» (1915), «Господарство і суспільство» (1922). Гол. ідея веберівської соціальної філософіїідея екон. раціональності, пов’язаної з радикал. управлінням і правом. Вона має здійснюватися через політику д-ви. Політика, за В.,це насамперед участь у здійсненні влади чи принаймні прагнення впливати на її розподіл усередині країни або між д-вами.

Важливого значення В. надавав проблемі легітим. панування, тобто здійснення влади за принципом очікування того, хто наказує, що йому будуть підкорятися, і того, хто підкоряється, що наказ буде такий, якого він очікує. Він розрізняв три типи такого панування (управління): традиційне, харизматичне і раціональне. Традиц. панування спирається на віру не лише в законність, а й у святість існуючих порядків. Цей тип В. називав ще патріархальним пануванням, за якого відсутні поділ влади і профес. управління. Харизмат. тип панування спирається на віру підданих у надзв. дар політ. лідера. Як правило, це авторитарний тип влади. Особу харизмат. лідера В. наділяв такими рисами, як рішучість, сміливість, ініціативність, здатність переконувати і підпорядковувати підлеглих. Раціональне панування притаманне західноєвроп. д-вам і США, воно передбачає підпорядкованість не стільки особистостям, скільки законам, вимагає професіоналізму владних структур.

В. створив т. з. теорію раціональної бюрократії, згідно з якою практ. здійснення держ. управління неминуче належить професійній бюрократії, яка є своєрідним чинником раціоналізації влади і характеризується ефективністю розподілу обов’язків, суворою ієрархічністю владних функцій, формально встановленою системою правил управлін. діяльності. Водночас В. фіксував факт політ. відчуження «людей політики» від сусп-ва, попереджав про загрозу бюрократизації.

Грунтуючись на принципі раціональності, В. ідеалізував капіталізм, визначаючи «дух капіталістичного підприємництва», що втілюється у профес. діяльності, законодавстві, політ. владі, як осн. тенденцію поступу цивілізації. Однак, ідеалізуючи капіталіст. форми господарювання, В. був свідомий того, що дем. інститути й цінності автоматично не виникають. Так, спостерігаючи за рев. процесом у Росії, він зауважував, що рос. сусп-во в принципі відкрите для сприйняття традиц. ліберально-дем. цінностей, ідеї свободи і демократії. Водночас В. зазначав, що на заваді цьому стоять відсутність у Росії стану, який протягом сторіч виступав би ініціатором б-би за громадян. права і свободи, а також невирішеність нац. питання. Стосовно останнього В. під безпосереднім впливом М. Драгоманова прагнув осмислити взаємозв’язок між проблемою демократії у Росії і питанням про самовизначення націй, насамперед поляків та українців.

Тв.: Избр. произв. М., 1990; Напрями і ступені реліг. заперечення світу. «Проблеми філософії». К., 1991, в. 87; До стану бурж. демократії у Росії. «Філос. і соціол. думка», 1991, № 10; Протестант. етика і дух капіталізму. К., 1994.

Літ.: Schelting A. Max Webers Wissenschaftslehre. Thbingen, 1934; Henrich D. Die Einheit der Wissenschaftslеhre Max Webers. Thbingen, 1952; Погорілий О. Макс Вебер і його класична праця. В кн.: Вебер М. Протестант. етика і дух капіталізму. К., 1994.

О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко.

ВЕЛИЧКО Самійло (Самоїл) Васильович (1670, Полтавщинапісля 1728)укр. козац. літописець. Навч. у Києво-Могилян. колегії, володів лат., нім. і польс. мовами. Був канцеляристом у генерального військ. писаря, згодом генерального судді В. Кочубея. Прибл. від 1704 служив у Генеральній канцелярії у Батурині, де, за його ж словами, «був не останній у справах писарських». Гетьмана І. Мазепу називав «хитрим лисом». Після поразки І. Мазепи В. усунено з посади (1708) і кинуто у в’язницю, де він перебував, імовірно, до 1715, після чого жив у маєтку Кочубеїв у с. Диканьці, пізніше в с. Жуках під Полтавою, займався літ. і вчит. діяльністю.

Відомий насамперед як автор Літопису Самійла Величка (1720), де виклав події в Україні 1648–1700. Цей твір є важливим джерелом для вивчення історії української державності. В. продиктував працю, будучи вже сліпим.

Тв.: Літопис, т. 1—2. К., 1991. Літ.: Марченко М. І. Укр. історіографія (З давніх часів до серед. ХIХ ст.). К., 1959; Шевчук В. Козац. держава. К., 1995; Дорошенко Д. І. Огляд укр. історіографії. К., 1996.        Ю. С. Шемшученко.

ВЕНЕДИКТОВ Анатолій Васильович [18 (30).VI 1887, с. Зирган, тепер Башкортостан, РФ9.VIIІ 1959, Ленінград, тепер Санкт-Петербург]рос. правознавець, доктор юрид. наук, професор з 1944, академік АН СРСР з 1958, з. д. н. РРФСР. Закін. 1910 економічне відділення Петерб. політех. ін-ту та 1912 юрид. ф-т Петерб. ун-ту. З 1910 займався наук.-пед. діяльністю (1914 опубл. першу наук. працю «Злиття акціонерних компаній»).

Напередодні 1-ї світової війни В. був відряджений за кордон для наук. стажування. За рад. влади працював переважно у Ленінгр. політех. ін-ті та Ленінгр. ун-ті. 1944 став першим деканом відновленого юридич. ф-ту Ленінгр. ун-ту, водночас очолював тут кафедру цив. права.

Відомий дослідженнями в галузі цив. права (проблеми власності, організації виробництва, госпрозрахунку, договірної дисципліни тощо). Осн. праці: «Правова природа державних підприємств» (1928), «Договірна дисципліна у промисловості» (1935), «Захист фактичного володіння за умов мирного і воєнного часу» (1947), «Державна соціалістична власність» (1948), «Цивільно-правова охорона соціалістичної власності в СРСР» (1954), «Організація державної промисловості в СРСР» (т. 1–2, 1957– 61). Лауреат Держ. премії СРСР (1949).

І. Ф. Севрюкова.

ВЕНЕДИКТОВ Валентин Семенович (20.Х 1953, м. Путивль Сум. обл.)укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1994, професор з 1995. Закін. 1978 Харків. юрид. ін-т. Був асистентом, викладачем, доцентом, заст. декана слідчо-прокур. ф-ту цього вузу. З 1993в Ун-ті внутр. справ (Харків): нач. слідчо-криміналіст. ф-ту, а з 1994проректор з навч. роботи; з 1997 водночаснач. Ін-ту перепідготовки та підвищення кваліфікації слідчих і дізнавачів (цього ж ун-ту). Досліджує проблеми юрид. відповідальності у сфері труд. правовідносин. Праці: «Юридична відповідальність у трудових правовідносинах: теорія та практика» (1993), «Трудове право України (Загальна частина)» (1994), «Теоретичні проблеми юридичної відповідальності у трудовому праві», «Правові питання виникнення, зміни та припинення трудових правовідносин» (обидві1996) та ін. В. П. Горбатенко.

ВЕРГАНОВСЬКИЙ Володимир Йосипович (7.III 1876, с. Луковиця Вижня, тепер Верхня Луковиця Стрийського р-ну Львів. обл.26.ХІ 1946, Австрія)укр. правознавець, доктор юрид. наук і професор з 1940, д. чл. НТШ у Львові з 1914. Закін. 1898 юрид. ф-т Львів. ун-ту. Працював у суд. установах Золочева, Підволочиська, Львова. У 1904–05 продовжував навчання у Берл. та Віден. ун-тах. 1908 став приват-доцентом кафедри цив. процесу Львів. ун-ту. Був головою Правничої комісії НТШ у Львові, гол. редактором «Збірника Правничої комісії», який виходив у 1925–29. Після 1-ї світ. війни відмовився працювати у Львів. ун-ті, оскільки польс. окупац. влада заборонила приймати туди українців. У 1919–25 був професором і перші три рокидеканом правничого ф-ту Укр. таємного ун-ту у Львові. З 1929окружний, згодом (до 1939) апеляц. суддя у Львові. З осені 1939 по 1941 працював на юрид. ф-ті Львів. ун-ту: викладач, заст. декана, зав. кафедри цив. процесу. 1940 ВАК СРСР без захисту дисертації на основі наук. доробку присвоїв В. ступінь доктора юрид. наук і надав звання професора. Автор низки праць з цив. процесу: «Про побічну інтервенцію» (1903), «Значення правного інтересу в цивільному процесі» (1906), «Зміна позову» (1912) та ін.      Т. Г. Андрусяк.

ВЕРНАДСЬКИЙ Володимир Іванович [28.II (12.III) 1863, Петербург6.І 1945, Москва]укр. і рос. природознавець, мислитель, громад. діяч, академік Рос. АН з 1909, академік УАН з 1918, член Париз. і Чехосл. АН, Брит. асоціації наук. Закін. 1885 природниче відділення фіз.-мат. ф-ту Петерб. ун-ту, був залишений при ньому доглядачем мінерал. кабінету. Потім працював у Моск. ун-ті: приват-доцент кафедри мінералогії і кристалографії (з 1890), зав. мінерал. кабінету (з 1892), професор (з 1898). В. 1911 переїхав до Петербурга. Працював в установах Рос. АН, з 1914директор геол. і мінерал. музею академії. Обирався 1906 і 1907 членом Держ. ради Росії від АН. Після лютневої революції 1917 (з серпня)товариш міністра освіти Тимчас. уряду. З кінця 1917в Україні, у часи Гетьманату керував створенням Укр. АН і став першим її президентом (1918– 21). Очолював також комітет із заснування Нац. б-ки України (тепер Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). У 1920–21 був ректором Таврійського ун-ту в Сімферополі. З 1921директор ним же створеного Радієвого ін-ту в Петрограді. В 1922–26 перебував на запрошення Сорбонни в наук. відрядженні у Франції. 1927 організував та очолив відділ живої речовини АН СРСР у Ленінграді, перетворений 1929 на Біогеохімічну лабораторію АН СРСР. За видатні праці в галузі науки і техніки удостоєний звання лауреата Держ. премії СРСР (1943).

Наук. інтереси В. мали різнобічний характер. Він вважається основоположником сучас. геохімії, біогеохімії, радіогеології, гідрогеології, гідрохімії, геохімії грунтів, метеоритики, лімнології, вчення про біосферу та ноосферу.

Політ.-правові погляди В. досліджені недостатньо. Його щоденник свідчить, що ще в юнацькі роки він поставив перед собою триєдине завдання: «набути знань, розвинути розум, домогтися влади». Як член Держ. ради Росії, один з лідерів впливової партії кадетів В. обстоював ідеї конституціоналізму, виступав проти сваволі і гноблення, боровся за академ. свободи, домагався дем. вирішення аграрного і нац. питань. Після 1917 висловив думку, що «в більшовицькому русі дуже багато глибокого, народного», але разом з тим категорично не приймав більшов. терору і радикалізму, з тривогою ставився до руйнування держ. інститутів, до того, що громадян. права забезпечуються лише прихильникам нової влади. Збереглися окр. думки В. щодо діяльності найвищих органів влади Росії та України в різні істор. епохи, зокрема його погляди на проблеми виборчого права. Аналізуючи джерельно-правові аспекти «українського питання», В. зазначав, що у 17–18 ст. рос.-укр. відносини зводились до поступового «поглинання і перетравлення» Росією України як чужорідного політ. тіла, внаслідок чого у серед. 19 ст. Україна як політ. організм із самост. внутр. життям перестала існувати. В. не був категоричним послідовним прихильником держ. незалежності України, але рішуче протестував проти диктату центру, обстоював необхідність рівноправних стосунків з Росією, вільного розвитку укр. культури. В. виступав водночас проти рос. шовінізму і примусової українізації, був прихильником вільного і рівноправного розвитку мов, підкреслював важливість місц. самоврядування.

В. належить пріоритет розроблення проблеми взаємозв’язку науки, держ. будівництва і розвитку людства. Соціальний прогрес він пов’язував з держ. об’єднанням зусиль людства, передбачав «державний вияв переходу біосфери в ноосферу». Науку ж розглядав як осн. джерело нар. багатства, провідну силу д-ви.

Тв.: Избр. соч., т. 1–5. М., 1954–60; Вибр. праці. К., 1969; Дневники 1917–1921. К., 1994; Укр. питання і рос. громадськість. «Вітчизна», 1988, № 6.

Літ.: Мочалов И. И. Владимир Иванович Вернадский. М., 1982; Сытник К. М., Стойко С. М., Апанович Е. М. В. И. Вернадский: жизнь и деятельность на Украине. К., 1988; В. І. Вернадський. Громадянин. Вчений. Мислитель. К., 1992.     І. Б. Усенко.

ВЕРНАДСЬКИЙ Георгій Володимирович [20.VIII (1.IХ) 1887, Петербург12.VI 1972, м. Нью-Гейвен, США]рос. та укр. вчений, фахівець у галузі історії та теорії держави і права. Син В. І. Вернадського. Закін. 1910 істор.-філол. ф-т Моск. ун-ту. У 1905–06 слухав лекції в Берл. і Фрайбурзькому ун-тах. Був приват-доцентом кафедри рос. історії Петерб. ун-ту, там же 1917 захистив магістер. дис. «Російське масонство за царювання Катерини II». У 1917–18 працював професором Пермського, а в 1918–20Таврійського (Сімферополь) ун-тів, деякий час очолював відділ друку білогв. армії барона Врангеля. З лист. 1920в еміграції (Греція, Чехословаччина, США). У 1922–27професор юрид. ф-ту Карлового ун-ту в Празі. З 1927 і до кінця життя жив у Нью-Гейвені (США), працюючи спершу тимчасово, а з 1946постійно професором історії Ієльського ун-ту. Наук. дослідження В. охоплюють питання давньорус., візант. і монг. історії, у т. ч. історії д-ви і права. Перебуваючи в Празі, опубл. «Очерки по истории права Русского государства ХVIIІ–ХІХ вв.» (1924) і ряд розвідок з окр. проблем, пов’язаних зі змістом і джерелами «Руської Правди», історією русько-візант. відносин тощо. Плідним був амер. період життя В. Широкої популярності набув його англомов. підручник з історії Росії (1929), який перевидавався 5 разів і був перекл. датською, ісп., япон. та ін. мовами. Працював над багатотомною історією Росії, яку встиг довести до 1682 (т. 1–5).

В.автор монографій «Політична і дипломатична історія Росії» (Бостон, 1936), «Богдангетьман України» (Нью-Гейвен, 1943), «Середньовічне російське право: переклади, вступ, примітки» (Нью-Йорк, 1947); розвідок про «Руську Правду», русько-візантійський договір 945, Велику ясу Чингізхана та ін. пам’ятки права. Переклав англ. мовою «Руську Правду», Новгородську і Псковську судні грамоти.

В. був одним з основоположників т. з. євразійства, вважав рушійною силою рос. державотворення «боротьбу лісу і степу». Його схема «періодичної ритмічності державотворчого процесу» передбачала послідовне утворення великих держав (скіфів, гунів, монголів, РосіїСРСР) з наступною руйнацією їх і утворенням натомість «системи держав». Відповідно історія поділялася на періоди: спроби об’єднання лісу і степу (до 972), боротьба між лісом і степом (972–1238), перемога степу над лісом (1238–1452), перемога лісу над степом (1452–1696), об’єднання лісу і степу (1696–1917). РосіяСРСР, на думку В., успадкувала «плоть держави» від Сходу, монг.-євразійської д-ви, а «дух держави», ідейну основувід правосл. Візантії. Народтворець історії, але істор. процес має стих. характер. Кожна народність здійснює псих. і фіз. вплив на навкол. етнічне і геогр. середовище. Від сили цього тиску і від сили опору йому залежать створення та наступна доля д-ви.

Носієм прогресу В. оголошував зх. впливи, підкреслюючи в окр. працях, що вони були найбільш притаманні Зх. Україні. З усіх етапів розвитку укр. і рос. державності особливу увагу приділяв Київ. Русі, яку вважав федерацією, своєрідним «вільним суспільством», де монархічний (князь), аристократичний (боярська рада) і демократичний (віче) елементи «взаємно врівноважували одне одного, а народ мав голос в управлінні повсюди в країні».

Незважаючи на певні методол. хиби та деяку великорос. тенденційність, праці В. мають істотну цінність для істор. і правничої науки.

Літ.: Пашуто В. Т. Рус. историки-эмигранты в Европе. М., 1992.           І. Б. Усенко.

ВЄТОШКІН Михайло Кузьмич (5.ХІ 1884, с. Усольє, тепер м. Усольє-Сибірське Ірк. обл., РФ2.ІІ 1958, Москва)рад. держ. діяч, доктор істор. наук, професор з 1953. Навч. 1912–17 у Петерб. ун-ті. У 1905–07член комітетів РСДРП у містах Красноярську і Читі, проводив підп. роботу на Дал. Сході. У 1907–17 займався парт. діяльністю у Петербурзі, Псков. і Вологод. губерніях. Після жовт. революції 1917член Вологод. губкому РСДРП. Від березня 1918 до поч. 1920голова Вологод. губвиконкому, член ВЦВК. З осені 1920 до кін. 1921 працював у Раднаркомі Росії. Згодом (1925–41)у ЦВК СРСР: відп. секретар бюдж. комісії. З 1944на наук. та виклад. (у Моск. ун-ті) роботі.

Двічі відряджався в Україну: в 1-й пол. 1920для роботи в Крим. ревкомі та обкомі РКП(б), звідти до Києваголовою губревкому; в січні 1922наркомом юстиції УСРР, потімнар. комісаром Роб.-сел. інспекції УСРР.   Л. М. Маймескулов, О. Н. Ярмиш.

ВИГОВСЬКИЙ Іван Остапович [р. н. невід., с. Вигів, тепер Коростенського району Житом. обл. – 16(26).ІІІ 1664, м. Коростень, тепер Житом. обл.] – укр. військ. і державний діяч, гетьман України 1657–59. Здобув освіту у Києво-Могил. академії. У 1630– 40-х рр. – керуючий справами Луцького суду, писар при польс. комісарові в Україні. 1648 воював на боці Польщі, у битві під Жовтими Водами потрапив у татар. полон, звідки його викупив Б. Хмельницький. Від травня 1648 по серпень 1657 – військовий, згодом ген. писар у Б. Хмельницького; з серпня до жовтня 1657 – наказний гетьман, а з 25.Х 1657 – гетьман України.

Очолював ту частину козац. верхівки, яка мала прозахідну орієнтацію. Домагався утвердження реальної автономії України, збереження прав і вольностей козац. старшини. Помітною віхою у боротьбі за це була блискуча перемога очолюваних ним укр.-польс.-татар. військ над моск. армією під Конотопом (1658). Жаданої мети, однак, не було досягнуто: вже через кілька тижнів, ослаблений внутр. чварами, В. без будь-якого опору здав моск. військам значну частину міст України.

У вересні того самого року В. підписав Гадяцький договір 1658, здійснивши спробу укласти унію України з Польщею і Литвою. Ні про Генеральну військову раду, ні про Раду генеральних старшин, тобто гол. владні атрибути автономії, у договорі не згадувалось, а козац. вольності урізувалися. Право на дип. зв’язки скасовувалось повністю. Втрачався привілей козацтва на пряме обрання гетьмана. Ця угода викликала спалах невдоволення. Після двох років гетьманування В. розпочався, за словами В. Антоновича, жахливий розбрат: «місто воювало з містом, син грабував батька, батько – сина. Мета: щоб не бути під владою ні царя, ні короля». Усе це коштувало В. гетьм. булави, Україна зазнала дальшого значного обмеження прав. В. змушений був шукати захисту в Польщі. Та повернення на службу до польс. короля, який зробив його сенатором і київ. воєводою, не врятувало В. У березні 1664 правобереж. гетьман П. Тетеря і поляки звинуватили його у «зраді» (нібито підтримці сел. повстання проти шляхти). Розстріляний за вироком польс. польового суду.

Літ.: Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат. ЗНТШ, 1909, кн. 1; Історія Русів. К., 1991; Гетьмани України. К., 1991; Степанков В. С. Гетьманство Івана Виговського. В кн.: Середньовічна Україна, в. 1. К., 1994; Полонська-Василенко Н. Історія України, т. 2. К., 1995.    О. М. Мироненко.

ВИННИЧЕНКО Володимир Кирилович [26.VII (7.VIII) 1880, с. Веселий Кут, тепер Знам’янського р-ну Кіровогр. обл. – 6.III 1951, с. Мужен, деп. Приморські Альпи, Франція] – укр. політ. і держ. діяч, письменник. Навчався 1900–05 на юрид. ф-ті Київ. ун-ту, звідки був виключений за політичну неблагонадійність. Далі займався самоосвітою. 1906 отримав диплом юриста після складення іспитів екстерном за весь університ. курс. Був членом Рев. укр. партії (РУП), згодом перейменованої на УСДРП (Укр. с.-д. роб. партію), редактором с.-д. газ. «Боротьба» та ін. За рев. діяльність В. неодноразово заарештовували, віддавали в солдати. Утікши за кордон, займався політ. діяльністю в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Повернувшись з еміграції, став лідером УСДРП (1917—20), видавав «Робітничу газету». Був обраний заст. голови Центральної Ради, членом Генерального військового комітету, головою Українського національного союзу. Очолював уряд – Генеральний секретаріат УНР, де водночас обіймав посаду секретаря внутр. справ (до 15.I 1918). Був головою Директорії УНР (1918–19). З 1919 – в еміграції, де організував закорд. групу Укр. ком. партії (УКП) та її тижневик «Нова доба». На пропозицію рад. уряду повернувся в Україну, вступив до КП(б)У, був призначений членом ВУЦВК, заст. голови Раднаркому і нар. комісаром закорд. справ УСРР. З вересня 1920 – постійно в еміграції. Засновник і співредактор щомісячника «Нова Україна» у Празі, а з 1925 і до кінця життя займався літ. діяльністю у Франції.

Як політ. і держ. діяч В. був одним з організаторів та ідеологів РУП – УСДРП, співавтором 4 універсалів та ін. конст. документів Центр. Ради. Один з натхненників усіх сел., військ. і робіт. з’їздів 1917. Активно обстоював ідею автономії України у переговорах з Тимчас. урядом Росії. Підготував затверджену V сесією УЦР 26.X 1917 першу декларацію Ген. секретаріату, в якій визначалися структура і компетенція уряду, осн. напрями і принципи його діяльності як найвищого викон. органу УЦР. Під керівництвом В. було розроблено і затверджено Малою радою Статут Ген. секретаріату.

Як політ. мислитель В. обстоював укр. державницьку ідею з соціаліст. позицій. Опору нац. визволення слід, на думку В., шукати в народі і насамперед – піти назустріч його одвічним соціально-екон. прагненням, «щоб із гасла “Вільна Україна” зробити гасло “Вільна Україна без холопа й пана”», щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. В. вірив у майбутнє укр. державності, наголошував на тому, що «... героїчний період нашого відродження ще не скінчився. Треба всіма силами тримати лінію підйому». У період 1917–20, вважав В., цю лінію втримати не вдалося, оскільки не було виконано неодмінної умови – «об’єднати гасло національне з соціальним, стати в оборону не тільки національно-державних прагнень, але й економічно-соціального визволення». В. визначав сутність державності як устрій усього матеріального і духов. буття народу, його економіки, політики, культури – величезного і складного комплексу самоорганізації людей. Перебуваючи понад три десятиліття за межами Вітчизни, В. був палким патріотом України, уважно стежив за подіями на батьківщині, гостро засуджував сталін. політ. терор, таврував гітлерів. фашизм (за що був кинутий до концтабору), захищав ідеї мирного співіснування, взаємоповаги та співробітництва народів світу. Періодові будівництва УНР присвячена праця В. «Відродження нації» (ч. 1–3, 1920).

Тв.: Відродження нації, ч. 1–3. К., 1990; Заповіт борцям за визволення. К., 1991. Літ.: Володимир Винниченко: Анотована бібліографія. Едмонтон, 1989; В. К. Винниченко (1880–1951): Бібліогр. покажчик. Х., 1995; Мироненко О. М. Світоч укр. державності: політ.-правовий аналіз діяльності Центр. Ради. К., 1995.      О. М. Мироненко.

ВИНОГРАДОВ Павло Гаврилович [18(30). XI 1854, Кострома – 19.XII 1925, Париж] –  рос. і англ. історик, правознавець, чл. Рос. АН з 1914 і ряду іноз. академій, почес. доктор багатьох зарубіж. ун-тів. Навч. 1871–75 на істор.-філол. ф-ті Моск. ун-ту, був залишений професор. стипендіатом ун-ту. Протягом 1875–76 продовжив освіту в Німеччині (Берлін, Мюнхен). З 1876 працює у Моск. ун-ті: викладач, а з 1881 – доцент кафедри заг. історії. Викладав також на Вищих жін. курсах В. І. Гер’є (1876–83). Починаючи з 1883, регулярно працював в Брит. музеї та інших англ. сховищах книг, рукописів і архівних документів. Віднайшов видатну пам’ятку англ. права – збірник суд. протоколів 12 ст., складений для відомого англ. юриста Г. Брактона. 1887 захистив докт. дис. «Дослідження із соціальної історії Англії середніх віків». 1884 обраний екстраординарним професором, а 1889 – ординарним професором Моск. ун-ту. Викладав курси історії серед. віків, історії Греції та ін. Був ініціатором створення Пед. т-ва при Моск. ун-ті, головою осв. комісії міської думи тощо. На знак протесту проти політики м-ва освіти 1902 подав у відставку. Виїхав до Англії, де 1903 був обраний професором кафедри порівн. правознавства Оксфорд. ун-ту. Однак не поривав зв’язків з Росією, зокрема у серпні 1905 опублікував у газ. «Русские ведомости» політ. листи, спрямовані проти рев. перетворень у сусп-ві. 1906 разом з М. Владимирським-Будановим започаткував у Києві серію видань пам’яток давнього західноєвроп. права (побачили світ 3 випуски, присвяч. варварським правдам).

Протягом осені 1908 та весни 1910 читав у Моск. ун-ті курси історії правознавства і спец. історії Франції середніх віків. 1911 повернувся до Оксфорда, де працював до кінця життя, викладаючи курси історії правознавства, історії англ. земельного права, заг. теорії права і порівн.-істор. досліджень. Читав також окр. курси і лекції у багатьох європ. ун-тах. В Англії В. отримав 1917 рицарський титул, а згодом і підданство.

Наук. визнання В. приніс т. з. юридичний метод, на основі якого він розглядав сусп.-екон. процеси крізь історію правових пам’яток і відносин між сусп-вом та д-вою. При цьому д-ву В. вважав надкласовим інститутом, який з’явився раніше сусп. поділу. Завдяки такому підходу вчений усупереч тодішнім поглядам довів, що феодалізм – явище не лише франц. історії, а однаковою мірою ін. країн, зокрема Італії та Англії. В. також з’ясував, що процес розвитку феодалізму в Англії починався не з кріпосної вотчини, а йшов від середньовіч. вільної громади до поневолення селян.

В. – автор 3-томного шкіл. підручника заг. історії (1893–96, 13 перевидань) і 4-томної книги для читання з історії середніх віків (1898–99, 5 перевидань). Серед ін. праць – «Римське право в середньовічній Європі» (1909) та ін. За ред. В. видано цикл монографій «Оксфордські дослідження соціальної і правової історії» (1909–28) тощо.

Літ.: Петрушевский Д. М.  П. Г. Виноградов как социальный историк. Ленинград, 1930.   І. Б. Усенко.

ВИНОКУРОВ Олександр Миколайович (31.VIII 1869, м. Катеринослав, тепер Дніпропетровськ – 9.XI 1944, Москва) – рад. держ. діяч. Закін. 1894 мед. ф-т Моск. ун-ту. Був активним учасником с.-д. руху, 1894 заарештований і засланий до Сибіру. У 1902–08 працював у орг-ціях РСДРП в Україні (Кременчук, Херсон, Катеринослав), у 1908 – у Петербурзі. 1917 – депутат Петрогр. міської думи, а з жовтня 1917 – її голова, згодом –  член колегії наркомату праці РРФСР. У 1918–24 – нарком соціального забезпечення РРФСР, протягом 1921–24 служив у комісії по боротьбі з голодом. Був першим головою Верх. суду СРСР. З 1938 працював у наркоматі охорони здоров’я СРСР.    Л. М. Маймескулов, О. Н. Ярмиш.

ВИСОЦЬКИЙ Олександр Федорович (10.III 1921, м. Ростов-на-Дону, Росія) – укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1987, професор з 1990, чл.-кор. АПНУ з 1992, з. д. н. і т. України з 1996. Закін. 1952 юрид. ф-т Київ. ун-ту (екстерном), 1958 – Курси цив. службовців ООН. Працював у рад. установах (в Україні і за кордоном), у системі ЮНЕСКО. З 1969 – в Інституті д-ви і права ім. В. М. Корецького НАН України: наук. співробітник, ст. наук. співробітник, провідний наук. співробітник (з 1987) відділу міжнар. права. Водночас (від травня 1997) – зав. кафедри міжнародного і порівняльного права Української академії зовнішньої торгівлі (Київ), читає лекції в ін. вищих закладах освіти. Експерт з міжнародно-правових питань ряду міжнародних організацій. Учасник багатьох міжнародних конференцій.

Досліджує проблеми міжнародного морського права і міжнародного економічного права. Основні праці: «Правові проблеми свободи наукових досліджень у Світовому океані» (1974), «Чорне море: міжнародно-правові питання» (1979), «Морський регіоналізм» (1986), «Чорноморcько-Азовський басейн: правові питання використання просторів і ресурсів» (1991). Співавтор і відповідальний редактор книги «Сучасне міжнародне морське право та його застосування Україною» (1995).      М. П. Зяблюк.

ВИТВИЦЬКИЙ Степан (1884–9.X 1965) –  укр. держ., громад. і політ. діяч. Родом із Станіславщини (тепер Івано-Франківщина). Навчався на юрид. ф-тах Львів. і Віден. ун-тів. У студ. роки очолював «Академічну громаду» у Львові і т-во «Січ» у Відні. В 1915—18 співробітничав у газ. «Діло», був редактором газ. «Свобода» у Львові. Один з ініціаторів і авторів акта проголошення ЗУНР. Був держ. секретарем закорд. справ ЗУНР, представником її уряду на переговорах з місіями Антанти. В листопаді 1919 –  заступник голови дип. місії Директорії УНР у Варшаві. Протестуючи проти проекту умов Варшавської угоди 1920, залишив місію. Деякий час В. керував роботою секретаріату закорд. справ в уряді ЗУНР в еміграції (Відень). У 1921—23, очолюючи місії ЗУНР у Парижі і Лондоні, домагався від урядів цих країн визнання факту окупації Польщею території Сх. Галичини і відновлення незалежності України. 1924 повернувся в Україну. В 1925–39 – один з провідних членів Укр. нац.-дем. об’єднання (УНДО), заст. його голови (з 1938). Жив у Дрогобичі. У 1935–39 – посол (депутат) польського сейму. З 1945 – в еміграції. Брав участь у роботі Центр. представництва укр. еміграції у Німеччині та у створенні Укр. Нац. Ради (1948). З 1949 –  заст. голови Виконавчого органу УНРади, керівник відділу закорд. справ. Від поч. 1954 був головою уряду в екзилі. В березні того ж року – після смерті А. Лівицького – обраний президентом Укр. Нар. Республіки в екзилі.  

        В. І. Прилуцький.

ВИШИНСЬКИЙ Андрій Януарович [28.XI (10.XII) 1883, Одеса – 22.XI 1954, Нью-Йорк; похов. у Москві] – рад. юрист і дипломат, доктор юрид. наук з 1935, акад. АН СРСР з 1939. Від 1901 навчався на юрид. ф-ті Київ. ун-ту, звідки був виключений за участь у студ. заворушеннях. Чл. РСДРП з 1903 (меншовик). Неодноразово потрапляв у в’язницю. Закін. 1913 Київ. ун-т. Займався літ. і пед. працею. Переїхавши до Москви (1915), працював за фахом, був, зокрема, нач. Арбат. міліції і влітку 1917 видав ордер на арешт В. Ульянова-Леніна як «німецького шпигуна». Після жовт. перевороту 1917 працював у різних держ. установах РРФСР, викладав у Моск. ун-ті, обирався його ректором (1925– 28), був деканом екон. ф-ту Моск. ін-ту нар. г-ва, прокурором крим.-суд. колегії Верх. Суду СРСР. У 30-і рр. займав керівні посади в органах прокуратури та юстиції, в т. ч. прокурора СРСР (1935–39). У 1939–44 В.— заступник голови РНК СРСР. Водночас (1940–54) – на дипломатичній роботі: заст. нар. комісара (міністра), міністр закорд. справ СРСР, пост. представник СРСР в ООН. У 1937–41 був першим директором Ін-ту права АН СРСР (тепер Ін-т д-ви і права РАН), відп. ред. журналів «Советское государство и право» та «Социалистическая законность».

Відомий своїми промовами на великих публічно-показових крим.-політ. суд. процесах над «контрреволюційними групами», «ворогами народу», «антирадянськими центрами» тощо. Ревно втілював у життя сталін. тезу про «загострення класової боротьби з перемогою соціалізму», каральну політику щодо «ворогів радянської влади», забезпечував юрид. прикриття масових репресій. Законність В. трактував однобічно і вузько, підпорядковуючи її «класовим інтересам». Особливого значення серед суд. доказів надавав особистому визнанню обвинуваченим своєї вини у скоєнні приписуваних йому злочинів. Улюблена теза В: «Особисте визнання – цариця доказів вини підсудного». У численних книгах, брошурах, статтях з питань  д-ви і права («Судоустрій в СРСР», 1939; «Теорія судових доказів у радянському праві», 1941; «Питання теорії держави і права», 1949, та ін.) здебільшого розвивав ідеї, викладені ним у доповіді «Основні завдання науки радянського соціалістичного права» на 1-й Всесоюз. нараді з питань науки рад. д-ви і права (1938). Вони зводилися фактично до обгрунтування та утвердження у СРСР репрес. практики тоталітаризму, нехтування правом, законністю, дем. нормами сусп. і держ. життя.

Літ.: Андрей Януарьевич Вышинский. «Сов. гос-во и право», 1954, № 8; Инквизитор: сталинский прокурор Вышинский. М., 1992; История полит. и правовых учений. М., 1995.                Ю. Я. Касяненко.

ВІДОК (Vidocq) Франсуа Ежен (24.VI 1775, м. Аррас – 5.I 1857, Брюссель) – франц. детектив, засновник сучасної франц. крим. поліції «Сюрте» («Безпека»). Був мандрівним актором, матросом, солдатом франц. і австр. армій. За побиття офіцера потрапив до в’язниці. Двічі втікав звідти, за що був засуджений до каторжних робіт і закутий у кайдани. 1799 після третьої, вдалої, втечі нелегально оселився у Парижі, торгуючи одягом і галантер. товарами. 1809 В. запропонував префектурі париз. поліції використати у боротьбі зі злочинністю його знання крим. середовища, попросивши навзамін не притягувати його до відповідальності за давні справи.

Керівництво поліції прийняло безпрецедентне рішення – доручило колишньому каторжнику очолити боротьбу зі злочинністю у Парижі. Щоб приховати від злочинного світу справжню роль В., його спочатку заарештували, а потім влаштували «успішну втечу». Через деякий час В. відкрив свою контору, яка невдовзі одержала назву «Сюрте». Керуючись принципом «побороти злочин зможе тільки злочинець», він поступово підібрав собі на допомогу понад 20 співробітників з колишніх в’язнів, праця яких оплачувалась із таємних фондів поліції. Невелика група працювала краще і результативніше, ніж усі париз. поліц. комісари, разом узяті. Лише за перший рік роботи (1817) В. зі своїми помічниками здійснив 722 арешти і 39 обшуків, при цьому було затримано 812 найнебезпечніших злочинців. Безперервний потік необхід. інформації В. забезпечували різного роду перевтілення, таємні проникнення у злодійські кубла, арешти, «підсадка» своїх співробітників до камер в’язниць з наступною організацією «втечі» і навіть інсценування смерті своїх співробітників після виконання ними завдань. Успішній діяльності сприяв також створений В. архів, в якому було зібрано інформацію про зовнішність, місця можливих схованок і методи «роботи» усіх відомих йому злочинців. За успішну діяльність В. називали «імператором детективів». Після 20 років керівництва «Сюрте» 1833 В. змушений був вийти у відставку, оскільки новий префект поліції не захотів миритися з фактом, що весь склад крим. поліції Парижа складався з колишніх в’язнів. Усі вони були звільнені на підставі декрету, в якому зазначалося: «Кожен, хто має судимість, не може бути допущений до служби у поліції». Після відставки В. відкрив перше у світі приватне детект. агентство. Залишив спогади (1828–29).

Тв.: Записки Видока, нач. Парижской тайной полиции, т. 1–3. К., 1991. Літ.: Файкс Г. Большое ухо Парижа. Франц. полиция: история и современность. М., 1981; Торвальд Ю. Век криминалистики. М., 1984; Логвиненко І. М. В обіймах Феміди. К., 1988.    В. М. Чисніков.

ВІЛЬНЯНСЬКИЙ Соломон Йосипович [28(14).V 1885, м. Павлоград, тепер Дніпроп. обл. – 18.X 1966, Харків] – укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1947, професор з 1928. Навч. 1904–06 в Женев. ун-ті (Швейцарія). Закінчив 1910 юрид. ф-т Харків. ун-ту. Від 1912 працював адвокатом, у 1918–20 був консультантом Наркомату юстиції України. Від 1920 – на наук.-пед. роботі: викладач (1920– 28), професор (1928– 30) Харків. ін-ту нар. г-ва. З 1930 – професор Харків. ін-ту рад. будівництва та права; з 1937 завідував кафедрою цив. права Харків. юрид. ін-ту, був професором цієї кафедри. У 1941–44 працював професором, зав. кафедри цив. права, заст. директора з наук. і навч. роботи Казан. юрид. інституту. З 1944 і до кінця життя – у Харків. юрид. ін-ті: завідував тут кафедрою цив. права (1944–60), одночасно (1944–47) був заст. директора з наук. та навч. роботи, а в 1948–50 – директором ін-ту; з 1960 – професор кафедри цив. права цього ін-ту.

Досліджував: проблеми загальної теорії права та цив. права, джерела цив. права; роль судової практики в застосуванні цив. права; кредитно-розрахункові відносини; тлумачення норм права; співвідношення норм моралі та права. В. автор ряду монографій («Положення про державні підряди й поставки», 1926; «Кредитно-розрахункові відносини», 1955), підручників з цив. права, багатьох наук. статей. Брав активну участь у розробці Цивільного і Цив. процес. кодексів УРСР 1922 і 1963, йому належать наук. практ. коментарі до цих нормат. актів.

Я. М. Шевченко, М. М. Сибільов.

ВІЛЬСОН (Wilson) Томас Вудро (28.XII 1856, м. Стантон, Вірджинія – 3.II 1924, Вашингтон) – політ. і держ. діяч США, доктор філософії з 1886, професор права з 1890. Закін. 1879 Прінстонський ун-т (шт. Нью-Джерсі). У 1890–1902 – професор права в цьому ун-ті, протягом 1902–10 був його ректором. 1910 обраний губернатором штату Нью-Джерсі, а в 1912 – президентом США від дем. партії. Після закінчення терміну президентства, будучи тяжко хворим, В. відійшов (1921) від політ. діяльності. У часи свого президентства В. провів ряд прогрес. законів: закон про тарифи і прибутковий податок (1913), антитрестівський закон Клейтона (1914), закон Адамсона про 8-годинний роб. день на залізниці (1916) та ін. У міжнар. політиці уряд В. під гаслом «врятування світу для демократії» здійснював інтервенцію у Мексиці, Гаїті, Домініканській Республіці, проводив експансіоніст. політику на Дал. Сході, був одним з ініціаторів і організаторів інтервенції проти рад. Росії у післяжовтневий період.

В. – автор нац. програми «Чотирнадцять пунктів», з якою він виступив 8.I 1918. Гол. її тези: кожний народ має право вибирати собі таку владу, під якою хоче бути; малі д-ви мають таке саме право на поважання свого суверенітету і тер. незалежності, як і великі та сильні народи; світ має бути звільнений від будь-якої загрози порушення миру через напад чи неповажання прав народів.

В. обгрунтував потребу Союзу народів як наддерж. установи для сприяння забезпеченню міжнар. миру. На його думку, Ліга Націй мусила б мати ефективніші механізми забезпечення свого авторитету, а також виконання прийнятих нею рішень. В. відкидав засаду політ. «рівноваги сил», пропонуючи замість неї принцип «політичної кооперації». Очолював делегацію США на Паризькій мирній конференції 1919–20, де підтримав несправедливу ідею включення Зх. України до складу Польщі. Основні праці: «Державний лад Сполучених Штатів» (1885), «Держава. Минуле і теперішнє конституційних установ» (1889), «Історія американського народу» (т. 1–10, 1918). Лауреат Нобел. премії (1919).

Літ.: Очерки новой и новейшей истории США, т. 1. М., 1960; Фостер У. З. Очерк полит. истории Америки. М., 1965.                Ю. І. Римаренко.

ВІЛЬШАНСЬКА УГОДА 1617

ВІНБЕРГ Абрам Ілліч (29.VIII 1908, Петербург – 25.VII 1989, Москва) – рос. криміналіст, доктор юрид. наук з 1949, професор з 1949, з. д. н. Рос. Федерації з 1967. Закінчив 1930 юрид. ф-т Ленінгр. ун-ту. Тривалий час був на прокурор., слідчій роботі; в 1945– 55 викладав криміналістику у Військово-юрид. академії (Ленінград); від 1955 – нач. кафедри криміналістики Вищої школи МВС СРСР; з 1960 – директор НДІ криміналістики Прокуратури СРСР, потім працював в Ін-ті д-ви і права АН СРСР; з 1972 очолював відділ теорії суд. експертизи Всесоюз. НДІ суд. експертизи Мінюсту СРСР. Один з основоположників рос. криміналістики. Зробив значний внесок у становлення наук. основ суд. експертизи, суд. письмознавства, визначив шляхи і форми використання положень логіки в експерт. дослідженнях, розробив концепцію суд. експертології. Праці із суд. експертизи, криміналіст. техніки і тактики, з проблем заг. теорії криміналістики, теорії доказів і доказування: «Криміналістична експертиза письма» (1940), «Основні принципи радянської криміналістичної експертизи» (1949), «Вступ до криміналістики» (1950), «Криміналістична експертиза в радянському кримінальному процесі» (1956), «Непрямі докази в радянському кримінальному процесі» (1956, у співавт.), «Слідчий огляд» (1957, у співавт.), «Криміналістика. Вступ у науку» (1962), «Питання криміналістики в зарубіжних капіталістичних країнах» (1966), «Криміналістика і доказування» (1969, у співавт.), «Криміналістика. Загальнотеоретичні проблеми» (1973, у співавт.), «Судова експертологія» (1979, у співавт.), «Роль учення Є. Ф. Буринського у формуванні вітчизняної криміналістики» (1981) та ін. Автор, співавтор і редактор ряду підручників з криміналістики.  Р. С. Бєлкін, М. Я. Сегай.

ВІТОВТ, Вітаутас (1350, ймовірно, Сянеї-Тракай – 27.X 1430, замок Тракай) – великий князь литовський (1392–1430). Визнав унію Великого князівства Литовського і Польщі (див. Кревська унія 1385), проте боровся за збереження великокняжого столу і суверенітету Литви. 1389 зазнав невдачі у боротьбі з польс. королем Ягайлом. 1391 видав дочку Софію за вел. князя московського Василя I. 1392 визнаний Ягайлом довічним правителем князівства. Продовжив політику Ольгерда по «збиранню» руських земель навколо Вел. князівства Литовського, значно розширив його територію: приєднав Смоленськ (1404), ряд укр. уділ. князівств, здобув вихід до Чорного м. Змагався із Золотою Ордою, однак 1399 зазнав поразки від її військ на р. Ворсклі. Впродовж 1406–08 тричі вторгався у межі Моск. д-ви. Разом з Ягайлом організував розгром нім. рицарів у Грюнвальдській битві 1410.

За умовами Городельської унії 1413 сприяв експансії катол. церкви у Вел. князівстві Литовському. Реорганізував вищу держ. адміністрацію за польс. зразком. Посилив великокняжу владу: ліквідував Подільське, Волинське, Київське, Вітебське та ін. удільні князівства; удільних князів Гедиміновичів замінив своїми намісниками. Був одним з регентів при Софії Вітовтівні та малолітньому вел. моск. князеві Василеві II (1425). Уклав вигідні договори, які мали здебільшого антимоск. спрямування: зі Псковом (1426), Твер’ю (1427), Новгородом (1428), Рязанню (1430) та ін.

Літ.: Барбашев А. И. Витовт и его политика до Грюнвальд. битвы (1410 г.). СПб., 1885; Його ж. Витовт. Последние двадцать лет княжения 1410–1430. СПб., 1891; Любавский М. К. Очерк истории Лит.-Рус. гос-ва до Люблин. унии включительно. М., 1915; Пичета В. И. Белоруссия и Литва XV–XVI вв. М., 1961; Войтович Л. В. Генеалогія династій Рюриковичів і Гедиміновичів. К., 1992; Грушевський М. С. Історія України-Руси, т. 5. К., 1994.             О. І. Божко.

ВІТРУК Микола Васильович (4.XI 1937, х. Жаровка Первомайського р-ну Томської обл.) – рос. правознавець і держ. діяч, доктор юрид. наук з 1980, професор з 1982, дійсн. член Рос. академії економіки, фінансів і права з 1996. Закін. 1959 юрид. ф-т Том. ун-ту. Працював 1963–71 асистентом, ст. викладачем, доцентом юрид. ф-ту Київ. ун-ту. У 1971–81 – ст. науковий співробітник Ін-ту держави і права АН СРСР, 1981–84 –  професор, заст. нач. кафедри Академії МВС СРСР, 1984–91 – нач. кафедри держ.-правових дисциплін Вищої юрид. заоч. школи МВД СРСР (тепер Юрид. ін-т МВС Росії). З 1991 – у Конст. суді РФ: заст. голови (до 1993), в. о. голови (до 1995), суддя (з лютого 1995). З 1992 – член Європ. комісії за демократію через право (Венеціанської комісії Ради Європи). Досліджує проблеми правового статусу особи, методології права, конституціоналізму, правової кібернетики. Створив ориг. програми з навч. курсів: «Теорія права і держави», «Конституційні права СРСР і зарубіжних країн», «Конституційне правосуддя», «Основи правової кібернетики». Автор праць «Право і влада» (1990), «Загальна теорія права», «Політологія» (обидві – 1993) та ін.        В. П. Горбатенко.

ВІТТЕ Сергій Юлійович [17(29).VI 1849, Тифліс, Грузія – 28.II (13.III) 1915, Петроград] – держ. діяч Рос. імперії кінця 19 –  поч. 20 ст., граф. Закін. 1870 фіз.-мат. ф-т Новорос. ун-ту (Одеса). Служив у канцелярії одес. генерал-губернатора, в залізн. відомствах Одеси та Києва. 1889 призначений директором департаменту залізниць м-ва фінансів, 1892 – міністром шляхів сполучення. У 1892–1903 був міністром фінансів. З 1903 очолював Комітет міністрів, у 1905– 06 – голова Ради міністрів. 1906 вийшов у відставку і відійшов від активної політ. діяльності, проте зберігав за собою деякі посади: члена Держ. ради, голови комітету фінансів. В. був переконаним монархістом. У молодості входив до слов’янофіл. «Одеського слов’янського благодійного товариства», був одним із засновників (1881) «Священної дружини» – таємної монарх. орг-ції для боротьби з рев. рухом. Поступово В. перейшов на позиції «бюрократа-прогресиста», речника оновлення та модернізації Росії під скіпетром самодержавства.

В. відомий як визначний представник банківсько-пром. кіл, відіграв велику роль у розвитку і зміцненні капіталізму в Росії. Серед екон. реформ, здійснених В., –  введення у Росії винної монополії (1894), грош. реформа на основі золотого обігу (1897), будівництво мережі залізниць, у т. ч. Сибірської магістралі. У зовн. політиці був прибічником зближення з Францією та Китаєм, активно сприяв залученню у Росію іноз. капіталу, ініціатор митних угод з Німеччиною 1894 і 1904. Енергійно виступав за просування Росії до берегів Тихого ок. Напередодні рос.-япон. війни виступав за угоду з Японією ціною деяких поступок, 1905 очолив рос. делегацію по підписанню Портсмут. миру. Революцію 1905–07, з одного боку, намагався погасити шляхом поступок і гнучкої політики (скликання Держ. думи, Маніфест 17.X 1905), з іншого –   вдавався до рішучих заходів придушення рев. виступів. Був віроломним і нерозбірливим у засобах досягнення мети, вважався майстром закулісної інтриги.

В. – автор праць фін.-екон. та політ. характеру, а також «Спогадів», які є цінним джерелом для вивчення історії Росії кін. 19 –  поч. 20 ст. Йому присвячена різноманітна л-ра – від апологетики його особистості й діяльності до їх неприйняття та різкої критики.

Родина В. була тісно пов’язана з Україною. У Києві та Одесі мешкали його численні родичі. В. був одним із засновників газ. «Киевское слово».

Тв.: Воспоминания, т. 1–3. М., 1960. Літ.: Струве П. Граф С. Ю. Витте. М., 1915; Кони А. Ф. Сергей Юльевич Витте. М., 1925; Тарле Е. В. Граф С. Ю. Витте: Опыт характеристики внешней политики. Ленинград, 1927.       С. М. Куделко, О. Н. Ярмиш.

ВІТОРІЯ (Vitoria) Франціско де (1480, м._Віторія, пров. Алава, Країна басків – 12.VІІІ 1546, м. Саламанка) – ісп. теолог і правознавець. Закін. Париз. ун-т. Тривалий час викладав у ньому. Повернувшись 1523 в Іспанію, викладав теологію у м. Вальядоліді. 1526 зайняв кафедру теології Саламанк. ун-ту. Попередник Г. Гроція. Науковий доробок В. зберігся у вигляді лекцій, записаних учнями. Серед них особливе значення для міжнар. права мають його «теологічні міркування», які складаються з двох частин: «Про індійців» і «Про право війни іспанців щодо варварів». Цю працю 1917 видав професор Є. Ніса також англ. мовою в серії «Класики міжнародного права».

Лекції В. стосувалися ісп. завоювання Америки. Вчений провів системат. дослідження  з метою з’ясування питання: війна іспанців проти амер. аборигенів була «справедливою» чи «несправедливою». Розширення відносин між Іспанією та Америкою привело В. до нових ідей та здогадок щодо розвитку міжнар. права. В. усвідомив, що Іспанія відходить від універс. імперії і разом з ін. європ. країнами рухається до організації світу на основі утвердження незалеж. держав, де має бути місце і спільноти амер. індійців. Він відкинув імперські домагання короля Карла V на світ. верховенство, не підтримував под. папські зазіхання, засуджував злодіяння конкістадорів. Цитуючи рим. юриста Гая, В. визначав право народів (юс генціум) як «певну підставу, встановлену серед народів» (лат. inter omnes gentium), хоча насправді Гай сказав «серед усіх людей» (лат. inter omnes homines). Цим самим було започатковано нову концепцію міжнар. права, яка розглядала його як універс. право народів. Але оскільки В. більше звертав увагу на права іспанців, ніж на права Іспанії, і ставив теологічні, а не юрид. цілі, ця його концепція ще не відокремлювалася від приват. права.

На відміну від ранніх схоластів, В. обгрунтував ідею д-ви (лат. respublica), що передувала теорії суверенітету Ж. Бодена. Він визнавав право на мир і війну тільки за «досконалою» д-вою, яка не є частиною ін. спільності й має свої власні закони, раду та держ. службовців (магістратів). Водночас В., будучи теологом, визнавав середньовічну концепцію універс. спільноти як христ. братства серед правителів і підданих, лордів і васалів. Інтерес ученого до права народів у цілому не виходив за межі схоласт. традиції, що грунтувалася на природ. праві. А його ідеї про справедливу війну відтворювали теол. підхід із «судовою» теорією війни ранніх схоластів. За цією теорією монарх є суддею, який має встановити справедливість, у т. ч. через війну. В. був першим, хто висловив ідею права на свободу торгівлі й свободу моря, хоча й тут його аргументи відзначалися схоластичністю.

Отже, В. більше відчував, ніж чітко усвідомлював, що міжнар. право має розвиватися у площині світ. зв’язку як універс. інструмент спілкування держав і народів. Аналіз норм ведення війни та ставлення до тубільного населення Америки характеризував В. як прихильника гуманіст. лінії. Його дослідження стало прологом майб. міжнар. права, а ідея щодо нехрист. націй як учасників права між народами (юс інтер гентес) була видатною (А. Нуссбаум). В. вважається також родоначальником ісп. школи міжнар. права.

Літ.Літ.: Nussbaum A. A. Concise History of the Law of Nations. N.Y., 1947; Sepulveda C. Curso de derecho international pblico. Mеxico, 1964.                                  В. Н. Денисов.

ВЛАДИМИРСЬКИЙ-БУДАНОВ Михайло Флегонтович [1838, с. Бороздіно Веневського пов. Тул. губ. – 25.III (7.IV) 1916, Київ] – укр. і рос. історик права, доктор історії з 1874, чл.-кор. Петерб. АН з 1903. Закінчив 1864 істор.-філол. ф-т Київ. ун-ту. 1869 захистив магіст. дисертацію «Німецьке право у Польщі і Литві», яка пізніше була видана як монографія і відзначена Уваровською премією Рос. АН. Протягом 1870–74 – професор права Демидовського юрид. ліцею (м. Ярославль). З 1875 і до кінця життя В.-Б. – ординарний, а з 1900 – засл. професор права Київ. ун-ту. Був гол. редактором Київ. археол. комісії (з 1882), головою Істор. т-ва Нестора-літописця (з 1887). Один з фундаторів Київської історико-юридичної школи. Наук. діяльність В.-Б. тісно пов’язана з дослідженнями історії вітчизн. права. Основна, фундаментальна праця вченого – «Огляд історії російського права», яка вийшла сімома випусками 1886–1915. Інші дослідження В.-Б.: «Держава і народна освіта в Росії з XVII ст.» (1873), «Держава і народна освіта в Росії з XVIII ст.» (1874, захищена у Харків. ун-ті як докт. дисертація), «Помісне право у Польщі і Литві (1889), «Селянське землеволодіння у Західній Росії до пол. XVI ст.» (1892), «Нариси з історії російського права» (1889–93), «Уложення царя Олексія Михайловича та Литовський статут» (1891) тощо. В.-Б. уклав «Хрестоматію з історії російського права» (в. 1–3, 1872–75). Праці В.-Б. містять багатий фактол. матеріал і досі не втратили своєї наук. ваги.

Літ.: Тарановский Ф. В. Памяти М. Ф. Владимирского-Буданова. «Юрид. вестник», 1916, кн. 14(II); Малиновский И. А. Памяти учителя. Ростов н. Д., 1917; Яковкин И. И. М. Ф. Владимирский-Буданов. «Журнал м-ва народного образования», 1916, № 2; Бондарук Т. І. Основоположники Київ. істор.-юрид. школи (М. Ф. Владимирський-Буданов і Ф. І. Леонтович). К., 1995.             Т. І. Бондарук.

ВОВК Юліан Олександрович (6.V 1923, м. Калач Воронезької обл., Росія) – укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1972, професор з 1973. Закін. 1949 Харків. юрид. ін-т (тепер Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого). Працював у ньому: спочатку викладачем, з 1964 –  зав. кафедри труд., колг. і земельного права; з 1973 – професор кафедри екол. права. Коло наук. інтересів – проблеми договірних відносин колгоспів, правове регулювання праці колгоспників, зем. і природоресурс. права. Основні праці: «Договірні відносини колгоспів з організаціями і підприємствами» (1962), «Колгоспні трудові правовідносини» (1972), «Радянське природоресурсове право і правова охорона навколишнього середовища. Загальна частина» (1986).     В. П. Горбатенко.

ВОЙТКЕВИЧ-ПАВЛОВИЧ Василь Ілліч (1864 – 2.VIII 1927, Київ) – укр. правознавець. Закін. юрид. ф-т Київ. ун-ту. З кін. 90-х рр. 19 ст. – присяжний повірений Київ. суд. палати, водночас працював юрисконсультом акц. т-ва Київ. міської залізниці. З поч. революції в Україні (1917) брав активну участь у дем. русі. Один із засновників, згодом голова Товариства українських правників у Києві (1917–19). На з’їзді укр. правників (червень 1917, Київ) обраний членом Крайового суд. к-ту. Входив до правничої секції Українського наукового товариства. Був одним з організаторів і викладачів Укр. нар. ун-ту в Києві (1918–19). З березня 1919 – активний співробітник, а з лютого 1921 – секретар Правничо-термінологічної комісії ВУАН. Укладач і редактор «Російсько-українського словника правничої мови» (1926).

Літ.: Войткевич-Павлович Василь Ілліч. «Україна», 1927, кн. 6(25).    І. Б. Усенко.

ВОЗНЮК Володимир Денисович (15.V 1949, с. Щитинь Любешівського р-ну Волин. обл.) – укр. суд. діяч, з. ю. України з 1997. Закін. 1976 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Відтоді працює у суд. органах: суддя Дніпровського районного суду м. Києва; з 1980 – суддя Київ. міського суду; з 1989 – суддя, а з 1995 – заступник голови суд. колегії в кримінальних справах ВС України; з 1994 – голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. З 1996 – суддя, а з 2002 – заст. Голови КС України. Брав участь у розробці концепції судово-правової реформи, проекту Закону України «Про судоустрій» та інших нормативно-правових актів.     В. П. Горбатенко.

ВОЛКОВ В’ячеслав Дмитрович (26.II 1937, м. Тула, Росія) – укр. правознавець, канд. юрид. наук з 1971, професор з 1990, чл.-кор. АПНУ з 1993. Закінчив 1962 Харків. юрид. ін-т. Працював з 1971 у Донец. ун-ті: доцент, зав. кафедри правознавства, а з 1983– декан екон.-правового ф-ту. З 1996 – директор Донец. школи місцевого самоврядування. Гол. редактор журналу «Правничий часопис Донецького державного університету». Досліджує конст. засади нар. представництва і місцевого самоврядування, становлення і розвитку комунального права в Україні. Основні праці: «Управління розвитком міста» (1986), «Правові питання державного будівництва в Україні» (1992). Автор навч. посібників «Конституційне право України» (1996, 1998) і «Комунальне право України» (1997).      В. П. Горбатенко.

ВОЛКОВ Григорій Іванович (1892–1939) – укр. і рос. правознавець, професор. Протягом 1920–30 працював у Харків. ін-ті нар. г-ва. З 1931 – в Москві на наук. роботі. Досліджував проблеми крим. права (соціальна природа злочину, питання необережної вини, крим. відповідальність за майнові злочини тощо). Автор ряду монографій та підручників з питань крим. права: «Кримінальне право» (1925), «Кримінальне право і рефлексологія» (1928), «Майнові злочини» (1928), «Учбовий курс крим. права» (1930), «Кримінальна політика епохи промислового капіталізму» (1932). Репресований 1939, реабілітований 1992.        М. І. Бажанов.

ВОЛОБУЄВ Анатолій Федотович (8.ІV 1956, станиця Тихорєцька Краснодар. краю, Росія) – укр. правознавець, доктор юрид. наук з 2002. Закін. 1980 Харків. юрид. ін-т (тепер Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого). Залишений в аспірантурі ін-ту, працював у ньому асистентом кафедри криміналістики. З 1985 В. викладав на Вищих курсах відділів б-би з розкраданням соц. власності МВС СРСР, потім у Харків. ін-ті внутр. справ при Харків. юрид. ін-ті (тепер Нац. ун-т внутр. справ): доцент, з 1999 – професор каф. криміналістики. Брав участь в експертизі проектів Кримінального, Крим.-процесуального, Крим.-виконавчого кодексів України, Законів «Про статус слідчого», «Про участь громадян в охороні громадського порядку та державного кордону». Досліджує проблеми розкриття та розслідування екон. злочинів, розробки методик розслідування злочинів у сфері інформ. технологій. Основні праці: «Проблеми методики розслідування розкрадань майна у сфері підприємництва» (2000), «Організована злочинність в Україні. Соціологічні нариси» (2002, у співавторстві).                                    В. С. Венедиктов.

ВОЛОВИЧ Володимир Федорович (25.XII 1935, с. Шевченкове, тепер Звенигородського р-ну Черк. обл.) – рос. правознавець, доктор юрид. наук з 1970, професор з 1970. Закін. 1959 юрид. ф-т Казан. ун-ту. Працював слідчим в органах внутр. справ Росії. 1977 очолив кафедру теорії та історії д-ви і права, адм. права Томського ун-ту. З травня 1995 – директор Юрид. ін-ту цього ж ун-ту. Досліджує питання управління сільс. г-вом, конст. засад у діяльності держ. органів, адм. права і процесу, юрид. відповідальності держ. службовців тощо. Підтримує зв’язки з правознавцями України, зокрема Київ. нац. ун-ту та Ін-ту д-ви і права НАН України. Осн. праці: «Аналіз правовідносин у державному керівництві та управлінні сільським господарством» (1974), «Адміністративно-правові проблеми теорії управління сільським господарством в СРСР» (1975), «Державне керівництво і управління сільським господарством в СРСР» (1979), «Правові проблеми управління агропромисловим комплексом» (1987).        В. І. Семчик.

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ (після хрещення – Василь; р. н. невід. – 15.VII 1015) – держ. і політ. діяч Київської Русі, полководець, великий князь київський (бл. 978–1015). Син великого князя київського Святослава і Малуші – дочки древлян. князя Мала Любечанина, ключниці великої княгині Ольги. З 970 – посадник князя Святослава у Новгороді. Після смерті батька, під час братовбивчої війни за київ. стіл змушений був втекти до Скандинавії. За допомогою варяз. дружини зайняв Київ і після вбивства брата Ярополка (бл. 978) став київ. князем. Держ. діяльність розпочав з реформ, спрямованих на зміцнення держави і посилення великокняжої влади. Завершив політику своїх попередників, спрямовану на об’єднання східнослов’янських земель. Походами проти в’ятичів (982), хорватів, дулібів і радимичів (984) та ін. завершив інкорпорацію східнослов’ян. племінних союзів до складу Київ. Русі-України. Після походів В. В. проти поляків, лит. племен, волз. булгар землі д-ви простяглися від Ужгор. Русі до Волги, від Балтійського м. до Азов. та Чорного морів. Для захисту пд.-сх. кордонів від печенігів та чорних клобуків В. В. побудував укріплену лінію з фортецями по річках Стугні, Ірпені, Трубежу та Сулі. Внутріреформат. політика Володимира спрямовувалася на вдосконалення сусп. і держ. ладу.

Адм. реформою було ліквідовано племінні автономії, запроваджено територ. земельно-удільний поділ і таким чином зосереджено владу в руках великокняжої династії. Після невдалої спроби модернізувати язичництво в 988–989 була запроваджена держ. релігія – християнство як ідеол. система, що відповідала потребам тогочасного сусп. розвитку. В ході правової реформи В. В. запровадив новий звід законів усного звичаєвого права, доповнив поперед. кодекс «Закон руський». З’являється т. з. Церковний Устав князя Володимира. В. В. покінчив з племінним принципом формування дружини і зобов’язав відбувати військ. службу власників зем. уділів, наданих князем. Зовн. політика В. В. спрямовувалася на розвиток політ., культур. і екон. зв’язків з Візантією, Болгарією, Польщею, західноєвроп. країнами. З метою піднесення авторитету Київ. Русі у міжнар. справах поріднився з візант. імператором, одружившись на його сестрі. За В. В. Київ. д-ва досягла високого екон., політ. і культур. розвитку. Християнство сприяло її прилученню до світ. культури, книжності й  освіти і наук. знань. В. В. перетворив Київ. Русь на централіз. імперію – одну з найбільших у тодіш. світі, яка стала поряд з розвиненими д-вами Європи і Бл. Сходу.

Після смерті В. В. православна церква канонізувала його.

Літ.: Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. К., 1988; Грушевський М. С. Історія України-Руси, т. 1. К., 1992; Князі України-Русі. Л., 1993; Толочко П. П. Київ. Русь. К., 1996.         О. В. Скрипнюк.

ВОЛОДИМИР ІІ МОНОМАХ (Володимир Василій Всеволодович; 1053 – 19.V 1125) – держ. і політ. діяч Київської Русі, великий князь київський (1113–25), син великого кн. київського Всеволода і дочки візант. імператора Константина Мономаха. За життя батька княжив у Смоленську і Чернігові, а в кінці 11 ст. укріпився в Переяслав. землі, яка найбільше зазнавала лиха від нападів половців.

В. ІІ М. прагнув до припинення міжкняз. чвар та об’єднання сил проти кочівників. Став ініціатором Любецького (1097), Витечівського (1100) та ін. з’їздів князів. Здобув популярність організацією їх успішних спільних походів проти половців. Запрошений на великокняжий престол під час повстання київ. міщан 1113. Придушивши повстання, В. ІІ М. видав ряд законів (відомих під назвою «Статут Володимира Всеволодовича»), в яких скасовувалося холопство за борги, обмежувалися проценти на позички, полегшувалося становище закупів. Зазначені закони увійшли до «Руської Правди». Відновив великокняжу владу на більшій частині давньорус. земель і тимчасово затримав процес остаточного роздроблення Київ. д-ви. Автор уміщеного в Лаврентіївському літописі «Повчання» (бл. 1117), адресованого дітям і черніг. князю Олегу Святославичу, де різко засуджував князів. чвари і закликав до єдності всіх руських земель.

Літ.: Золотухина Н. М. Владимир Мономах и развитие рус. полит.-правовой культуры. «Сов. гос-во и право», 1982, № 5; Грушевський М. С. Історія України-Руси, т. 2. К., 1992; Толочко П. П. Київ. Русь. К., 1996.             В. І. Прилуцький.

ВОЛОДИМИРОВ Леонід Євстахович (1844, Полтавщина – 1917) – укр. і рос. правознавець, професор з 1892. Викладав юриспруденцію у Харків. ун-ті до кін. 80-х рр. З поч. 90-х рр. працював адвокатом у Москві, водночас продовжував наукові дослідження у галузі крим. судочинства, крим. права. Обстоював ліберально-демократ. ідеї та принципи суд. влади і права. Всебічно обгрунтував теорію суд. доказів. Розглядав суд. експерта як «наукового суддю». Глибоко вивчив природу і діяльність суду присяжних, механізм впливу крим. закону на правосвідомість населення, психол. аспекти крим. судочинства. Автор посібників з ведення захисту у крим. справах, а також одного з перших підручників із заг. частини крим. права. Праці: «Про значення лікарів-експертів у кримінальному процесі» (1869), «Суд присяжних» (1873), «Вчення про кримінальні докази» (кн. 1–2, 1882–83), «Захисні промови й публічні лекції» (1892), «Кримінальний законодавець як вихователь народу» (1903), «Підручник російського кримінального права» (1889), «Курс кримінального права» (ч. 1, 1908).     М. І. Бажанов.

ВОЛОШИН Августин Іванович (псевд.– А. Верховинський; 18.ІІІ 1874, с. Келечин, тепер Міжгірського р-ну Закарп. обл. –  19.VII 1945, Москва) – укр. держ. і громад. діяч, педагог, почесний доктор філософії з 1938, професор. Здобув теол. освіту в Будапешті та Ужгороді. Закін. 1900 Вищу пед. школу в Будапешті. Викладав математику і фізику в Ужгородській учит. семінарії; протягом 1912–38 працював директором цього навч. закладу. Особливо плідним у житті В. був період з 1900 по 1939. У цей час найповніше виявилися його всебічні обдарування: у педагогіці, просвітництві, видавничій справі, політиці. В. написав ряд підручників для серед. шкіл, курс педагогіки для семінарій («Педагогічна психологія», «Педагогіка і дидактика», «Логіка»), побут. драми («Маруся Верховинка», «Без Бога ні до порога») та ін.

У 1918–20 був одним з керівників руської нар. партії. Протягом 1923–39 очолював христ.-нар. партію в краї, обирався (1925–29) депутатом чехосл. парламенту. У першому уряді авт. Підкарпатської Русі (жовт. 1938), яка перебувала в складі Чехословаччини, В. був призначений держ. секретарем; у другому уряді (жовт. 1938 – берез. 1939) – прем’єр-міністром. Сформований В. уряд проводив внутр. політику нац. спрямованості. За результатами таємного голосування 15.ІІІ 1939 В. був обраний президентом Карпатської України. Після окупації Карп. України угор.-фашист. військами змушений був стати емігрантом: протягом 1939–45 жив у Празі, де працював в Укр. вільному ун-ті, пройшовши шлях від викладача до ректора. У травні 1945 В. заарештовано рад. НКВС і перевезено до Москви: був в’язнем Лефортовської, а потім Бутирської тюрми, в якій і помер від паралічу серця.

Літ.: Зимомря М., Гомоннай В., Вегеш М. Августин Волошин. Ужгород, 1995; Беднаршова Т. Проф., доктор, отець Августин Волошин — останній ректор УВУ в Празі. «Визв. шлях», 1997, № 5.               Ю. М. Бисага.

ВОЛЬТЕР [Voltaire; справж. ім’я і прізв. –  Франсуа Марі Аруе (Arouet); 21.ХІ 1694, Париж – 30.V 1778, там же] – франц. мислитель, просвітитель, енциклопедист, письменник, член Франц. академії з 1745, почес. член Рос. АН з 1746. Освіту здобув в єзуїт. колежі Людовика Великого. За гостру критику феод. порядків у Франції двічі арештовувався (1717 і 1725), був ув’язнений у Бастилії. Від 1751 співробітничав з Д. Дідро, Д’Аламбером та іншими франц. енциклопедистами. Був палким прихильником ідеї прогресу, що спирається на розум і освіту, відкидає варварство та забобони.

Творчість В. знаменувала справді рев. прорив франц. просвітит. думки у вченні про д-ву, право, суспільство, націю, особу. На його погляд, природні закони – це закони, дані людині природою, закони розуму. Загалом же людина подібна до розумної машини. Призначення людини – бути вільною і рівною серед рівних. Отже, свобода особи – це залежність лише від законів, це свобода совісті, віросповідання, мислення, творчості, друку. Рівність людей – це їхня рівність перед законом, скасування станового сусп-ва, привілеїв церковників і феодалів, узаконення рівної для всіх цив. правоздатності. Д-ва у В. виникає не за божественною волею, а з договору між самими людьми. Її первісна форма – республіка, яку очолює вождь, що поступово зосереджує владу в своїх руках і стає королем. Монархія усуває респ. устрій та утверджується як «найдосконаліша форма держави». Але такою вона вважається тільки за владування освіченого короля, сповненого прагнення творити добро для людей. За цих умов прийнятним стає й освічений абсолютизм, який єдиновладно, шляхом реформ, без повстань і революцій, у майбутньому поступиться місцем конст. монархії.

Ідеї народоправства В. не сприймав. Навпаки, він переконаний, що голота не повинна багато розмірковувати, а політ. владу треба зосереджувати в руках меншості – політ. та екон. еліти. Лише наприкінці життя В. почав схилятися до «просвітительської республіки» як ідеалу д-ви. У тріаді «держава –  людина – суспільство» він ставить на верхівку освіченого самодержця, що уособлює д-ву, підпорядковується конституції, дбає про підданих, їхню освіту, благополуччя, влаштування добропристойного і впорядкованого сусп-ва. Останнє ж можливе лише за умов його поділу на багатих і бідних, недоторканності приват. власності, яка й є стрижнем такого сусп-ва. Повними політ. правами мають володіти тільки приват. власники. У поняття свободи праці В. вкладає розуміння вільного продажу власної роб. сили тому, хто більше за неї платить. У його сусп-ві відсутнє кріпосництво, а індивідів, які не мають приват. власності, він закликає до вільного продажу своїх рук.

У д-ві В. рішуче скасовуються привілеї духівництва, церк. суди; священнослужителі стають держ. службовцями, отримуючи за це держ. платню. Реєстрація актів громадян. стану передається до компетенції органів держ. влади. В. вимагав ліквідації системи провінц. права у Франції, численних місц. феод. повинностей і запровадження єдиної держ. правової системи.

Одна з найбільших заслуг мислителя – обстоювання принципу недоторканності особи. Він вимагав негайної ліквідації інквізиції, заборони тортур, скасування поширених тоді у Франції прав продажу або успадкування державних посад, у т. ч. посад суддів. Задовго до Ч. Беккаріа В. виступив за відповідність покарань скоєним злочинам, пом’якшення надзвичайно суворих вироків, негайний допуск адвокатів до судочинства, за відміну системи форм. доказів, за вжиття ефектив. заходів запобігання злочинності. Осн. твори В.: наукові праці – «Історія Карла ХІІ» (1731), «Філософські листи» (1733), «Доба Людовика XIV» (1751), «Історія Росії за царя Петра Великого» (1759–63), «Республіканські ідеї» (1765); літературні – трагедії «Брут» (1731), «Заїра» (1732), «Смерть Цезаря» (1735), «Магомет» (1741), поеми «Ліга» (1723), «Орлеанська діва» (1735, надр. 1755), філос.-сатир. повісті «Задіг, або Доля» (1748), «Мікромегас» (1752), «Кандід, або Оптимізм» (1759), «Вавилонська царівна» (1768). В окр. працях («Історія Карла ХІІ», «Історія Росії за царя Петра Великого» та ін.) звертався до укр. теми. Ряд творів В. перекладено укр. мовою. 

Тв.:  Мысли Вольтера. СПб., 1904; Вибр. тв. Х. – К., 1932; Кандід. – Вавілонська царівна. К., 1955; Орлеанська діва. К., 1956; Письма. М. – Ленинград, 1956; Избр. произведения. М., 1947; Философские повести. М., 1988; Философские соч. М., 1988.

Літ.: Державин К. Н. Вольтер. М., 1946; Orieux J. Voltaire ou La royautJ de l’esprit. Paris, 1987; Bijaoui R. Voltaire avocat: Calas, Sirven et autres affaires. Paris, 1994; Коптілов В. Вольтер. «Вітчизна», 1997, № 1–8.                           О. М. Мироненко.

ВОЛЬФ (Wolf) Християн (24.I 1679, м. Бреслау – 9.IV 1754, м. Галле) – нім. філософ, правознавець. Закін. Галльський ун-т. Працював професором в ун-тах Галле і Магдебурга. Один з ідеологів доби Просвітництва в Німеччині. Обстоював ідею освіченого абсолютизму. Будучи різнобічним ученим (філософія, право, математика, фізика, медицина, психологія, ботаніка, економіка), В. зробив, зокрема, значний внесок у розвиток міжнародного права, виступав як послідовник ідей Г. Гроція.

1749 виходить друком праця В. «Право народів, викладене за науковим методом», а 1750 – «Інституція природного права та право народів». Метою міжнар. права В. вважав самозбереження і саморозвиток націй та їх співробітництво і взаємодопомогу у досягненні своїх цілей. Обгрунтував два види зобов’язань націй, що випливають з необхідності їх існування: стосовно власної нації і стосовно ін. націй. Кожному з цих зобов’язань має відповідати певне право. Так, зобов’язання нації щодо самої себе за своїм походженням є природним (природженим) правом на самозбереження та самозахист, які нічим не обмежуються. Зобов’язання ж нації стосовно інших є «недосконалим», обмеженим правом, оскільки допомога ін. народові не повинна завдавати шкоди зобов’язанням щодо самої себе. І в цьому питанні вона (нація) є єдиним і суверен. суддею. Отже, другий вид зобов’язань за своїм характером є набутим правом, що контрастує з природ. правами націй.

В. розглядає нації як організовану спільноту, асоціацію, державу, яку називає civitas maxima, що в свою чергу складається з окремих civitates, тобто держав, якими є асоціації індивідів. Мета великої спільноти націй – сприяння заг. добробуту держав через їх співробітництво відповідно до норм, що випливають із civitas maxima. Сукупність цих норм В. трактує як jus voluntarium –  «добровільне» або «вольове» право. Розбіжність з незмінним природ. станом jus necesserium («необхідним» правом) і jus voluntarium (правом «добровільним») В. ілюструє доктриною справедливої війни. Згідно з теорією «необхідного права» війна може бути справедливою тільки з погляду однієї сторони, тоді як за теорією «вольового права» війна може бути справедливою з обох сторін. У цьому сенсі «вольове» право має перевагу перед правом «необхідним».

В. започаткував також доктрину природ. прав нації, що з часом розвинулася у міжнар. праві як вчення про осн. права та обов’язки держав. Прогресивним було й висунуте ним положення про поділ міжнар. права на матеріальну та процесуальну частини.

Літ.: Nussbaum A. A Concis History of Law of Nations. N. Y., 1947; Оппенгейм Л. Междунар. право, т. 1. М., 1948.   В. Н. Денисов.

ВОРОБЕЙ Петро Адамович (27.VІ 1958, с. Граддя Маневицького р-ну Волин. обл.) – укр. правознавець, доктор юрид. наук з 2000, професор з 2002. Закін. 1984 Волгоградську вищу слідчу школу МВС СРСР. З 1993 – в Нац. академії внутр. справ України: викладач, ст. викладач, доцент; з 2000 – професор кафедри крим. права. Досліджує проблеми крим. права України. Осн. праці: «Кримінальна відповідальність за незаконну торговельну діяльність» (1996), «Завдання і дія кримінального закону», «Теорія і практика кримінально-правового ставлення у вину» (обидві – 1997), «Кримінально-правове ставлення у вину» (2004). Один з авторів «Історії міліції України в документах і матеріалах» (т. 1–3, 1997).     В. П. Горбатенко.

ВОРОНОВ (Ворона) Микола Павлович (16.V 1937, с. Слатине, тепер смт Дергачівського р-ну Харків. обл.) – укр. правознавець, канд. юрид. наук з 1970, професор з 1992. Закін. 1959 Харків. юрид. ін-т (тепер Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого). Працював слідчим в УВС Харків. обл. З 1969 – у Харків. юрид. ін-ті: асистент, доцент, професор, зав. кафедри держ. будівництва. Досліджує проблеми законності та нормативної діяльності представн. органів держ. влади і самоврядування. Осн. праці: «Конституційні основи радянської демократії» (1982), «Соціалістична законність у радянському державному управлінні» (1987, у співавт.). Автор навч. посібників «Правові акти місцевих рад народних депутатів та їх органів» (1988) і «Місцеве самоврядування України та його акти» (1992).   В. П. Горбатенко.

ВОРОНОВА Лідія Костянтинівна (5.Х 1931, м. Темір, тепер Актюбінської обл., Казахстан) – укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1982, професор з 1983, академік АПНУ з 1994. Закін. 1954 юрид. ф-т Львів. ун-ту. Працювала в правоохорон. та ін. установах. З 1963 працює на юрид. ф-ті Київ. ун-ту: асистент, а потім доцент кафедри держ. і адм. права; з 1975 по 1996 — зав. кафедри конст. та адм. права, з 1996 – професор цієї ж кафедри. Досліджує проблеми фінанс. права. Автор ряду монографій, підручників і навч. посібників. Основні праці: «Радянське фінансове право» (1973), «Бюджетно-правове регулювання в СРСР» (1975), «Правові основи витрат державного бюджету в СРСР» (1981), «Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин у народному господарстві» (1988), «Фінансове право» (1995, у співавт.). Н. К. Iсаєва.

ВОРОШИЛОВ Климент Єфремович [23.І (4.ІІ) 1881, с. Верхнє, тепер у межах м. Лисичанська Луг. обл. – 2.XII 1969, Москва] – рад. держ. і політ. діяч, маршал Рад. Союзу з 1935, двічі Герой Рад. Союзу (1956, 1968), Герой Соц. Праці (1960). Труд. діяльність почав 1896 на шахтах Донбасу. В 1904 – член Луг. к-ту РСДРП. Активний учасник рос. революції 1905–07. Восени 1905 – голова Луг. ради роб. депутатів. Був на засланні. Проводив підп. роботу в Баку, Петербурзі, Царицині. Після Лют. революції 1917 – член Петрогр. ради роб. і солд. депутатів. 1917 очолював Луг. комітет РСДРП(б), був головою ради роб. і солд. депутатів. У роки громадян. війни командував 5-ю Укр. армією, Царицинським фронтом, 10-ю армією, був членом військ. ради Пд. фронту, наркомом внутр. справ УСРР (1919), командувачем військ Харків. військ. округу, 14-ї армії та військ внутр. фронту України, членом Ради оборони України, військ. ради Київ. укріпленого району, реввійськради 1-ї Кінної армії. У 1921–25 – командувач військ Північнокавказ. і Моск. округів, член Реввійськради СРСР. З кін. 1925 – нарком у військ. та мор. справах і голова Реввійськради СРСР. З 1934 – нарком оборони СРСР. З 1940 – заст. голови РНК СРСР і голова К-ту оборони при РНК. У роки Вел. Вітчизн. війни — член Держ. к-ту оборони СРСР, головнокомандувач військ Пн.-Зх. напряму, уповноважений Ставки на ряді фронтів, один з керівників партиз. руху. В 1945–47 — голова Союз. контрольної комісії в Угорщині. В 1946–53 – заст. голови РМ СРСР. У 1953–60 – Голова Президії ВР СРСР. З травня 1960 – член Президії ВР СРСР. Депутат ВР СРСР 1–7-го скликань. Автор кн. «Розповіді про життя» (1971). Літ.: Кардашев В. И. Ворошилов. М., 1976; Акшинський В. С. Климент Єфремович Ворошилов: Біогр. нарис. К., 1981.         М. Г. Гончаренко.

ВОРСІНОВ Григорій Трохимович (23.Х 1935, с. Липчанка Богучарського р-ну Воронезької обл., Росія) – укр. юрист, дійсний держ. радник юстиції з 1995, з. ю. України з 1994. Закін. 1961 Саратов. юрид. інститут. Працював в Україні – в органах прокуратури Луган. та Дніпроп. областей на посадах слідчого, пом. прокурора району і міста, район. прокурора. Від 1975 по 1985 – прокурор м. Луганська, з 1985 по 1991 – прокурор м. Дніпропетровська, а з 1991 по 1995 – прокурор Дніпроп. обл. З 19.X 1995 по 22.VII 1997 – Генеральний прокурор України.  Г. О. Мурашин.

ВСЕВОЛОД ЯРОСЛАВИЧ (1030–1093) –  князь переяславський (1054–1076), великий князь київський (1076, 1078–1093). Син Ярослава Мудрого і батько Володимира ІІ Мономаха. Згідно із заповітом батька – удільний князь у Переяславській і Суздальській землях. Входив до тріумвірату (разом з братами Ізяславом та Святославом), що володів Руссю. Прихильник міцної великокняжої влади та єдності Київ. д-ви. Підтримував широкі міжнар. зв’язки, взяв шлюб з візант. царівною з родини Мономахів. Був одним з найосвіченіших людей свого часу, знав п’ять іноз. мов. Один з авторів «Правди Ярославичів», що була доповненням до «Руської Правди» Ярослава Мудрого. Заснував Києво-Видубицький монастир.

Літ.: Грушевський М. С. Історія України-Руси, т. 2. К., 1992; Юшков С. В. Устав кн. Всеволода. В кн.: Юбіл. збірник на пошану акад. Дмитра Йвановича Багалія,  ч.1. К., 1927.     В. I. Прилуцький.

ВУЧЕТИЧ Жуан (Хуан; 1858, с. Лезіна, Хорватія – 1925) – аргент. криміналіст. Після закінчення нар. школи на батьківщині емігрував 1884 до Аргентини. Працював службовцем поліції у м. Буенос-Айресі (з 1885), директором стат. бюро при поліції м. Ла-Плата (з 1890). 1891 запропонував ефективну систему реєстрації відбитків пальців, застосувавши її на практиці. 1892 вперше викрив убивцю за відбитками його пальців на місці скоєного злочину. Свій метод, який було офіційно запроваджено в поліції провінції Буенос-Айрес, В. описав у кн. «Дактилоскопія» (1894).  Літ.: Торвальд Ю. Сто лет криминалистики. М., 1974.       П. Д. Біленчук, А. В. Старушкевич.

В’ЯЗЛОВ Андрій Григорович (1862, Волинь – 1919, м. Кам’янець-Подільський, тепер Хмельн. обл.) – укр. юрист, держ. діяч. Закін. юрид. ф-т Київ. ун-ту. Працював мировим суддею, був членом окруж. суду. 1906 обраний депутатом 1-ї Держ. думи Росії, належав до укр. фракції та Союзу автономістів. Після розпуску думи цар. урядом займався адвокат. діяльністю. Під час 1-ї світ. війни – уповноважений Комітету Пд.-Зх. фронту та Всерос. Союзу міст при штабі 8-ї армії. Організовував госпіталі для поранених, допомогу біженцям, створював будинки для дітей-сиріт та ін. З 1917 – член Т-ва укр. поступовців (ТУП); пізніше – член Укр. партії соціалістів-федералістів. За Центр. Ради 1917 займав посаду комісара Волин. губернії. У квітні 1918 був обраний Ген. суддею УНР. За часів Гетьманату з липня 1918 – сенатор Адм. Ген. суду Державного Сенату, товариш (заступник) міністра судівництва – нач. гол. управління нагляду за місцями ув’язнення. З 24 жовт. по 14 лист. 1918 – міністр судівництва Укр. д-ви. За Директорії 1919 очолював Укр. відділення Міжнар. Черв. Хреста.     В. М. Чисніков.



 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign