Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

Є

ЄВГРАФОВ Павло Борисович (22.Х 1944, Москва) – укр. правознавець і судовий діяч, кандидат юрид. наук з 1981, з. ю. України з 1998. Закін. 1971 Харків. юрид. ін-т, 1974 – аспірантуру Свердловського юрид. ін-ту. До 1991 викладав у Харків. юрид. ін-ті: асистент, старший викладач, доцент, старший науковий співробітник. У 1991–94 Є. працював у секретаріаті ВР АР Крим; з 1995 – заступник постійного представника Президента України в АР Крим. Від 1997 – суддя Конституційного Суду України. Досліджує проблеми системи права, законотворчості, правової держави і захисту прав людини. Наукові праці Є.: «Проблеми теорії системи права» (1989), «Система радянського законодавства» (1991), «Законодавчі акти – основа забезпечення законності» (1991),  Конституційне право» (1996).   В. П. Горбатенко.

ЄВДОКИМОВ Валерій Олександрович (15.VІІ 1941, м.Казань, Татарстан, Рос. Федерація)—укр. юрист, громад. діяч, канд. юрид. наук з 1997, академік Академії екон. наук України з 1999, з. ю. України з 1996. Закін. 1964 Харків. юрид. ін-т. Працював в органах прокуратури. У 1993–94—президент Одеської асоціації юристів. У 1994–98—нар. депутат України, заст. голови К-ту з питань законності і правопорядку ВР України. Із січня 1998—голова Вищої ради юстиції України. Від 1994—перший заступник, а від 1995—голова Спілки юристів України; чл. Коорд. к-ту по б-бі з організованою злочинністю та корупцією при йрезиденті України, чл. Коорд. ради з питань суд.-правової реформи при йрезиденті України (з 1997). У 1996–98 був віце-президентом Укр. Союзу промисловців і підприємців. З 1997 очолює Міжнар. благодійний фонд юристів України; з вересня 1998—президент Світового Конгресу укр. юристів; з жовтня 1999—віце-президент Всесв. асоціації юристів. Доцент юрид. ф-ту Укр. фін.-екон. ін-ту (Київ). Учасник розробки проектів Конституції України, Крим. та Цив. кодексів України, законів України «Про судоустрій», «Про об’єднання громадян», «Про інтелектуальну власність», «Про Вищу раду юстиції» та ін.

Автор ряду праць з питань розбудови д-ви і права в Україні: «Шлях до Конституції—шлях до згоди» (1996), «Формування демократичної правової соціальної держави в посттоталітарних суспільствах України та Росії», «Розвиток ідей правової держави в умовах тоталітаризму та переходу суспільства до демократії», «йраво як феномен соціального регулювання та його вплив на розвиток суспільства» (всі—1997), «Кому довірити суддівську мантію», «Судова влада і корупція», «Судоустрій: пошуки оптимального варіанту» (всі—1999) та ін.    М. П. Зяблюк.

ЄВІНТОВ Володимир Ісакович (16.І 1945, м.Барановичі, Білорусь)—укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1993. Закін. 1969 ф-т іноз. мов Київ. ун-ту, 1976—Харків. юрид. ін-т (тепер Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого). З 1970 працює в Інституті держави і права імені В.М.Корецького НАН України: молодший, старший, згодом провідний наук. співробітник відділу міжнар. права. 1979 захистив канд. дис. «Багатомовні договори в сучасному міжнародному праві», 1993—докт. дис. «Міжнародне співтовариство і правопорядок». У 1991, 1992, 1995 був у закорд. наук. відрядженнях, працював в ун-тах США та Франції. У 1995–97 як експерт Ради Європи керував групами фахівців, що вивчали питання відповідності укр. зак-ва Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 для підготовки її ратифікації Україною. З 1998—член Європ. к-ту Ради Європи для запобігання катуванням. Член групи консультантів ВС України (з 1995). Директор Центру прав людини при Українській правничій фундації (з 1995), гол. редактор журналів «Український часопис з прав людини» (з 1995) і «Біженці та міграція: український часопис права і політики» (з 1997).

Досліджує проблеми формування міжнар. правової позиції України, співвідношення та взаємодії міжнар. і внутр. права, захисту прав людини в нац. та міжнар. вимірі. Осн. праці: «Багатомовні договори в сучасному міжнародному праві» (1981), «Міжнародне співтовариство і правопорядок», «Проблеми загальних принципів права», «Ставлення держав до міжнародного права як важливий елемент правопорядку» (всі—1990), «До нового міжнародного правопорядку», «Україна: народження правової держави», «Міжнародний і внутрішній правопорядок в структурі міжнародного співтовариства», (всі—1992), «Україна в міжнародному співтоваристві» (1995). Співавтор підручника «йрава людини» (1997).     В. П. Горбатенко.

ЄВТИХІЄВ Олександр Федорович (1879, с.Чадобець Єнісейського пов. Єнісейської губ., Росія—після 1935)—укр. і рос. правознавець, доктор юрид. наук, професор з 1918. Закін. 1903 юрид. ф-т Харків. ун-ту. Залишений в ун-ті для підготовки до професор. звання. З 1907—приват-доцент кафедри адм. права юрид. ф-ту і водночас учитель законознавства у Харків. реальному уч-щі. У 1908–09 перебував у закорд. наук. відрядженні (йариж), навч. у Берл. ун-ті. Після повернення Є. був мол. кандидатом на судову посаду при Харків. окружній судовій палаті, займався наук. діяльністю. У 1911—радник губ. правління у Любліні. Тут вийшла друком (як магістер. дисертація) його перша теор. праця «Законна сила актів адміністрації». Протягом 1912–17 Є. працював у йетербурзі (йетрограді), в департаменті духовних справ інозем. сповідань: зав. наук. б-ки, а з 1916—зав. підвідділу (відділення) законод. проектів. Після Жовт. революції 1917 служив у наркоматі юстиції РСФРР, був на виклад. роботі у вузах Москви і Смоленська. Від 1920—у Харкові: зав. відділення законод. проектів наркомату юстиції УСРР. Водночас працює професором правничого ф-ту Харків. ін-ту нар. г-ва. 1921 очолив секцію адм. права кафедри проблем сучас. права цього ж ф-ту. З 1926 за сумісництвом—професор адм. права Геодезичного ін-ту. В ост. роки життя працював у Києві консультантом НКЮ УСРР, брав участь у роботі госп. секції Українського інституту судової політики НКЮ УСРР.

Є. зробив вагомий внесок у становлення вітчизн. адм. права. Опубл. ряд наук. статей та працю «Десятинна система в адміністративному діловодстві» (1921). У підручнику «Ос-нови радянського адміністративного права» (1925) він уперше теоретично обгрунтував поділ цього права на загальну та особливу частини. В підручнику «Адміністративне право» (1930) Є. розглядав адм. право як систему юрид. принципів, що регулюють держ. діяльність, спрямовану на гарантування безпеки і добробуту гр-н (насамперед трудящих).

Є. брав участь у розробці та обговоренні Адміністративного кодексу УСРР 1927, а також у підготовці офіц. постатейного коментаря до нього (опубл. 1929). Уклав офіц. видання Адм. кодексу УСРР з дод. мат-лами (опубл. 1935).

У 2-й пол. 30-x рр. Є. обвинувачено у «мето-дологічних і політичних буржуазних ухилах». Дальша його доля невідома.

Ю. Я. Касяненко, О. А. Гавриленко, В. П. Бєлік.

ЄЖОВ Микола Іванович [19.ІV (1.V) 1895, йетербург—2.ІІ 1940, Москва]—рад. держ. і парт. діяч. Освіти не мав, був учнем шевця, коваля. З 1913 служив у цар. армії. 1917 вступив до більшов. партії, брав участь у громадян. війні, до 1922 служив у Черв. армії. Від 1922—на парт. роботі. У 1929–30—заст. наркома землеробства СРСР. З 1930—зав. відділу кадрів ЦК ВКй(б). З 1935—секретар ЦК ВКй(б) по нагляду за кадрами НКВС і одночасно голова комісії парт. контролю при ЦК ВКй(б). Входив до складу особливої комісії безпеки політбюро, був членом оргбюро ВКй(б) (1934–39), кандидатом у члени політбюро ЦК ВКй(б) (1937–39). Депутат ВР СРСР (1937–39).

У вересні 1936 став наркомом внутр. справ СРСР. 1938 звільнений з цієї посади і призначений наркомом вод. тр-ту. Заарештований 10.ІV 1939. За вироком військ. колегії ВС СРСР розстріляний. З Є. пов’язані жорстокі репресії в СРСР, що одержали назву «єжовщини».

Літ.: Ковалев В. А. Два сталин. наркома. М., 1995; ЧК—ГПУ—НКВД в Україні: особи, факти, док-ти. К., 1997.      О. А. Штоквиш.

ЄЛИЗАВЕТА ПЕТРІВНА [18 (29).ХІІ 1709, с.Коломенське, тепер у складі Москви—25.ХІІ 1761 (5.І 1762), йетербург]—рос. імператриця (1741–62), дочка йетра І. Ліквідувала біронівщину і відновила у Росії систему держ. управління часів свого батька, сприяла зміцненню Рос. імперії і розширенню привілеїв дворянства. За Є. П. знову почав працювати Сенат (1741), відновили свою роботу колегії, прокуратура, міські магістрати. Було скасовано смертну кару, зменшено штати і звужено сферу діяльності Таємної канцелярії.

Під впливом свого фаворита О. Г. Розумов-ського, з яким Є. П. була у маргінальному шлюбі, 1744 здійснила подорож в Україну. Прихильне ставлення цариці до України виявилося у тому, що вона «дарувала» їй більше авт. прав, ніж це було за імператриці Анни Іоанівни. Є. П. задовольнила прохання козац. старшини про відновлення в Україні гетьманства. Новим і ост. гетьманом Лівобереж. України було обрано 1750 на раді у Глухові брата О. Г. Розумовського—К. Г. Розумовського. За царювання Є. П. були скасовані обтяжливі для українців мита, дозволена вільна торгівля між Малою та Великою Росією, з України виведені рос. полки, відновлено вибори митрополита київського. Функції зносин з Україною передані із Сенату до Колегії закорд. справ Рос. імперії.

За часів Є. П. в Лівобереж. Україні було проведено суд. реформу, відновлено роботу над «йравами, за якими судиться малоросійський народ». Тоді ж гетьм. Україна вимушена була взяти участь на боці Росії у Семилітній війні 1756–63.    Ю. С. Шемшученко.

ЄЛИСЄЄВ Олександр Якимович (серпень 1887, м. Твер, Росія—7.XІІ 1968, Харків)—укр. криміналіст. У 1923 був нач. н.-т. відділення, згодом підвідділу Управління міліції і крим. розшуку МВС УСРР. З 1924—зав. секції ідентифікації Харків. кабінету наук.-суд. експертизи. У 1929–34 перебував на пед. роботі. З 1934—зав. секції ідентифікації, а в 1941—заст. директора Харків. НДІСЕ. У 1942–44 працював прокурором слідчого відділу йензен. обл. прокуратури (Росія). Після звільнення України від нім.-фаш. окупації до виходу на пенсію—зав. відділу ідентифікації, ст. наук. співробітник Харків. НДІСЕ.

Досліджував проблеми криміналістики і суд. експертизи. Осн. праці: «Керівництво для реєстраційно-дактилоскопічного бюро міліції і кримінального розшуку УСРР» (1924), «Злочин і експертиза почерку» (1928), «Огляд місць злочинів» (1936), «йил і бруд як докази» (1937), «Про судово-графічну експертизу» (1939), «Дрібні частки як речові докази» (1940), «Криміналістична експертиза підписів» (1948), «йідпис як почерковий нарис» (1958), «До історії виникнення радянської криміналістики на Україні» (1967).

Літ.: Белкин Р. С., Винберг А. И. История сов. криминалистики: этап возникновения и становления науки (1917–1930-е годы). М., 1982; Елисеев Александр Акимович. В кн.: Сов. криминалисты. Н. Новгород, 1991.

П. Д. Біленчук, А. В. Старушкевич.

ЄЛІСТРАТОВ Аркадій Іванович [27.ХІІ 1872 (8.І 1873), с. Покровське тепер Буїнського р-ну Республіки Татарстан – 5.І 1955, Москва] – рос. правознавець, доктор права з 1916, професор з 1916. Закінчив 1896 юрид. ф-т Казан. ун-ту і був залишений при ньому для підготовки до професор. звання. У 1897–99 перебував у закорд. наук. відрядженні (Німеччина, Австрія). З 1899 – приват-доцент Казан. ун-ту, викладав адм. право. В 1903 захистив магіст. дисертацію. В 1909 очолив каф. держ. і адм. права Моск. ун-ту. В 1918–20 – декан юрид. ф-ту Таврійського ун-ту (Сімферополь). Від 1921 – професор, проректор Моск. ун-ту, д._чл. Ін-ту рад. права; консультант з адм. зак-ва при колегії НКВС РСФРР, радник відділу з раціоналізації управління Наркомату РСІ СРСР.

Сферою наук. інтересів Є. було держ. і адм. право та місц. управління. У дорев. період Є. обстоював концепцію самодерж. прав. д-ви, основна ідея якої полягала в тому, що самодержавство за наявності високопрофес. представн. органу є для Росії оптимальним типом прав. д-ви. В галузі держ. права він виступав як прибічник сильної верх. влади і помірного самодержавства. В 1911–17 видав ряд лекц. курсів з рос. держ. і адм. права: «Адміністративне право», «Підручник російського адміністративного права» (обидва – 1911), «Державне право» (1912, 1915), «Основні засади адміністративного права» (1914, 1917). Після Жовт. революції 1917 Є. написав перші підручники з радянського адм. права: «Нарис адміністративного права» (1922), «Адміністративне право РСФРР» (1925), «Адміністративне право» (1929) та ін. Співавтор праці «Проституція в Росії» (1927). Як учений-адміністративіст Є. завершив перехід від науки поліц. права до науки адм. права. Науку адм. права він визначав «як вчення про правовідносини в галузі державного управління». Предметом адм. права Є. вважав систему правовідносин, які складаються між правлячою владою та громадянами. Літ.: Кутафин О. Е., Бельский К. С. Елистратов – выдающийся государствовед и администратор. «Гос-во и право», 1993, № 12; Старилов Ю. Н. История развития адм.-прав. науки. В кн.: Российское полиц. (административное) право. Конец ХІХ – нач. ХХ века. Хрестоматия. Воронеж, 1999.                В. В. Буран, В. М. Чисніков.

ЄЛЛІНЕК (Jellіnеk) Георг (16.VІ 1851, Лейпциг—12.І 1911, Гейдельберг)—нім. теоретик д-ви і права. Закін. 1857 гімназію у Відні, вивчав філософію і право в ун-тах Брюнна, Гейдельберга і Лейпцига. 1871 здобув ступінь доктора права, а 1872—доктора філософії. Від 1878—приват-доцент,аз 1883—екстраординар. професор Віден. ун-ту: викладав філософію права, згодом—держ. і міжнар. право. Деякий час був ординар. професором Базел. ун-ту. На запрошення Гейдельб. ун-ту 1890 займав у ньому кафедру публіч. права, пізніше став його проректором. Тут він написав свої найвідоміші праці. Є. намагався поєднати юрид. концепцію д-ви із соціол. напрямом у правознавстві. Трактував д-ву лише як феномен людської (суб’єктивної) свідомості, заперечував класову природу д-ви нового часу. Є. розрізняв два підходи до д-ви і права—юрид. та соціологічний, кожен з яких є частиною держ.-правового вчення і має свій метод. Перший—нормативний, другий—соціально-психологічний. Це, зокрема, дало вченому підстави для розмежування конст. і держ. права. Д-ва, за Є., має вивчатися правознавцями і як правове явище, і як соціальне утворення. За його визначенням, держава—це об’єднання індивідів з певною метою, яке має властивості юрид. суб’єкта, володіє волею та є носієм прав. Є. висунув також ідею самообмеження д-ви; вона зобов’язана дотримуватися правових норм і обмежувати свою владу правами гр-н. Обстоював теорію правової д-ви, до якої включив ідеї законності, прав гр-н, поділу влади на основі принципу самообмеження влади д-ви. Теорія Є. мала бурж.-лібер. характер, її підтримувало багато лібер. правознавців України та Росії кін. 19—поч. 20 ст. Визначення д-ви, дане Є., поділяв М. С. Грушевський.

Праці Є.: «Соціально-етичне значення пра-ва, правопорушення та покарання» (1878), «Система суб’єктивного відкритого права» (1892), «Декларація прав людини і громадянина» (1895), «Загальне вчення про державу» (1900) та ін.

Тв.: Общее учение о гос-ве. СПб., 1903.

Літ.: Палиенко Н. И. Г. Еллинек и его значение в науке гос. права. «Журнал М-ва юстиции», 1911, кн. 4; Алексеев А. С. Георг Еллинек и его науч. наследие. М., 1912.        Н. С. Прозорова.

ЄЛЬЦИН Борис Миколайович (1.ІІ 1931, с.Бутка Талицького р-ну, тепер Свердловської обл.)—рос. держ. діяч, перший президент Рос. Федерації. Закін. 1955 Уральський політех. ін-т. Працював у буд. галузі: майстер тресту «Уралважтруббуд», виконроб, ст. виконроб, гол. інженер, нач. буд. управління тресту «йівденміськбуд» (Свердловськ); з 1963—гол. інженер, а з 1965—нач. Свердл. домобуд. комбінату. Від 1968—у Свердл. обкомі КйРС: зав. відділу буд-ва, секретар, з лист. 1976—1-й секретар. З квітня 1985—зав. відділу буд-ва ЦК КйРС, у липні 1985—лютому 1986—секретар ЦК КйРС. З грудня 1985—1-й секретар Моск. міськкому КйРС. У лист. 1987, після крит. виступу на жовтн. пленумі ЦК КйРС, звільнений із займаного поста. З грудня 1987 по 1989—1-й заст. голови Держ. буд. к-ту СРСР—міністр СРСР. Був чл. ЦК КйРС (1981–90), канд. у чл. Політбюро ЦК КйРС (1986–88), депутатом ВР СРСР 9–11 скликань, чл. Президії ВР СРСР (1984–89), нар. депутатом СРСР (1989–91), головою К-ту ВР СРСР з питань буд-ва та арх-ри (з червня 1989). З липня 1990—голова ВР РРФСР.

У червні 1991 Є. обраний президентом РРФСР (з січня 1992—Рос. Федерації). Водночас у лист. 1991—червні 1992—глава уряду Рос. Федерації, а з травня 1992—верх. головнокомандувач ЗС Рос. Федерації. Як глава д-ви 19–21.VІІІ 1991 Є. рішуче протидіяв спробі антиконст. держ. перевороту в СРСР. 8 ХІІ 1991 у м. Мінську разом з керівниками України та Білорусі підписав Угоду про створення СНД. Прихильник курсу реформ на засадах ринк. економіки. У липні 1996 вдруге обраний президентом Рос. Федерації. 31.V 1997 у Києві підписав Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Рос. Федерацією. Автор книг «Сповідь на задану тему» (1990) та «Записки йрезидента» (1994).      Ю. Я. Касяненко.

ЄМЕЦЬ Іван Григорович (7.І 1935, с. Корогод Чорнобильського р-ну Київ. обл.)—укр. юрист, з.ю. України з 1994. Закін. 1960 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Працював в органах юстиції. Від 1990—в органах держ. управління: перший заст. міністра юстиції України. Протягом 1991–93 був заст. держ. секретаря, заст. міністра КМ України. З 1993 по 1997—голова Центральної виборчої комісії. З лист. 1997—радник йрем’єр-міністра України. Учасник підготовки ряду законод. актів: про власність, про підприємства, про заставу, про вибори нар. депутатів України, про вибори йрезидента України тощо. Був членом делегації України на 27-й сесії ГА ООН. Брав участь у багатьох міжнар. конференціях з юрид. проблем. Чл. президії Асоціації виборних експертів Середньосх. Європи (з 1995), арбітр Міжнар. комерц. арбітражного суду. Співавтор «Юридичного словника» (1994), автор праці «Автоматизована система виборів» (1997) та ін.      М. П. Зяблюк.

ЄМЕЦЬ Олександр Іванович (1.І 1959, с.Велика Медведівка Шепетівського р-ну Хмельн. обл.)—укр. психолог, юрист, політ. і держ. діяч. Закін. 1981 філос. ф-т Київ. ун-ту, 1989 ВШ МВС СРСР у Києві. Працював в органах внутр. справ (вихователем неповноліт. правопорушників, наук. співробітником, викладачем). З лютого по лист. 1992—держ. радник України з питань правової політики, голова колегії з питань правової політики Держ. думи України. З лист. 1992 по верес. 1998—радник йрезидента України з політ.-правових питань. Протягом 1993–94 був міністром у справах національностей і міграції України; в березні—серпні 1996—віце-прем’єр-міністром України з політ.-правових питань. У 1990, 1994, 1998 обирався нар. депутатом України. Протягом 1990–92—голова Комісії ВР України з прав людини. Був заст. голови Конст. комісії України (1993–94).

О. П. Козинець.

ЄМІННИК (Рехтер) Марк Мойсейович (1901, Одеса—1954)—укр. юрист. Закін. 1925 юрид. ф-т Харків. ін-ту нар. г-ва. Після закінчення аспірантури (одночасно з навчанням у ній працював нар. слідчим окружної прокуратури)—доцент, декан юрид. ф-ту цього ін-ту. В кін. 1930 був призначений заст. директора, а через рік директором Інституту радянського будівництва і права. З серед. 1933 Є.—член Верх. Суду УРСР, голова крим. колегії цього ж Суду (1934–36), пом. прокурора республіки (з 1936). 1938 Є. заарештовано за сфабрикованою органами НКВС т.з. справою юристів. Йому, як ін. обвинуваченим—працівникам суд. і прокур. органів, було інкриміновано організацію правотроцькістської терорист. орг-ції і винесено вирок—8 років позбавлення волі. Після відбуття покарання Є. деякий час працював юрисконсультом у Ярославлі. 1948 його знову безпідставно притягнуто до крим. відповідальності за антирад. діяльність, якою він нібито займався після звільнення.

За пост. Особливої наради при МДБ СРСР від 26.І 1949 його було вислано з Ярославля на поселення, де він і помер. Реабілітований 1956.

Літ.: Юрид. наука і освіта на Україні. К., 1992; Жертви репресій. К., 1993.    Ю. С. Шемшученко.

ЄРИНГ, Ієрінг (Jherіng, Іherіng) Рудольф фон (22.VІІІ 1818, м. Аурих—17.ІХ 1892, м.Геттінген)—нім. правознавець, доктор права, професор. Був доцентом Берл. ун-ту (з 1843), професором Базел. (з 1845), Ростокського (з 1846), Кільського (з 1848), Гессенського (з 1852), Віденського (з 1868), Геттінгенського (з 1872) ун-тів. До серед. 60-х рр. 19 ст. перебував під впливом історичної школи права, приділяв значну увагу дослідженню догм права. Згодом Є. виступив з критикою як історичної, так і догматичної шкіл, запропонувавши натомість «реалістичну», або «соціологічну», теорію утворення і розвитку д-ви та права. Д-ву і право розглядав у взаємозв’язку з ін. соціальними явищами як результат нагромадження соціального досвіду, як функц.-цільові засоби саморегуляції сусп-ва в істор. розвитку.

У праві Є. розрізняв два аспекти: формальний і змістовний. З форм. погляду право, на думку вченого, є сукупністю норм, правил поведінки, які забезпечені можливістю держ. примусу. У змістовному розумінні право—сукупність заг. та індивід. інтересів, котрі утворюють життєві умови сусп-ва і цілі, яких намагаються досягти люди. Врахування форм. та змістовного аспектів у сукупності дало підстави Є. визначати право як «юридично захищений інтерес», «систему соціальних цілей, що гарантуються примусом».

За Є., процес розвитку права не можна вважати несвідомим: рушійною силою є сусп. мета, досягненню якої право покликане слугувати. Ця мета полягає у забезпеченні інтересів сусп-ва та індивідів. Оскільки уявлення про сусп. та індивід. цінності у різних осіб, соціальних груп, класів різні, то процес правотворення не може бути мирним і безболісним, а є результатом рівноваги, котра встановлюється внаслідок зіткнення (змагання) різних інтересів.

Загалом учення Є. спонукало до перенесення розуміння еволюції права з духов. сфери (на чому наголошувала істор. школа права) на матеріальне, соціол. підгрунтя. Це відповідно привело до необхідності вивчення права у зв’язку з усією сукупністю тих сусп. явищ, котрими воно зумовлене. Разом з тим Є. віддавав належне порівн.-істор. вивченню юрид. явищ, категорій, вважаючи такий шлях найкращим для з’ясування закономірностей і характеру еволюції права.

На думку Є., д-ва та право є силою, здатною у процесі еволюції подолати нелегітимність держ. влади. Право виступає як вищий ступінь розвитку і більш досконала форма влади. Найвищого розвитку держ.-правова система сягає у правовій д-ві, де в результаті самообмеження влади та запровадження конст. системи правління встановлюється верховенство закону і забезпечується правопорядок.

Досліджуючи проблеми становлення та розвитку рим. права, Є. показав як переваги останнього, так і небезпеку сліпого запозичення давньорим. рішень. Він сформулював висновок, що мав і має важливе методол. значення для вищих форм рецепції рим. права: «Durch das r`mіsche Recht hber das r`mіsche Recht hіnaus»—«На підгрунті римського права, але далі і краще, ніж у римському праві».

Тв.: Дух рим. права на различных ступенях его развитія, ч. 1. СПб., 1875; Борьба за право. СПб., 1895.

Літ.: Прянишеников Е. Рудольф фон Иеринг. «Закон-ность», 1992, № 2; Учение Р. Иеринга о праве и гос-ве. В кн.: История полит. и правовых учений. М., 1995.

Є. О. Харитонов.

ЄРМОЛАЄВ Віктор Миколайович (7.VІІ 1957, с.Довгалівка Балаклійського р-ну Харків. обл.)—укр. правознавець, канд. юрид. наук з 1988, доцент з 1992. Закін. 1983 Харків. юрид. ін-т. Відтоді працює у цьому вузі (тепер Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого): стажист-дослідник кафедри історії д-ви і права, аспірант, а з вересня 1988—асистент, згодом—доцент кафедри історії д-ви і права України та зарубіж. країн. З 1989—заст. декана слідчо-криміналіст. ф-ту, а з 1993—декан ф-ту юстиції. Депутат Харків. обл. ради (з 1998). Досліджує проблеми історії д-ви і права України, зокрема, держ. лад Гетьманщини у 2-й пол. 17–18 ст. Осн. праці: «Деякі проблеми злочину та покарання у Київській Русі» (1996); «Про об’єкт державного злочину в «йравах, за якими судиться малоросійський народ»» (1997); «Вибори народних депутатів України (у питаннях і відповідях)», «Місцеве самоврядування в Україні» (обидві—1998, у співавт.), «До питання про форму правління Української держави (1648–1654)» (1999).

В. П. Горбатенко.

ЄФИМЕНКО Олександра Яківна [дівоче прізв.—Ставровська; 18 (30).V 1848, с. Варзуга, тепер Терського р-ну Мурман. обл., Росія—18.Х 1918, с. Писарівка, тепер с.Верхня йисарівка Вовчанського р-ну Харків. обл.]—укр. і рос. історик, етнограф, дослідник звичаєвого права. Після закін. 1863 Арханг. жін. гімназії вчителювала у Холмогорах. Під впливом й. С. Єфименка, який згодом став її чоловіком, захопилася народницькою ідеологією, започаткувала істор. та етногр. дослідження побуту селян йівночі Росії (монографія «Артілі Архангельської губернії» тощо).

Є. виступала проти розвитку капіталіст. відносин, які руйнували сел. громаду, критикувала народників за тезу про споконвічність громади і водночас не сприймала думки, що громада створена д-вою, висунула теорію її сімейно-пайового походження. У своїй програмній ст. «Трудові засади в звичаєвому народному праві» (1878) підкреслювала, що основа власності—праця, а тому земля не може бути об’єктом приват. власності. Низку праць Є. присвячено правовим звичаям народів йівночі, нар. поглядам на шлюб і сім’ю: «Народні юридичні погляди на шлюб» (1874), «Народні юридичні звичаї лопарів і самоїдів» (1877), «Суб’єктивізм у російському звичаєвому праві» (1884) та ін.

Після переїзду в Україну жила в Чернігові (з1877), Харкові (з 1879). Підготувала кілька праць з укр. історії та л-ри, в т. ч. 2-томний зб. творів «йівденна Русь» (1905), підручник «Історія українського народу» (1906). Брала активну участь у діяльності Істор.-філол. т-ва при Харків. ун-ті, Харків. т-ва розповсюдження в народі грамотності, Харків. т-ва взаємодопомоги трудящих жінок, Харків. громад. б-ки, йолт. археол. т-ва тощо. Була членом Київ. юрид. т-ва (відділення звичаєвого права).

Від 1907 викладала історію на Бестужевських вищих жін. курсах у йетербурзі. 1910, коли Харків. ун-т присвоїв Є. ступінь почес. доктора історії, вона посіла на цих курсах кафедру рос. історії. Після закриття курсів 1917 переїхала до м. Вовчанська, поблизу якого трагічно загинула.

Погляди Є. еволюціонували від народництва до лібералізму, від заперечення держ.-правових інститутів до визнання їх необхідності. Виступаючи проти самодерж. сваволі, Є. позитивно оцінювала рев. боротьбу лише у минулому, вважаючи, що сучасна Росія не готова до революції, засуджувала ідеологію терору. Не поділяла матеріаліст. погляду на вирішальну роль екон. відносин в історії, хоча у ряді праць була близька до марксистів у питанні про класову суть д-ви.

В істор. працях Є. чимало місця займають проблеми державності України, яку вона відлічувала з 14 ст. Нею також опубл. низку статей з різних проблем звичаєвого права, елементи якого Є. неодноразово і послідовно пропонувала включити до рос. зак-ва. Значну увагу у своїх дослідженнях вона приділяла діяльності копних судів («Копні суди в Лівобережній Україні», 1885; «Народний суд у Західній Русі», 1893).

Літ.: Багалій Д. Олександра Яковлевна Єфименкова (1848–1918). (Оцінка її наук. праць). «Зап. Істор.-філол. відділу УАН», 1919, кн. 1; Марков П. Г.  А. Я. Ефименко—историк Украины. К., 1966; Скакун О. Ф. Істор. погляди О. Я. Єфименко. УІЖ, 1967, № 1.     І. Б. Усенко.

ЄФИМЕНКО Петро Савич [псевд. і крипт.—Одинець Петро, Царедавенко, Е. П., П. Е. та ін.; 1835, містечко Великий Токмак, тепер м.Токмак Запоріз. обл.—7(20).V 1908, Петербург]—укр. етнограф, історик і громад. діяч. Навч. 1855–58 у Харків. (виключений 1858) і Моск. (1858–59) ун-тах. Брав участь у народницьких рев.-дем. гуртках, Харківсько-Київ. таємному т-ві. Заарештований у Києві наприкін. 1859, відбув ув’язнення у йетропавл. фортеці (лютий—червень 1860), після чого 10 років (1860–70) перебував на засланні з «призначенням на цивільну службу»: працював писарем зем. суду в йермі (1860–61) і повіт. засідателем в Онезі та Холмогорах Арханг. губ. Захопився проблемами етнографії та історії народів Рос. Півночі, став неофіц. помічником й. П. Чубинського, який виконував обов’язки секретаря Арханг. стат. к-ту. 1873 переведений до Воронежа, а 1874 дістав право вільно обирати місце проживання. Надалі жив у Самарі (з 1874), Чернігові (з 1878) і Харкові (з 1879). Працював у стат. органах, дворян. зем. банку.

Є. досліджував побут нас. Чернігівщини та Харківщини, був одним з укладачів і ред. «Харковського календаря» (1884–87), опубл. низку наук. і публіцист. праць.

Як дослідник звичаєвого права Є. здебільшого не претендував на теор. висновки, а вважав своїм завданням збирання та опублікування позит. матеріалу. Він склав одну з перших у Рос. імперії програм для збирання звичаєвого права, опубл. збірку нар. правових звичаїв Архангельщини і ряд статей з цих проблем. Названа програма та зібрані ним матеріали широко використовувалися (нерідко без посилання на автора) ін. дослідниками. Після повернення в Україну підтримував творчі зв’язки з О. Ф. Кістяківським, який високо оцінював діяльність Є.

Тв.: Программа обычного права. «Арханг. губ. ведомости», 1866, № 35; Сб. нар.-юрид. обычаев Арханг. губ. В кн.: Труды Арханг. стат. к-та за 1867–1868, кн. 3. Архангельськ, 1869; Юрид. знаки. «Журн. М-ва нар. просвещения», 1874, ч. 175; К вопросу об укр. народничестве. «Киев. старина», 1906, № 7–8.

Літ.: Виноградов Н. П. С. Ефименко [некролог]. «Жи-вая старина», 1908, в. 2; Разумова А. П. Из истории рус. фольклористики. М.—Ленинград, 1954; Гуменюк М. П. Укр. бібліографи XІX—поч. XX ст. X., 1969.

І. Б. Усенко.

ЄФРЕМОВ Сергій Олександрович [псевд. і крипт.—Ромул, С. Охріменко, С. Ярошенко, Р. Дніпровенко, Земець, Волосар, й. Устяк, С. Є. та ін.; 6 (18).Х 1876, с. Пальчик, тепер Катеринопільського р-ну Черкас. обл.—31.ІІІ 1939, Ярославль, Росія]—укр. літературознавець, публіцист і держ. діяч, академік ВУАН з 1919, член НТШ. Закін. 1901 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Був одним з керівників укр. видавництва «Вік» (з 1895), редактором єдиної тоді в Рос. імперії укр. газети «Рада» (з 1904), ряду ін. період. видань. Активну політ. діяльність почав студентом. Організатор Укр. радикально-дем. партії (з 1917—Укр. партія соціалістів-федералістів), Т-ва укр. поступовців. Член Української Центральної Ради, заст. її голови, член Малої Ради, генеральний секретар (міністр) міжнар. справ у Генеральному Секретаріаті і глава укр. делегації на переговорах з рос. Тимчас. урядом. Один з організаторів Укр. академії наук (УАН) за гетьмана й.  й. Скоропадського. З 1922—віце-президент ВУАН, секретар істор.-філол. відділу і член багатьох комісій академії. У липні 1929 заарештований ДйУ у справі Спілки визволення України (СВУ), 19.ІV 1930 засуджений до смертної кари, яку було замінено 10 роками позбавлення волі. Помер у тюрмі. Реабілітований 1989.

Є.—одна з найяскравіших постатей укр. нац. руху, метою якого вважав перетворення укр. народу в етногр. розумінні на самост. і міцну націю. Обстоював концепцію безперервності процесу укр. державотворення з давніх часів княжої Русі. Дослідивши причини і наслідки переходу України під протекторат Росії 1654, Є. доводив, що зв’язок з Москвою розглядався укр. стороною як дружній союз рівноправних держав. Після втрати Україною автономії укр. нац. рух, на думку вченого, складався з двох елементів—автономістських і демократичних устремлінь, і лише поєднання цих елементів могло гарантувати його успіх. Є. обстоював нац. концепцію побудови укр. д-ви, заснованої на принципах дем. конституціоналізму, політ. плюралізму, поважання непорушності прав людини. Він різко виступав проти зросійщення укр. народу, обстоював необхідність розвитку укр. мови і культури, захищаючи її як від великорос. шовіністів з їх «кабінетними вигадками» про єдину культуру і загальнорос. мову, так і від виявів москвофобії, вважаючи, що націоналізм—це бажання рівного права певної національності з іншими, а не нац. виключність.

Тв.: З  громад. життя на Україні. СПб., 1909; Новий док-т до старих позовів. К., 1912; З нашого життя. За рік 1913-П. К., 1914; За рік 1912-П. Під обухом. Більшовики в Києві. К., 1993; Щоденники. 1923–1929. К., 1997.

Літ.: Кримський А. Життєпис і літ. діяльність С. О. Єф-ремова. «Записки істор.-філол. відділу УАН», т. 2–3. К., 1920–22; П’яста Л. Діакартина світу Сергія Єфремова. К., 1997.        І. В. Музика.



 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign