Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

Г

ГАМБАРОВ Юрій Степанович (1850, Тифліс, тепер Тбілісі, Грузія – 1926) – рос. правознавець. Закін. Моск. ун-т. Після нетривалої служби слідчим у Тифлісі продовжував навчання у Німеччині (Геттінген. ун-т). Тут він став учнем і послідовником Р. Єринга. Після повернення в Росію захистив магіст. дис. «Суспільний інтерес у цивільному праві» (1879). У 1880 обраний доцентом кафедри цив. права Новорос. ун-ту (Одеса). З квітня 1882 по липень 1883 перебував у відрядженні в Німеччині для поглиблення знань з водного права. У травні 1884 Г. призначений екстраординарним професором Моск. ун-ту. В 1899 оселився в Парижі, де брав активну участь у діяльності утвореної М. М. Ковалевським «Вищої школи суспільних наук». Деякий час працював у Брюсселі (Бельгія). 1901 повернувся у Петербург, де став професором політех. ін-ту, а потім очолив каф. цив. права на економічному відділенні.

Був послідовним прихильником соціальної (соціологічної) юриспруденції. У працях Г. відчувається вплив ідей Р._Єринга, котрі застосовувалися як методол. база дослідження спец. питань: сусп. інтересів, діяльності в чужому інтересі тощо. Осн. праці: «Суспільний інтерес у цивільному праві» (1879), «Добровільна і безоплатна діяльність у чужому інтересі» (1880), «Право у його основних моментах» (1898), «Право власності» (1908), «Курс цивільного права» (т. 1, 1910), «Свобода та її гарантії» (1910). Літ.: Музика І. В., Самойленко О.О. Гамбаров Ю. С. В кн.: Антологія української юрид. думки, т. 6. К., 2003.  Є. О. Харитонов.

ГАРАЩУК Володимир Миколайович (3.ХІІ 1959, смт Краснодарський Луганської обл.) – укр. правознавець, доктор юрид. наук з 2003. Закінчив 1984 Харків. юрид. ін-т (тепер Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого). Відтоді – в цьому вузі: стажист-дослідник, ст. лаборант наук.-досл. сектора, аспірант, доцент; з 2004 – професор кафедри адм. права.

Брав участь у розробці кількох законопроектів (Законів «Про державний контроль у сфері виконавчої влади», «Про фінансовий контроль в Україні», «Про боротьбу з корупцією», «Про державну контрольно-ревізійну службу  в Україні»), Кодексу основних правил поведінки державного службовця та ряду ін. нормативно-правових актів, зокрема інструкцій: «Про порядок проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні»; «Про організацію проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби за зверненнями правоохоронних органів» та ін. Член редколегії міжвідомчого наук. збірника «Проблеми законності».

Досліджує теор.-правові проблеми законності, контролю та нагляду в держ. управлінні, орг.-прав. аспекти держ. служби, адм.-правові засади б-би з корупцією, адміністративної відповідальності. Наук. праці: «Адміністративне право України» (у співавт.), «Управлінські послуги – новий інститут чи нова помилка?», «Про взаємозв’язок права, законодавства й законності» (всі – 2001), «Контроль та нагляд у державному управлінні», «Стандарти державного контролю: погляд на проблему» (обидві – 2002).

                               В. П. Горбатенко.

ГАТТЕНБЕРГЕР Костянтин Костянтинович [1844 – 18(30).V 1893, Харків] – укр. правознавець, доктор політекономії та статистики і професор з 1872. Закін. юрид. ф-т Харків. ун-ту. Деякий час служив канцеляристом у Харків. казенній палаті, був професор. стипендіатом на каф. благоустрою і політ. економії Харків. ун-ту, захистив канд. дис. «Економічні принципи в юриспруденції». 1868 склав магіст. іспит і став працювати в цьому ж ун-ті (на каф. поліц. права) приват-доцентом; від 1870 (після захисту магіст. дис. «Вплив російського законодавства на ефективність торгівельного банківського кредиту») – доцент каф. поліц. права; від червня 1872 (після захисту в Київ. ун-ті докторської дис. «Законодавство і біржова спекуляція») – екстраординарний, а від травня 1873 – ординарний професор. Г. перший розробив курс поліцейського права в Харків. ун-ті. У праці «Вступ до курсу поліцейського права» (1905) він обгрунтував погляди на зміст цієї дисципліни, визначивши поліцейське право як науку, що розглядає «господарські явища, ускладнені впливом інших факторів, крім господарського егоїзму». Літ.: Юрид. ф-т Харьков. ун-та за первые сто лет его существования (1805–1905). Х., 1908; Мушкет И. И., Тихомирова М. Л. Профессор К. К. Гаттенбергер – представитель позит. направления в науке полиц. права. «Правоведение», 2003, № 1; Усенко І. Б. Гаттенбергер Костянтин Костянтинович. В кн.: Антологія укр. юрид. думки, т. 5. Поліц. та адм. право. К., 2003.                          В. В. Буран.

ГЕОРГІЦА Аурел Зиновійович (14.V 1940, с. Малинівка, тепер Новоселицького р-ну Чернів. області) – укр. правознавець та історик, доктор юрид. наук з 1999, професор з 2001. Закінчив 1962 філол. ф-т Чернів. ун-ту, 1975 – ВПШ при ЦК КПУ (Київ), 1995 – юрид. ф-т Київ. ун-ту. З 1962 учителював. Від 1965 працював у комс., парт. і рад. органах Чернів. обл. Від 1980 – в Чернів. ун-ті: асистент, доцент, згодом – професор кафедри конст., адм. та фін. права, а з 2001 – завідувач кафедри міжнар. права і порівн. правознавства.

Досліджує проблеми конст. і міжнар. права. Осн. праці: «Конституційно-правові інститути зарубіжних країн» (1994), «Міжнародне публічне право. Загальна частина» (1995), «Міжнародне публічне право. Особлива частина» (1996), «Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики» (1998), «Теоретико-методологічні проблеми сучасного конституціоналізму» (2002). Автор підручника «Конституційне право зарубіжних країн» (2001), співавтор праці «Конституція України: науково-теоретичний коментар» (2003).           В. П. Горбатенко.

ГЕССЕН Володимир Матвійович (Вольф Мунішевич; 1868, Одеса – 1(14).І 1920, Іваново-Вознесенськ, РФ) – рос. правознавець і політ. діяч, доктор держ. права з 1917, професор. Закінчив юрид. ф-т Новорос. ун-ту (Одеса), отримав у ньому 1894 звання приват-доцента. Протягом двох років був у науковому відрядженні за кордоном (Німеччина). З 1896 – приват-доцент кафедри поліц. права Петерб. ун-ту; викладав також держ. право в Олександрівській військ.-юрид. академії, Олександрівському ліцеї, на Вищих жін. курсах. Брав участь у роботі Гаазької мир. конференції (1899). Один із засновників і видавець петерб. тижневика «Право» (1898–1917). У 1905 вступив до Конст.-дем. партії, був членом її ЦК. 1907 обирався депутатом до 2-ї Держ. думи, очолював дум. к-ти з розробки реформ місц. суду і про відміну військ.-польових судів. З 1910 займав посаду доцента, а згодом професора Петерб. політех. ін-ту. Читав курси держ. і поліц. (адміністративного) права. Під час Лют. революції 1917 був членом Ради республіки (Передпарламенту) від партії кадетів. Від 1919 викладав у новоутв. Іваново-Вознесенському ун-ті.

Розробляв проблеми філософії права, прав. д-ви, міжнародного, держ. та поліц. (адміністративного) права. За своїми філос. поглядами належав до послідовників крит. ідеалізму (неокантіанства). Був прихильником ідеї «відродження природного права», яку розвивав у працях «Відродження природного права» (1902) та «Про науку права» (1905).

Досліджуючи питання державотворення, Г. не ототожнював поняття правової і конст. д-ви. На його думку, в основі конст. д-ви лежить конст. принцип (закон видається не інакше як за згодою народу або нар. представництва), а його характерною ознакою є «участь народу або народного представництва в здійсненні державної влади». В основі ж прав. д-ви вчений бачив принцип панування права («держава стоїть під правом»). Державотв. проблеми Г. розглядав у працях «Про правову державу» (1905), «Про недоторканність особи» (1908), «Теорія правової держави» (1912), «Основи конституційних держав» (1914) та «Основи конституційного права» (ч. 1–2, 1917–18). Г. доводив, що наука поліц. (адміністративного) права перебуває у тісному і нерозрив. зв’язку з проголошенням конст. ладу і встановленням прав. д-ви: «З лекцій з поліцейського права» (1902), «Адміністративне право» (1903), «Поліцейські обов’язки двірників», «Питання місцевого управління» (обидві – 1904), «Надзвичайний стан», «Лекції з поліцейського права» (обидві – 1908) та ін. Літ.: Макаров А.   В. М. Гессен. В кн.: Дела и дни, кн. 1. Пг., 1920; Карский И. Гессен В. М. В кн.: Полит. партии в России. Кон. ХІХ – первая треть ХХ в. М., 1996; Максимов С. І. Гессен Володимир Матвійович. В кн.: Держ., політ. та громад. діячі України, кн. 1. К., 2002.                       В. В. Буран, В. М. Чисніков.

ГОЛУШКО Микола Михайлович (21.ХІ 1937, с. Андрєєвка Рудаєвського р-ну Кокчетавської обл., Казахстан) – укр. і рос. держ. діяч, генерал-полковник з 1993. Закін. 1959 юрид. ф-т Томського ун-ту. В 1959–63 працював слідчим районної та обл. прокуратури у м. Кемерово. З 1963 – на операт. роботі в управлінні КДБ по Кемеров. області. В 1974–87 – у центр. апараті КДБ СРСР: нач. відділення, заступник нач. відділу, перший заст., нач. секретаріату й одночасно нач. чергової служби КДБ СРСР. З 1987– голова КДБ УРСР. З вересня по листопад 1991 – в. о. голови Служби нац. безпеки України. Від лист. 1991 по лютий 1994 – нач. секретаріату КДБ РФ, заст. міністра безпеки – нач. служби зовн. розвідки, міністр безпеки, директор Федеральної служби контррозвідки РФ (ФСК). Від березня 1994 – у відставці. Обирався народним депутатом СРСР (1989). Літ.: Лисюк Ю., Чисніков В. Керівники органів держ. безпеки Рад. України (1953–1991). «З архівів ВУЧК–ГПУ– НКВД–КГБ», 2001, № 2; Млечин Л. М. Представители органов безопасности. Рассекреченные судьбы. М., 2001.      В. М. Чисніков.

ГОРБАТЕНКО Володимир Павлович (9.VII 1957, смт Варва Черніг. обл.) – укр. політолог і правознавець, доктор політ. наук з 2000, професор з 2002, академік АН вищої школи України з 2004, академік УАПН з 2004. Закінчив 1984 істор.-пед. ф-т  Київ. пед. ін-ту. Відтоді працював у Меморіальному комплексі «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941– 1945 рр.»: молодший, ст. наук. співробітник, з 1987 – зав. сектора. З 1989 – учитель історії та суспільствознавства в середній школі №_256 м. Києва. З 1990 – в Київ. пед. ін-ті (тепер Нац. пед. ун-т ім. М._П._Драгоманова): асистент, ст. викладач; заст. декана соціально-гуманітар. ф-ту (1994–95); доцент, докторант; з 1999 – професор, зав. каф. політології і соціології. У 2000–02 – наук. консультант судді КС України. З 2002 – в Ін-ті д-ви і права ім. В. М. Корецького НАН України: зав. центру енциклопедичних юрид. видань, провідний наук. співробітник відділу істор.-прав. досліджень; голова спеціаліз. вченої ради по захисту дис. на здобуття наук. ступеня доктора політ. наук (з 2004). Одночасно – професор каф. політ. наук Нац. пед. ун-ту ім._М. П. Драгоманова та каф. політології Міжрегіон. академії управління персоналом (Київ).

Досліджує проблеми політ. модернізації суспільства, розвитку громадян. освіти, історії вчень про д-ву і право, місц. самоврядування. Осн. праці: «Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки» (1996, 1998), «Основи етнодержавознавства» (1997), «Нація і держава: Теоретико-методологічний та концептуальний аналіз» (1998), «Політологія» (1998, 2001; всі – у співавт.), «Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть» (1999), «Демократія – управління – бюрократія: в контексті модернізації українського суспільства» (2001), «Політична історія України» (2001), «Історія для громадянина» (2003, всі три – у співавт.). Упорядник, наук. редактор і один з авторів «Політологічно-го енциклопедичного словника» (1997, 2004). Відп. секретар редколегії і один з авторів Юридичної енциклопедії (т. 1–6, 1998–2004). Лауреат премії ім. Ярослава Мудрого в галузі правознавства (2002).                  М. П. Зяблюк.

ГОРБ-РОМАШКЕВИЧ Феодосій Косьмич [Кузьмич; 11(23).І 1857, м. Лохвиця, тепер Полтав. обл. – 2(15).ХІ 1907, с. Березівка, тепер Прилуцького р-ну Черніг. обл.] – укр. правознавець і економіст, доктор фін. права з 1901, професор з 1892. Навч. у класич. гімназії при Юрид. ліцеї кн. Безбородька (м. Ніжин). У 1874 вступив на юрид. ф-т Київ. ун-ту, звідки 1878 перевівся на юрид. ф-т Харків. ун-ту, який закінчив 1880 зі ступенем канд. прав. У 1883–85 був стипендіатом цього ун-ту. У вересні 1886 призначений в._о. доцента кафедри фін. права Варшав. ун-ту. В 1886–87 слухав лекції у Берліні та Парижі. З 1887 і до кінця життя працював на каф. фін. права Варшав. ун-ту: 1892 (після захисту магіст. дис. у Харків. ун-ті) був затверджений екстраординарним, а 1901 (після захисту докт. дис. у Київ. ун-ті) – ординар. професором; у 1905–06 – декан юрид. ф-ту. Осн. праці: «Поземельний кадастр» (ч. 1–2, 1892, 1902), «Історія, теорія і практика оцінки нерухомого майна» (1902), «Нариси з історії, теорії і практики податної оцінки нерухомого майна» (1905), «Сучасний стан питання про поземельний податок і кадастр у Франції» (1907). Літ.: Александренко В. Н. Феодосий Косьмич Горб-Ромашкевич – профессор имп. Варшав. ун-та (Биогр. очерк). «Варшав. университ. известия», кн. 3–4, 1907. Ю. Я. Касяненко.

ГОРДІЄНКО Гаврило Степанович (1805 – 15.IV 1849, Харків) – укр. правознавець, доктор права, професор з 1838. Юрид. освіту здобув 1828 у Харків. ун-ті, з 1831 працював у ньому. Був першим деканом новоутв. юрид. ф-ту (1835). Викладав рос. цив. та крим. право, а згодом – рос. публічне право та судочинство; 1833 став магістром права; з 1837 – в. о. екстраординарного професора каф. законів поліцейських та кримінальних, з 1838 – ординар. професор. 1849 очолив каф. рос. крим. права. В 1841–44 вивчав методику викладання крим. і поліц. права у Німеччині, Франції та Італії. Осн. праці: «Про законодавчу цінність Зводу законів Російської імперії» (1835), «У чому має полягати вчене кримінальне законознавство в наш час» (1838).                   В. В. Сташис.

ГОРШЕНІН Костянтин Петрович [28.V (10.VІ) 1907, м. Алатир Симбір. губ. – 27.V 1978, Москва] – рос. правознавець, держ. діяч, доктор юрид. наук з 1968, професор з 1944. Закін. 1932 Моск. ін-т рад. права. З 1935 – заст. директора з наукової та навч. роботи Казанського ін-ту рад. права. В 1938–40 – нач. управління навч. закладами, член колегії Нарком’юсту СРСР. У 1940–43 – нарком юстиції РРФСР, а з листопада по січень 1948 – ген. прокурор СРСР. Від січня 1948 – міністр юстиції СРСР. Після виходу у відставку займався наук. і виклад. роботою.Літ.: Звягинцев А. Г., Орлов Ю. Г. От первого прокурора России до последнего прокурора Союза. М., 2001.                          В. Г. Клочков.

ГРИЩЕНКО Костянтин Іванович (28.Х 1953, Київ) – укр. держ. діяч, дипломат. Закін. 1975 ф-т міжнар. права Моск. ін-ту міжнар. відносин. На дип. роботі – з 1976. Працював у Секретаріаті ООН (Нью-Йорк); протягом 1981– 91 – в МЗС СРСР. Від січня 1992 – в МЗС України: займав різні відп. посади, з 1993 – нач. управління контролю над озброєнням і роззброєнням, з 1995 – заст. міністра. Водночас очолював Нац. к-т України з питань роззброєння, був заст. голови Урядової комісії з політики експорт. контролю. У 1998–2000 – надзв. і повноваж. посол України в Бельгії, глава місії України при НАТО, а також (за сумісництвом) посол України в Нідерландах та Люксембурзі, пост. представник України при Організації з заборони хім. зброї (м. Гаага, Нідерланди). З 1999 – член Дорадчої ради з питань роззброєння при Ген. секретареві ООН, а в 2003 – голова цієї ради. З 2000 – член колегії уповноважених при Комісії ООН за спостереженням, контролем та інспекціями в Іраку. В 2000–03 був надзв. і повноважним послом України в США, за сумісництвом (з 2001) – послом України в Антігуа і Барбуді. В цей же період представляв інтереси України в Організації американських держав як постійний спостерігач. Від вересня 2003 – міністр закорд. справ України.                    В. П. Горбатенко.

ГРУШЕЦЬКИЙ Іван Самійлович [9(22).VІІІ 1904, с. Комишуваха, тепер смт Оріхівського р-ну Запоріз. обл. – 26.ХІ 1982, Київ] – укр. рад. держ. і парт. діяч. Закін. 1957 ВПШ при ЦК КПРС. У 1922–29 працював на виб. посадах у к-тах незамож. селян Запоріз. округу. З 1929 – на кер. роботі в Запоріз. обл.: голова сільради, голова райвиконкому, секретар виконкому обл. ради депутатів трудящих. З 1938 – секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У, з 1939 – другий секретар Станіславського обкому, а з 1940 – перший секретар Чернів. обкому та міськкому КП(б)У. В 1941–44 – член Військової ради 40-ї армії, 2-го Укр. фронту, генерал-майор. У 1944–51 та в 1961–62 був першим секретарем Львівського, а в 1951–61 – Волин. обкому партії. У 1962–66 – голова К-ту парт.-держ. контролю ЦК КПУ і РМ УРСР, секретар ЦК КПУ і заст. Голови РМ УРСР. З 1966 – голова Парт. комісії при ЦК КПУ. Від 28.VІІ 1972 по 24.VІ 1976 – Голова Президії ВР УРСР, заст. Голови Президії ВР СРСР. У 1972–76 – член Політбюро ЦК КПУ. Депутат ВР СРСР 1–9-го скликань. Депутат ВР УРСР 1–6-го і 8–9-го скликань. Герой Соц. Праці (з 1974).                     Ю. Я. Касяненко.

ГУБЕРСЬКИЙ Леонід Васильович (4.Х 1941, м. Миргород Полт. обл.) – укр. філософ, дипломат, доктор філос. наук з 1992, професор з 1989, академік НАН України з 2003, чл.-кор. АПН України з 1995, засл. працівник освіти України з 1991. Закін. 1969 філос. ф-т, а 1973 – аспірантуру Київ. ун-ту. Відтоді працював у цьому вузі: асистент, ст. викладач, доцент, професор, зав. кафедри, заст. декана філос. ф-ту. В 1976–78 – радник Центр. ун-ту (Гавана, Куба). З 1978 – знову в Київ. ун-ті: заст. декана філос. ф-ту, з 1982 – проректор з міжнар. зв’язків; з 1988 – проректор з навч. роботи; з 1994 – проректор й одночасно директор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Заст. академіка-секретаря Відділення історії, філософії та права НАН України. Член Громад. ради експертів із внутрішньополіт. питань при Президентові України, член К-ту з Держ. премій України в галузі науки і техніки, Нац. комісії України у справах ЮНЕСКО, експертної ради К-ту ВР України у закорд. справах, наук. ради при МЗС України. Віце-президент т-ва «Знання України». Гол. редактор наук. вісників «Міжнародні відносини», «Актуальні проблеми міжнародних відносин». Має ранг надзв. і повноваж. посла України.

Досліджує проблеми філософії політики та соціальної філософії, філос. питання міжнар. відносин, вищої школи. Осн. праці: «Духовне оновлення суспільства» (1980), «Матеріальне і духовне» (1986), «Наукова ідеологія і особа» (1988), «Людина в сфері гуманітарного пізнання» (1998), «Висока місія: Сторінки історії Інституту міжнародних відносин Київського університету імені Т. Шевченка» (1999), «Філософія», «Політологія», «Людина і світ» (всі три – 2001), «Культура. Ідеологія. Особистість» (2002). Співавтор видань «Філософія політики. Короткий енциклопедичний словник» (2002), «Філософія політики. Хрестоматія» (т._2–4) і «Філософія політики. Підручник» (обидва – 2003).                                В. М. Матвієнко.

ГУГО (Hugo) Густав (23.ХІ 1764, м. Леррах, тепер земля Баден-Вюртемберг, ФРН – 15.ІХ 1844, м. Геттінген, там же) – нім. правознавець, доктор права і професор з 1788. Навч. 1782–85 в Геттінген. ун-ті. Від вересня 1788 – екстраординарний, а з 1792 – ординарний професор цього ун-ту. З 1802 Г. – придворний радник (гофрат), з 1819 – таємний радник юстиції.

Автор фундам. науково-навч. видань: «Підручник з римського права» (1790), «Підручник з юридичної енциклопедії» (1792), «Підручник з природного права як філософії позитивного права, особливо – приватного права» (1798), «Курс цивільного права. Підручник» (1799). Г. належить обгрунтування самост. значення рим. приват. права і тлумачення природ. права як «юридичної антропології», критично налаштованої щодо позит. права. Г. – основоположник історичної школи права, а також один із фундаторів концепції філософії права. Вчений, зокрема, обгрунтував концепцію «філософії позитивного права» як «філософську частину вчення про право». Юриспруденція, за Г., повинна складатися з юридичної догматики, філософії права (філософії позит. права) та історії права. Для юрид. догматики, яка займається діючим (позитивним) правом і яка є «юридичним ремеслом», на його думку, достатньо емпірич. знання, а філософія права та історія права становлять «розумну основу наукового пізнання права» й утворюють «учену, ліберальну юриспруденцію (елегантну юриспруденцію)». Філософія права, за Г., – це «частково метафізика оголеної можливості (цензура та апологетика позитивного права за принципами чистого розуму), частково політика доцільності того чи іншого правоположення (оцінка технічної та прагматичної доцільності за емпіричними даними юридичної антропології)».

Г. заперечував осн. положення теорії природ. права. Концепцію сусп. договору він відкидав, вважаючи, що: а) таких договорів ніколи не було – всі держави й установи виникали і змінювалися різними шляхами; б) сусп. договір практично неможливий – мільйони незнайомих людей не можуть дійти згоди й домовитися про вічне підкорення установам, про які вони судити ще не здатні, а також про підкорення ще невідомим їм людям; в) концепція суспільного договору є хибною – ніяка влада не буде міцною, якщо обов’язок підкорення залежить від її походження з договору. Влада і право, згідно з концепцією Г., виникали по-різному. Жоден їх різновид не є повністю «розумним», вони визнаються не безперечно, а тільки тимчасово правомірними, однак те, що визнано або визнавалося багатьма людьми, не може бути зовсім нерозумним.

Право, на думку Г., виникає з потреби вирішення спорів. Юрид. порядок – такий порядок, за якого спори, що виникають, вирішуються третьою особою. Це вирішення спору належить владі; ознака права – примус, але право – не тільки сукупність приписів уповноважених на те органів д-ви. І публічне, і приватне право формується саме по собі, воно твориться у процесі сусп. розвитку. У ст. «Чи є закони єдиними джерелами юридичних істин» Г. порівнює право з мовою і звичаями, які розвиваються самі по собі, без договорів і розпоряджень, від випадку до випадку, тому що ін. говорять чи роблять так, і до певних обставин підходить відповідне слово чи правило. Вчений порівнював виникнення права зі створенням правил гри. У процесі гри виникають і поступово отримують заг. визнання певні способи вирішення цих ситуацій. Вони створюються з плином часу в результаті однакового вирішення спір. питань, що виникають. І тільки поступово, внаслідок практики, що склалася, встановлюються тверді правила. Право твориться не тільки (або навіть не стільки) завдяки зак-ву, скільки шляхом самост. розвитку, через стих. створення відповід. норм спілкування, які добровільно приймаються народом. Звичаї мають перевагу перед законом у тому, що вони загальновідомі й звичні. Справжнім джерелом права є звичай, який складається історично. Нар. дух, свідомість народу є тими чинниками, які визначають розвиток права. Ці норми є адекватними обставинам життя народу. І тому закони тільки доповнюють, конкретизують позит. право, а не творять його.

Позитивне право є похідним від звичаєвого права, яке зумовлюється, витворюється «національним духом», «народною свідомістю». Г. зазначав, що юрид. норми та інститути витворюються і розвиваються у процесі розвитку сусп-ва в цілому. Цей розвиток сам по собі приводить до змін, що відповідають потребам часу, сусп.-політ. ситуації. За твердженням Г., те, що приписує закон, не завжди збігається з тим, що відбувається на практиці, й такий стан він вважав нормальним, оскільки багато хто не читав і не знає змісту закону, проте факт. стан речей добре знайомий кожному. З огляду на це вчений схвалює будь-який стан речей, що фактично існує, а призначення діючих у д-ві юрид. інститутів полягає у тому, щоб слугувати основою зовн. порядку, яким би  консервативним не був цей порядок.

Літ.: Weber H. Gustav Hugo. Vom Naturrecht zur historischen Schule. G`tingen, 1935; Buschmann A. Ursprung und Grundlagen der geschichtlichen Rechtswissenschaft. Untersuchung und Interpretation zur Rechtslehre Gustav Hugos. Mhnster, 1963; Новгородцев П. И. Истор. школа юристов. СПб., 1999; Нерсесянц В. С. Философия права. М., 2003.       В. П. Горбатенко, О. В. Кукуруз.

ГУМБОЛЬДТ (Humboldt) Вільгельм фон  (22.VI 1767, м. Потсдам – 8.IV 1835, Тегель, тепер у складі м. Берліна) – нім. правознавець, філолог і філософ, держ. діяч і дипломат, член Берлін. АН з 1810. Навч. 1787–89 на юрид. ф-ті ун-ту у Франкфурті-на-Одері, прослухав ряд курсів з юрид. та ін. гуманіт. наук в ун-тах Геттінгена, Майнца, Дюссельдорфа. В 1790–91 служив суд. чиновником у Берліні. У 1802–08 був офіц. представником Пруссії у Ватикані. 1809 заснував Берлін. ун-т і протягом кількох років очолював його. Разом з держ. канцлером К. А. Гарденбергом представляв Пруссію на Віденському конгресі 1814 –15, виступав як прихильник об’єднання Німеччини. З 1817 – член Держ. ради і комісії з вироблення проекту першої (невтіленої) конституції Пруссії. Того ж року був призначений посланником Пруссії в Англії. У січні–грудні 1819, перебуваючи на посту міністра внутр. справ, намагався провести лібер. реформи.

Автор праць «Ідеї про державний устрій, навіяні новою французькою конституцією» (1791) та «Ідеї до досвіду, який визначає межі діяльності держави» (опубл. 1851). Був представником нім. класич. гуманізму. Основу вчення Г. становило прагнення забезпечити для людини найсприятливіше становище у д-ві. Людина, на його думку, повинна прагнути свободи розвитку своїх здібностей, мати можливість користуватися силами природи в міру своїх потреб і відповідно до своїх особистих нахилів, у межах своєї сили і свого права. Держ. устрій, з погляду Г., не може бути осн. метою, а є тільки засобом розвитку людини. Г. рішуче відкидав ідею і факт турботи д-ви про благо гр-н, тобто про їхнє матеріальне становище і суспільну кар’єру, їхню моральність, фіз. здоров’я, спосіб життя тощо. Він вважав, що уряд. регламентація вносить в індивід. характер та здібності кожної окр. особи небажану одноманітність і не дає їм виявитися. Пост. очікування допомоги з боку д-ви, зрештою, обертається бездіяльністю людини. Отже, за д-вою має залишатись тільки турбота про безпеку гр-н, тобто регулювання дій, які безпосередньо загрожують чужому праву, розв’язання спорів про права, відновлення порушеного права і покарання правопорушника. Така діяльність д-ви передбачає існування законів трьох видів: поліцейських, громадянських та кримінальних. Справжнє призначення д-ви – видання і здійснення цих законів.

Особливу увагу Г. приділяв питанням справедливості, зокрема, справедливого покарання. У своїх роздумах про справедливість він виходить з позицій природ. права: ніхто ніколи не може якимось чином отримати право користуватися силами чи майном ін. людини, не маючи на це її згоди, чи проти її волі. Повага до прав ін. людей, на думку Г., часто може досягатись примус. заходами, які він поділяє на справедливі й несправедливі. Примусовість є справедливою лише тоді, коли вона, по-перше, обмежує лише суб’єкта неправомір. дій і, по-друге, якщо цей суб’єкт діяв, будучи при своєму розумі, та відповідно до своїх вільних рішень. У всіх ін. випадках примус є несправедливим і шкідливим. Д-ва повинна обережно застосовувати покарання, аби їх необдуманість не коштувала людині її свободи. Розглядаючи практику правосуддя, Г. виступав як прихильник «суб’єктивного підходу». Він вважав, що головним є такий принцип судочинства: ніколи не шукати правди як такої,   а завжди діяти лише в тих межах, в яких наполягає сторона, котра має право вимагати розслідування. Г. висунув також ідеї: про встановлення строків покарання; про неприпустимість покарань, що ображають честь і гідність людини, та ін. Чим менш страшними є фіз. покарання, тим тяжче вони переносяться морально і, навпаки, сильне фіз. страждання притуплює почуття сорому і провини в  того, хто його переносить, а в того, хто його бачить, – почуття осуду. Отже, покарання має бути таким, щоб людина його усвідомлювала і переживала за скоєне. Літ.: Гайм Р. Вильгельм фон Гумбольдт. Описание его жизни и характеристика. Приложение: Вильгельм фон Гумбольдт. О границах деятельности гос-ва. М., 1898; Гулыга А. В. Филос. антропология Вильгельма фон Гумбольдта. В кн.: Гумбольдт Вильгельм фон. Язык и философия культуры. М., 1985; Хайруллин В. И. Гумбольдт о справедливости. «Гос-во и право», 2003, № 4.  В. П. Горбатенко, О. В. Кукуруз.

ГУТОРОВА Наталія Олександрівна (29.ХІІ 1966, Харків) – укр. правознавець, доктор юрид. наук з 2002, професор з 2003. Закін. 1988 Харків. юрид. ін-т (тепер Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого). Працювала у Фрунзен. район. відділі внутр. справ м. Харкова на посадах дільничного інспектора у справах неповнолітніх, слідчого. З 1992 – у Харків. ін-ті внутр. справ (тепер Нац. ун-т внутр. справ): ад’юнкт, ст. викладач, нач. кафедри, професор. Від 2002 – професор каф. крим. права Нац. юрид. академії України ім. Ярослава Мудрого. Досліджує проблеми крим. права (співучасті у злочині; відповідальності за злочини у сфері госп. діяльності; звільнення від крим. відповідальності та покарання; поняття, види та цілі крим. покарання; відповідальності за торгівлю людьми, вчинення злочину організ. групою осіб та злочин. орг-цією). Осн. праці: «Співучасть у злочині за кримінальним правом України» (1997), «Кримінально-правова охорона державних фінансів України», «Діяльність органів внутрішніх справ по запобіганню торгівлі людьми» (обидві – 2001), «Торгівля людьми. Соціокримінологічний аналіз» (2002, у співавт.), «Злочини у сфері господарської діяльності: Розділ VІІ Особливої частини Кримінального кодексу України з науково-практичним коментарем», «Кримінальне право України. Особлива частина» (обидві – 2003). В. Д. Гончаренко



 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign