Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

Е

ЕЙЗЕНХАУЕР (Eіsenhower) Дуайт Дейвід (14.Х <metricconverter productid="1890, м" w:st="on">1890, м</metricconverter>. Денісон, шт. Техас—28.ІІІ 1969, Вашингтон)—амер. держ. і військ. діяч, генерал армії з 1944. Закін. 1915 військ. академію у Вест-йойнті, 1926—академію ген. штабу армії США. Під час Другої світ. війни був командувачем амер. військ в Європі (зчервня 1942), верх. головнокомандувачем союз. військ у йн. Африці (з лист. 1942) та експедиц. військ союзників у Зх. Європі (з груд. 1943). У червні 1944 під його командуванням союзники здійснили висадку військ на йн. Франції (відкрили т. з. другий фронт). У липні—лист. 1945—командувач амер. окупац. військ у Німеччині. В 1945–48—нач. ген. штабу амер. армії. З червня 1948 по 1952—ректор Колумбійського ун-ту. В 1950–52 був верх. головнокомандувачем збройних сил НАТО у Європі. Двічі (1952, 1956) обирався президентом США. Сприяв нарощуванню військ. могутності США. Висунута 1957 доктрина Ейзенхауера була спрямована на зміцнення амер. позицій на Бл. і Серед. Сході. Один з провідників політики «холодної війни» щодо соціалістичних країн.

 

Літ.: Иванов Р. Ф. Дуайт щйзенхауэр. М., 1983; Амброз С. щйзенхауэр. Солдат и президент. М., 1993.

 

Ю. І. Нипорко.

 

ЕЙХЕЛЬМАН Отон Отонович (27.ІV 1854, Санкт-йетербург—21.ІІ 1943, йрага)—укр. правознавець і громад.-політ. діяч, професор з 1882, доктор права, д. чл. НТШ з 1924. Закін. юрид. ф-т Дерпт. ун-ту. 1878 отримав ступінь магістра держ. та міжнар. права. У 1880–82 працював доцентом, потім професором держ. та адм. права Демидовського юрид. ліцею в Ярославлі; тут же захистив 1880 докт. дисертацію. З квітня 1882—у Київ. ун-ті: зав. кафедри історії зарубіж. зак-ва; 1883 очолив кафедру міжнар. права; протягом 1905–09—декан юрид. ф-ту. У 1908–13—директор Київ. комерц. ін-ту. У 1918–20—товариш міністра закорд. справ УНР. З 1921—в еміграції (Чехословаччина). Працював професором Укр. вільного ун-ту в йразі та Укр. госп. академії в йодєбрадах (під йрагою).

 

Е. обгрунтував застосування теор. розробок та юрид. техніки для підвищення авторитету міжнар. права, що дозволило йому обумовити існування заг. принципів міжнар. права і принцип абс. суверенітету у відносинах між д-вами. Вчений здійснив класифікацію норм міжнар. права, зробив вагомий внесок у систематизацію та методику викладання міжнар. права.

 

Осн. праці: «Історія іноземних законодавств» (1884), «Програма курсу міжнародного права» (1885), «До питання історії міжнародного права» (1886), «Конспект лекцій з міжнародного права. Хрестоматія російського міжнародного права» (1887), «Замітки про міжнародні трактати і міжнародне приватне право. Історичний нарис учень про право і державу» (1892), «йравовий статус військовополонених напередодні російсько-японської війни» (1905), «Нариси із лекцій з міжнародного права» (1909). Уклав збірник міжнар. договорів, підписаних Росією, та док-тів рос. зак-ва з питань міжнар. права. Брав участь у підготовці проекту конституції Рос. імперії, розробив проект виб. закону. Автор проекту конституції УНР та «Програми для складання Зводу законів для звільненої України».

 

Л. Г. Заблоцька.

 

ЕНГЕЛЬС (Engels) Фрідріх (28.ХІ <metricconverter productid="1820, м" w:st="on">1820, м</metricconverter>.Бармен, тепер Вупперталь—5.VІІІ 1895, Лондон)—нім. мислитель, один з основоположників марксизму. Навч. у гімназії, слухав лекції у Берл. ун-ті. Був службовцем торг. фірм у Бремені й Манчестері, працював у пресі, зокрема в «Рейнській газеті», гол. редактором якої був К. Маркс. Займався рев. діяльністю. З 1870—в Лондоні: був членом Ген. ради І Інтернаціоналу.

 

Осн. праці: «Нариси до критики політичної економії» (1844), «Святе сімейство» (у співавт. з К.Марксом, 1845), «Становище робітничого класу в Англії» (1845), «Німецька ідеологія» (у співавт. з К. Марксом, 1846), «Ма-ніфест Комуністичної партії» (у співавт. з К. Марксом, 1848), «Революція і контрреволюція у Німеччині» (у співавт. з К. Марксом, 1852), «Анти-Дюринг« (1878), «Діалектика природи» (1882), «йоходження сім’ї, приватної власності і держави» (1884), «Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії» (1886).

 

Особистим внеском Е. у розвиток марксизму є:1)гостра критика тогочасної нім., англ., франц. дійсності, філос.-правових поглядів Ф.В.Шеллінга, молодогегельянців, «німецьких істинних соціалістів», прудоністів, бакунінців, опортуністів, ревізіоністів, лассальянців, посибілістів, тредюніоністів; 2)узагальнення досвіду класової боротьби пролетаріату, відстоювання інтересів і провідної ролі у рев. змінах роб. класу; 3) викриття суперечностей капіталіст. ладу, налагодження зв’язків роб. орг-цій різних країн; створення Союзу комуністів і проекту його програми «йринципи комунізму»; 4) розробка воєнних і природозн. проблем, учення про закони і категорії діалектики; пріоритетне викладення основ істор. матеріалізму; завершення (зокрема «Капіталу») і видання ряду праць К. Марк-са; 5) обгрунтування власної позиції щодо походження д-ви і права, поглядів на д-ву як відчужений від сусп-ва феномен для насильн. реалізації пролетаріатом своїх ідей, своєї демократії, після чого д-ва перестане існувати; 6) формулювання осн. питання філософії: «Що первинне—мислення чи буття»; 7) спрямування перших кроків ІІ Ін-тернаціоналу; 8) розвиток концептуальних проблем заг. міжнар. становища тощо. Наприкінці 80-х—у 1-й пол. 90-х рр. 19 ст. Е. почав виявляти активність щодо деякої модернізації марксист. школи. Він особисто зустрічався з М. І. Зібером, С. А. Подолинським, І. Ф. Фесенком та ін. укр. мислителями, високо оцінював укр. визв. рух. У 2-й пол. 19—на поч. 20 ст. найвідомішими в Україні працями Е. стали «Маніфест Комуністичної партії» та «Анти-Дюринг«, особливо після їх перекладу укр. мовою М. І. Зі-бером, Лесею Українкою та І. Я. Франком. Пізніше в Україні були видані укр. мовою майже всі осн. твори Е.

 

Тв.: Маркс К. і Енгельс Ф. Тв., т. 1–50. К., 1968–85.

 

Літ.:  Фридрих щнгельс. М., 1977; Франко І. Що таке поступ? В кн.: Франко І. Повне зібр. тв., т. 45. К., 1986; Мироненко О. М. Права і свободи людини у політ. і правових вченнях мислителів Німеччини. К., 1995; Мироненко О. М. Маркс, Енгельс і марксизм. В кн.: Світова та вітчизн. етнодержавницька думка. К., 1997.

 

О. М. Мироненко.

 

ЕПІКТЕТ (Epіctetus; бл. 50, Гієраполь, Фрігія—бл. <metricconverter productid="138, м" w:st="on">138, м</metricconverter>. Нікополь, Епір)—рим. філософ-стоїк. Був рабом одного з охоронців імператора Нерона, згодом відпущений на волю. Слухав лекції рим. стоїків (Мусонія Руфа та ін.). Проповідував свої ідеї у прилюдних бесідах і дискусіях. Виступав проти рабства. Не бажаєш бути рабом, говорив Е., не терпи побіч себе рабства, якщо не можеш обходитися без послуг рабів, то й сам ти раб. Стосунки між людьми мають будуватися за принципом: чого не бажаєш собі—не бажай і іншим. Разом з тим спільна для всіх стоїків ідея невідворотності долі привела Е. до визнання політ. і правових порядків свого часу. Е. порівнював життя людини з театром, роллю актора, підкреслюючи, що свою роль треба виконати добре. Він твердив, що стоїк має дозволяти бити себе, наче віслюка, але навіть під час биття він має любити тих, хто його б’є. Ці та ін. ідеї Е. і стоїків загалом справили вплив на ідеї раннього християнства, особливо за часів його виникнення. Бесіди Е. записав його учень Флавій Арріан.

 

Тв.: Беседы щпиктета. «Вестник древней истории», 1975, № 2–4; 1976, № 2.

 

Літ.: История философии, т. <metricconverter productid="1. М" w:st="on">1. М</metricconverter>., 1941; История полит. и правовых учений. Древний мир. М., 1985.

 

Н. С. Прозорова.

 

ЕПІКУР (WB\ i@LD@H; 342/41 до н. е., о.Са-мос—271/70 до н. е., Афіни)—давньогрец. філософ. Творець ориг. концепції етики, представник політ.-правової думки епохи занепаду рабовласн. ладу Давньої Греції і завоювання її полісів Македонією, а з серед. 2ст. до н. е.—Римом. Осн. праця Е. «Про природу» (у 37 книгах) та ін. твори збереглися в уривках. До нас дійшли також кілька його листів і афоризмів. У 307–306 до н. е. Е. заснував в Афінах школу—т. з. Сад Епікура.

 

Е. матеріалістично пояснював створення і розвиток природи—за її особливими законами, без втручання богів. Цей підхід він поширював і на сусп-во, діяльність людини, але писав про це алегорично у вигляді заперечення уявлень юрби про богів, визнання глупотою «просити у богів те, що людина спроможна сама собі добути». Основа етики Е.—принцип отримання людиною від життя задоволення, що досягається звільненням від духовних тривог і гонитви за чуттєвими насолодами. Такі бажання, як жадоба влади й почестей, марні, бо вселяють у людину неспокій замість задоволення. Е. радить утримуватися від участі у громад. справах, бо в міру того як людина збільшує свою владу, вона примножує і кількість тих, хто заздрить їй і бажає скривдити її.

 

Справедливість, за Е., визначається угодою між людьми, які не повинні шкодити один одному. Необхідно жити так, аби не викликати гніву ін. людей. Він вважав, що особливе покликання законів—захистити «мудрих», а не піклуватися про «натовп». Закони, писав Е., видаються для того, аби «мудрим» не робити зла. Своєрідність ідей Е. про закони та демократію, його захист «мудрих», заклик до отримання насолоди від життя знайшли своє відображення у ряді ін. учень, а їх викривлення—у вульгарному епікуреїзмі.

 

Літ.: Sіnclaіre T. A. Hіstory of Greek polіtіcal Thought. London, 1953; Материалисты Древней Греции. М., 1955; Антология мировой философии, т. 1., ч. <metricconverter productid="1. М" w:st="on">1. М</metricconverter>., 1969; НерсесянцВ.С. Полит. учения Древней Греции. М., 1979; История полит. и правовых учений: Древний мир. М., 1985; Рассел Б. Історія зх. філософії. К., 1995.

 

Н. С. Прозорова.

 

ЕРАЗМ РОТТЕРДАМСЬКИЙ (Erasmus von Roterodamus), Дезидерій [Desіderіus; справж.—Герхард Герхардс; 28.Х 1466 (за ін. даними—1465, 1467, 1469), Роттердам—12.VІІ 1536, Базель]—нідерл. теолог, філолог і письменник, доктор теології з 1506. У 1495–99 вивчав теологію у йариз. ун-ті. Крім Нідерландів, жив у Франції, Англії, Італії; з 1513—переважно у Швейцарії (Базель). Осн. праці—сусп.-політ. і державно-правового спрямування: «йохвала Глупоті» (1509), «Виховання християнського володаря» (1516), «Скарга Миру, звідусіль гнаного і повсюдно топтаного» (1517), «Домашні бесіди» (1518), «Про свободу волі» (1524).

 

Вчення Е. Р. про д-ву і право можна назвати «антропологічним», оскільки в його основі—христ. гуманізм, найвищою цінністю якого є гідність людини як основа соціального і держ. життя. Людина в Е. Р. постає як «особа божественна», що природою і законом наділена свободою волі. Відтак д-ва є механізмом реалізації спільної волі індивідів. Звідси—високі вимоги до правителя, який має бути мудрим, аби правильно зрозуміти спільну волю, що виступає як справедливість, і вміти спрямувати цю волю в інтересах заг. блага. Якщо правитель не наділений високими моральними якостями, то його владу слід обмежити. Мета держ. управління полягає у захисті свободи. Особливу увагу Е.Р. приділяв способам досягнення держ. інтересу, вживаючи поняття «політична доброчинність», яка означає послідовне, поступове (з урахуванням об’єктивних можливостей і конкр. ситуації) наближення до мети.

 

Е. Р. визначав д-ву як складний організм, що характеризується єдністю окр. індивідів та цілісністю, і віддавав перевагу останній. Зак-во в д-ві має сприяти згладжуванню майн. і соціальної нерівності. Мислитель вважав, що значна частина злочинів здійснюється через повсюдне піднесення багатства і зневажання бідності. Він виступав за рівність перед законом і гуманне ставлення до соціальних низів. Закони розглядав як засіб не лише примусу, а й заохочення. Зазначені моральні принципи Е. Р. поширював і на зовн. політику, зокрема пропонував створити міжнар. арбітраж для розв’язання конфліктів та запобігання війнам.

 

Е. Р. гостро критикував негат. сторони феод. побуту та ідеології, підкреслював роль людини, її розуму й цілеспрямованої волі у процесі морального вдосконалення. Гуманіст. ідеї мислителя справили значний вплив на ідеологію Реформації та становлення бурж. відносин.

 

Тв.: Филос. произв. М., 1986; Похвала Глупоті. Домашні бесіди. К., 1993.

 

Літ.: Маркиш С. П. Знакомство с щразмом из Роттердама. М., 1971; Смирин М. М. О полит. концепции щразма Роттердамского. В кн.: Ежегодник герм. истории <metricconverter productid="1972. М" w:st="on">1972. М</metricconverter>., 1973; Смирин М.М. щразм Роттердамский и реформац. движение в Германии. М., 1978; щразм Роттердамский и его время. М., 1989.

 

В. Г. Воронкова, В. В. Бушанський.

 

ЕРЛІХ (Ehrlіch) Євген (14.ІХ 1862, Чернівці—2.V 1922, Відень)—австр. і укр. правознавець, соціолог, професор з 1896. Закін. 1886 Віден. ун-т, одержавши ступінь доктора права. Займався адвокатською практикою та наук. діяльністю; викладав у Віден. ун-ті: з 1894—приват-доцент, з 1896—екстраординарний професор, а з 1900—ординарний професор рим. права. З 1900 по 1918—у Чернів. ун-ті: декан юрид. ф-ту, ректор (з 1906). Один з організаторів т-ва з досліджень «живого права» в Чернівцях.

 

Заперечуючи юрид. позитивізм, що розглядав право лише як сукупність юрид. норм, прийнятих д-вою, Е. у праці «Основи соціології права» (1913) сформулював свій гол. теор. постулат: «Центр ваги розвитку права в наш час, як і раніше, знаходиться не в законодавстві, не в юриспруденції чи судочинстві, а в самому суспільстві». Дослідивши бл. 600 томів рішень нім., австр. і франц. судів, Е. дійшов висновку: щоб мати повну картину правової дійсності, судді недостатньо знати суть суд. справ, суд. вироків тощо. Юриспруденція, на думку Е., не повинна керуватися лише тим, що диктує закон, а має з’ясувати, що відбувається насправді, особливо у випадках, прямо не передбачених законом, котрі допускають можливість застосування аналогії. Призначення юриспруденції—пошуки «живого права» у взаєминах індивідів, людських спільнот, об’єднань тощо.

 

Ідеї Е. отримали назву концепції «вільного права», оскільки їх стрижневою ознакою був «вільний» підхід до права, що полягав, насамперед, у такій практиці, коли суддя міг вирішувати справу на власний розсуд.

 

За Е., «живе право» панує здебільшого не в кодексах законів, а в юрид. док-тах, зокрема в договорах, угодах, заповітах та ін. Учений провів емпіричні дослідження права народностей Буковини: методом опитування виявив, що там реально діє лише третина статей Австр. цивільного уложення. На основі цих досліджень Е. 1911 пропонує Спілці нім. суддів і 31-му з’їздові нім. юристів висловити думку щодо реформ судочинства та юрид. освіти з метою наближення їх до вимог сучасності. Проте радикальних рішень не було прийнято. Тому спроби Е. дати широке висвітлення конкр. правової дійсності залишилися суто емпіричним вивченням фактів.

 

Виступаючи в ролі першопрохідця і, певне, відчуваючи неповноту своїх наук. висновків, Е. писав, що праця, якій він присвятив усе своє життя і якій можна було б дати заг. назву «Теорія суддівського віднайдення права», є лише початком наук. обгрунтування юриспруденції.

 

Літ.: Марчук В. П. «Свободное право» в бурж. юриспруденции. К., 1977; Rehbіnder M. Dіe Begrhndung der Rechtssozіologіe durch Eugen Ehrlіch. Bepn, 1986; Ерліхівський збірник, в. 1. Чернівці, 1994; Марчук В. П. Соціол. теорії права в Німеччині. Історія і сучасність. Чернівці, 1998. В. П. Марчук, В. П. Скоткіна.

 

ЕСМЕН (Esmeіn) Жан йоль Іпполіт Емманюель (1.ІІ <metricconverter productid="1848, м" w:st="on">1848, м</metricconverter>.Туверак, деп. Шаранта—21. VІІ 1913, йариж)—франц. юрист, чл. франц. Академії моральних і політ. наук з 1904. Закін. 1872 ф-т права йариз. ун-ту, здобув ступінь доктора права за дис. «Злочин адюльтеру у Давньому Римі та закон Юлія». Протягом 1875–79 викладав крим. право та історію права на ф-ті права ун-ту м. Дуе. З 1879 працював на ф-ті права йариз. ун-ту: 1880–81 читав курс пром. права; 1881–88—заг. історію франц. права; з 1889—конст. право; від 1889—зав. кафедри історії права і конст. права. Водночас (з 1886) викладав курс з історії каноніч. права у йрактичній школі вищих студій (йариж).

 

Досліджував проблеми історії права, конст., канонічного права та ін. Його погляди вплинули на розвиток науки конст. та держ. права не тільки у Франції, а й в ін. країнах, зокрема знайшли відгук у правових дослідженнях в Україні (М.М.Ковалевський, М.І.Палієнко). Осн. праці: «Історія кримінального судочинства у Франції з XІІІ ст. до наших днів» (1881), «Дослідження контрактів у стародавньому французькому праві» (1883), «Нариси з історії канонічного права» (1891), «Елементарний курс французького права» (1892), «Елементи конституційного права» (1896), «Основи французького і порівняльного конституційного права» (1899).

 

Літ.: Ковалевскій М. щсменЭ. «В±стник Европы», 1913, № 11; Спекторскій Е. В. щсменЭ какЭ государствов±дЭ. «Юрид. В±стник», 1913, кн. 3; Weіss A. Notіce sur la vіe et les travaux de A. Esmeіn. «Seances et travaux de l’Academіe des scіences morales et polіtіques», 1917, № 87.

 

Ю. Я. Касяненко.

 

естурнелль де констан (Estournelles de Constant) Поль Анрі Бенжамен Баллюе д’ (22.ХІ <metricconverter productid="1852, м" w:st="on">1852, м</metricconverter>. Ла Флеш, деп. Сарт – 15.V 1924, Париж) – франц. політ. діяч, дипломат, барон. Онук Б. А. Констана де Ребека. Закінчив 1876 Школу сх. мов (Париж). З 1876 – на дип. службі: працював у франц. посольствах, з 1882 – заст. директора близькосх. бюро мзс Франції, з 1890 – франц. повірений у справах в Лондоні. В 1895–1904 – член палати депутатів, 1904–24 – сенатор (представляв радик. соціалістів). Був представником Франції на Гаазьких мирних конференціях 1899 і 1907. У 1903 утворив групу з депутатів і сенаторів Франції, метою якої була пропаганда ідеї міжнар. арбітражу. 1905 заснував у Парижі Асоціацію міжнар. примирення, що видавала журнал «Міжнародне примирення». З 1907 – член Пост. арбітражного суду в Гаазі. Вважав, що політ. суперечності європейців можуть бути подолані лише в Європ. Союзі. В 1918 разом з Л. В. О. Буржуа підготував проект утворення Ліги Націй. Автор праць: «Французька політика в Тунісі: протекторат та його джерела» (1891, премія Франц. академії), «Америка та її проблеми» (1913). Перекладав класичні грец. тексти, написав книгу про Давню Грецію, низку драм. творів.

 

Лауреат Нобелів. премії миру (1909) – за розробку і втілення ідей міжнар. арбітражу.

 

Тв.: Грядущая опасность. Европа и её соперники. О., 1896. Літ.: Д’Эстурнелль де Констан. В кн.: Лауреаты Нобелев. премии, т._1. М., 1992.        М. П. Зяблюк, С. В. Глухова.

 

 



 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign