Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

Д

ДАВИД (Davіd) Рене (12.І 1906, Париж— 26.V 1990, c.Ле Толоне, деп. Буш-дю-Рон)— франц. правознавець, доктор юриспруденції. До 1939 працював викладачем ун-ту в Греноблі, заст. ген. секретаря Міжнародного ін-ту з проблем уніфікації приват. права в Римі. Під час Другої світ. війни служив у франц. армії. Протягом 1945–70 очолював кафедру порівн. права в Париз. ун-ті, потім переїхав у м.Екс-ан-Прованс, працював у місц. ун-ті. Читав курси лекцій у Кембридж. (Великобританія), Колумб. (США), Мюнх. (ФРН), Тегеран. (Іран) та ін. ун-тах. Один із засновників Міжнародного ф-ту порівн. правознавства у Страсбурзі. Д.—почес. доктор багатьох ун-тів. 1976 був удостоєний премії Еразма Роттердамського, яка присуджується урядом Нідерландів діячам мист-ва і викладачам сусп. наук.

Д. досліджував проблеми міжнар. і порівн. права, вивчав різноманітні питання теорії та історії права. Він істотно збагатив правову науку глибоким обгрунтуванням напрямів порівн.-правових досліджень. Гол. метою порівн. аналізу Д. вважав розвиток взаєморозуміння між народами, створення досконалого режиму стосунків у міжнар. відносинах. Праці: монографії «Радянське право. Основні принципи радянського права» (1954), «Основні правові системи сучасності. Порівняльне право» (1964, видана багатьма мовами), «Основні правові системи сучасності» (1988, у співавт.), підручник «Порівняльне право» (1982) та ін.

Літ.: ТумановВ.А. Памяти франц. ученых-юристов. «Сов. гос-во и право«, 1991, № 1.        В. Ф. Смолянюк.

ДАВИДЕНКО Леонід Михайлович (4.VІ 1935, м.Кривий РігДніпроп. обл.)—укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1989, професор з 1991. Закін. 1963 юрид. ф-т Ростов. ун-ту. Працював у Донец. обл.: слідчим, ст. слідчим у системі прокуратури, ст. юрисконсультом Азовського мор. пароплавства; протягом 1969–77 був прокурором Орджонікідзевського р-ну (м. Маріуполь). Від 1977—у Харків. філіалі Ін-ту підвищення кваліфікації (ІПК) Прокуратури СРСР (тепер— ІПК Ген. прокуратури України): ст. викладач, заст. директора, з 1986—зав. кафедри організації праці та управління в органах прокуратури, з 1996—проректор з наук. роботи. Досліджує проблеми прокурор. нагляду, організації праці в правоохор. органах, кримінології. Осн. праці: «Роль прокурора у виявленні та усуненні причин і умов вчинення злочинів» (1992), «Місце прокуратури в системі державної влади України» (1995), «Організація роботи в органах прокуратури» (1996), «Порівняльний аналіз законодавства Украї-ни та інших країн СНД про прокуратуру», «Аналіз і оцінка особистих якостей прокурора (теоретичні і практичні аспекти)» (обидві—1998).  М.П.Зяблюк.

ДАВИДЯК Євген Васильович (1879, с. Гребенів, тепер Сколівського р-ну Львів. обл.—1961, Львів)—укр. правознавець і громад. діяч, доктор права з 1908, чл. НТШ з 1937. Закін. 1903 юрид. ф-т Львів. ун-ту. Працював у Львові пом. адвоката (1904–12), адвокатом (1912–14). З 1914 служив у австр. армії, з 1918—в Укр. галиц. армії. Протягом 1921–39 працював адвокатом у Львові. Одночасно (до 1925) викладав крим. процес у таємному укр. ун-ті, був його ост. ректором. Від 1939 (після входження Зх. України до складу УРСР) викладав у Львів. ун-ті. По війні (до 1958) працював доцентом кафедри крим. права і процесу цього ун-ту. Осн. праці: «Замітки до нового закона про поступовання карне» (1928), «Обов’язкова оборона в радянському кримінальному процесі» (1949).

Літ.: Юрид. наука і освіта на Україні. К., 1992.

        В. С. Кульчицький.

ДАНЕВСЬКИЙ Всеволод Пійович [27.VІІІ (9.ІX) 1852, м. Ніжин, тепер Черніг. обл.—25.ІІІ (6.ІV) 1898, Харків]—укр. і рос. правознавець, доктор міжнар. права з 1882, професор з 1883. Син П. Н. Даневського. Закін. 1875 юрид. ф-т Моск. ун-ту із золотою медаллю за працю «Про права нейтральні». Був залишений на кафедрі міжнар. права ун-ту для підготовки до професор. звання. У 1876– 77—доброволець у рос.-тур. війні на Балканах. З 1878—приват-доцент кафедри міжнар. права Харків. ун-ту. 1879 захистив магістер. дис. «Історичний нарис нейтралітету та критика Паризької морської декларації 16 квітня 1856р.» і був затверджений доцентом тієї ж кафедри. З 1880 перебував у закорд. наук. відрядженні. 1882 захистив у Київ. ун-ті докт. дис. «Системи політичної рівноваги і легітимізму та засада національності в їхньому взаємному зв’язку». З 1883 Д.—екстраординарний, з 1884—ординарний професор кафедри міжнар. права, а з 1893—ординарний професор кафедри крим. права і судочинства Харків. ун-ту. У 80-і рр. був співробітником Ін-ту міжнар. права у м.Генті (Бельгія). Брав участь у роботі Моск. та Санкт-Петерб. юридичних товариств.

Теор. погляди на міжнар. право Д. виклав у працях: «Про кодифікацію міжнародного права» (1878), «Принципи міжнародного права» (1879), «Основи міжнародного права, його принципи та мета» (1880), «Прогрес у міжнародних відносинах» (1890) і особливо докладно у «Посібнику до вивчення історії та системи міжнародного права» (1892), а також у спец. працях «Про каперство і морську війну» (1878), «Про конгреси та конференції» (1884) тощо. Д. дотримувався прогрес. поглядів на розвиток міжнар. права, був одним з перших учених, хто висунув і розвинув учення про принципи «правового спіл-кування» і «світового правового порядку».

Опублікував також ряд праць з практ. юриспруденції, крим. права, судоустрою і судочинства: «Критичні зауваження на проект нового російського кримінального уложення» (1888), «Особлива частина кримінального права» (1894), «Наше попереднє слідство, його недоліки і реформа», «Підготовчі до суду розпорядження» (обидві—1895) та ін. Відстоював гуманіст. ідеї у крим. праві, закликав бачити у злочинцеві людину, здатну виправитися. Часто безоплатно виступав у суді захисником підсудних. Був прихильником запровадження у крим. процесі засад змагальності і рівноправності сторін.

Літ.: Викторскій С. ПрофессорЭ В. П. Даневскій. «Рус. мысль», 1898, кн. 5; Юрид. ф-тЭ Харьков. ун-та за первыя сто льтЭ его существования (1805–1905). Х., 1908; Грабарь В. щ. Мат-лы к истории л-ры междунар. права в России (1647–1917). М., 1958.      Ю. Я. Касяненко.

ДАНЕВСЬКИЙ Пій Никодимович [5(17).V 1820, c.Мойсійки Радомишльського пов. Київ. губ.—19.ІV (1.V) 1892, містечко Сенча, тепер село Лохвицького р-ну Полт. обл.]—рос. і укр. правознавець, суд. діяч. Закін. 1843 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Протягом 1843–53 працював у Ніжин. ліцеї кн. Безбородька: викладач, а потім професор кафедри цив. законів та законів держ. благоустрою. У серпні 1853 запрошений до Петербурга на посаду експедитора Держ. канцелярії. З 1859—пом. статс-секретаря деп. законів Держ. ради. З 1862 служив ст. чиновником у 2-му (кодифікаційному) відділенні Власної його імператорської величності канцелярії. З 1865 працював у м-ві юстиції. З1868—голова деп. Одес. суд. палати. Від 1870—сенатор цив. касац. департаменту Урядуючого сенату, таєм. радник. Д. брав участь у підготовці багатьох законод. актів, зокрема проекту «Положень про селян, що виходять з кріпосної залежності« (1861). Був членом Комісії по складанню проектів законоположень, що діяла при Держ. канцелярії.

Автор праць: «Про викуп родового майна», «Історія межового законодавства в Росії», «Про джерела місцевих законів деяких губерній і областей Росії» (1857), «Історія утворення Державної ради в Росії» (1859). Редактор 1-го і 2-го томів Зводу законів Російської імперії (з 1862).

Літ.: Гербель Н. С. П. Н. Даневскій. В кн.: Гимназія высшихЭ наукЭ и Лицей кн. Безбородко. СПб., 1881; «Новое время», 1892, № 5820; Гос. канцелярия (1810– 1910). СПб., 1910.       Ю. Я. Касяненко.

ДАНИЛО ЗАТОЧНИК—давньорус. письменник 12–13 ст. Ймовірний автор послання до князя Ярослава Володимировича (вірогідно, Юрія Долгорукого), відомого в л-рі як «Слово» Д.З. (12 ст.), і близького до нього за текстом «Моленія» («Посланія») Д.З. (12–13 ст.), що є переробкою «Слова». «Моленіє»—це звернення до Ярослава Всеволодовича, князя Переяславського і Володимирського. І «Слово», і «Молєніє», припускають дослідники, походять від ранішого тексту. Збереглося 19 списків 15–17 ст. двох осн. редакцій (12 і 13 ст.) пам’яток. Вважається, що в центрі «Слова» лежить справжня подія, а його автор належав до княжої дружини та був засланий за якусь провину на береги оз. Лача Новгородської землі. Про Д.З.—особу, дійсно ув’язнену на згаданому озері, повідомляє і літописець 14 ст. (Симеонівський літопис). «Слово» цікаве своєю світськістю, яскраво виявленою автор. індивідуальністю і художністю, чим близьке до «Слова о полку Ігоревім», «Слова о погибелі Руської землі» та ін. пам’яток.

Центр. політ. думкою твору є ідея спільної княжої влади, а його художнім стрижнем—образ великого князя. Він явно ідеалізований у традиціях, розроблених давньорус. політ. л-рою. Князь привабливий зовні, він милостивий. Управління князя міцне і справедливе. Він виступає як верх. глава в д-ві. Якщо його влада організована погано, то і в країні немає порядку та управління, через що і сильна д-ва може загинути. Отже, важливе не тільки верховенство князя, а й добре організоване управління.

Д. З. послідовно проводить думку про те, що князеві необхідно мати при собі «думців» і в своїй діяльності спиратися на їх поради. Князь повинен мати добре військо, щоб не допустити завоювання власної країни. Однак мирна орієнтація Д.З. не викликає сумніву. Він надає перевагу мудрій політиці, а не силі у розв’язанні зовнішньополіт. проблем.

Боярське свавілля автором засуджується, оскільки воно незаконне, несправедливе і породжує у д-ві безладдя. Д. З. їдко висміює бояр. знать і монастир. духівництво.

Твір Д. З. був дуже популярним серед давньорус. читачів, протягом віків його переписували, переробляли й доповнювали.

Тв.: Слово Данила Заточника, писане до князя свого Ярослава Володимировича. В кн.: Антологія укр. поезії, т. 1. К., 1984.

Літ.: Щурат В. Слово Данила Заточника. ЗНТШ, 1896, т. 9; Боровський Я. Є. Про авторство «Слова» Данила Заточника. «Укр. літературознавство», 1969, в. 6.

ДАНИЛО РОМАНОВИЧ ГАЛИЦЬКИЙ (1201–1264, м. Холм)—князь Галицько-Волинського князівства з 1205 (з перервами), король з 1254, син кн. Романа Мстиславича й Анни—дочки кн. Рюрика Ростиславича. Після загибелі батька перебував під опікою матері. Через запрошення галиц. боярами новгор.-сівер. князів Володимира, Романа і Святослава Ігоревичів 1206 вивезений матір’ю до Володимира-Волинського, згодом—до Кракова, потім—доУгорщини. Запідтримкиугор. короля Андрія ІІ в 1211– 12 займав галиц. стіл, однак змушений був повернутися до Угорщини. За допомогою матері домігся від краків. князя Лєшка ІІ, який захопив Волинь, поступки на свою користь міст Тихомеля та Перемишля. Згодом звільнив від польс. військ м. Берестя та Забужжя з містами Угровськ, Верещин, Стовп’я та ін. 1219 одружився на Анні—доньці кн. Мстислава Мстиславича Удатного, який з 1209 по 1219 був новгород. князем, а в 1219–28 посідав галицький стіл. У 1223 брав участь у битві з монголо-татарами на р.Калка. До 1227 утвердився на Волині і розпочав боротьбу за повернення собі Галичини. 1230 звільнив Галич від угор. владарювання, однак 1232 знову втратив Галич, Белз і червенські міста, захоплені угорцями. 1237 звільнив м. Доро-гичин, пожалуваний кн. мазовецьким Конрадом загонові рицарів Тевтонського ордену. Уклавши мир з Конрадом, 1238 утвердився у Галичі; передав Володимир-Волин-ський братові Васильку, посадив у Києві намісника Дмитра. Відновив держ. управління і господарство, відбудував міста, зруй-новані навалою хана Батия 1240–41. Підпорядкував княжій владі всі єпископські кафедри Пд.-Зх. Русі, здійснив військ. реформи. 1241 переніс резиденцію до м. Хол-ма. 1245 розгромив під м. Ярославом військо черніг. кн. Ростислава Михайловича та його угор. і польс. союзників. Того ж року їздив до ставки Батия, визнавши свою залежність від Золотої Орди. Наприкінці 1240-х рр. уклав мир з вел. кн. литовським Міндовгом, одержав Чорну Русь і, очевидно, третину Судавії (землі ятвягів). 1252 брав участь у боротьбі за спадщину австр. герцога Фрідріха ІІ Бабенберга. За підтримки «служилих», переважно дрібних і серед. землевласників, придушував антикнязівську опозицію бояр, розгромив їхні опорні пункти в галиц. Пониззі та «болохівські городи» (у зв’язку з тим, що суміжна з Галиц.-Волин. князівством Болохівська земля, визнавши зверхність Золотої Орди, стала, по суті, форпостом останньої), повернув Перемишль. З метою залучення європ. держав до боротьби з монголами прийняв 1254 від папської курії королів. титул. Коронувався у м.Дорогичині.

1254–55 успішно боровся проти орди хана Куремси, однак 1259 не зміг протистояти ханові Бурундаю, який зажадав зруйнувати укріплення міст Галиц.-Волин. князівства. Діяльність Д.Р.Г. висвітлено в Галицько-Волинському літописі.

Літ.: Дашкевич Н. П. Княженіе Даніила Галицкаго по рус. и иностр. изв(стіямЭ. К., 1873; Котляр М. Ф. Данило Галицький. К., 1979; Крип’якевич І. П. Галиц.-Волин. князівство. К., 1984; Грушевський М. Історія України-Руси, т. 3. К., 1993.      О. В. Скрипнюк.

ДАНИЛОВИЧ Гнат (Ігнатій) Миколайович [30.VІІ (10.VІІІ) 1787, с. Гриневичі Бєльського пов., тепер Підляського воєводства, Польща—30.VІ (12.VІІ) 1843, Грефенберг, Австрія]—укр., польс. і лит. правознавець, чл. багатьох наук. товариств. Закін. 1811 юрид. ф-т Віленського ун-ту. 1812 здобув ступінь магістра прав. Викладав у Вілен. (1814–24) і Харків. (1825–30) ун-тах рос. і провінц. право. З 1830 працював під кер. М.М.Сперанського у 2-му відділенні імп. канцелярії, де виконував обов’язки редактора законопроекту «Звід провінційних законів для західних губерній, приєднаних від Польщі» (не був прийнятий). 1835 посів кафедру крим. законів і став (до 1836) першим деканом юрид. ф-ту у новоств. Київ. ун-ті св. Володимира. Після заворушень польс. студентів 1839 і тимчас. закриття ун-ту разом з ін. професорами польс. походження Д. переведено до Моск. ун-ту, де він очолював (до відставки у 1842) кафедру законів благоустрою і благочиння. Помер в Австрії під час перебування на лікуванні.

Осн. наук. інтереси Д. стосувалися історії і тогочас. стану права зх. губерній Росії, зокрема лит.-руського права. Дотримувався дем. поглядів, протестував проти кріпацтва, пропагував ідею слов’ян. єдності. Обстоював необхідність вивчення права Великого князівства Литовського для з’ясування заг. закономірностей розвитку руського права, був предтечею наук. школи західноруського права, яка досліджувала, зокрема, своєрідність держ.-правового укладу на укр. і білорус. землях.

Праці (рос. і польс. мовами): «Бібліографіч-ний опис усіх відомих рукописів і друкованих примірників Литовського статуту» (1823), «Судебник Казимира ІV» (1826), «Літопис Литви і Хроніка Руська» (1824–27), «Про хід кримінального законознавства взагалі і насамперед у Німеччині» (1837), «Огляд історичних відомостей про складання зводу законів західних губерній» (1837, 1910), «Погляд на Литовське законодавство і Литовські статути» (1841), «Скарбниця актів папських, цісарських, королівських, князівських, народних ухвал, постанов різних влад та урядів, що можуть допомогти критичному з’ясуванню історії Литви, Русі Литовської і близьких їм земель» (опубл. 1961–63) та ін.

Літ.: Владимирский-Буданов М. Ф. И. М. Данилович. В кн.: Биогр. словарь профессоров и преподавателей имп. Ун-та св. Владимира. К., 1884; ЧеркасЭ А. Данилович Игнатій Николаевич. В кн.: Рус. біогр. словарь, [т. 6]. СПб., 1905.       І. Б. Усенко, Т. І. Бондарук.

ДАНТЕ (Данте Аліг’єрі; Dante Alіghіerі; 30.V 1265, Флоренція—14.ІХ 1321, Равенна)—італ. мислитель і поет. Ймовірно, навч. у школі правознавства (Болонья). Брав активну участь у громад.-політ. житті, був одним із семи пріорів, тобто входив до уряду Флоренції. Як противник рим. папи 1302 зазнав переслідувань, змушений був покинути країну. Д. було заочно винесено вирок і спочатку у вигляді штрафу в 5000 малих флоринів, а потім засуджено до спа-лення. 1315 флорент. уряд оголосив амністію вигнанцям і емігрантам. Д. відмовився пройти принизливу процедуру покаяння і зречення своїх поглядів. Його було вдруге засуджено до страти. Цього разу до смерті засуджувалися і сини Д. За життя мислителя вирок не було скасовано.

У наук. трактатах «Бенкет» (1304–08), «Монархія» (1313), поемі «Комедія» (1307– 21, відома під назвою «Божественна комедія») Д. не лише відобразив духовне життя свого часу, а й відтворив широку панораму держ.-правової системи Європи. Він розкрив суть внутр. політики та зовнішньополіт. заходів феод. правителів, взаємовідносини центр. держ. влади і місц. феод. знаті, городян, стосунки правлячих кіл та опозиції. Д. глибоко проаналізував процес формування і розвитку феод. монархій зі становим представництвом у різних країнах континенту, вказавши на їх суттєві відмінності і специфіку.

Своє бачення деяких істор.-правових проблем Д. виклав у концепції «ідеальної світової монархії». Д. вказував, що гол. призначення людини як соціальної та політ. істоти—розумна, корисна діяльність. Це—гол. мета й людства в цілому. Проте ні індивід, ні сім’я, ні навіть д-ва не можуть забезпечити успішної реалізації цієї мети, оскільки чуттєві пристрасті, насамперед зажерливість, негативно впливають не лише на поведінку людей, а й на саму д-ву, функції справедливості і миру якої внаслідок цього деформуються найбільше. З погляду Д., силою, спроможною об’єднати сусп-во і д-ву, є монарх, влада якого грунтується виключно на праві й моралі. Монархія, за Д., має бути неодмінно світовою. Отже, саме у «світовій монархії» люди можуть стати справжньою метою державотворення, відчути, що не вони створені для правителя, а правитель для них, що закон встановлюється для громад. порядку, а не громад. порядок для закону; можуть зрозуміти, що світовий монарх—це гарант заг. добробуту, що мета його діяльності—вічний мир і справедливість.

Політ. структуру «світової імперії», яка, проте, не має нічого спільного з абсолютизмом, Д. вбачав у рівноправному союзі незалеж. міст і держав, де діє загальний для всієї д-ви закон, передбачаючи водночас принцип автономності і зберігаючи місц. звичаї. Будучи верх. охоронцем законності, монарх позбавлений приват. і парт. спонукань, користолюбства, його могутність спи-рається на право. Він встановлюватиме закони про шлюб, військ. справу та ін. Освічений правитель повинен постійно радитися з філософами, що є запорукою правильності прийняття рішень. Водночас, вказуючи на духовну кризу в сусп-ві, Д. наголошував, що на зміну філософам має прийти Пост-суддя світу і людства, рівний у своїй істор. місії імператорам і папам.

Д. виступав за чітке розмежування духовної та світської влади, відзначав роль права, зокрема римського, в історії сусп-ва. Якщо закон і влада вживаються не для заг. користі, то вони, вважав Д., втрачають свій правовий характер, оскільки спотворюється сама природа закону.

Тв.: Малые произведения. М., 1968; Божественна комедія. К., 1976.

Літ.: Баткин Л. М. Данте и его время. Поэт и политика. М., 1965; Мороз М. О. Данте Алігієрі в Укр. РСР. Бібліогр. покажчик. Л., 1970; Франко І. Данте Алігієрі. Характеристика серед. віків. Життя поета і вибір із його поезії. В кн.: Франко І. Зібр. тв., т. 12. К., 1978; Наумов Е. П. Сословные монархии средневековой Европы и полит. концепции Данте. В кн.: Дантовские чтения. 1979. М., 1979; Доброхотов А. Л. Данте Алигьери. Мыслители прошлого. М., 1990.   М. І. Данількевич.

ДАНЧЕНКО Микола Іванович (3.ІІІ 1923, м.Красноград, тепер Харків. обл.—14.І 1993, Київ)—укр. правознавець, канд. юрид. наук з 1969. Навч. 1940–41 у Дніпроп. ін-ті інженерів залізнич. транспорту. Під час Вел. Вітчизн. війни 1941–45 був курсантом Дніпроп. арт. уч-ща, воював на фронті. Після демобілізації навч. 1946–48 у Київ. юрид. школі, а 1949–54—у Київ. філіалі Всесоюз. юрид. заочного ін-ту. З 1948—нар. суддя Шевченківського р-ну м. Києва. Протягом 1952–71—член ВС УРСР. З липня 1971—ст. наук. співробітник Ін-ту д-ви і права АН УРСР. Досліджував правові проблеми матеріальної відповідальності робітників і службовців, труд. дисципліни, охорони праці і здоров’я жінок, використання труд. ресурсів, правового становища громад. орг-цій тощо. Осн. праці: «Правове регулювання матеріальної відповідальності робітників і службовців за шкоду, заподіяну ними підприємствам, організаціям та установам« (1969), «Дисципліна праці» (1983), «Правова охорона праці жінок в СРСР» (1985), «Гро-мадські організації і соціалістичне самоврядування народу» (1988). Ю. Я. Касяненко.

ДАНЬШИН Іван Миколайович (4.Х 1923, с.Стариця, тепер Вовчанського р-ну Харків. обл.)—укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1977, професор з 1978, чл.-кор. АПНУ з 1992, засл. працівник нар. освіти України з 1990. Закін. 1949 Харків. юрид. ін-т. До 1960 працював адвокатом Полт. обл. колегії адвокатів, юрисконсультом в органах місц. влади м. Хар-кова, пом. голови Харків. міськвиконкому. З 1961—у Харків. юрид. ін-ті (тепер Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого): проректор з наук. роботи (1968–73), зав. кафедри кримінології та випр.-труд. права (1973–96), з 1996—професор цієї кафедри. Досліджує проблеми кримінології і крим. права. Осн. праці: «Відповідальність за хуліганство у кримінальному праві» (1971), «Основні питання кримінально-правової охорони громадського порядку» (1973), «За злочин—кара» (1975), «Злочинність: поняття і загальна характеристика, причини та умови» (1988), «Вступ до кримінологічної науки» (1998).      В. Я. Тацій.

ДАЦЮК Владислав Володимирович (1.І 1937, с. Добрин Ізяславського р-ну Хмельн. обл.)—укр. юрист, дійсний держ. радник юстиції. Закін. 1962 Харків. юрид. ін-т. Працював в органах прокуратури Закарп. і Хмельн. областей: слідчий, пом. прокурора, прокурор району і міста. Був прокурором Хмельн. (1980– 87), Черніг. (1987–88) та Одес. (1988–92) областей. 1992 призначений заступником Ген. прокурора України. У 1993–95—Ген. прокурорУкраїни. Протягом 1995–96—заст. голови Коорд. к-ту по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю; 1996–98—заст. Південноукраїнського трансп. прокурора.

        Г. О. Мурашин.

ДЕГАЙ Павло Іванович (1792, за деякими даними, Херсон. губ.—28.ХІІ 1849, Петербург)—укр. і рос. правознавець, держ. діяч. Закін. 1813 відділення моральних і політ. наук Харків. ун-ту. Захистив докт. дис. з рим. права «De prosperіtate cіvіtatas ex frequentіa classіs cіvіum technіcae auguranda». 1814 переїхав до Петербурга. Служив у м-ві юстиції. З 1820—чиновник для особливих доручень при моск. ген.-губернаторові. З 1822—голова 2-го деп. Моск. палати цив. суду, з 1828 знову в Петербурзі: обер-прокурор 7-го деп. сенату, а з 3.Х 1831—директор деп. м-ва юстиції. З 1834—таєм. радник, з 1839—статс-секретар другого відділення Власної його імператорської величності канцелярії, де займався підготовкою проекту Уложення про покарання кримінальні та виправні. У 1841–42 був членом комітету по укладанню правил про межування. З 1842—сенатор межового деп. сенату. Водночас викладав в уч-щі правознавства (Петербург). Послідовник філос. школи в праві.

Автор праць з різних питань права: «Посіб-ники і правила вивчення російських законів, або матеріали до енциклопедії, методології та історії літератури російського права» (1831), «Погляд на сучасний стан кримінального законодавства в Європі» (1845), «Погляд на сучасний стан кримінального судочинства» (1847), «Іпотекарні системи та їх вплив на фінанси і на державний добробут у цілому» (1849) та ін.

Літ.: Багалей Д. И. Опыт истории Харьков. ун-та, т. 1. Х., 1893; Юрид. ф-тЭ Харьков. ун-та за первыя сто лЭтЭ его существованія (1805–1905). X., 1908.

Ю. Я. Касяненко.

ДЕЛЬ ВЕККІО (Del Vecсhіo) Джорджо (26.VІІІ 1878, Болонья—28.ХІ 1970, Генуя)—італ. філософ права, доктор права з 1900, професор. Навч. (1895–1900) на юрид. ф-тах Болон. та Генуез. ун-тів. До 1903 займався наук. працею в галузі філософії права у Рим. та Берл. ун-тах. Протягом 1903–20 викладав філософію права в ун-тах Феррари, Сассарі, Мессіни і Болоньї. З 1920 очолював кафедру філософії права юрид. ф-ту Рим. ун-ту. У 1924– 25—декан ф-ту політ. наук, у 1925–27—ректор Рим. ун-ту, у 1930– 50—декан юрид. ф-ту, у 1950–55—засновник і перший директор Ін-ту філософії права, створеного при цьому ун-ті. Д. В. своїми вчителями вважав Дж. Віко та І. Канта. Учений стверджував ідею природ. права на противагу юрид. позитивізму, розвивав правовий ідеалізм, етичні принципи справедливості, рівності, істинності та ін.

Автор багатьох наук. праць («Правове почуття», 1902; «Право і людська особистість в історії філософської та правової думки», 1904; «Філософські припущення поняття права», 1905; «Правоуявлення», 1906; «Про ідею науки порівняльного загального права», 1908; «Про позитивність як ознаку права», 1911; «Про загальні принципи права», 1921; «Співтовариство Націй з погляду філософії міжнародного права», 1931; «Криза науки права», 1934; «Нариси про державу», 1936; «Історія філософії права», 1950, «Істина в моралі і праві», 1954; «Внески в історію філософської і правової думки», 1963, та ін.). Його «Лекції з філософії права» (1930, 13 перевидань) вважаються класич. працею.

Літ.: Orecchіa R. Bіblіografіa dі Del Vecchіo. Napolі, 1949; Vіdal E. La fіlosofіa gіurіdіca dі G. Del Vecchіo. Mіlano, 1951.       Ю. Я. Касяненко.

ДЕМЧЕНКО Василь Григорович [5 (17).ІІІ 1831, с. Деньги, тепер Золотоніського р-ну Черкас. обл.—9(22).V 1914, Київ]—укр. правознавець, доктор права, професор з 1877. Закін. 1855 юрид. ф-т Київ. ун-ту. В 1856–57 служив у межевому департаменті урядуючого Сенату. З 1857—викладач Київ. ун-ту. 1859 захистив магістер. дис. «Історичне дослідження про свідчення свідків по руському праву до Петра Великого», потім два роки стажувався за кордоном (Австрія, Німеччина). 1861 призначений ад’юнктом, а 1877 (після захисту докт. дис. «Сутність спадщини і виклик до спадкування по російському праву»)—ординарним професором каф. цив. і межових законів. У 1863–64 та в 1866–79 був суддею університ. суду; протягом 1870–79—секретар, а в 1879–85 декан юрид. ф-ту. Учасник Першого з’їзду рос. юристів (Москва, 1875). Один із засн. Київського юридичного товариства, очолював його (1877–79, 1884–1909, з 1909—почес. голова). Автор кн. «Універсальне і партикулярне спадкування як необхідний наслідок однакового чи неоднакового спадкового присвоєння майна» (1875). За редакцією Д. вийшли «Протоколи Київського юридичного товариства» (1877–79).

Літ.: Биогр. словарь профессоров и преподавателей имп. Ун-та св. Владимира. К., 1884.        Т. І. Бондарук.

ДЕМЧЕНКО Григорій Васильович [2(14).ІІІ 1869, Київ—1958]—укр. правознавець, доктор права, професор. Закін. 1892 юрид. ф-т Київ. ун-ту з дипломом 1-го ступеня. За твір «Кримінальне право Литовського Статуту» 1892 одержав золоту медаль і був залишений при ун-ті як професор. стипендіат по кафедрі історії руського права. З 1896—магістр крим. права, з 1897—в. о. доцента кафедри крим. судочинства Варш. ун-ту. Після відрядження за кордон (1902–03) і захисту в Харків. ун-ті докт. дис. призначений екстраординарним професором кафедри крим. права Варш. ун-ту. 1907 переведений до Київ. ун-ту на кафедру енци-клопедії права, а згодом—крим. права. З 1910—голова Київського юридичного товариства, редактор наук. зб. «Праці Київського юридичного товариства». Після Жовт. революції у Росії 1917 емігрував до Югославії, де продовжував активну наук.-виклад. діяльність на юрид. ф-ті Бєлгр. ун-ту в м. Су-ботиця. Викладав енциклопедію права і крим. право, обирався деканом ф-ту. Д. був пост. співробітником бєлгр. журналу «Архів правових і суспільних наук», членом Союзу рос. юристів Югославії. Наук. спадщина Д. стосується питань історії права (зокрема, західноруського) та крим. права. Найвагоміші праці: «Покарання за Литовським Статутом« (1896) і «Судовий прецедент» (1903).

Літ.: Рус. эмиграция в Югославии. М., 1996.

Т. І. Бондарук.

ДЕНИСОВ Володимир Наумович (25.ХІІ 1937, Київ)—укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1981, професор з 1989, чл.-кор. АПНУ з 1996, академік УАПН з 1994, з. д. н. і т. України з 1999. Закін. 1961 юрид. ф-т Київ. ун-ту. З 1962—наук. співробітник-консультант наук.-орг. відділу Президії АН УРСР. З 1964—в Інституті держави і права імені В. М. Корецького НАН України: аспірант, мол. наук. співробітник, вч. секретар, ст. наук. співробітник, а з 1984—зав. відділу міжнар. права. Водночас (із 1989) викладає міжнар. право в Ін-ті міжнар. відносин Київ. ун-ту. Д. є учнем академіка В. М. Корецького. Очолюваний ним відділ—провідний наук. осередок міжнар.-правових досліджень в Україні. Д. був членом делегації України на кількох сесіях Дип. конференції з розвитку міжнар. гуманіт. права, що застосовується у період збройних конфліктів (Женева: 1974, 1975, 1977). У 1975–76 займався досл. роботою у Центрі прав людини ООН (Женева) й у Школі сх. та афр. досліджень Лонд. ун-ту. У 1978 брав участь у семінарі ООН з питань нац. та місц. установ, що займаються правами людини (Женева).

Осн. праці: «До критики буржуазних концепцій порівняльного правознавства» (1974), «Системи права країн, що розвиваються» (1979; 1984 вид. у Німеччині), «Повага прав людини у період збройних конфліктів» (1987), «Правові проблеми роззброєння в ракетно-ядерну еру», «Гуго Гроцій про світовий порядок та сучасність» (обидві—1990), «Розвиток теорії і практики взаємодії міжнародного права і внутрішнього права» (1992), «Проблеми створення публічного порядку у зовнішній діяльності України» (1995), «Ко-лізійні питання застосування міжнародного права у внутрішньому праві» (1996), «Статус міжнародних договорів в Конституції України» (1997). За участю Д. видано такі праці, як: «“Вибрані твори” В. М. Корецького» (т. 1–2, 1989; голова редколегії та упорядник), «Злочини нацистів на Україні. 1941–1944. Збірник документів» (1989, відп. ред. та автор вступ. статті; англ. мовою), «Правова охорона культурних цінностей. Збірник міжнародних документів» (1997, упорядник). Співавтор підручника «Права людини» (1997).    В. П. Горбатенко.

ДЕРЖАВІН Гаврило Романович [3 (14).VІІ 1743, с. Кармачі або с. Сокури, тепер Лаїшевського р-ну, Татарстан, Рос. Федерація—8 (20).VІІ 1816, с. Званка Новгор. губ., пох. у Петербурзі; 1959 прах перенесено в Новгор. кремль]—рос. поет, держ. діяч, чл. Рос. академії з 1783. Навч. (1759–62) в Казан. гімназії. З 1762 служив у Преображенському полку; 1772 одержав перший офіцерський чин. 1768—секретар комісії з укладання нового Уложення. 1773 відряджений до Таємної слідчої комісії при А.І.Бібікові—командувачеві військ, що діяли проти повстання О. І. Пугачова. 1777 Д. одержав чин капітан-поручика, незабаром його перевели на цив. службу з чином колезького радника. Служив екзекутором 1-го департаменту Сенату, з 1780—в Експедиції про держ. доходи. В 1784—олонецький, у 1785–88—тамб. губернатор. Відкликаний до Москви через конфлікти з рязан. і тамб. намісником І. В. Гу-довичем. У 1791–93—статс-секретар імператриці Катерини ІІ, наглядав за законністю рішень Сенату. З 1793—сенатор, з 1794—президент Комерц-колегії. 1800 призначений у Комісію законів, виконував окр. доручення імператора Павла І. З кін. 1800—знову президент Комерц-колегії. Після вбивства Павла І вимагав розслідування обставин його смерті. 1801 звільнений з усіх посад. У 1802–03 був першим міністром юсти-ції Рос. імперії.

Вийшовши у відставку (1803), займався виключно поезією. У ряді поет. творів Д. виступав за справедливість і законність («Володарям та суддям», 1780; «Вельможа», 1798, та ін.).

Д. приїздив в Україну 1813 (Київ, Біла Церква, с. Велика Обухівка, тепер Миргородського р-ну Полт. обл. та ін.). Був обраний почес. чл. Харків. ун-ту.

Літ.: Иконников В. С. Гавриил Романович Державин в своей гос. и обществ. деятельности. Пг.—К., 1917; Ходасевич В. Державин. М., 1988.    О. І. Божко.

ДЕРКАЧ Леонід Васильович (19.VІІ 1939, Дніпропетровськ)—укр. держ. діяч, генерал-полковник з 1998. Закін. 1970 фіз.-тех. ф-т Дніпроп. ун-ту, 1973 Вищі курси підготовки операт. працівників КДБ СРСР (Київ). В органах держ. безпеки—з 1972: пройшов шлях від рядовогоспівробітника управління держбезпеки Дніпроп. області до заст. начальника цього ж управління. Був головою Держ. служби України з питань тех. захисту інформації (1992–94), першим заст. голови Служби безпеки України (1994–95), головою Держ. митного к-ту України (1995–98). У квітні 1998 призначений головою СБУ. О. П. Козинець.

ДЕСНИЦЬКИЙ Семен Юхимович [бл. 1740, м.Ніжин, тепер Черніг. обл.—26.VІ (7.VІІ) 1789, Москва]—укр. і рос. просвітитель і правознавець, доктор права з 1767, професор з 1768, член Рос. АН з 1783. Протягом 1759–66 навч. у Моск. ун-ті, був слухачем ун-тів у Петербурзі і Глазго (Великобританія). З 1767 працює у Моск. ун-ті: професор, з 1773—зав. кафедри рос. законознавства. Свої правові погляди Д. виклав у працях «Юридичні роздуми про початок і походження шлюбу» (1765), «Слово про прямий і найближчий засіб навчання юриспруденції», «Уявлення про заснування законодавчої, судової і каральної влади в Російській імперії» (обидві—1768), «Роздуми про речі священні, святі та прийняті у благочестя, з показом прав, якими вони у різних народів захищаються» (1772), «Юридичні роздуми про різні поняття, які мають народи щодо володіння майном у різних станах спільного життя» (1781) та ін.

Д. поділяв права людини у галузі «природної юриспруденції» на: 1) права природні, «які людина має для захисту свого тіла, честі, гідності і власності»; 2) права набуті, що «виникають у суспільстві від різного стану і звання людей» у сферах влади «законодавчої, судительної і каральної»; 3) права, що «виникають від різних і взаємних справ між обивателями»: «власність, право дозволене, спадкоємство, застава, особливі та інші персональні привілеї, контракт і подібне контрактові право»; 4) права, «що належать до благоустрою і добробуту, зручного утримання і безпеки обивателів.., до запобігання внутрішнім заворушенням і до захисту від ворожих нападів».

Д-ва, на думку мислителя, виникла з первісного стану на грунті суспільного договору. Він глибоко дослідив різні типи держав, у т.ч. росsqcmre абсолютну монархію. Д. подав до Комісії для створення проекту нового Уложення пропозиції щодо реформування влади з метою кращого захисту прав людини і гр-нина.

Слідом за С. Оріховським він одним з перших в укр. і рос. політико-правовій думці обгрунтував ідею поділу влади, відмінну від поглядів Дж. Локка, Ш. Монтеск’є та ін. зх. мислителів: законод. владу у Д. здійснює монарх разом із сенатом у кількості 600–800 багатих людей, обраних на 5 років; виконавчу очолює монарх; судову і каральну—сенат і суди. Причому судді у суд. установах—незмінні, а розгляд справ вони здійснюють прилюдно, за участю адвокатів і присяжних засідателів, які обираються з представників усіх верств населення. Д. належать також проекти щодо вдосконалення міського самоврядування, яке, на його думку, мало здійснюватись у Москві й Петербурзі колект. органом у складі 18 дворян і 55 купців, а в губ. містах—7 купців і 5 дворян, що обиралися б на 2 роки.

Д. різко висловлювався проти кріпосного права, був прихильником свободи совісті, рівності народів, виступав проти нац. гноблення. При цьому він виправдовував соціальну і станову нерівність у сусп-ві, ідеалізував багатство, розглядав його як свідчення високої честі, гідності і переваг людини. Віддаючи свої симпатії міщанам, купцям і фабрикантам, тобто молодій буржуазії Рос. імперії, Д. розумів свободу особи переважно як свободу екон. діяльності.

Тв.: [Твори]. В кн.: Избр. произв. рус. мыслителей второй пол. XVІІІ в., т. 1. М., 1952; [Твори]. В кн.: Юрид. произв. прогрессивных рус. мыслителей. Вторая пол. XVІІІ в. М., 1969.

Літ.: КоркуновЭ Н. М. С. Е. Десницкій первый рус. профессорЭ права. «Ж-л М-ва юстиции», 1894, № 2; Сыромятников Б. И. С. Е. Десницкий—основатель науки рус. права. «Изв. Академии наук СССР», 1945, № 3; Покровский С. А. Полит. и правовые взгляды С. Е. Десницкого. М., 1955; Грацианский П. С. Десницкий. М., 1978; Мироненко О. М. Проблема прав і свобод людини в укр. світській політ.-правовій ідеології доби феодалізму. К., 1995.   О. М. Мироненко.

ДЖЕНТІЛІ (Gentіlі) Альберіко (14.І 1552, м.Сан-Дженезіо—19.VІ 1608, м. Оксфорд, Англія)—італ. юрист. З його ім’ям пов’язане утворення у міжнар. праві доктрини позитивізму; поряд із англійцем Р. Зьочем, німцем В. Текстором та голландцем К.ванБейнкерсгуком належить до передвісників правового позитивізму. Закін. 1572 ун-т у м. Перуджі, здобув там ступінь доктора цив. права. Займався наук. діяльністю і юрид. практикою. 1579 Д. та його батько, будучи протестантами, змушені були втекти з Італії. «Священна інквізиція» заочно засудила їх на довічну каторгу з конфіскацією майна. Після тимчасового перебування в Австрії та Німеччині вони прибули до Лондона. Незабаром Д. почав викладати цив. (римське) право в Оксфорді.

Ім’я Д. швидко стало відомим після того, як 1584 англ. уряд звернувся до нього з проханням дати правову оцінку справи Мендози—ісп. посла в Англії. Мендоза був одним із заколотників, що намагалися вбити королеву Англії Єлизавету і звільнити із ув’язнення шотл. королеву Марію Стюарт. Д. дійшов висновку, що Мендоза захищений імунітетом посла і тому не підлягає англ. суду. Уряд зважив на аргументацію Д. і задовольнився висланням Мендози до Іспанії.

Ці події привернули увагу Д. до міжнар. права. Використовуючи свої дослідження у справі Мендози, він 1585 опубл. працю «De Legatіonіbus» («Про посольства»). 1586 їде до Німеччини з наміром оселитися там, але 1587 повертається до Англії. Його призначають професором цив. права Оксфорд. ун-ту. Предметом свого виступу на університ. презентації докт. ступенів 1588 Д. обрав тематику, що стосувалася права війни. Ця лекція стала основою для написання його гол. праці «Commentatіones de jure bellі» («Міркування про право війни»), оприлюдненої 1589. Згодом цю працю Д. розширив і 1598 її видано під назвою «De jure bellі, lіbrі tres» («Про право війни, три книги»).

Від 1600, поряд з викладац. працею в ун-ті, Д. займається юрид. практикою у Лондоні. 1605 зайняв посаду адвоката дип. місії Іспанії в Англії. У цей період Д. написав свою ост. працю «Hіspanіcal advocatіonіs» («Іспанський захист»), пов’язану з його діяльністю в ісп. місії (опубл. 1613).

Д. був першим, хто чітко відокремив міжнар. право від моралі й теології, розуміючи його як галузь юриспруденції. Дослідження Д. продемонстрували відхід від доктрини природного права як основоположної ідеї права народів (jus gentіum), що розвивалася до нього ісп. юристами. На цій підставі деякі дослідники (А. Герші) саме його вважали «батьком позитивістської школи міжнародного права» і навіть заперечували визнаний за Г. Гроцієм авторитет «батька міжнародного права». Звичайно, Д. справив великий вплив на Гроція. Осн. праця Д., на думку Т. Голланда, стала зразком і канвою для першої і третьої книг відомого Гроцієвого трактату «Три книги про право війни та миру». Д. збагатив свої праці використанням прикладів, запозичених з практики відносин між д-вами, та посиланнями на оцінки і факти свого часу. Він перший з дослідників віддав перевагу істор. підходові на відміну від абстрактних міркувань та силогістичного обгрунтування, поширених на той час серед дослідників міжнар. права.

Д. велику увагу приділяв дослідженню природи війни, її впливу на особу та власність, обстоював необхідність захисту у війні цив. населення—дітей, жінок, священиків. У центрі його наук. інтересів були і міжнар. договори, істор. та юрид. прецеденти, в яких він шукав засоби регулювання поведінки держав. Наук. доробок Д. полягає у тому, що він зробив перший і досить важливий крок до створення міжнар. права, хоч йому і не вдалося, як і Г. Гроцію, досягти теор., системних узагальнень його змісту.

Літ.: Hershley A. The Essentіals of Іnternatіonal Publіc Law and Оrganіzatіon. N. Y., 1927; Holland T. E. Lectures on Іnternatіonal Law. London, 1933; Nussbaum A. A Concіse Hіstory of the Law of Natіons. N. Y., 1947; Оппенгейм Л. Междунар. право, т. 1.—Полутом 1. М., 1948; SvarleіnO. An Іntroductіon to the Law of Natіons. N. Y., 1955; Lauterpacht H. Іnternatіonal Law, v. 2. London, 1975.

В. Н. Денисов.

ДЖЕФФЕРСОН (Jefferson) Томас (13.ІV 1743, маєток Шейдвелл, округ Олбемерл, шт. Віргінія—4.VІІ 1826, маєток Монтіселло, побл. м. Чарлоттезвілл, там же)—амер. юрист, філософ, дипломат, держ. діяч. Навч. (1760–62) у Коледжі Вільяма і Мері в м.Вільямсбурзі, після чого 5 років вивчав право під кер. відомого адвоката, члена законод. зборів Віргінії Дж. Вайса. 1767 зайнявся адвокат. практикою. У 1769–74, 1776–79—депутат законод. зборів, а в 1779–81—губернатор шт. Віргінія. Політ. лідер лівого дем. крила руху за незалежність у Пн. Америці, один з ідеологів війни за незалежність 1775–83, делегат 2-го Континентального кон-гресу (1775), який приймав рішення про відокремлення північноамер. колоній від Англії. Був одним з гол. авторів Декларації незалежності (1776). У 1782–83—голова к-ту конгресу з розгляду Версальського (амер.-англійського) мирного договору, 1784–89 спец. посланник США у Європі для укладання торг. угод, посланник США у Франції. У 1789–93 був держ. секретарем США. З 1793—у добровільній відставці на знак протесту проти курсу Дж.Вашингтона на згортання відносин з рев. Францією. З 1797—віце-президент, у 1801– 09—третій президент США. За його правління 1808 встановлено дип. відносини США з Росією. У 1809 відійшов від активної політ. діяльності.

Д. відстоював ідеї нар. суверенітету, республіканізму, демократії, свободи, рівності й братерства. Підкреслював, що будь-якій людині притаманне моральне розуміння справедливого та несправедливого, що всі люди створені рівними і наділені Творцем природними, невідчужуваними правами—на життя, свободу і щастя. Право приват. власності Д. вважав не природним, а громадян. правом, він гостро критикував несправедливий розподіл багатств. Саме вільні люди, на думку Д., укладають сусп. договір про створення д-ви для задоволення своїх природ. прав і потреб, а тому всі без винятку можуть брати участь у формуванні органів держ. влади та контролі над нею. Виходячи з цього, він ратував за виборче право і за право народу на скинення тирана. Д. підтримував безпосередні контакти з франц. революціонерами під час розробки ними Декларації прав людини і громадянина 1789. Книгою життя Д. стали «Замітки про Віргінію» (англ. колонію, згодом штат, де він нар., багато років працював і підготував чимало конст. актів). Його політ. ідеалом була дем. республіка, заснована на принципах народовладдя, урівноваження і розмежування влади, вільного розвитку дрібновласн. трудового фермер. г-ва. Був переконаний, що всі чесноти йдуть від землі, що землероби—це «богообраний народ», а тому вважав головним для США розвиток сільс. г-ва, а не пром-сті. Демократизував федеральний держ. апарат, армію і флот. Політ. кредо Д. вибите золотом на його меморіалі у Вашингтоні: «Я дав клятву на Божому вівтарі бути вічним ворогом будь-якої тиранії над розумом людини». Д. справив значний вплив на формування нац.-державниц. концепцій багатьох укр. мислителів.

Літ.: Амер. просветители. Избр. произв., т. 2. М., 1969; Мироненко О. М. Права і свободи людини у зх. політ.-правовій ідеології ХVІІ–ХVІІІ ст. К., 1995.

O. М. Мироненко.

ДЖИДЖОРА Іван (9.ІІ 1880, с. Заставці, тепер Монастириського р-ну Терноп. обл.—22.ІV 1919, там же)—укр. історик, публіцист, д. чл. НТШ у Львові, громад. діяч. Закін. Львів. ун-т. У 1907–14 жив і працював у Києві. У 1919 був військ. комендантом м. Рави-Руської (на Львівщині). Досліджував проблеми історії України, зокрема Гетьманщини. У «ЗНТШ» були надр. наукові розвідки Д.: «Україна в першій половині 1738 р.», «Реформи Малоросійської колегії на Україні в 1722–23 рр.» (обидві—1906), «Економічна політика російського правительства супроти України в 1720–1730 рр.» (1910–11), «До історії Генеральної військової канцелярії» (1912) та ін. Більшість з них ввійшла до зб. «Україна в першій половині ХVІІІ віку», впорядкованої і виданої М.С.Грушевським 1930.      В. А. Чехович.

ДЖУЖА Олександр Миколайович (2.ХІІ 1951, м. Городок Хмельн. обл.)—укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1996, професор з 1997. Закін. 1974 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Протягом 1974–76 працював слідчим військ. прокуратури Харків. гарнізону. З 1976—в апараті МВС України. Від 1982—у Київ. ВШ МВС СРСР (тепер—Національна академія внутрішніх справ України): викладач, професор, нач. кафедри кримінології (з 1998). Наук. консультант відділу зв’язків з органами правосуддя Секретаріату ВР України (з 1997); з 1996—вчений секретар, член експертної ради з юрид. та політ. наук ВАК України.

Досліджує проблеми кримінології, профілактики злочинів, правової статистики, крим.-виконавчого права (пенітенціарної кримінології). Осн. праці: монографії «Запобігання поширенню СНІДу: кримінологічні та кримінально-правові проблеми» (1991), «Пенітенціарна кримінологія» (1997), «Проблеми кримінальної віктимології» (1998, у спів-авт.); навч. посібники «Попередження дій, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ» (1989), «Проблеми потерпілого від злочину (кримінологічний та психологічний аспекти)» (1991), «Кримінологія та профілактика злочинів» (1996). М. П. Зяблюк.

ДЗЕНІС Освальд Петрович (27.VІ 1896, Рига—10.ІІІ 1937, Москва)—рос. і укр. правознавець, доктор державних і правових наук, професор, чл.-кор. АН УРСР (з 1934). Закін. юрид. ф-т Моск. ун-ту та Ін-т червоної професури у Москві. На поч. 30-х рр. працював ученим секретарем Ком. академії (Москва). З 1934—в Україні: викладав у вищих навч. закладах Харкова і Києва, очолював кафедри сусп. наук. Був віце-президентом, а з поч. 1935—президентом Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), відп. редактором журн. «Під марксо-ленінським прапором». 10.Х 1936 Д. було заарештовано, необгрунтовано обвинувачено в причетності до «право-лівацької» контррев. терорист. орг-ції в Україні і 9.ІІІ 1937 засуджено у Москві військ. колегією ВС СРСР до найвищої міри покарання. Реабіліт. посмертно 1955.

Д.—автор ряду наук. і наук.-популярних праць загальнополіт. характеру, а також з питань держ. будівництва і права: «Консер-ватизм у нашій воєнній промисловості» (1922), «Німецький фашизм. Про соціальну природу і масовий базис гітлерівської партії» (1933), «Про внесення деяких змін у Радянську Конституцію», «Італо-абіссінська війна» (обидві—1935) та ін.

Літ.: Юрид. наука і освіта на Україні. К., 1992.

Ю. С. Шемшученко.

ДЗЕРА Олександр Васильович (9.V 1946, с.Шапіївка Сквирського р-ну Київ. обл.)—укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1996, академік АН вищої школи України з 1997. Закін. 1972 юрид. ф-т Київ. ун-ту. В 1972– 73 працював слідчим прокуратури Подільського р-ну м. Києва. З 1974—асистент, потім доцент, а з 1998—професор кафедри цив. права юрид. ф-ту Київ. ун-ту. Досліджує проблеми права власності, зобов’язального права, правового регулювання підприєм. діяльності. Осн. праці: монографія «Розвиток права власності громадян в Україні» (1996), підручник «Цивільне право» (ч. 1–2, 1997), навч. посібники «Сімейне право України» (1997), «Зобов’язальне право» (1998; всі три—у співавт.).      В. П. Горбатенко.

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ Фелікс Едмундович [псевд.—Яцек, Якуб, Палітурник, Юзеф та ін.; 30.VІІІ (11.ІХ) 1877, маєток Дзержиново, тепер Столбцовського р-ну Мін. обл., Білорусь—20.VІІ 1926, Москва]—рад. парт. і держ. діяч. 1895 вступив до с.-д. партії Литви, 1896 добровільно залишив гімназію у м.Вільно (Вільнюс), щоб займатися рев. діяльністю. Цар. охранка пост. переслідувала Д.: загалом він провів у тюрмах, на каторзі та у засланні понад 11 років. Під час Лют. революції 1917 був звільнений з Бутирської тюрми (Москва). На VІ з’їзді РСДРП(б) [26.VІІ–3.VІІІ (8–16.VІІІ) 1917] Д. обрано членом ЦК. Брав активну участь у Жовтневій революції 1917 в Росії: входив до складу Військ.-рев. центру ЦК РСДРП(б), що керував збройним повстанням, і виконкому Петрогр. ради. В грудні 1917 призначений головою Всерос. Надзв. комісії при РНК по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і саботажем (ВЧК). Протягом 1919–23 був нар. комісаром внутр. справ РРФСР, очолюючи водночас (з лютого 1922) ДПУ при НКВС РРФСР. У лютому 1924 Д. призначено головою Вищої ради нар. г-ва. Тоді ж Президія ЦВК СРСР затвердила Д. головою ОДПУ. Обирався до керівних органів більшов. партії, ВЦВК РРФСР, а з 1924—ЦВК СРСР. Був активним провідником політики червоного терору (1918–23). Сприяв ліквідації розрухи, проведенню індустріалізації країни.

Літ.: Феликс щдмундович Дзержинский: Биография. М., 1986; Маймескулов Л. Н., Рогожин А. И., Сташис В.В. Всеукр. чрезв. комиссия (1918–1922). X., 1990. С. В. Євтушенко.

ДІДЕНКО Михайло Петрович [9(22).ХІ 1913, Полтава – 24.І 1989, Харків] – укр. правознавець, кандидат юрид. наук з 1951. Закін. 1944 Ташкент. юрид. ін-т, 1948 – аспірантуру Харків. юрид. ін-ту. В 1949–51 працював мол. наук. співробітником Сектора д-ви і права АН УРСР (тепер Ін-т д-ви і права ім. В. М. Корецького НАН України). З 1952 працював у Харків. юрид. ін-ті: викладач, доцент, зав. екстернату, зав. навч. частини, зав. заоч. відділення, заст. декана, а з 1957 по 1984 – декан заоч. ф-ту. Досліджував проблеми крим. права і судоустрою. Осн. праці: «Судоустрій в УРСР у першій половині 1919 р.» (1954), «Утворення радянського суду УРСР» (1957), «Деякі питання цивільного позову в кримінальному процесі» (1958), «Радянський кримінальний процес» (1971, у співавт.).        М. І. Панов.

ДІДКІВСЬКА Софія Петрівна (1.І 1923, смт Воротинець, тепер Нижегород. обл., Росія)—укр. суд.-мед. експерт, доктор мед. наук з 1971, професор з 1976. Закін. 1944 Горьковський мед. ін-т. До 1946 працювала суд.-мед. експертом у м.Горькому. У 1947–68 була аспірантом, асистентом, з 1969—доцентом кафедри суд. медицини Київ. мед. ін-ту. З 1974—професор кафедри криміналістики юрид. ф-ту Київ. ун-ту. Досліджує питання теорії і практики суд. медицини, зокрема проблеми алкоголізму та наркоманії, суд.-мед. діагностики мех. асфіксії від утоплення у воді. Праці: «Огляд місця події при розслідуванні справ про насильницьку смерть» (1982), «Використання фізико-технічних методів дослідження в судово-медичній практиці» (1987), «Алкоголізм: кримінально-правові і медичні аспекти» (1988), «Наркоманія: кримінально-правові та медичні проблеми» (1989, обидві—у спів-авт.). І. О. Концевич.

ДІДОРЕНКО Едуард Олексійович (10.VІІ 1938, Луганськ)—укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1990, професор з 1993, чл.-кор. АПНУ з 1993, генерал-полковник міліції, з.ю. України з 1992. Закін. 1966 юрид. ф-т Рост. держ. ун-ту та 1977 Вищі акад. курси Академії МВС СРСР. З 1957 працює в органах внутр. справ: до 1975—у карному розшуку, де пройшов шлях від оперуповноваженого до заст. нач. управління карного розшуку УВС Луг. обл. У 1975–84 служить заст. начальника, начальником УВС Івано-Франк. обл. З 1984—заст. міністра, а з 1985—перший заст. міністра внутр. справ Узб. РСР. З 1989—нач. УВС Луг. обл. Від 1994—ректор Луг. ін-ту внутр. справ МВС України, гол. редактор журн. «Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України». Був нар. депутатом України (1990–94).

Займається проблемами криміналістики та кримінології. Один з перших вітчизн. дослідників організованої злочинності та боротьби з нею. Осн. праці: монографії «Питання теорії і практики пред’явлення для впізнання» (1972), «Оперативна комбінація» (1975), «Оперативно-профілактичне спостереження» (1982), «Тіньова економіка: досвід кримінологічного дослідження» (1997), «Пострадянське реформування: західні зразки й українські реалії» (1998),—усі в співавт. Ю. Я. Касяненко.

ДІДРО (Dіderot) Дені (5.Х 1713, м. Лангр, тепер деп. Верхня Марна—31.VІІ 1784, Париж)—франц. філософ, просвітитель, енциклопедист, ідеолог рев. франц. буржуазії 18 ст., почес. чл. Петербурзьких АН та Академії мистецтв з 1773. Отримав духовну освіту в єзуїт. колежах Лангра і Парижа, здобув 1732 у Париз. ун-ті звання магістра мист-в. Протягом 1733–43 займався самоосвітою. У 1743–49 поєднував наук. і літ. творчість з роботою домашнього вчителя, викладача. Протягом 1747–72 (до 1757 разом з Д’Аламбером) Д. очолював творчий колектив, який створив «Енциклопедію, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ре-месел» у 35 томах. Титанічну роботу Д. не зупинило навіть те, що в спец. посланні від 3.ІХ 1759 папа Климент ХІІІ засудив «Енциклопедію...» до спалення. Д.—автор праць: «Філософські думки» (1746), «Алеї, або Прогулянка скептика» (1747), «Лист про сліпих для повчання зрячим» (1749), «Думки про пояснення природи» (1754), «Розмова Д’Аламбера з Дідро» (1769), «Філософські принципи матерії та руху» (1770), «Елементи фізіології» (1774–80) та ін.

Виступаючи з позицій «освіченого абсолютизму», Д. гостро критикував консерват. підвалини феод. світогляду, обгрунтував передові ідеї свого часу, які лягли в основу видатних док-тів гуманіст. спрямування—Декларацій прав людини і громадянина 1789 і 1793 та конституцій кінця 18 ст.—американської, польської і кількох французьких. Спираючись на матеріаліст. світогляд, природні права особи, Д. доводив, що у первіс. стані сусп-ва як такого не існувало. Люди становили безліч «хаотичних пружинок». Перші законодавці стали і першими винахідниками: вони через систему нормат. актів знайшли спосіб з’єднати хаотичні пружинки і назвали цей механізм сусп-вом. Уже перебуваючи у сусп-ві, люди обрали собі володаря для ефективнішого захисту свого життя, щастя і власності. Як і в Ж. Ж. Рус-со, у Д. сусп-во, в яке водночас вкладається і розуміння держави, стоїть над особою і покликане дбати про її права та добробут. Але форм д-ви у мислителя дві—монархія (абсолютна чи конституційна) або дем. республіка, де народовладдя не підлягає жодним обмеженням. Вибір форми прав-ління належить суверен. народові, су-верен. нації і залежить від міри їх прагнення до свободи. Закон у Д.—це поєднання волі тисяч людей, тобто більшості народу, який є єдиним джерелом влади. Демократію він розуміє як безпосереднє народоправство, тобто коли закони приймаються зборами гр-н, або опосередковане народоправство, коли закони ухвалюються у предcтавн. формі—через депутатів.

Мислитель вірив у всемогутність законів, близько підійшов до розуміння суті правової держави, виступав за скасування кріпосного права. Д. активно захищав право людини на вільне підприємництво, засуджував надмірне втручання д-ви у в-во, обмеження вільної торгівлі системою мита, зборів, акцизів, податків, пропонував ділити спадщину порівну між дітьми й родичами померлого. Обстоюючи права людини на життя і недоторканність особи, Д. не відкидав смертної кари, проте рекомендував зменшити її застосування, вилучити з крим. практики покарання, що принижують гідність людини, розширити санкції, які передбачали б грош. покарання (частину з цих коштів він пропонував видавати потерпілому), менше кидати злочинців до в’язниці, а більше використовувати їх на громад. роботах. Був прихильником свободи совісті, свободи віросповідання, ліквідації привілеїв духівництва. Проповідуючи ідеї нар. суверенітету, дем. устрою сусп-ва, Д. водночас великі надії покладав на освіченого монарха, зокрема на рос. імператрицю Катерину ІІ, якій особисто пропонував встановити в Росії конст. монархію. Але ні Катерина ІІ (на запрошення якої Д. в 1773–74 приїздив до Росії), ні ін. європ. монархи не пристали на пропозиції мислителя.

Тв.: Вибр. тв., т. 1–2. X., 1933; Собр. соч., т. 1–10. М.—Ленинград, 1935–47.

Літ.: Казарин А. И. Учение Дидро о гос-ве и праве. М., 1960; Рублевська Л. В. Дені Дідро. К., 1963; Лавров С.І. Дені Дідро і Україна. «Всесвіт», 1963, № 10; Длугач Т.Б. Дени Дидро. М., 1986; Мироненко О. М. Права і свободи людини у творах франц. просвітителів і утопістів ХVІІІ ст. К., 1995.   О. М. Мироненко.

ДМИТРЕНКО Іван Адамович (16.І 1925, с.Городське, тепер Коростишівського р-ну Житом. обл.)—укр. правознавець, канд. юрид. наук з 1960, професор з 1994, чл.-кор. Укр. екол. академії наук з 1995, з. ю. України з 1996. Закін. 1955 юрид. ф-т Київ. ун-ту, працював у ньому викладачем. З 1960 —у Київ. ВШ МВС (тепер—Національна академія внутрішніх справ України): викладач, ст. викладач, доцент, заст. начальника кафедри загальноправових дисциплін; в 1971–96—нач. кафедри цив. права; з 1996—професор. Досліджує проблеми зем., агр. та екол. права. Осн. праці: «Зміцнення правової основи діяльності колгоспів і реалізація Продовольчої програми» (1984), «Правове забезпечення соціально-економічного розвитку колгоспів» (1991), «Законодавчі основи земельних відносин в Україні» (1993), «Правова охорона земель в Україні» (1994), «Законодавчі засади гуманізації охорони навколишнього природного середовища», «Механізм реалізації екологічного права» (обидві—1998). Автор підручника «Екологічне право України» (1999).   В. П. Гор6атенко.

ДМИТРІЄВ Анатолій Іванович (6.ІV 1945, Ростов-на-Дону) – укр. правознавець, доктор юрид. наук з 2004, з. ю. України з 1999. Закін. 1969 Харків. авіац. ін-т, а згодом – юрид. ф-т Київ. ун-ту та магістратуру Одес. нац. юрид. академії. Протягом 1969–88 працював в органах держбезпеки. В 1988–95 – пом. декана, заст. директора Ін-ту міжнар. відносин Київ. ун-ту ім. Т. Шевченка. З 1995 – заст. директора Ін-ту д-ви і права ім. В. М. Корецького НАН України. З 2000 – перший проректор Київ. ун-ту права, зав. каф. міжнар. права та порівн. правознавства. У 2000 обраний арбітром Міжнар. комерц. арбітраж. суду при ТПП України; член науково-консульт. ради при ВС України (з 2003). Досліджує проблеми міжнар. права, міжнар. комерц. арбітражу, порівн. правознавства. Основні праці: «Становлення міжнародного гуманітарного права (ХІХ_ст. – початок ХХ_ст.)» (1998), «Міжнародне гуманітарне право: основи концепції» (1999), «Міжнародне публічне право» (2000), «Вестфальський мир 1648 року і сучасне міжнародне право» (2001), «Порівняльне правознавство» (2003).                        О. Ф. Висоцький.

ДМИТРІЄВА Галина Кирилівна (9.І 1940, Ленінград, тепер Санкт-Петербург)—укр. і рос. правознавець, доктор юрид. наук з 1992, професор з 1994. Закін. 1964 юрид. ф-т Ленінгр. ун-ту. Працювала адвокатом Київ. колегії адвокатів (1966–69), навч. в аспірантурі Київ. ун-ту, викладала (з 1974—доцент) міжнар. право на ф-ті міжнар. відносин і міжнар. права цього ж вузу. 1988 переїхала до Москви, де викладає міжнар. публічне та міжнар. приватне право у Моск. держ. юрид. академії. 1991 захистила докт. дис. «Взаємодія моралі і міжнародного права».

Серед наук. інтересів Д.—міжнар.-право-вий захист жінок, проблема моралі як соціального регулятора міжнар. права, міжнар. економічне та міжнар. приватне право. Д. висунула ряд наук. ідей, які дістали підтримку в науці міжнар. права. Осн. праці: монографії «Міжнародний захист прав жінок» (1975, 1985), «Норми міжнародної моралі в умовах мирного співіснування» (1984), «Мораль і міжнародне право» (1991), навч. посібники «Міжнародне приватне право» (1993, у співавт.), «Міжнародний комерційний арбітраж» (1997), «Міжнародне приватне право. Діючі нормативні акти» (1997, у співавт.), підручник «Міжнародне право» (1998, у співавт.). Публікується у зарубіжних наук. журналах (Австрія, Нідерланди, Німеччина, Польща та ін.).

Літ.: Дмитриева Галина Кирилловна. «Моск. журнал междунар. права», 1994, № 2.        В. Н. Денисов.

ДНІСТРЯНСЬКИЙ Станіслав Северинович (13.ХІ 1870, Тернопіль—5.V 1935, Ужгород)—укр. правознавець і громад. діяч, доктор права з 1894, д. чл. ВУАН з 1927. Закін. 1893 юрид. ф-т Віден. ун-ту. Протягом 1895–96 поглиблював освіту в Берл. і Лейпц. ун-тах. З 1898 працює у Львів. ун-ті: доцент, надзв. професор і звичайний професор (1907–18).

У 1907–18 був послом (депутатом) Держ. ради у Відні, входив до складу Укр. парлам. репрезентації, очолював з червня 1917 парлам. підкомісію з питань реформи цив. права. З утворенням ЗУНР Д. обраний до Української Національної Ради. Очолював правничу комісію НТШ у Львові, брав участь у виданні «Правничої бібліотеки» (1900–09), був гол. редактором друк. органу «Часопись правнича і економічна» (1900–12). У 1909 за його ініціативою постало Товариство україно-руських правників. Д. став одним із засновників, а потім і головою Українського правничого товариства в Чехословаччині, був організатором з’їздів укр. правників у Львові (1914) і Празі (1926, 1933).

З 1919 Д. в еміграції. Один із засновників Укр. Вільного ун-ту, був у ньому першим деканом ф-ту права і політ. наук (1921), ректором (1921–22) і проректором (1923, 1933– 35). Водночас працював у Нім. ун-ті в Празі (1929–33) та празькій Вільній школі політ. наук (1928–30), співробітничав з Укр. господарчою академією у Подєбрадах та Укр. наук. ін-том у Берліні. 1927 був заочно обраний дійсним членом Всеукр. академії наук по кафедрі цив. права і політики. 1933 переселився до Ужгорода, де й помер від розриву серця після однієї з публіч. лекцій.

Д. створив власну концепцію д-ви і права, викладену у кількатом. незавершеному курсі «Загальна наука права і політики» (т. 1, 1923) та у працях: «Чоловік і його потреби в правній системі. Розвідка з австрійського права» (1900), «Звичаєве право та соціальні зв’язки» (1902), «О іstoсіе ргаwа zwyczajowogo» («Про природу звичаєвого права», 1904), «Природні засади права» (1911), «Генези та основи права» (1923), «Погляди на теорії права та держави» (1925), «Нова держава. Інавгураційний виклад ректора УВУ», «Со-ціальні форми права» (обидві—1927) та ін. Учений підкреслював соціальний характер норм і природ. засад права, доводив первинність права порівняно з політикою, стверджував, що політика утворюється на основі наявних норм сусп. життя. Д-ва, на думку Д., є вищим типом органічних сусп. зв’язків. Народ як окр. органічний сусп. зв’язок вищий за д-ву і має свою організацію з власними цілями. Але до органічних сусп. зв’язків належить лише такий народ (нація), в основі якого лежить нац. свідомість, що нівелює всі ін. етнічні та реліг. відмінності й сприяє формуванню нац. ідеї. Коли д-ва підтримує народ у досягненні його мети, вони виступають поряд, а в ін. випадку народ веде боротьбу з д-вою за своє самовизначення. Цим обгрунтовувалося, зокрема, право укр. народу на самовизначення на своїй етн. території.

Своїм попередником Д. вважав австр. вченого А. Менгера, якого називав «творцем наукової конструкції соціалістичної держави (популярної робітничої держави)». Проте Д. не сприймав ленін. варіант соціалізму, вважаючи, що той в умовах диктатури пролетаріату грунтується ще на більшому примусі, ніж поперед. лад. Погляди вченого були близькі до традиц. австр. «катедр-соціалізму».

Для істор.-правових поглядів Д. характерні прихильність до концепції укр. історії М.С.Грушевського, а також певна ідеалізація княжої старовини, яка ототожнювалася з народоправством, заперечення існування на східнослов’ян. землях феодалізму сеньйорно-васального типу, різке розмежування укр. і рос. державності. Остання, на його думку, була збудована на засадах орієнтального деспотизму. Предметом дослідження вченого був період включно до утворення і розвитку Рад. України і Рад. Росії, яким дано досить зважену об’єктивну оцінку.

Проблеми конст. права висвітлено Д. у працях «Реформа виборчого права в Австрії» (1906), «Самовизначення народів», «Статут для Галичини», «Україна і мирова конференція», «Державно-правне становище Східної Галичини в минулій добі» (всі—1919), «Зв’язок і сполука народів» (1920), «Будів-ництво держави і бюрократія» (1921). Основою конст. поглядів Д. було обстоювання свободи людини, права укр. народу на самовизначення у межах етн. території, дем. респ. устрою, пріоритету суверенітету нації над суверенітетом д-ви. Це найяскравіше відбилося у Конституційних проектах С.С.Дністрянського.

Широке визнання принесли Д. його цивіліст. праці: «Полагода шкоди з огляду економічного і соціального» (1897), «Австрійське право облігаційне» (1901–09), «Австрійське право приватне» (1906), «Причинки до реформи приватного права в Австрії» (1912), «Цивільне право» (1919), «Річеве право» (1923). В них, зокрема, обстоювалася ідея реформи австр. права, приведення його у відповідність до нових сусп. відносин, узгодження інтересів д-ви, народу, сусп-ва, окр. соціальних груп. Д. також обгрунтував концепцію зобов’язального (облігаційного) права як окр. підгалузі австр. цив. права. Проблемам автор. права, питанням матеріальної і «духовної» власності присвячена грунт. розвідка «Берненська унія і наше відношення до неї» (1900). До цивіліст. циклу належать монографії «Причинки до історії і теорії міждержавного приватного права» і «Провідні думки в історії і теорії міждержавного приватного права» (обидві—1923).

Окр. місце займають праці Д. із сімейного права: «Заручини в австрійськім праві» (1899), «Право родинне після викладів професора Дністрянського» (1901), «Нові причинки до теорії заручин в новітнім праві» (1905), «Правове відношення родичів до дітей» (1906), «Причинки до науки про досмертщину подруга» (1911). Вчений наголошував на розмежуванні міжродинних і суто майнових відносин. Розглядаючи питання труд. права, Д. вказував, що труд. договір не зводиться до простої купівлі-продажу роб. сили, що відповідальність власника підприємства перед своїми працівниками суттєво відрізняється від звичайної цив. відповідальності.

Д. був одним з ініціаторів створення і унормування укр. правничої термінології. Він також є визнаним основоположником нац.-державницького напряму в укр. політології, автором політ. концепції укр. д-ви, в якій, зокрема, розмежовувалися нац. ідея і націоналізм.

Літ.: Ювіл. зб. в честь професора доктора Станіслава Дністрянського. Прага, 1923; Академік Станіслав Дністрянський. 1870–1935. Біобібліографія. К., 1992; Потульницький В. Л. Історія укр. політології. К., 1992; Усенко І. Б. Наук. стадщина академіка С. С. Дністрянського. «Правова держава», 1996, в. 7; Стецюкй.Б. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. Л., 1999.

І. Б. Усенко, В. І. Возьний.

ДОБРОВ Олександр Соломонович (1901, Київ—р. і м. см. невід.)—укр. правознавець. Закін. 1920 Київський юридичний інститут. У 1920–21 працював зав. секцією суд. статистики, секретарем Київ. губ. статистичного бюро. З березня 1921—професор. стипендіат, а з травня 1924—асистент кафедри цив. права Київ. ін-ту нар. г-ва. З 1925 викладав госп. право у цьому ж ін-ті і торг.-пром. право у Київ. кооп. ін-ті. Член Київ. колегії захисників (з 1924). Був пост. позашт. співробітником Комісії для виучування звичаєвого права ВУАН (з 1922), Комісії для виучування історії західноруського і українського права ВУАН (з 1925), Комісії для виучування радянського права (з 1927). З 1926—голова культкомісії та юрисконсульт Київ. секції наук. працівників профспілки працівників освіти. Досліджував проблеми цив. і звичаєвого права: «Право необхідного спадкування за Литовським статутом» (1925), «Статья первая Гражданского кодекса» (1927), «Правоутворення без законодавця» (1928) та ін.

Після ліквідації юрид. ф-ту Київ. ін-ту нар. г-ва і правничих комісій ВУАН Д. припинив активну наук. діяльність. За припущеннями, репресований 1934.  І. Б. Усенко.

ДОВГЕРТ Анатолій Степанович (27.ІX 1949, Харків)—укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1994, професор з 1998. Закін. 1977 ф-т міжнар. відносин і міжнар. права Київ. ун-ту. З 1983—у Київ. ун-ті: доцент кафедри цив. права юрид. ф-ту, з 1988—доцент кафедри міжнар. приват. права Ін-ту міжнар. відносин. З 1995—зав. кафедри міжнар. приват. та митного права Ін-ту міжнар. відносин і зав. кафедри комерц. права Українського центру правничих студій Київ. ун-ту. З 1994—експерт Наук.-консультат. центру приват. права країн СНД (від України). З 1995—заст. керівника роб. групи Мінюсту України з підготовки проекту нового Цив. кодексу.

Досліджує проблеми міжнар. приватного, порівн. цив. та авторського права. Автор і співавтор численних підручників і навч. посібників: «Міжнародне приватне право» (1985, у співавт.), «Цивільне право у запитаннях і відповідях» (1987, у співавт.), «Індивідуальна трудова діяльність» (1990, у співавт.), «Правове регулювання міжнародних трудових відносин», «Загальна теорія цивільного права» (обидва—1992), «Міжнародне приватне право» (1993), «Цивільне право» (ч. 1–2, 1997), «Основні напрямки реформи цивільного права в Україні» (1997), «Зобов’язальне право» (1998, у спів-авт.). Співавтор монографії «Міжнародне приватне право: актуальні проблеми» (т. 1–2, 1993–94).

В. П. Горбатенко.

ДОВНАР-ЗАПОЛЬСЬКИЙ Митрофан Вікторович [2 (14).VІ 1867, м. Рєчиця, тепер Гом. обл., Білорусь—30.ІХ 1934, Москва]—білорус. і укр. історик, етнограф, громад. діяч, доктор історії з 1905, професор з 1902. Закін. 1894 істор.-філол. ф-т Київ. ун-ту. Протягом 1895–1901 служив ст. пом. архіваріуса Моск. архіву м-ва юстиції. З 1899—приват-доцент Моск. ун-ту. 1901 почав викладати рос. історію у Київ. ун-ті. 1905 був призначений ординарним професором рос. історії цього ун-ту. З 1905—викладач Вищих жін. курсів у Києві.

1906 відкрив приватні комерц. курси, перетворені 1909 на комерц. ін-т. У 1916–17 Д.-З. був директором цього ін-ту. З 1920 працював у навч. і держ. установах Харкова, Баку, Мінська, Москви.

Д.-З. досліджував соціально-екон. історію Великого князівства Литовського, Росії, Білорусії, України, історію декабрист. руху. Увів до наук. обігу значний масив архів. матеріалу. Осн. праці: «Акти Литовсько-Руської держави» (в. 1, 1899); «Державне господарство Великого князівства Литовського за Ягеллонів» (т. 1, 1901), «Нариси з організації західноруського селянства в XVІ cт. (1905), «Таємне товариство декабристів» (1907), «Ідеали декабристів» (1907), «Торгівля і промисловість Москви ХVІ–ХVІІ ст.» (1910), «Огляд історії господарського життя Росії» (1911), «Історія російського народного господарства» (т. 1, 1911), курс лекцій «Огляд новітньої російської історії» (1912). Поряд з наук. дослідженнями Д.-З. провадив широку освітян. та громад. роботу, 1918 брав участь у білорус. нац. русі.

Літ.: Михальченко С. И.  М. В. Довнар-Запольський: историк и обществ. деятель. «Вопр. истории», 1993, № 6.

Т. І. Бондарук.

ДОДІН Євген Васильович (27.І 1931, м.Томськ, Росія)—укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1973, професор з 1977, з. д. н. і т. України з 1997. Закін. 1953 юрид. ф-т Одес. ун-ту. Працював слідчим Одес. обл. прокуратури (з 1953), експертом-криміналістом Одес. лабораторії суд. експертиз (з 1956). У 1958–65 був викладачем, нач. циклу юрид. дисциплін Одес. школи міліції. Від 1965—в Одес. ун-ті: ст. викладач, доцент, професор кафедри держ. та адм. права; протягом 1977–81 очолював кафедру криміналістики, крим. права та процесу. В 1980–89—нач. кафедри адм. права та управління Київ. ВШ МВС (тепер Національна академія внутрішніх справ України). З 1989—професор кафедри адм. права та управління Одес. ун-ту. З 1997—зав. кафедри мор. та мит. права Одеської державної юридичної академії. Досліджує проблеми адм. права, адм. процесу, мит. політики України. Осн. праці: підручник «Радянське адміністративне право» (1971), монографії «Докази в адміністративному процесі» (1973), «Доказування і докази у правозастосовній діяльності органів державного управління» (1976), «Адміністративні проступки на транспорті та їх профілактика» (1986).      А. С. Васильєв.

ДОЛЕЖАН Валентин Володимирович (4.V 1938, Черкаси)—укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1992, професор з 1993. Закін. 1960 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Працював адвокатом у Володарському і Сквирському р-нах Київ. обл. (1960–64), в органах прокуратури на Вінниччині (1964– 75). В 1975–77—ст. викладач Полт. сільськогосп. ін-ту; протягом 1977–95 був зав. кафедри заг. нагляду Ін-ту підвищення кваліфікації працівників прокуратури (Харків). Від 1995—зав. кафедри публічного права юрид. ф-ту Волин. ун-ту (Луцьк). Досліджує проблеми прокурор. нагляду. Осн. праці: «Боротьба з розкраданням засобами загального нагляду» (1979), «Акти прокуратури із загального нагляду» (1983, у співавт.), «Прокурорський нагляд за додержанням законів у сільському господарстві» (1986), «Закон України “Про прокуратуру”. Науково-практичний коментар» (1993), «Дія принципу стримувань і противаг у стосунках між гілками влади у Конституції України» (1997).       М. П. Зяблюк.

ДОМБКОВСЬКИЙ (DЕbkowskі) Пшемислав Боніфаційович (23.ІІ 1877, Львів—17.ХІІ 1950, там же)—укр. і польс. історик права, славіст, доктор права з 1900, професор з 1910, д. чл. Польської (1922), Болгарської (1928) та Чеської (1929) академій наук, НТШ з 1933. Закін. 1899 юрид. ф-т Львів. ун-ту. Протягом 1899–1908 (в різний час) перебував з наук. метою за кордоном (Берлін, Париж, Москва та ін.). З 1906 працював у Львів. ун-ті: доцент, професор кафедри історії д-ви і права юрид. ф-ту (з 1910), декан цього ф-ту (1920–21, 1925–26 та 1944–46).

Д. започаткував у Львові два наук. видання: «Історико-правничі записки» («Pamімtnіk hіstoryczno-prawny», 1925–39), за ред. Д. вийшло 13 томів; журн. «Історико-правничий путівник» («Przewodnіk hіstorycznoprawny», 1930), вийшло 5 томів.

Досліджував проблеми історії права та приватного права. Осн. праці: «Помста, викуп і примирення у Галицькій Русі в ХV та першій половині ХVІ ст.» (1987), «Приписи “Руської Правди” про борті» (1919), «Господарські відносини в Галицькій землі у ХV ст.» (1927), «Польське приватне право» (т. 1–2, 1910–11).

Літ.: PamіУtnіk trzydzіestolecіa pracy naukowej prof. dr. Przemyslawa DБbkowskіego, wydany staranіem K\ їka hіstoryczno-prawnego sїuchacz\w Unіwersytetu Jana Kazіmіerza. 1897–1927. Lwow, 1927; Калинович В. І. Професор Домбковський—визначний історик права. «Наук. зап. Львів. ун-ту, т. 27. Серія юридична», 1954, в. 2; ГросманЮ.М. Видатний вчений-славіст Пшемислав Домбковський. «Проблеми слов’янознавства», 1979, в. 20.

Т. Г. Андрусяк.

ДОНЦОВ Дмитро Іванович [17(29).VІІІ 1883, м. Мелітополь, тепер Запоріз. обл.—30.ІІІ 1973, м. Монреаль, Канада]—укр. публіцист, літ. критик і громад.-політ. діяч, доктор права з 1917. З 1902 навч. на юрид. ф-ті Петерб. ун-ту. З 1903 входив до Укр. студ. громади в Петербурзі, згодом—до Укр. с.-д. роб. партії (УСДРП). У 1905 і 1907 арештовувався за рев. діяльність. 1908 переїхав до Львова. У 1909–11 продовжував навчання у Віден. ун-ті. 1914 організував у Львові Союз визволення України (СВУ), був його першим головою. У 1914–16—голова Укр. інформ. служби в Берліні. Згодом переїхав до Берна, де очолював Бюро національностей Росії. 1918, за Гетьманату, був директором Укр. телегр. агентства (УТА), очолював Державне бюро преси. У 1919–21 керував Укр. пресовим бюро в Берліні. З 1922 перебував у Львові, де заснував Укр. партію нац. роботи (УПНР). У 1923–24—редагував журн. «Заграва», протягом 1922–39 був редактором «Літературно-наукового вістника» (у 1932–39—«Вістник»). З 1939—в еміграції, жив у Берліні, Бухаресті, Празі, Парижі, Лондоні. З 1947 до кінця життя мешкав у Канаді, в 1949–52 викладав укр. л-ру в Монреал. ун-ті.

Автор багатьох публіцист. праць. Основні: «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» (1913), «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Мазепа й мазепинство» (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Росія чи Европа» (1929), «Де шукати наших традицій» (1938), «Дух нашої давнини» (1944), «Від містики до політики» (1957), «Хрестом і мечем» (1967), «Клич доби» (1968).

Творчості Д. властиві світоглядні коливання від ідеалізації соціалізму до його повного заперечення, від антиреліг. позиції до крайнощів войовн. християнства. Разом з тим Д. послідовно обстоював ідею політ. незалежності України, розвінчував рос. імперіалізм в усіх його виявах, застерігаючи укр. політиків від орієнтації на Москву. Обгрунтовуючи право націй на самовизначення, Д. вважав, що будь-яка етнічна спільність, що вже досягла рівня культур. нації, повинна прагнути до її перетворення на націю політичну. Відповідно гол. метою політики має стати «національно-державний, а не національно-культурний ідеал». Д. належить самобутня концепція т.з. чинного (інтегрального) націоналізму, яка базується на принципах: домінування волі над розумом, іррац. безперервного прагнення до боротьби за незалежність; романтизму, непримиренності, фанатизму, використання радикальних засобів у нац. змаганнях; виховання нової політ. еліти («провідної верстви»), беззастережного підкорення їй більшості населення («натовпу»), виправдання засто-сування нею примусу і насильства.

Ідеї Д. справили великий вплив на західноукр. молодь у період між двома світ. війнами і значною мірою слугували ідеол. обгрунтуванням діяльності Організації українських націоналістів (ОУН) у 30–40-і рр.

Літ.: Сосновський М. Дмитро Донцов: Політ. портрет. Н.-Й.—Торонто, 1974; Горєлов М. Є. Дмитро Донцов: штрихи до політ. портрета. УІЖ, 1994, № 5, 6; Харахаш Б. Обгрунтування Дмитром Донцовим права нації на самовизначення. «Визв. шлях», 1997, кн. 10; Ідейно-теор. спадщина Дмитра Донцова і сучасність: Мат-ли наук. теор. конф. Запоріжжя, 1998.

В. П. Горбатенко, С. О. Сироткіна.

ДОРОГИХ Микола Михайлович (10.VІ 1944, c.Рожнятівка Томашпільського р-ну Вінн. обл.—22.VІІІ 1998, Київ)—укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1991, професор з 1995. Закін. 1972 Київ. ВШ МВС СРСР (тепер Національна академія внутрішніх справ України). Працював у цьому вузі: у 1980–86 був заст. нач. ф-ту заоч. навчання, з 1989—професор кафедри адм. права. Досліджував проблеми адм. діяльності органів внутр. справ, подолання пияцтва, алкоголізму і наркоманії засобами адм. права. Осн. праці: навч. посібники «Примусове лікування при хронічному алкоголізмі та наркоманії» (1987), «Заходи адміністративного примусу, що застосовуються органами внутрішніх справ у боротьбі з пияцтвом» (1990); монографії «Адміністративно-правові заходи щодо подолання пияцтва та алкоголізму» (1988), «Подолання згубних традицій» (1989) та ін.

І. П. Голосніченко.

ДОРОШЕНКО Дмитро Іванович (8.ІV 1882, Вільно, тепер Вільнюс—19.ІІІ 1951, Мюнхен)—укр. історик, публіцист, держ. і громад. діяч, професор з 1921. Навч. у Варшав. і Петерб. ун-тах, закін. 1909 Київ. ун-т. У 1903–04 очолював Укр. студ. громаду в Петербурзі. Працював секретарем заснованої 1905 Катериносл. архівної комісії, секретарем київської і заст. голови катериносл. «Просвіти», був організатором (разом з дружиною Н. Васильченко-Дорошенко) мережі «Просвіт» на Катеринославщині. У 1909–14 викладав у комерц. школах Катеринослава і Києва. Під час Першої світ. війни—уповноважений Пд.-Зх. к-ту Союзу міст на тер. Галичини та Буковини, окупованих рос. військами.

Після Жовт. революції 1917 в Росії був крайовим комісаром (з правами генерал-губернатора) Галичини та Буковини, входив до складу Української Центральної Ради. У серпні 1917 під час урядової кризи Мала Рада запропонувала Д. очолити Генеральний секретаріат. Після невдалої спроби сформувати уряд у період з 14 по 18 серпня Д. відмовився від посади голови Ген. секретаріату і був обраний комісаром Чернігівщини. У трав.—лист. 1918 призначений міністром закорд. справ Гетьманської держави 1918. З поч. 1919—приват-доцент укр. історії у новоствореному Українському держ. ун-ті в Кам’янці-Подільському. З кін. 1919—в еміграції. Був професором кафедр історії України Укр. Вільного ун-ту (у Відні, Празі та Мюнхені у 1921–51), Карлового ун-ту у Празі (1926–36). У 1936–39—професор кафедри історії церкви Православного богосл. ф-ту Варшав. ун-ту. У 1926–31—директор Українського наук. ін-ту в Берліні. У 1945–51—президент Укр. Вільної Академії наук. Був також професором Колегії св. Андрея у Вінніпезі (Канада), д. чл. НТШ з 1923, багатьох ін. наук. товариств. Опублікував бл. 1000 наук. праць укр. та багатьма іноз. мовами.

Д.—один з провідних представників державниц. напряму в укр. істор. науці. Дослід-жував проблеми історії України, зокрема: історії церкви, політ. взаємин України із Зх. Європою і Туреччиною; укр. історіографії та слов’янознавства; укр. культури та л-ри. Осн. праці: «Слов’янський світ в його минулому і сучасному» (т. 1–3, 1922), «Війна і революція на Україні» (1922–24), «Короткий курс історії України», «Огляд української історіографії», «Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920)» (т. 1–4), «Пантелеймон Куліш» (всі—1923), «Микола Іванович Костомаров» (1924), «Історія України 1917–1923» (т.1–2, 1930–32), «З історії української політичної думки за часів світової війни» (1936), «Степан Опара, невдалий гетьман Правобережної України» (1937), «Православна церква в минулому й сучасному житті України» (1940), «Володимир Антонович» (1942), монографія про гетьмана П. Дорошенка (не опубл.).

Літ.: Крупницький Б. Д.  Д. І. Дорошенко (спомини учня). «Наук. збірка УВАН», Н.-Й., 1952.        І. В. Музика.

ДОРОШЕНКО Петро Дорофійович (1627, Чигирин—1698, с.Ярополче під Москвою)—укр. держ. і військ. діяч, гетьман Правобережної України (1665–76). Нар. у родині козака, внук гетьмана М. Дорошенка. Навч.у Києво-Могилянській колегії. У козац. війську почав служити писарем за Б. Хмельницького, брав участь у Нац.-визв. війні укр. народу 1648–54; був прилуцьким, а з 1660—чигирин. полковником. Після обрання П.Тетері гетьманом став у нього генеральним осавулом. 1665 Д. був проголошений наказним гетьманом Правобережжя, а в січні 1666 заг. козацька рада в Чигирині обрала його постійним гетьманом.

Спочатку Д. визнавав зверхність польс. короля і підтримував дружні стосунки з крим. ханом. Але гол. метою своєї діяльності вважав об’єднання усіх укр. земель у самост. д-ві. Межі цієї д-ви мали охоплювати всі етнічні укр. землі. Здійсненню мети заважали несприятливі обставини: на самостійність України посягали агрес. сусіди—Польща, Туреччина, Росія. Д. усвідомлював, що Україні необхідно опертися на одну з держав. Він говорив, що його «сердечним бажанням» є аби цією опорою була Росія, але за умови, «щоб в усіх містах і правої, і лівої сторони воєвод і царських ратних людей не було».

Оскільки рос. уряд уже показав, що він хоче повністю підпорядкувати Україну своїй владі, Д. вирішив об’єднати укр. землі за допомогою тур. султана. Він ставив завдання «вигнати всіх ляхів з України до Польщі», оволодіти Лівобережжям та об’єднати його з Правобережжям. 1667 козац. загони і татари обложили польс. армію біля Підгайців (тепер місто Терноп. обл.), але через те, що запорожці під проводом І.Сірка напали на Перекоп, татари поспішили відійти в Крим. Д. змушений був замиритися з поляками. Наприкінці 1667 він вів переговори з представниками царського уряду про перехід правобережних укр. земель під покровительство рос. царя, але згоди не одержав. Більше того, у вересні 1676 його військо було розгромлене рос. армією під Чигирином, і Д. здав гетьманство І. Самойловичу. Після цього Д. деякий час жив у Сосниці (тепер смт Черніг. обл.), потім на вимогу цар. уряду переїхав до Москви. В 1679–82 був воєводою у В’ятці. Ост. роки життя провів у с. Ярополчому під Москвою.                         

Літ.: Гетьмани України: істор. портрети. К., 1991; Історія України в особах ІX–XVІІІ ст. К., 1993; Рибалка І.К. Історія України, ч. 2. Х., 1997.   А. Й. Рогожин.

ДОСТОЄВСЬКИЙ Федір Михайлович [30.Х (11.ХІ) 1821, Москва—28.І (9.ІІ) 1881, Пе-тербург]—рос. письменник. Закін. 1843 Петерб. військ.-інж. уч-ще. Служив у Інженерному департаменті. Захопившись ідеями соціалізму, Д. увійшов до рев. гуртка М.Петрашевського. Разом з ін. членами гуртка 1849 був ув’язнений у Петропавлівській фортеці, засуджений до страти, яку в ост. хвилину замінили на каторгу в Омському острозі (1850–54) та військ. службу в м. Семипалатинську (1854–59). Автор всесвітньо відомих романів «Зневажені і скривджені» (1861), «Записки з Мертвого дому» (1861–62), «Злочин і кара» (1866), «Ідіот» (1868), «Біси» (1871–72), «Підліток» (1875), «Брати Карамазови» (1879–80).

Значне місце у творчості Д. займала гуманіст. проблематика, пов’язана з феноменом злочину і кари за нього, психологією злочинця, кримін. судочинством. Д. належить неперевершене художнє дослідження природи люд. сваволі, одним з виявів якої є злочинна поведінка. Сам Д. вважав своєю найб. заслугою зображення «підпільної людини», ураженої сваволею, що виявляється у бунті проти законів природи, існуючого у світі порядку речей і виникає внаслідок відірваності «коренів» людини від «грунту», «живого життя». Парадоксальний трагізм людини, зображеної Д., полягає у тому, що, опинившись у ситуації, коли «все дозволено», вона не може розбити «стіну» природ. законів, але й не може жити у злагоді з ними. Свобода волі такої людини, набуваючи форми сваволі, може виявлятись у вигляді свавільних вчинків, у т. ч. і злочинів чи самогубства, або штовхати людину на шлях пияцтва, розпусти, наркоманії, окультизму, соціальних утопій та ін. способів «втечі» від реального світу у світ ілюзій. У пошуках засобів проти сваволі та її злочинних виявів Д. виступав проти переробки «середовища» штучним шляхом, нехтуючи природою. Він вважав, що від сваволі здатна врятувати людство лише краса, яку письменник розумів як вищий порядок, природно властивий світові.

Твори Д. є невичерпним джерелом для сучасних філос., психол., соціол., літ. пошуків. Завдяки реалізмові в худож. зображенні крим. явищ літ. спадщина Д. активно використовується у кримінол. дослідженнях.

Літ.: Кони А. Ф. Федор Михайлович Достоевский. В кн.: Кони А. Ф. Воспоминания о писателях. М., 1989; Костенко А. Н. Крим. произвол: социопсихология воли и сознания преступника. К., 1990.       О. М. Костенко.

ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович [18 (30).ІХ 1841, м. Гадяч, тепер Полт. обл.—20.VІ (2.VІІ) 1895, Софія]—укр. публіцист, історик, літературознавець, громад. діяч. Закін. 1863 істор.-філол. ф-т Київ. ун-ту. З 1864 приват-доцент цього ун-ту. 1869 захистив магіст. дис. «Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит». Протягом 1871–73 слухав лекції в ун-тах Берліна, Праги, Відня, Гейдельберга, вивчав внутр. і зовн. політику європ. держав, знайомився із становищем укр. населення в Австро-Угорщині. З 1873 читав лекції з антич. історії у Київ. ун-ті. Через прогрес. політ. погляди був оголошений «політично неблагонадійним» і 1875 звільнений з ун-ту без права працювати на держ. службі.

Перед загрозою арешту виїхав за кордон як представник київ. «Громади», членом якої був з 1859. Жив у Австрії, Швейцарії. В Австрії видавав зб. «Громада» (1878–82, 5 випусків), в Женеві разом з С.А. Подолинським і М.І. Павликом заснував журн. «Громада» (1881; вийшло 2 номери). Написав низку брошур політ. змісту у зв’язку з подіями рос.-тур. війни: «Турки внутрішні і турки зовнішні» (1876), «Внутрішнє рабство і війна за визволення» (1877), «До чого довоювались?» (1878), де виклав програму політ. і конст.-правових реформ у Росії. 1884 Д. написав «Проект оснований украинского общества “Вольний Союз—Вільна Спілка”», який став програмою і статутом укр. політ. т-ва, а також конст. проектом для майбутньої дем. федеративної Росії. 1886 пориває з київ. «Громадою», яка вважала, що політ. діяльність за кордоном може спровокувати наростаючі антиукр. репресії, та розходилася із соціалістичними ідеями Д., який, в свою чергу, не поділяв поміркованих поглядів переважної частини громадівців. 1889 Д. прийняв запрошення болг. уряду зайняти кафедру заг. історії у Софійському ун-ті.

У колі інтересів Д. були права людини, конституціоналізм, федералізм, політ. і нац. свобода, місц. самоврядування, політ. боротьба, історія політ. думки. У його поглядах поєдналися соціалістичні та ліберальні ідеї, які передбачали формування федерат. соціалістичної республіки та конст.-правові перетворення, спрямовані на ліквідацію абсолютизму і залишків рос. феод.-кріпосн. системи, встановлення політ. свободи. Політ. свободу Д. розумів і як наділення усіх гр-н політ. правами та свободами, передусім, правом участі в управлінні д-вою, свободою слова, друку, зборів, недоторканності особи, і як запровадження місц. самоврядування, здатного реалізувати рівноправність усіх народів, свободу нац.-культур. розвитку. Він виходив з розуміння особи як вищої цінності, розглядав конституціоналізм через інтерес особи і сусп-ва, не протиставляв права особи і права нації, а вважав їх вагомими інститутами різного порядку, розквіт яких можливий лише за умови політ. свободи.

Політ. свобода і самодержавство були для Д. антиподами. Вважаючи самодержавство приреченим, він не ідеалізував бурж. демократію та парламентаризм. Д. створив власну конст. теорію, за якою особисті права і місц. самоврядування є вищими за «представницьке правління», хоч останнє для нього теж становило обов’язковий елемент конст. д-ви. Перевагу гарантованих прав людини і широкого місц. самоврядування перед парламентаризмом пояснював тим, що політ. свобода є результатом рухів знизу, творчості людини і сусп-ва, а не декретів центр. чи представн. влади.

Складовою частиною конституціоналізму Д. вважав федералізм, заснований на принципі децентралізації, широкого місц. самоврядування, з урахуванням рівня розвитку конкр. території. У праці «Історична Польща та великоруська демократія» і в конст. проекті «ВольнЮй Союз—Вільна спілка» Д. пропонував розділити Росію на 20 авт. областей (6з них—на тер. України), з’єднаних між собою федерат. зв’язком і наділених правами місц. управління і зак-ва: представн. збори, обл. дума та призначена нею обл. управа. Відання заг. справами Рос. держ. союзу і загальносоюзні законодавчі повноваження мають належати двом думам: Держ. Думі, що обирається всенар. голосуванням по виб. округах, і Союз. Думі, що обирається обл. думами.

Зразки політ. федерації Д. знаходив у США і Швейцарії, сподівався, що всі д-ви колись наблизяться до швейц. типу, збагативши його додержанням «принципу соціальної справедливості». Він прогнозував, що в майбутньому Зх. Європа стане федерацією, чим буде виключено війни. Росія приєднається до цієї спільноти, і згодом федерація пошириться на країни Азії та Африки.

Самостійну укр. д-ву Д. не розглядав як мету укр. руху («український сепаратизм—не наша справа»). Він переконував своїх співвітчизників зосередитися на демократизації і федералізації існуючих держав—Росії та Австро-Угорщини—для розв’язання нац. питання. У праці «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891) писав, що «потрібно шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям». Водночас Д. шкодував, що укр. народ не зберіг свою д-ву [«Пропащий час (Українці під московським царством)», 1876]. Засуджував терор як засіб політ. боротьби, вважаючи, що він порушує природне право людини на життя. Д. був прихильником евол. розвитку, за що його називали «поступовцем». Осн. метою своєї соціальної програми вважав соціалізм із спільною власністю на землю людей, які на ній працюють (т. з. громадівський соціалізм).

Тв.: Собр. полит. соч., т. 1–2. Париж, 1905–06; Полит. соч., т. 1. М., 1908; Літ.-публіцистичні праці, т. 1–2. К., 1970; Вибране. К., 1991.

Літ.: Павлик М. М. Драгоманов і його роля в розвою України. Л., 1907; Кистяковский Б. А.  М. П. Драгоманов. Его полит. взгляды, лит. деятельность и жизнь. В кн.: Драгоманов М. П. Полит. соч., т. 1. М., 1908; Заславский Д., Романченко И. Михайло Драгоманов. К., 1964; Лукеренко В. Л. Світогляд М. П. Драгоманова. К., 1965; Сокуренко В. Г. Дем. учения о гос-ве и праве на Украине во второй пол. ХІХ в. Л., 1966; Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у сусп.-політ. русі Росії та України. К., 1971; Франко І. Сусп.-політ. погляди М. Драгоманова. В кн.: Франко І. Зібр. тв., т. 45. К., 1986; Скакун О. Ф.  М. П. Драгоманов как полит. мыслитель. Х., 1993; Солдатенко В., Левенець Ю. Один проти всіх (Михайло Драгоманов). «Віче», 1995, № 7.      О. Ф. Скакун.

ДРОБ’ЯЗКО Степан Григорович (7.VІІІ 1922, с.В’юнище, тепер смт Сосниця Черніг. обл.)—укр. і білорус. правознавець, доктор юрид. наук з 1970, професор з 1971, з.ю. Білорусі з 1996. Закін. 1949 Мінський юрид. ін-т. До 1972 працював у цьому вузі: аспірант, ст. викладач, доцент, професор каф. теорії та історії д-ви і права. В 1972–88 завідував каф. теорії та історії д-ви і права, а з 1988—професор юрид. ф-ту Білорус. ун-ту (Мінськ). Був членом Конст. комісії ВР Республіки Білорусь (1991–94). Член Центр. комісії Республіки Білорусь з виборів і проведення респ. референдумів (з1989). Протягом 1996–97 очолював держ. експертну раду з соціально-екон. проблем розвитку державності при Держ. к-ті науки і техніки Республіки Білорусь. Займається проблемами зак-ва і правової д-ви. Осн. праці: «Теоретичні проблеми системного використання факторів, що підлягають обліку в процесі вдосконалення радянського законодавства», «Формування соціалістичної правової держави» (обидві—1990), «Суверенітет права у соціальній правовій державі» (1994), «Соціальна правова держава і держава взагалі (до питання про визначення)» (1996), «Становлення соціальної правової системи—закономірність формування правової держави і громадянського суспільства» (1997), «Сучасне праворозуміння та його акценти» (1998).      М. П. Зяблюк.

ДРОНІКОВ Володимир Клавдійович [14 (26).VІ 1884, Київ—після 1960, там же]—укр. правознавець, канд. юрид. наук з 1953. Закін. 1907 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Працював помічником присяжного повіреного, а з 1912—присяжним повіреним у Києві. В 1913–17—магістрант кафедри цив. і рим. права Київ. ун-ту. Протягом 1920–30 був наук. співробітником Комісії для виучування звичаєвого права ВУАН, у 1930–35 викладав будів. зак-во та основи рад. права в Ленінгр. план.-екон. ін-ті. З 1935 жив в Алма-Аті (Казахстан): працював юрисконсультом та викладав лат. мову в Казах. мед. ін-ті, з 1943 викладав рим., цив. і міжнар. приватне право, торг. і цив. право зарубіж. країн у Алма-Атин. юрид. ін-ті. З 1947 викладав римське і міжнар. приватне право на юрид. ф-ті Київ. ун-ту. Автор першого україномов. посібника з курсу рим. права. Осн. праці: навч. посібники «Римське право. Посібник для слухачів. Лекції» (1948), «Спадкове право Української РСР» (1959), «Римське приватне право» (1961); монографія «Спадкування за заповітом у радянському праві» (1957).

О. А. Підопригор а, І. Б. Усенко.

ДУБИНСЬКИЙ Анатолій Якович (31.ІІІ 1934, Київ—31.X 1993, там же)—укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1985, професор з 1987, з. д. н. і т. України з 1993. Закін. 1956 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Працював у правоохор. органах: слідчим, ст. слідчим, нач. слідчого відділення, нач. відділення дізнання. Від 1962—у ВШ М-ва охорони громад. порядку УРСР (від 1969—Київ. ВШ МВС СРСР; від 1992—Укр. академія внутр. справ, від 1996—Нац. академія внутр. справ України): викладач, ст. викладач, доцент кафедри крим. права і процесу, а з 1985—професор кафедри крим. процесу. Був наук. консультантом ВР України, ВС України. Розробляв теор. і практ. питання крим.-процес. права, займався проблемами поперед. розслідування злочинів.

Осн. праці: «Припинення кримінальної справи в стадії попереднього розслідування» (1975), «Керуючись законом» (1976), «Кримінально-процесуальний кодекс Української РСР. Науково-практичний коментар» (1984, у співавт.), «Перспективи розвитку кримінально-процесуального законодавства, що регламентує досудову діяльність» (1990).

М. П. Зяблюк.

ДУБРОВІНА Аріадна Борисівна (5.ІХ 1924, Київ—13.VІ 1992, там же)—укр. правознавець, канд. юрид. наук з 1952. 3акін. 1948 юрид. ф-т Київ. ун-ту. З 1948—ревізор відділу судів Управління судів М-ва юстиції УРСР по Київ. обл., з 1949—аспірантка кафедри теорії та історії д-ви і права юрид. ф-ту Київ. ун-ту. З 1951 працювала викладачем Київ. юрид. школи і вод-ночас ст. викладачем Київ. філії Всесоюз. юрид. заочного ін-ту (ВЮЗІ). З 1956—ст. викладач, а з 1962—доцент кафедри теорії та історії д-ви і права Київ. ун-ту. Одночасно (з 1963)—відп. секретар редколегії міжвідомчого респ. наук. зб. «Проблеми правознавства», з 1973—заст. гол. редактора цього збірника.

Досліджувала проблеми історії д-ви і права, історії політ. і правових вчень, питання кодифікації укр. права. Осн. праці: «Суспільний лад, механізм управління та право України в період розкладу феодально-кріпосницької системи і зростання капіталістичних відносин», «Джерела права України в першій половині XІX ст.» (обидві—1966), «Судова система України у першій половині XІХ ст.» (1967), «Запровадження земської реформи на Правобережній Україні» (1971), «Впровадження судової реформи на Правобережній Україні у другій половині XІХ ст.» (1972) та ін.; навч. посібник «Перетворення адміністративно-поліцейського апарату, суду і тюремної системи Росії у другій половині ХІХ ст.» (1974, у спів-авт.). Автор ряду наук. метод. посібників, низки енциклопед. статей тощо. О. Г. Алібекова.

ДУЛОВ Андрій Васильович (21.Х 1924, Ленінград, тепер Санкт-Петербург)—білорус. правознавець, доктор юрид. наук з 1965, професор з 1966. Закін. 1950 Всесоюз. юрид. заочний ін-т. Працював ст. слідчим прокуратури м. Ленінграда. З 1952 був аспірантом кафедри крим. процесу та криміналістики Ленінгр. юрид. ін-ту, потім—викладачем Ленінгр. ун-ту. З 1958 працює у Білорус. ун-ті: доцент, згодом професор кафедри крим. права, крим. процесу та криміналістики, а з 1972—зав. кафедри криміналістики.

Досліджує проблеми криміналістики, суд. психології та експертизи, методики розслідування злочинів, вчинених посад. особами. Підтримує наук. зв’язки з правознавцями України. Осн. праці: «Питання теорії судової експертизи» (1959), «Права та обов’язки учасників судової експертизи» (1962), «Вступ до судової психології» (1970), «Судова психологія» (1970, 1975), «Тактика слідчих дій» (1971, у співавт.), «Основи психологічного аналізу на попередньому слідстві» (1973), «Тактичні операції при розслідуванні злочинів» (1979), «Основи розслідування злочинів, вчинених посадовими особами» (1985), «Криміналістична експертиза: виникнення, становлення і тенденції розвитку» (1994), «Криміналістика» (1996, обидві—у співавт.).

Літ.: Андрей Васильевич Дулов. В кн.: Сов. криминалисты. Биобиблиогр. справочник. Н. Новгород, 1991.

Р. С. Бєлкін, М. Я. Сегай.

ДУРДЕНЕВСЬКИЙ Всеволод Миколайович (9.ІІ 1889, Москва—13.XІ 1963, там же)—рос. правознавець, доктор юрид. наук з 1946, професор, з. д. н. РРФСР. Закін. 1911 юрид. ф-т Моск. ун-ту і був залишений при ньому для підготовки до професор. звання. З 1915—приват-доцент цього ун-ту. В 1923–24 працював у Білорус. ун-ті (Мінськ), викладав міжнар право в Іркутському ун-ті (1928–30) та Свердловському юрид. ін-ті (1938–39) тощо. З 1944—експерт-консультант договірно-правового відділу Наркомату іноз. справ (з 1945—М-ва закорд. справ) СРСР. 1947 Д. присвоєно дип. ранг Надзв. і Повноваж. посланника ІІ класу. Протягом 1945–57 Д. брав участь у роботі Берлінської (Потсдамської) конференції (1945), Париз. мирної конференції (1946), 1-ї і 2-ї сесій Ген. Асамблеї ООН, Бєлгр. конференції про режим судноплавства на Дунаї (1948), Женев. конференції (1955), Берл. наради (1956), Варш. наради (1957). З 1957—член Пост. палати трет. суду в Гаазі. Водночас (з 1948) викладав у Моск. ун-ті міжнар. відносин.

Досліджував проблеми міжнар. права та конст. права зарубіж. держав. Був співавтором проекту Консульського статуту СРСР, брав участь у підготовці проектів ряду важливих міжнар. договорів та угод. Осн. праці: «Зарубіжне конституційне право у вибраних зразках» (1925), «Макіавеллі і державна наука» (1927), «Лекції з права соціальної культури» (1929), «Радянське адміністративне право» (1940), «Міжнародне право» (1947, у співавт.), «Дипломатичне і консульське право» (1962, у співавт.).

Літ.: Ïàìÿòè ïðîô. Â. Í. Äóðäåíåâñêîãî. «Èçâåñòèÿ âóçîâ. Ïðàâîâåäåíèå. 1963, ¹ 4.       Ю. І. Нипорко.

ДУРДИНЕЦЬ Василь Васильович (27.ІX 1937, с.Ромачевиця, тепер с.Залужжя Мукачівського р-ну Закарп. обл.)—укр. держ. діяч, генерал внутр. служби України з 1997, почес. професор Нац. академії внутр. справ України з 1997, засл. працівник МВС з 1990, засл. прикордонник України з 1997. Закін. 1960 юрид. ф-т Львів. ун-ту. В 1960–70 працював у молодіж. орг-ціях (Львів, Москва). Протягом 1970–78 був на парт. роботі (Львів. обком КПУ, ЦК КПУ). Від 1978—заступник, з 1982—перший заст. міністра внутр. справ України. 1986 очолював операт. штаб забезпечення правопорядку в зоні аварії на ЧАЕС МВС України. В 1991—член Президії, голова Комісії ВР України з питань оборони і держ. безпеки; з 1992—перший заст. Голови ВР України, з 1994—перший заст. голови, а з 1995—голова Коорд. к-ту по боротьбі з корупцією і організ. злочинністю при Президентові України (по квітень 1999), чл. Ради нац. безпеки і оборони України. З 1995—віце-прем’єр-міністр України з питань держ. безпеки і надзв. ситуацій, з 1996—перший віце-прем’єр-міністр України, а з 1997—в. о. Прем’єр-міністра України, чл. Вищої екон. ради при Президентові України. В 1997–99 був директором Національного бюро розслідувань України (НБР). Від березня 1999—міністр України з питань надзв. ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорноб. катастрофи. У серпні 1999 призначений представником України в пост. органах Частково відкритої угоди Ради Європи щодо запобігання, захисту та надання допомоги в разі великих природ. і техноген. катастроф. Двічі (1990, 1994) обирався нар. депутатом України.

Публікації: «Осягнення державності» (1993), «Успіх гарантує системний, комплексний підхід, добре продумана концентрація зусиль у протидії криміналітету» (1997), «Боротьба із злочинністю має бути всеохоплюючою й ефективною», «Тільки спільно можна побороти зло», «Слідство поведе НБР» (всі—1998) та ін.    М. П. Зяблюк.

ДЬЯКОНОВ Михайло Олександрович [31.ХІІ 1855 (12.І 1856), Єкатеринбург—10.VІІІ 1919, Петроград]—рос. історик, доктор історії права з 1900, академік Петерб. АН з 1912. Навч. у Мед.-хірургічній академії (Петербург), закін. 1880 юрид. ф-т Петерб. ун-ту. Служив чиновником з особливих доручень у м-ві фінансів. З 1884—доцент, згодом професор історії права в Дерпт. (Юр’євському) ун-ті. З 1905—ординарний професор історії права Петерб. політех. ін-ту. Досліджував історію селянства, д-ви і права в Росії. У магіст. дис. «Влада московських государів. Нариси з історії політичних ідей Давньої Русі до кінця ХVІ ст.» (1889) та в праці «Нариси суспільного і державного ладу Давньої Русі до кінця ХVІІ ст.» (1912) Д. виклав своє розуміння теорії самодерж. влади моск. царів, джерела якої він знаходив у Візантії. Чимало місця відведено аналізові правових джерел України-Руси, зокрема звичаєвого права, русько-візант. договорів, «Руської Правди». У капітальній праці—докт. дис. «Нариси з історії сільського населення у Московській державі ХVІ–ХVІІ ст.» (1898)—учений проаналізував процес закріпачення селянства, визначаючи його джерелом не урядові укази, а саме соціально-екон. умови побуту населення, посилення особистої влади поміщиків над селянами, розкрив сутність і структуру кріпосного права тощо.

До учнів Д. належав відомий укр. історик права А. І. Яковлів.

Літ.: ГригорьевЭ В. СписокЭ трудовЭ М. А. Дьяконова.—Пр(сняковЭ А. Труды М. А. Дьяконова по рус. исторіи. «Рос. истор. журналЭ», 1921, кн. 7; Шапиро А. Л. Рус. историография в период империализма. Ленинград, 1962.

І. С. Жулідова.

ДЮВЕРЖЕ (Duverger) Моріс (5.VІ 1917, м.Ангулем, деп. Шаранта)—франц. правознавець, соціолог, політолог, доктор права з 1955, член Амер. академії мистецтв і наук, АН Фінляндії, почес. доктор багатьох зарубіж. ун-тів. Закін. ф-т права ун-ту в Бордо. Протягом 1948–55 керував створеним ним Центром політичних досліджень при цьому ун-ті. З 1955—професор політ. соціології та керівник Центру порівн. аналізу політ. систем Сорбонни. Викладав в ун-тах Пуатьє (1942–43), Бордо (1943–55), Парижа (1955–85), Тель-Авіва, Женеви, Нью-Йорка. Був консультантом урядів Фран-ції, Мексики, Греції та ін. з питань конст. права, виб. кампаній. Обирався депутатом Європ. парламенту (1989).

Д. розробив власну теорію політики, в якій обгрунтував створення політ. системи, що дає змогу поєднати переваги представн. демократії з ефективним управлінням, подолати «деперсоналізацію» влади, відчу-ження від неї гр-н. Політику розглядав з двох боків: 1) як засіб панування меншості над більшістю, одержання вигоди через доступ до влади; 2) як засіб інтеграції сусп-ва, забезпечення справедливості, гарантування спільного інтересу і заг. блага, обмеження тиску приватних інтересів. Першим з-поміж учених-юристів запропонував вивчати політ. режими і політ. партії як особливі об’єкти юрид. досліджень. Він, зокрема, розробив класичну типологію партій, поділивши їх на «кадрові» та «масові», визначив два способи утворення партій—парлам. та позапарлам., зазначивши, що «масові партії» формуються гол. чином у процесі політ. боротьби, а не в парламентах. Існування двох великих політ. партій, вважає Д.,—оптим. варіант для плюраліст. демократії.

У дослідженнях питань д-ви й сусп-ва Д. запропонував поєднання юрид. і політ. аналізу, що дасть змогу, з одного боку, вивчати не тільки політ. інститути, які регламентуються правом, а й ті, що правом повністю або частково ігноруються (політ. партії, громад. думка, пропаганда, преса, групи тиску тощо). З ін. боку, зазначена орієнтація, наголошує Д., дає змогу вивчати політ. інститути, регламентовані конституцією, законами, не тільки в юридичному, а й у політол. аспекті, що допоможе визначити, де ці інститути функціонують відповідно до права, а де уникають його.

Праці Д.: «Політичні партії» (1951), «Полі-тичні інститути і конституційне право» (1960), «Вступ до політики» (1964), «Від диктатури» (1961), «Ідея політики. Застосування влади в суспільстві» (1966), «Демократія без народу» (1967), «Янус: два обличчя Заходу» (1972), «Соціологія політики: елементи політичної науки» (1973), «Республіканська монархія» (1974), «Шах королю» (1978), «Апельсинові дерева озера Балатон» (1980), «Республіка громадян» (1982), «Настільна книга співіснування» (1986), «Ліберальний заєць і європейська черепаха» (1990) та ін.        В. П. Горбатенко.

ДЮВЕРНУА Микола Львович (жовтень 1836, Москва—1906, Петербург)—рос. правознавець, доктор права з 1874, професор. Закін. 1857 юрид. ф-т Моск. ун-ту. Викладав законодавство в одній з моск. гімназій. 1865 навч. за кордоном, зокрема в Німеччині. Після захисту магістер. дис. «Джерела права і суд Давньої Русі» (1869) працював професором Демидовського юрид. ліцею (Ярославль). Захистивши докт. дис. «Основні форми корреального зобов’язання» (1874), переїхав до Одеси, де 1875 став ординарним професором рим. права Новорос. ун-ту. З 1882 викладав рим. право в Олександрівському ліцеї (Петербург).

Досліджував проблеми цив. права. Осн. праці: «Посібник до лекцій з цивільного права» (т.1–3, 1899–1901), «Читання з цивільного права» (т. 1–3, 1902–05). В. Ф. Годованець.

ДЮГІ (Duguіt) Леон (4.ІІ 1859, м. Лібурн, деп. Жиронда—18.ХІІ 1928, м. Бордо)—франц. правознавець. Закін. 1881 ф-т права ун-ту в Бордо. Починаючи з 1886 і до кінця життя працював у цьому ун-ті: професор (читав конст. і адм. право), а з 1919—декан ф-ту права. Спочатку був прибічником органічної школи права, згодом створив концепцію солідаризму, за якою суть, функції і цілі д-ви і права грунтуються на принципі солідарності всіх членів сусп-ва, а класова боротьба—«злісний винахід» і «вигадка марксизму». Теор. міркування Д. викладено у його працях «Функції сучасної держави» (1894), «Держава, об’єктивне право і позитивний закон» (1901), «Соціальне право, індивідуальне право і перетворення держави» (1908), «Трактат про конституційне право», (т. 1–5, 1911–25), «Основні перетворення приватного права» (1912), «Перетворення державного права» (1913).

Гол. місце у концепції Д. належить ученню про держ.-правові засоби зміцнення солідарності. Його складові: відмова від поняття суб’єктивного права та створення «корпора-тивної» д-ви. Слідом за О. Контом Д. проголосив: прав нема, є тільки обов’язки, соціальні функції; як основа об’єктивного права, вони охоплюють д-ву, класи, індивідів, людство. Кожен клас (Д. визначав його за фаховою належністю) має свої соціальні функції: робітники повинні працювати, буржуазія—нагромаджувати капітал. При цьому приватна власність—не право, а обов’язок перед сусп-вом («соціальна функція»); «солідаризація» власності відбувається шляхом держ. втручання.

Д. відкидав соц. та ком. ідеї і прагнув перетворення д-ви на «організацію публічних служб», що перегукується з кейнсіанством. Концепція «корпоративної» д-ви Д. включала вимогу ліквідації парламентаризму, заг. виборчого права, пропорційної та мажоритарної виб. систем як таких, що не відображають справжньої волі виборців, і заміни їх прямим професійно-корпорат. представництвом в органах держ. влади всіх профес. груп населення (ідея синдикалізму, синдикаліст. д-ви). Д-ва, на думку Д., має бути надкласовою і очолюватися диктатором. Ідеями Д. скористалися італ. та нім. фашисти, що значною мірою зумовило падіння авторитету дюгізму після Другої світ. війни 1939–45. Окр. постулати Д. знайшли підтримку в країнах Лат. Америки та СРСР (20-і рр. 20 ст.).

Тв.: Des fonctіons de l’Іtat moderne. Parіs, 1894; L’Іtat, le droіt objectіf et la loі posіtіve. Parіs, 1901; Социальное право. Индивид. право. Преобразование гос-ва. СПб., 1909.

Літ.: Неновски Н. Буржоазният правен солидаризЭм. Критика на теорията на Леон Дюги. София, 1973.

Н. С. Прозорова.

ДЮРКГЕЙМ (Durkheіm) Еміль (15.ІV 1858, м.Епіналь, деп. Вогези—15.ХІ 1917, Париж)—франц. соціолог, основоположник франц. соціологічної школи. Закін. 1882 Вищу нормальну школу в Парижі. Вчителював у серед. школах. З 1887 читав лекції з філософії в ун-ті м. Бордо, де створив кафедру соціології; з 1902—у Париз. ун-ті (з 1906—професор). Заснував журн. «L’AnnJe socіolоgіque» (1896).

Гол. метою наук. діяльності Д. було сформувати інтегровану сусп. науку—соціологію. Цьому присвячені його праці «Про поділ суспільної праці» (1893), «Правило соціологічного методу» (1895), «Самогубство» (1897), «Соціологія і філософія» (1924) та ін. В основу свого соціол. вчення Д. поклав ідею про сусп-во як особливу реальність, що не є тотожною сукупності індивідів. Він розробив методику дослідження цієї реальності, засновану на принципі натуралізму. Соціальні факти пропонував розглядати як «речі». Основним таким фактом вважав «колективну свідомість», яка визначає поведінку індивіда в сусп-ві.

Виходячи з розробленого ним соціол. вчення, Д. розглядав злочини як дії, що ображають почуття «колективної свідомості», а покарання злочинців вважав сусп. актом, з допомогою якого «колективна свідомість» зміцнюється, забезпечуючи солідарність людей у сусп-ві. Досліджуючи феномен самогубства, відповідні стат. дані, Д. довів, що кількість самогубств перебуває у прямій залежності від характеру та інтенсивності соціальних зв’язків, є наслідком послаблення «колективної свідомості», руйнування системи соціальних норм. Цей стан він назвав «аномією», що згодом знайшло своє застосування у кримінології, зокрема у працях амер. соціолога Р. Мертона, для пояснення причин злочинності.

Тв.: Метод социологии. К.—Х., 1899.

Літ.: Alpert H. Emіle Durkheіm and hіs socіology. N. Y., 1939; Осипова Е. В. Социология щмиля Дюркгейма. М., 1977; Ручка А. А., Танчер В. В. Очерки истории социол. мысли. К., 1992; Арон Р. щтапы развития социол. мысли. М., 1993.  О. М. Костенко.



 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign