Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

Б ІІ

БЕРДЯЄВ Микола Олександрович [6(18).III 1874, Київ–24.III 1948, м. Кламар, побл. Парижа]–рос. і укр. філософ. Навч. 1894 на природничому, а з 1895–на юрид. ф-ті Київ. ун-ту. 1898 був арештований за пропаганду соціаліст. ідей, виключений з ун-ту і засланий до Вологод. губернії Набув глибоких, систематизованих знань шляхом самоосвіти. Пройшов через захоплення марксизмом, революцією. Разом з С. Булгаковим, П. Струве та С. Франком брав участь у створенні трьох маніфестів рос. філософів-ідеалістів першої чверті 20 ст.–збірників «Проблеми ідеалізму» (1902), «Віхи» (1909), «З глибини» (1918) лібер.-консерват. спрямування. У них, зокрема, знайшли глибоке обгрунтування ідеї патріотизму, традиціоналізму й народоправства. Б.–один з авторитетних учасників реліг. відродження в Росії поч. 20 ст., ініціатор створення Академії духовної культури (1918–22). У 1922 висланий більшов. урядом з РРФСР, тривалий час жив у Берліні. Був деканом відділення історії Рос. наук. ін-ту (Берлін). Видавав реліг.-філос. журн. «Путь» (1925– 40), багато писав, друкувався усіма європ. та багатьма сх. мовами. Ост. роки прожив у Франції. Автор низки творів, у яких поряд з філософськими виклав погляди реліг., морально-політ., держ.-правового характеру: «Доля Росії» (1918), «Філософія нерівності» (1923), «Витоки і сенс російського комунізму» (1937), «Про рабство і свободу людини» (1939), «Царство Духу та царство Кесаря» (1949) та ін. Осн. ідеї у працях Б.: комунізм як викривлена рос. месіанська ідея з тенденціями дегуманізації, заперечення самоцінності особи, звуження людської свідомості; заперечення диктатури пролетаріату як засобу держ. насильства, нав’язування ідеології ненависті; утвердження ненасильницької моралі шляхом реформування православ’я, формування «нової релігійної свідомості»; подолання комунізму мирним шляхом, внутр. силами народу та вирішальна роль інтелігенції як суб’єкта духовного й культур. відродження; осмислення ролі осн. соціальних інститутів (церкви як захисниці «образу людини» від демонів природи; д-ви з її функцією захисту людини від «звірячих стихій»; права з його можливостями захисту свободи людини «від злої волі людей і всього суспільства»; закону, здатного забезпечити «мінімум свободи у гріховному людському житті»); розкриття згубної тенденції сучас. світу–домінування матеріального над духовним; досягнення моральними і правовими засобами політ. свободи та утвердження у структурі людської свідомості внутр. свободи «не лише від панів, а й від рабів». Тв.: Философия неравенства. М., 1990; Истоки и смысл русского коммунизма. М., 1990; Царство Духа и царство Кесаря. М., 1995. Літ.: История полит. и правовых учений. М., 1995; Нагорнєва Н. Київ. літа Миколи Бердяєва. «Пам’ять століть», 1996, № 3.       В. П. Горбатенко.

БЕРІЯ Лаврентій Павлович [17(29).III 1899, с. Мерхеулі, тепер Сухум. р-ну, Абхазія, Грузія–23.XII 1953, Москва]–рад. парт. і держ. діяч. Закін. 1919 мех.-буд. тех. уч-ще в Баку. Чл. КПРС з 1917. Вів підп. роботу в Азербайджані та Грузії, одночасно (1918–20) співробітничав з місцевими поліц.-розвід. органами. Після встановлення рад. влади в Закавказзі від квітня 1921 по листопад 1931 Б. займав відп. посади в місц. НК–ДПУ, зокрема з 1927–голова ДПУ Грузії та Закавказзя, повноважний представник ОДПУ СРСР у ЗРФСР. У 1931–32 був 1-м секретарем ЦК КП(б) Грузії і водночас 2-м, потім 1-м секретарем Закавказ. крайкому ВКП(б). З серпня 1938–1-й заст. наркома внутр. справ СРСР–нач. гол. управління держ. безпеки. З грудня 1938 по 1945–нарком внутр. справ, водночас (1938–53)–ген. комісар держ. безпеки. В лютому 1941–березні 1953–заст. голови РНК (з 1946–РМ СРСР); з травня 1944–заст. голови Держ. к-ту оборони СРСР тощо. Від березня 1953–1-й заст. голови РМ і водночас міністр внутр. справ СРСР. Був чл. Політбюро ЦК ВКП(б) з 1946. Удостоювався високих звань і нагород: маршал Рад. Союзу (1945), Герой соц. праці (1943) тощо.  Один з гол. організаторів масових репресій у СРСР, зокрема в Україні. Після смерті Й. Сталіна арештований (26.VI 1953), позбавлений усіх посад і нагород. У грудні того ж року засуджений спец. Судовим присутствієм президії Верх. Суду СРСР до розстрілу за скоєння державних злочинів (зрада батьківщини, здійснення терорист. акту, участь у контррев. організації та ін.). Літ.: Берия: конец карьеры. М., 1991; Вильямс А. Дневники Берии. М., 1994; Бугай Н. Ф.  Л. Берия – И. Сталину. Согласно Вашему указанию... М., 1995.             О. І. Божко, Ю. Я. Касяненко.

БЕРЛАЧ Анатолій Іванович (17.І 1965, с. Черче Камінь-Каширського р-ну Волин. обл.) – укр. правознавець, доктор юрид. наук з 2002. Закінчив 1989 Житом. сільськогосп. інститут, 1999 – Нац. академію внутрішніх справ України. В 1994–97 працював оперуповноваженим держ. служби б-би з екон. злочинністю та служби б-би з організ. злочинністю управління МВС України в Житом. обл. З 1997 – в Нац. академії внутр. справ України: викладач, професор каф. екон. безпеки; з 2003 – у Відкритому міжнар. ун-ті розвитку людини «Україна» – зав. кафедри адм. та фін. права.

Досліджує проблеми адм., фін. права, екон. безпеки, операт.-розшук. діяльності. Осн. праці: «Правові основи захисту банківської системи від злочинних посягань» (1998), «Організаційно-правові основи біржової діяльності» (2000), «Фінанси, грошовий обіг, кредит» (2000, всі – у співавт.); «Фінансові відносини у сільському господарстві України та їх правовий захист» (2001), «Основи економічних теорій» (2001, у співавт.), «Організаційно-правові питання аграрної реформи в Україні» (2003, у співавт.), «Біржова справа» (2003).  В. І. Семчик.

 

БЕРТІЛЬЙОН, Бертійон (Bertillon) Альфонс (23.IV 1853, Париж–3.II 1914, там же)–франц. криміналіст, статистик і антрополог. Один з основоположників криміналістики. Працював з 1878 у Париз. поліц. префектурі: спочатку писарем, а з 1888–директором бюро суд. ідентифікації, нач. фотовідділу. На основі багаторічної практики і спостережень розробив (1879) нову систему ідентифікації особи злочинця, названу в криміналістиці за його іменем–бертільйонаж. Вона полягала в застосуванні антропометрич. методу криміналістич. реєстрації, сигналетичної (впізнавальної) фотозйомки (зокрема анфас і у профіль), прикметоописувального методу графічної експертизи. З кінця 80-х рр. 19 ст. система Б. одержала міжнар. визнання. Б. створив першу в історії криміналістики розшукову книгу, в якій налічувалось майже 2000 фотокарток з прикметами розшукуваних злочинців і висланих із країни осіб. Широке застосування у поліц. практиці знайшли його винаходи–пристрій для фотографування місця пригоди і спец. стілець для фотографування злочинців. Б. – автор книг «Практичне використання антропометрії» (1881), «Судова антропометрія в Парижі» (1890), «Антропометричне ототожнення» (1893). Система Б. використовувалася (з 1890 до поч. 20 ст.) поліцією усіх країн світу, поступившись згодом новій, надійнішій системі криміналіст. реєстрації–дактилоскопії. Літ.: Гейндль Р. Дактилоскопия и др. методы угол. техники в деле расследования преступлений. М., 1927; Файкс Г. Большое ухо Парижа. Франц. полиция: история и современность. М., 1981; Торвальд Ю. Век криминалистики. М., 1991.              В. М. Чисніков, Р. С. Бєлкін.

БЕРШАДСЬКИЙ Сергій Олександрович [18(30).III 1850, м. Бердянськ, тепер Запорізької обл.–1896, Санкт-Петербург]–рос. історик права, професор з 1884. Закін. 1872 юрид. ф-т Новорос. ун-ту (Одеса), був залишений на кафедрі держ. права для здобуття професор. звання. З 1874 і до кінця життя (з дворічною перервою–викладав у Військ.-юрид. академії) працював у Петерб. ун-ті: від 1883–доцент кафедри енциклопедії, історії та філософії права, з 1885–екстраординарний професор; з 1888–викладав історію руського права.  Досліджував в основному історію Великого князівства Литовського, лит.-руське право. 1883 захистив дис. «Литовські євреї, історія їх юридичного і суспільного становища від Вітовта до Люблінської унії 1388–1569 рр.», яка була видана разом з опрацьованими вченим архів. матеріалами. Цю ж тему Б. розвивав у працях «Привілеї великого князя Вітовта литовським євреям» (1882), «Історія Віленської єврейської громади» (1886). Грунтовними є дослідження «Про спадкування у виморочних майнах по литовському праву» (1883), «Литовський статут і  польські конституції» (1893) та ін. На підставі актових книг Київського центр. архіву давніх актів опубл. «Матеріали з історії євреїв у Південно-Західній Росії та Литві» (1879). Розвідки Б. залишаються актуальними для сучас. дослідників історії державності України.   Літ.: Биогр. словарь профессоров и преподавателей имп. СПб. ун-та. 1869–1894, т. 1. СПб., 1896.    Т. І. Бондарук.

БЕРШЕДА Роман Васильович (20.VII 1912, м. Славута, тепер Хмельн. обл.–23.X 1979, Київ)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1973, професор з 1973. Закін. 1946 Всесоюз. заочний юрид. ін-т (Москва). Працював в органах юстиції з 1934. У 1938 був призначений директором Київ. юридичної школи М-ва юстиції УРСР, викладав там адм. право. Під час Вел. Вітчизн. війни–в діючій армії. Після демобілізації знову очолював Київ. юридичну школу. З 1948 і до кінця життя працював у ВПШ (Київ): ст. викладачем, деканом, заст. зав. кафедри рад. держ. будівництва і права. Одночасно викладав у Київ. ун-ті та пед. ін-ті. Як консультант залучався ВР УРСР до роботи над проектами нормат. актів.  Досліджував проблеми заг. теорії держави і права, конст. і адм. права, прав людини, демократії і законності, організації і діяльності місцевих рад. Осн. праці: «Виконавчий  комітет районної ради» (1958), «Сільська, селищна рада і питання соціалістичної законності» (1970), «Питання соціалістичної законності в діяльності районної ради депутатів трудящих, її виконавчих та розпорядчих органів» (1971).             В. Ф. Погорілко.

БЕСТУЖЕВ-РЮМIН Михайло Павлович [23.V (4.VI) 1801–13(25).VII 1826, Петербург]–декабрист, один з керiвникiв повстання Чернiгiвського полку. Служив у Кавалергардському (з 1818) i лейб.-гвардії Семенiвському (з 1820) полках; пiсля повстання у Семенiвському полку (1820) переведений пiдпоручиком у Полтав. пiхот. полк. З 1823–член Пiвденного товариства декабристiв в Українi, разом з С. Муравйовим-Апостолом очолював Василькiвську управу т-ва. Здiйснював зв’язок мiж управою i членами т-ва. 1824 досяг угоди про спiльнi дiї з польс. «Патрiотичним товариством». Улiтку 1825 пiсля приєднання Товариства об’єднаних слов’ян до Пд. т-ва керував новоутв. Слов’янською управою. Прихильник респ-ки, встановленої у результатi вiйськ. перевороту. Наполягав на фiзич. знищеннi iмператора та всiєї його родини. Пiд час повстання Чернiгiвського полку–найближчий помiчник С. Муравйова-Апостола. Разом з ним уклав рев. «Прокламацiю» та «Катехiзис», якi читалися перед солдатами i розповсюджувалися серед селян.  Пiсля поразки повстання був засуджений до смертної кари, повiшений разом з чотирма iн. керiвниками декабристiв.  Лiт.: Нечкина М. В. Движение декабристов, т. 1–2. М., 1955; Декабристы. Биогр. справочник. М., 1988.    I. К. Омельченко.

БЄЛIНСЬКИЙ Вiссарiон Григорович [30.V (11.VI) 1811, м. Свеаборг, тепер Фінляндія –26.V (7.VI) 1848, Петербург]–рос. лiт. критик i публiцист. У 1829–32 навч. у Моск. ун-тi, з якого за написання антикрiпосн. драми «Дмитро Калiнiн» був виключений. Працював у журналах «Отечественные записки» (з 1839), «Современник». 1847 написав «Лист до Гоголя», в якому нищiвно критикував самодерж. режим у Росiї. Невiдкладними завданнями вважав лiквiдацiю крiпосного права, вiдмову вiд тiлесних покарань, дотримання законностi. У своїх фiлос. i полiт.-правових поглядах еволюцiонував вiд лiбер. просвiтництва до рев. демократизму, вiд iдеалiзму до матерiалiзму. Перехiд до соцiалiзму пов’язував з нар. насильницькою революцiєю, але не вiдкидав i мирний шлях. Б. знав iсторiю України, боротьбу укр. народу проти соцiального i нац. гнiту. Однак його погляди на укр. справу суперечливi. Це, зокрема, видно iз його рецензiї на працю «Iсторiя Малоросiї» М. Маркевича (т. 1–4, 1842). З одного боку, вiн вiдмовляє українцям (називає їх малоросами) у правi iменуватися народом, а тим паче мати державу, квалiфiкує їх племенем. Гетьманщина i Запорiзька Сiч для нього–нi республiка, нi д-ва, а «пародiя на республiку», «слов’янська республiка, яка, за всього свого безладдя, мала химеру якогось порядку». Цей порядок вiн вбачав не в правах, а в звичаях, якi замiнювали закон i панували в «мужицькiй демократiї». З iн. боку, високо пiдносив Б. Хмельницького, називав його великим воїном i полiтиком. Водночас вiн вiдкидав можливiсть незалежного полiт. iснування України в 17 ст., пояснював це не тiльки її геогр. положенням, а передусiм «патрiархально-простодушним характером малоросiв», якi, хоч i вiдрiзнялись вiд великоросiв бiльшою поетичнiстю i людянiстю, але нiбито знаходили поезiю i втiху лише в «оргiї битви» та «молодецькому розгулi», що завадило їм створити i зберегти свою д-ву в 17 ст. Таке пояснення вiдповiдало великодерж. поглядам у тодiшнiй Росiї на Україну.   Тв.: Полн. собр. соч., т. 1–13. М.–Ленинград, 1953–59; Вибр. статтi. К., 1948; Вибр. фiлос. тв., т. 1–2. К., 1948– 50; Про Гоголя. К., 1952.  Лiт.: Филатова Е. М. Белинский. М., 1976.   О. Ф. Скакун.

БИСАГА Юрій Михайлович (9.V 1957, с. Страбичево Мукачівського р-ну Закарп. обл.) – укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1998, професор з 1999, з. ю. України з 2004. Закінчив 1982 Ужгород. ун-т. З 1983 – в Ужгород. (тепер національному) ун-ті: аспірант, викладач, доцент, докторант, професор; з 2001 – зав. кафедри конст. права та порівн. правознавства юрид. ф-ту. Член кваліфікаційної комісії суддів загальних судів Закарп. області (з 1999). Головний редактор «Наукового вісника Ужгородського національного університету. Серія ”Право”».

Досліджує проблеми теорії та історії держ.-прав. будівництва в країнах Центр. Європи у новітній період, питання порівн. правознавства в країнах Європи 20 ст., сучасних міжнар.-прав. відносин. Осн. праці: «Роль внутрішніх і зовнішніх факторів в утворенні першої ЧСР», «Створення підвалин державно-правової політики Чехословаччини в 20-х роках ХХ ст.», «Інститути держави і права в домюнхенській Чехословаччині» (всі три – 1997), «Інститут парламенту в зарубіжних конституціях міжвоєнного періоду» (2001), «Конституційно-процесуальне право» (2002), «Права людини і громадянина за Конституцією і законами України», «Вибори Президента України та зарубіжний досвід», «Права людини» (всі три – 2003), «Правовий статус корінних народів» (2004).                                  В. П. Горбатенко.

БИСТРОВ Григорiй Юхимович (26.III 1940, с. Iванiвське Дрегельського р-ну Новгор. обл.)–рос. правознавець, доктор юрид. наук з 1987, професор з 1988. Закiн. 1962 юрид. ф-т Ленiнгр. ун-ту. Працював в органах прокуратури, з 1969–доцент Ленінгр. ін-ту залізнич. тр-ту, згодом Ленінгр. сільськогосп. ін-ту; у 1979–87–доцент юрид. ф-ту Моск. ун-ту. З 1987–зав. кафедри агр. і екол. права Моск. держ. юрид. академiї. Президент Рос. асоціації викладачів агр., природоресурс. та екол. права (з 1997). Дослiджує питання формування агр. права, теор. i практ. проблеми його структури, осн. тенденцiї розвитку i вдосконалення агр. законодавства, його кодифiкацiї в умовах рiзноманiтностi форм власностi i господарювання. Розвинув теорiю джерел сiльськогосп. права, обгрунтував концепцiю унiфiкацiї i диференцiації агр. законодавства, з’ясував його горизонтальну i вертик. структуру. Дослiдив правовий статус сiльськогосп. вироб. кооперативiв, сел. (фермерських) господарств, особистих пiдсоб. господарств громадян тощо. Узагальнив правовий досвiд здiйснення агр. реформ у країнах Сх. Європи, Азiї, Лат. Америки. Серед осн. праць Б.–«Джерела сiльськогосподарського права» (1985), «Концепцiя переходу району (мiста) до ринкової економiки» (1991, у спiвавт.), «Правовий захист населення у районах, постраждалих від аварії на Чорнобильській АЕС» (1993), пiдручник з рос. аграрного права (1996). Пiдтримує тiснi зв’язки з правознавцями-аграрiями України, учасник спiльних наук. дослiджень і наук. конференцій у Києвi, Харковi, Одесi. В. I. Семчик.

БИТЯК Юрiй Прокопович (28.IV 1949, с. Березняки Смiлянського р-ну Черкас. обл.)–укр. правознавець, канд. юрид. наук з 1979, професор з 1994. Закiн. 1974 Харкiв. юрид. iн-т (тепер Нацiональна юридична академiя України iменi Ярослава Мудрого), де й працює викладачем, а з 1990–зав. кафедри адм. права. Дослiджує проблеми адм. права, способи та гарантiї забезпечення законностi в держ. управлiнні, удосконалення дiяльностi органiв викон. влади, держ. служби. Основні працi: «Конституцiйнi основи радянської соцiалiстичної демократiї» (1982), «Соцiалiстична законнiсть у державному управлiннi» (1987), «Державна служба i розвиток її демократичних основ» (1990), «Адміністративне право України (Загальна частина)» (1996) та iн. Спiвавтор пiдручника «Радянське адмiнiстративне право» (1986).

В. П. Горбатенко.

БИЧКОВА Цецілiя Володимирiвна (27.II 1926, Київ)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1982. Закiн. 1949 юрид. ф-т Київ. ун-ту. З липня 1949–мол. наук. спiвробiтник Сектора держави i права АН УРСР. З липня 1969–провiдний наук. спiвробiтник Iнституту держави i права iменi В. М. Корецького НАН України. Дослiджує проблеми аграрного права, зокрема цивiлiстські питання договiрних вiдносин в АПК України. Основні працi–«Правовi питання аграрно-промислового кооперування» (1974), «Договiр у виробничо-економiчних зв’язках мiж сiльським господарством та промисловiстю» (1980), «Виробничо-господарське кооперування у сiльському господарствi (правовi питання)» (1985). Спiвавтор ряду колективних монографiй: «АПК i право» (1988), «Новi форми сiльськогосподарського виробництва (органiзацiйно-правовi питання)» (1994) та iн.   В. I. Семчик.

БIБIКОВ Дмитро Гаврилович [18.III 1791 –22.II (6.III) 1870, Петербург]–рос. вiйськ. i держ. дiяч. Вiйськ. службу розпочав 1808, брав участь у рос.-франц. вiйнi 1812. У 1819 звiльнився зi служби. У рiзний час призначався володимирським, саратовським та моск. вiце-губернатором, директором департаменту зовн. торгiвлi (Петербург). З 1837 знову був на вiйськ. службi–київським, волинським та подiльським генерал-губернатором. Протягом 1852–55–мiнiстр внутр. справ Росiї.

Пiд час служби в Українi Б. запровадив 1847 систему iнвентарiв (чiтке визначення прав помiщикiв на працю селян). Сповiдував iдеї великодерж. шовiнiзму, здiйснював насильницьке зросiйщення краю; провiв замiну мiсц. чиновникiв на росiйських та роздав останнім держ. землi. Органiзував перевiрку прав польс. шляхти на дворянство (в результатi частина її була переведена у податний стан) та секуляризацiю зем. володiнь катол. духiвництва. Нещадно розправлявся з нац.-визв. рухом в Українi (зокрема, здiйснив розгром Кирило-Мефодiївського братства). 10.IX 1847 звернувся до Миколи I з офiційною запискою «Про змiну навчального напряму», де виклав свої пропозицiї щодо посилення боротьби з нац. iдеями та сусп.-полiт. вiльнодумством у навч. закладах, якi були схваленi царем.

Лiт.: Шульгин В. Я. Юго-Зап. край под управлением Д. Г. Бибикова. «Древняя и новая Россия», 1879, № 5,6. I. К. Омельченко.

БIЛАС Iван Григорович (9.V 1953, с. Шоломиничi Городоцького р-ну Львiв. обл.)–укр. правознавець, iсторик, громад.-полiт. дiяч, доктор iстор. наук з 1994, генерал-майор з 1995, з. ю. України з 1997. Закiн. 1975 Львiв. школу мiлiцiї, 1981 юрид. ф-т Львiв. ун-ту i 1993 правничий ф-т Укр. вiльного ун-ту в Мюнхенi. Одержав у цьому ун-тi ступiнь доктора права. Протягом 1975–86 працював у підрозділах крим. розшуку органів внутрішніх справ Львiв. обл. З 1986–ст. викладач Львiв. школи мiлiцiї та юрид. ф-ту Львiв. ун-ту. З 1994 – проректор з наук. роботи Львiв. iн-ту внутр. справ МВС України. У 1994, 1998 обирався нар. депутатом України. Перший заст. голови спілки офіцерів України (з 1991). Автор монографiї «Репресивно-каральна система в Українi: 1917–1953 (суспiльно-полiтичний та iсторико-правовий аналiз)» (1994) та iн. робiт з держ.-правової тематики.     В. П. Горбатенко.

БIЛИНСЬКИЙ Андрiй Клавдiйович (16.IV 1916, Чернiвцi–12.XI 1995, Мюнхен)–укр. правознавець i публiцист, доктор права. Закiн. 1938 юрид. ф-т Ягеллон. ун-ту в Краковi. 1934 i 1939 як член ОУН заарештовувався польс. владою. Пiд час 2-ї свiт. вiйни служив у вiйськ. формуваннях, якi воювали проти Рад. армiї. 1944 потрапив у полон, перебував у рад. концтаборах. Про свої поневiряння написав кн. «В концтаборах СРСР» (1961). 1955 був депортований до Нiмеччини. З 1961 Б. працював в Iн-тi сх. права (Мюнхен). З 1967–викладач рад. госп. права, професор Укр. вiльного ун-ту (Мюнхен).

Дослiджував правову та екон. системи СРСР, насамперед проблеми госп., колг., шлюбно-сiмейного, спадкового, житлового та фiн. права, адвокатури, права громад. орг-цiй тощо. Осн. працi: «Органiзацiя радянської адвокатури» (1958, нiм. мовою), «Радянське шлюбне право» (1961, нiм. мовою), «Свiт i ми» (1963), «Радянське господарське право» (1968, нiм. мовою), «Громадськi органiзацiї в СРСР» (1969), «Коментар до Конституцiї СРСР» (т. 1–2, 1983, нiм. мовою, у співавт.), «Вступ до ринкової економiки» (1995).  Ю. Я. Касяненко.

БIЛИНСЬКИЙ Михайло Iванович [4(16).XI 1882, Золотонiщина, тепер Черкас. обл.–17.XI 1921, с. Малi Мiньки, тепер Народицького району Житом. обл.]–укр. держ. i вiйськ. дiяч. Навч. у Лазаревському ін-тi сх. мов у Москвi, закiн. мор. школу в Петербурзi. Служив мiчманом на Балт. флотi. Пiд час 1-ї свiт. вiйни був пом. командира 2-го Балт. екiпажу. У груднi 1917 приїхав до Києва, вступив до Укр. партiї соцiалiстiв-самостiйникiв. Став одним з органiзаторiв укр. морського мiнiстерства. За доби Української держави П. Скоропадського–заст. начальника Гол. морської госп. управи. У травнi – жовтнi 1918 входив до складу укр. делегацiї, яка вела в Києвi переговори щодо пiдписання мирного договору з рад. Росiєю. З 26.XII 1918 по 9.IV 1919 очолював мор.  м-во УНР в урядах В. Чехівського та С. Остапенка. 1919–командир 1-ї укр. морської дивiзiї. У жовтнi 1920 займав посаду мiнiстра внутр. справ в урядi А. Лiвицького. В 1920– 21 входив до складу Всеукраїнської Нацiональної Ради, очолював її та був заст. голови урядової комiсiї з розробки Конституцiї УНР. Брав участь у першому (1919–20) i другому (1921) зимових походах Армiї УНР на рад. територiю. Пiд час бою з частинами Черв. армiї потрапив в оточення i, не бажаючи здаватись у полон, застрелився.  Лiт.: Савченко-Бiльський В. Ст. лейтенант флоту Михайло Бiлинський. В кн.: Другий Зимовий похiд. Листопадовий рейд. К., 1995. В. М. Чиснiков.

БIЛОГРИЦЬ-КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Леонiд Сергiйович (9.ІІ 1855, Полтава–28.VII 1908, м. Остер, тепер Чернiг. обл.)–укр. i рос. правознавець, доктор права з 1886, професор з 1887. Закiн. 1876 юрид. ф-т Київ. ун-ту, де 1880 здобув ступiнь магiстра. У 1881—83 перебував у наук. вiдрядженнi за кордоном. У 1883–91 працював у Демидовському юрид. лiцеї (Ярославль): спочатку доцентом, а з 1887–ординарним професором кафедри крим. права. 1886 на основi зiбраного за кордоном матерiалу захистив докт. дисертацiю «Злочини проти релiгiї у найважливiших державах Заходу». 1891 Б.-К. повернувся до Київ. ун-ту, де й працював до кiнця свого життя професором кафедри крим. права.

В науцi крим. права Б.-К. належав до т. з. теоретикiв лiберально-гегельянського напряму. Був вихованцем, колегою i послiдовником О. Ф. Кiстякiвського, якому присвятив двi пам’ятнi розвiдки «Нарис наукової дiяльностi О. Ф. Кiстякiвського» (1885) та «Загальнi пiдсумки наукової творчостi О. Ф. Кiстякiвського» (1895). У своїх дослiдженнях значну увагу придiляв проблемам покарання, майнових злочинiв, злочинiв проти д-ви, релiгiї, питанням лiкар. таємницi тощо. Б.-К. займався також бiблiогр. дiяльнiстю, був одним з провiдних фахiвцiв у галузi юрид. бiблiографiї.

Осн. працi: «Особливi види крадiжки-злодiйства за росiйським правом», «Поняття кримiнального права i пiдстави покарання» (обидвi–1883), «Роль звичаю в кримiнальному законодавствi» (1888), «Творча сила звичаю у кримiнальному правi» (1890), «Завдання i метод науки кримiнального права» (1891), «Загальнi риси iсторiї кримiнального права» (1893), «Нариси курсу росiйського кримiнального права» (ч. 1–2, 1896), «Пiдручник росiйського кримiнального права» (ч. 1– 2, 1903), «Злочини державнi» (1904).

Лiт.: Чубинский М. П. Памяти Л.С. Белогриц-Котляревского. В кн.: Чубинский М. П. Статьи и речи по вопросам угол. права и процесса, т. 2. 1906—1911 гг. СПб., 1912; Рашковская Ш. С. К истории рус. угол.-правовой мысли пореформ. эпохи: Л. С. Белогриц-Котляревский. «Вестник Моск. ун-та. Серия 2. Право», 1995, № 2. Ю. Я. Касяненко.

БІЛОКОНЬ Микола Васильович (22.ІІІ 1955, Вінн. обл.) – укр. держ. діяч, правознавець, канд. юрид. наук з 2002. Закін. 1977 Львів. спец. середню школу міліції МВС СРСР, 1981 – Київ. ВШ МВС СРСР, 1992 – Академію МВС Росії. У 1977–78 – інспектор управління кар. розшуку УВС Львів. облвиконкому. З 1981 – в УВС м. Києва: інспектор, ст. інспектор, командир роти, заст. нач. Мінського райвідділу внутрішніх справ (з 1984), заст. нач. управління охорони громад. порядку (з 1988). З 1992 – в МВС України: нач. орг. відділу міліції громад. безпеки, заст. нач. гол. управління охорони громад. порядку, з 1994 – перший заст. начальника, а з 1996 – нач. гол. управління адм. служби міліції, з 1999 – нач. управління МВС України в Кіровогр. обл. У 2001–03 працював в Адміністрації Президента України: керівник управління правоохор. органів; заст. глави Адміністрації – керівник гол. управління з питань діяльності військ. формувань та правоохор. органів; заст. глави Адміністрації – керівник гол. управління з питань суд. реформи, діяльності військ. формувань та правоохор. органів. Від серпня 2003 – міністр внутр. справ України. Осн. публікації – з проблем держ. управління у сфері охорони громад. порядку: «Взаємодія місцевих органів державного управління і місцевого самоврядування: історичний досвід і проблеми сучасності» (2002), «Органи державного управління та місцеве самоврядування в Російській імперії у другій половині ХІХ ст. (на матеріалах Лівобережної України): історико-правове дослідження» (2003), «Правове регулювання управлінської діяльності МВС України у сфері охорони та захисту громадського порядку», «Пріоритетні напрями удосконалення процесу формування суспільної думки щодо охорони громадського порядку» (обидві – 2004).    В. П. Горбатенко.

БІСМАРК (Bismarck) Отто Едуард Леопольд фон Шенхаузен (Sch`nhausen; 1.IV 1815, м. Шенхаузен–30.VII 1898, м. Фрідріхсру)– нім. держ. діяч, дипломат, князь. Був депутатом прус. ландтагу, послом у Росії (1859– 62) та Франції (1862). У 1862–71 Б.–міністр-президент і міністр закорд. справ Пруссії, протягом 1871–90–перший рейхсканцлер Німецької імперії. Проводив рішучу й тверду політику, за що сучасники назвали його «залізним канцлером». Здійснив об’єднання Німеччини згори, на прус.-мілітаристській основі. За допомогою переможних війн–з Данією (1864), Австрією (1866), Францією (1870–71)–захопив першу для Німеччини колонію в Африці. У своїй концепції закорд. політики виходив із геогр. розташування Німеччини в Європі, звідси його «страх перед коаліціями». Розглядав Францію як «історичного ворога», Росію–як країну, з якою треба мати мирні відносини, прагнув до союзу з Англією. Укладенням нім.-австр. договору 1879 і створенням Троїстого союзу (Німеччини, Австро-Угорщини, Італії; 1882) сприяв розколу Європи на два ворожі імперіаліст. табори.  Перевагу силі перед правом Б. часто надавав не лише в зовн. політиці, а й у питаннях внутрідержавного життя. Намагаючись перешкодити розгортанню роб. руху, пригасити соціальне незадоволення, Б. домігся прийняття надзв. закону проти соціалістів. Провівши комплекс соціальних законів (про забезпечення старості, соціальний захист хворих, інвалідів, скорочення робочого дня), Б. водночас намагався усталити напівфеод. відносини в імперії, здійснював брутальне онімечення польс. населення Познаньщини й Силезії тощо. У творі «Думки і спогади» Б. висловив своє ставлення до монархічного ладу, абсолютизму, вважаючи, що повний абсолютизм менш небезпечний, ніж абсолютизм, який спирається на послужливий парламент, згоду більшості. При цьому він твердив, що в принципі абсолютизм «був би ідеальним устроєм» для європ. держав, коли б королі з чиновництвом не були такими ж звичайними людьми, як і всі, з їх слабкостями й недоліками. Навіть ідеальний монарх потребує критики з боку вільної преси і парламенту. Нім. ідея, вважав Б., полягає у прагненні до першості на суші і на морі. Тому він завжди був готовий пожертвувати буквою будь-якої угоди задля блага Нім. імперії. У політ. діяльності, на думку Б., дуже важливим є вміння передбачати, чого можна чекати від ін. політиків за певних конкр. обставин і ситуацій. Тв.: Мысли и воспоминания, т. 1–3. М., 1940–41. Літ.: Ерусалимский А. С. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм. М., 1968; Троян С. С., Горечан Т. В. Отто фон Бісмарк... Чернівці, 1994.        Б. Л. Кухта.

БЛЕКСТОН (Blackstone) Вільям (10.VII 1723, Лондон – 14.II 1780, маєток Воллінгфорд, графство Оксфордшир) – англ. юрист, доктор цив. права з 1750, професор з 1758. Навч. у Пембрук-коледжі Оксфорд. ун-ту, юрид. освіту здобув в адвокат. корпорації Мідл-темпл (Лондон). З 1746 – баристер, займався адвокат. практикою. З 1753 читав в Оксфорд. ун-ті курс лекцій з англ. зак-ва. Ініціатор заснування в Оксфорді кафедри англ. заг. права. В 1759, не залишаючи кафедри, Б. знову зайнявся адвокатською практикою. 1761–70 – член англ. парламенту (палати громад). З 1763 – ген. соліситор при королеві. З 1770 – суддя корол. суду із заг. апеляцій. Автор 4-томної праці «Коментарі до англійських законів» (1765– 69) – одного з кращих англ. конст. джерел енциклопед. характеру. Вона стала осн. посібником університ. юрид. освіти в Англії, неодноразово перевидавалася, була перекладена на кілька іноз. мов. Рос. переклад з розлогими примітками під наз. «Витлумачення англійських законів п. Блакстона» (1780–82) здійснив учень Б. укр. правознавець С. Ю. Десницький. В «Коментарях...» Б. розглядав право не як спекулятивну абстракцію чи зібрання прав. правил, а як діючу соціальну систему; відносив природне право, яке має божественне походження, до сфери етики. Вважав, що, коли позитивний закон суперечить природ. праву, він не повинен мати жодної юрид. сили. Вчений підкреслював однакову цінність як особистих прав людини, зокрема на особисту безпеку, свободу, власність, так і прав сусп-ва, які мають бути узгоджені між собою. Ін. твори Б.: «Аналіз законів Англії» (1756), «Трактати, які стосуються головним чином старовини і законів Англії» (т. 1–2, 1762–69). Літ.: Cairns_J._W. Blackstone, an English Institutionalist: Legal Literature and the Rise of the Nation State. «Oxford Journal of Legal Studies», 1984, №_3; Alschuler_A._W. Rediscovering Blackstone. «University of Pennsylvania Law Review», 1996, №_1.                    Ю. Я. Касяненко, Ю. І. Нипорко.

БЛУДОВ Дмитро Миколайович [5(16).IV 1785, Шуйський повіт Володим. губ.–19.II (2.III) 1864, Петербург]–рос. держ. діяч, граф, почес. член Петерб. АН з 1826. З сім’ї, яка вела свій родовід від Іони Блудта–легенд. воєводи періоду правління київ. князя Ярополка. Племінник рос. поета Г. Державіна. Отримав дом. освіту, служив в Ізмайлівському полку. З 1800–чиновник Моск. архіву Колегії закорд. справ, від 1802 працює у Колегії закорд. справ (Петербург). У 1817–20 служить у рос. посольстві в Англії. За імператора Миколи I був призначений керуючим справами Верховної слідчої комісії, що розслідувала справи декабристів. Згодом факт роботи в цій комісії Б. розцінював як одну з тих хвилин слабкості, «в яких людина згодом гірко кається». Упродовж наступних років він займав посади товариша міністра нар. освіти (1826–28), міністра юстиції (1830–31 і 1838–39) і міністра внутр. справ (1831–38). У 1838–62 був гол. управителем кодифікац. відділення канцелярії імператора і головою департаменту законів Держ. ради та ін. Найвищих держ. і сусп. щаблів досяг за царювання Олександра II: став президентом Петерб. АН (1855–64), головою Кабінету міністрів (1861–64) і Держ. ради (1862–64).

Під кер. Б. були відредаговані і видані Зводи законів 1842 і 1857. Особливо значну роботу здійснив щодо систематизації крим. законодавства. Її підсумком стало Уложення про покарання кримінальні і виправні, яке діяло (з доопрацюванням у 1886) до 1917. Багато зробив Б. і для підготовки та проведення сел. і суд. реформ. Остання була справою його життя. 1857 подав Олександру II записку «Про судові установи», у лист. 1859–проект «Положення про судоустрій», а в грудні того ж року–проект «Статуту про злочини і вчинки». У цих документах він виступав проти бездумного прийняття західноєвроп. правових норм та інститутів, зокрема запровадження у Росії суду присяжних. Пропонував заснування інституту мирових судів та ін.

Літ.: Ковалевский Е. П. Граф Блудов и его время. СПб., 1866; Рус. биогр. словарь, т. 3. СПб., 1908. Ю. С. Шемшученко.

БЛЮНЧЛІ (Bluntschli) Йоган Каспар (7.ІІІ 1808, Цюрих, Швейцарія – 21.Х 1881, Карлсруе, Німеччина) – швейц. і нім. правознавець, доктор права з 1829, професор з 1833. Навч. у Політ. ін-ті Цюриха, в Берлін. ун-ті (1827); закін. 1829 Бонн. ун-т. З 1830 служив в окружному суді Цюриха. З 1833 – екстраординарний, а з 1836 – ординар. професор кафедри рим. і цив. права новоутв. Цюрих. ун-ту. З 1848 – зав. кафедри нім. цив. права і заг. публічного права Мюнхен. ун-ту. З 1861 – в Гейдельбер. ун-ті. Був прихильником утворення міжнародного трибуналу для вирішення спірних міжнародних питань, одним з фундаторів Інституту міжнародного права у бельг. м. Генті (1873, президент цього Ін-ту в 1875–77).

Автор багатьох праць з різних галузей права: «Історія Цюриха з державного та юридичного погляду» (1838–39), «Психологічні студії про державу і церкву» (1844), «Історія державного права Швейцарії» (1846–49), «Загальне державне право» (1852), «Німецьке приватне право» (1853–54), «Кодекс приватних законів кантону Цюрих» (1854–56), «Історія загальної науки про державу і політику від XVI ст. до теперішнього часу» (1864), «Характер і дух політичних партій» (1869), «Вчення про сучасну державу» (т. 1–3, 1875–76) та ін. У 1857– 70 Б. відіграв провідну роль у виданні 11-томного «Словника» з усіх галузей державозн. наук. Широко відомою є також праця Б. «Сучасне міжнародне право цивілізованих держав, викладене у формі кодексу» (1868; див. Кодекс Блюнчлі). Цей твір був перекладений майже на всі європейські та деякі сх. мови. Питанням міжнар. права Б. присвятив праці «Сучасне право війни цивілізованих держав» (1866), «Про право здобичі у війні та про морську здобич зокрема» (1878).

Літ.: Камаровский Л. Памяти Блюнчли. «Юридический вестник», 1882, № 2; Frietzsche H. J. C. Bluntschli. В кн.: Schweizer Juristen aus den letzten hundert Jahren. Zhrich, 1945; Schmidt S. D. Die allgemeine Staatslehre Johann Caspar Bluntschlis. Mhnchen, 1966; Kleinheyer G., Schr`der J. Johann Caspar Bluntschli. В кн.: Deutsche Juristen aus fhnf Jahrhunderten. Heidelberg, 1989.      В. П. Горбатенко, Ю. Я. Касяненко.

БОББІО (Bobbio) Норберто (18.Х 1909, Турин – 9.І 2004, там же) – італ. правознавець і філософ, громад. діяч. Засновник італ. школи правового позитивізму. Закін. 1931 юридичний, а 1933 – філос. ф-т Турин. ун-ту. В цьому навч. закладі Б. працював практично все життя, викладаючи переважно філософію права і політ. філософію: з 1934 – доцент, з 1948 – професор, з 1984 – професор-емеритус; у 1973–76 – декан ф-ту політології. 1984 був призначений довічним членом сенату Італії.

Досліджував питання філософії права, теорії права, політології та філософії. До найважливіших юрид. праць Б. належать: «Теорія юридичної науки» (1950), «Дослідження із загальної теорії права» (1955), «Теорія юридичної норми» (1958), «Юснатуралізм та юридичний позитивізм» (1965), «Дослідження з теорії права» (1970). Б. розробляв засади прав. позитивізму, насамперед на основі ідей «чистої» теорії права Г. Кельзена, модифікувавши деякі з них. Спочатку він сприйняв трактування Г. Кельзеном теорії права як наукової, ціннісно-вільної форми прав. дослідження; розвинув ідею про відмінність права (та відповідно прав. норм) від ін. нормат. феноменів (моралі, звичаїв), вважаючи, що норма права є правовою в силу своєї належності до прав. системи. Відкинувши кельзенівський поділ усіх норм права на ті, що накладають обов’язки, й ті, що застосовують санкції, Б. запропонував зосередитися на вивченні другоряд. норм права, таких як уповноважувальні, конститутивні тощо. Згодом Б. почав критично ставитися до ідей Г. Кельзена. Визнав прескриптивним підхід прав. позитивізму до права: подавати не опис того, чим займаються юристи, а того, що вони повинні робити, вказуючи на різницю між прав. теорією (юриспруденцією) і методологією прав. теорії (метаюриспруденцією). Обгрунтував положення про те, що доктрина «основної норми» Г. Кельзена, яка забезпечує цілісність і валідність (обгрунтованість) прав. системи, повинна спиратися на ідеологічну, а не лог. основу, й тому не може слугувати опорою для ціннісно-нейтральної науки про право.

Б. також розвинув соціол. теорію права, зосередивши увагу на функціях права, передусім на заохочувальній (стимулюючій), активно вивчав політол. питання. Лібералізм, твердив учений, є по суті доктриною конст. гарантій індивід. свободи та громадян. прав, а не екон. теорією вільного ринку. Б. прагнув примирити гарантії лібер.-дем. д-ви з вимогами соціалістів про більшу рівність, вважаючи, що здійснення ідей соціальної рівності має відбуватися через їхнє узгодження з інституц. рамками лібер. демократії. Представн. демократія, за Б., є сукупністю норм, що існує для того, зокрема, щоб не допустити існування деспот. режимів. Соціальні права можуть бути гарантовані через поширення впливу представн. демократії на вирішення питань про рівень соціального життя. Внесок Б. до політичної теорії полягає у конституюванні тісного взаємозв’язку між правами людини, миром і демократією. Літ.: Обществ.-политические взгляды Норберто Боббио. М., 1991; Джентиле Ф. О роли философии права в изучении юриспруденции в Италии. «Гос-во и право», 1995, № 1.                                 В. С. Бігун.

БОБКОВА Антоніна Григорівна (3.Х 1954, смт Желанне Ясинуватського р-ну Донец. обл.) – укр. правознавець, доктор юрид. наук з 2002, професор з 2002, чл.-кор. Укр. екол. академії наук з 1995. Закін. 1982 Харків. юрид. ін-т (тепер Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого). З 1972 – інспектор, ст. інспектор Ворошиловського районного відділу соціального забезпечення м. Донецька. З 1981 – в Донец. ун-ті: інспектор відділу кадрів, зав. прав. лабораторією, старший викладач, доцент; з 1996 – завідувач кафедри госп. права. Член спецілізованих вчених рад Ін-ту економіко-правових досліджень НАН України (з 1995) та Київ. нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка (з 2004). Досліджує проблеми екол., зем., госп. і рекреац. права. Осн. праці: «Правове забезпечення рекреаційної діяльності», «Рекреаційне право» (обидві – 2000), «Екологічне право», «Екологічне право. Особлива частина» (обидві – 2001, у співавт.), «Господарське право» (2002, у співавторстві).                    Ю. С. Шемшученко.

БОБРОВА Діна Василівна ( 2.I 1929, Кудельська фабрика, тепер Новопетровського р-ну Моск. обл., РФ)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1989, професор з 1992. Закін. 1952 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Від 1990–професор кафедри цив. права юрид. ф-ту Київ. ун-ту. Досліджує проблеми цив. права, правопорушень, деліктної відповідальності в цив. праві. Основні праці: «Цивільний кодекс Української РСР. Науково-практичний коментар» (1981), «Підвищення ролі цивільно-правової відповідальності в охороні прав та інтересів громадян і організацій» (1988, у співавт.) та ін. За редакцією Б. вийшли підручники «Загальна теорія цивільного права» (1992), «Цивільне право. Загальна частина» (1995) та «Цивільне право. Частина друга» (1996).      В. П. Горбатенко.

БОГАЄВСЬКИЙ Петро Михайлович [23.І (4.II) 1866, Москва – 1.II 1929, Софія, Болгарія] – рос. правознавець, доктор права з 1914, професор з 1906. Закін. 1891 юрид. ф-т Моск. ун-ту і був залишений у ньому професор. стипендіатом. У 1898–1901 стажувався в ун-тах Берліна, Мюнхена, Гейдельберга, Парижа. Після здачі магіст. екзамену перебував у наук. відрядженні (1901–03) в Женеві (Швейцарія), де вивчав архіви Міжнар. Червоного Хреста. З квітня 1904 – в Томському ун-ті: приват-доцент, з березня 1906 – в. о. екстраординарного професора кафедри держ. права. В 1907–08 працював приват-доцентом каф. міжнар. права Моск. ун-ту. У вересні 1908 повернувся у Том. ун-т. У жовтні 1912 Б. запрошено до Київ. ун-ту на посаду екстраординар. професора кафедри міжнар. права; з 1914 – секретар юрид. ф-ту, ординар. професор. Від 1920 – в еміграції (Болгарія), був професором кафедри міждерж. і міжнар. приват. права Софійського ун-ту. Автор праць з міжнар. права: «Право і мир у міжнародних відносинах» (1899, у співавт.), «Червоний Хрест у розвитку міжнародного права» (ч. 1, 1906; ч. 2, 1913), «Босфор і Дарданелли в їх міжнародному становищі», «Пам’яті професора графа Л. О. Камаровського» (обидві – 1915), «Сполучені Штати як приклад федерації» (1917), підручник «Міжнародне право» (1923).Літ.: Алманах на юрид. факултет при Софийския ун-т «Св. Климент Охридски» 1892–1992. София, 1992.         Ю. І. Нипорко, Ю. Я. Касяненко.

БОГДАНОВИЧ-ЗАРУДНИЙ Самійло (Зарудний Самійло Богданович; р. і м. н. та см. невід.)–укр. держ. діяч, дипломат. Був генеральним суддею Війська Запорізького. 1648 перейшов на бік Б. Хмельницького. Виконував дип. доручення гетьмана, очолював укр. посольства до Польщі (1650), Росії (1652), Туреччини (1653), Семигородського князівства (1658). В 1654 брав участь у переговорах (Переяслав, Москва) про умови договору України з Московською державою (див. Березневі статті 1654). В 1655 уклав угоду з кримським ханом Махмед-Гіреєм під Озерною побл. Тернополя. Підтримуючи І. Виговського, підписав Гадяцький договір 1658. Після скинення І. Виговського з гетьманства перейшов на бік Ю. Хмельницького, схилив його до союзу з Польщею і Крим. ханством. У 1664 підтримував П. Тетерю і поляків у боротьбі проти І. Брюховецького та Росії.

Літ.: Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат. ЗНТШ, 1909, т. 87–88; Рус. биогр. словарь, т. 4. Пг., 1916; Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою року 1654. В кн.: Юбіл. зб. на пошану акад. Дмитра Йвановича Багалія. К., 1927; Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків, т. 1. Л., 1990. О. М. Волощенко.

БОГДАНОВСЬКИЙ Олександр Михайлович (1832, Тамбов. губ.–5.I 1902, Київ)–рос. і укр. правознавець. Закін. 1853 юрид. ф-т Моск. ун-ту, одержавши призначення в. о. ад’юнкта кафедри крим. права і практ. судочинства Рішельєвського ліцею (Одеса). В 1857 захистив у Моск. ун-ті магіст. дис. «Розвиток понять про злочин та покарання у руському праві до Петра Великого». Цього ж року Б. затверджено професором Рішельєвського ліцею, а невдовзі і його директором. 1868 ліцей перетворено на Новоросійський ун-т і Б. призначено в. о. екстраординарного професора та проректором нового навч. закладу. Після захисту докт. дис. «Молоді злочинці» обирається ординарним професором крим. права. З 1887–декан юрид. ф-ту. З 1892–у відставці. Був членом Одес. міської управи, почес. мировим суддею, головою Одес. пед. т-ва. 1900 переїхав до Києва. Осн. праці: «Про землеробські колонії у виправних школах у Франції, Англії та Німеччині» (1861), «Молоді злочинці» (1870). Автор «Підручника кримінального права. Частина загальна» (1873). Літ.: Історія Одес. ун-ту за 100 років. К., 1968. П. П. Музиченко.

БОГОРОДСЬКИЙ Сава Осипович [1804, Ярославська губ.–26.XI (8.XII) 1857, Київ] –рос. і укр. правознавець. Навч. у С.-Петерб. духовній академії. Стажувався при II-му (кодифікаційному) відділенні імп. канцелярії. З 1829 Б. продовжив навчання у Берл. ун-ті. 1832 повернувся із закордону і почав практ. діяльність під кер. М. Сперанського. 1835 захистив докт. дисертацію «Про філософію кримінальних законів у давніх і нових народів». У липні того ж року призначений ординарним професором нововідкритого Київ. ун-ту св. Володимира на кафедру законів благоустрою і благочинія (сучас. мовою–адміністративного права). В червні 1839 перезатверджений ординарним професором кафедри законів кримінальних і законів благочинія, що більше відповідало наук. інтересам Б. Викладав до кінця життя (з перервою у грудні 1854–квітні 1857) переважно крим. право і крим. процес, рос. законодавство. Займав керівні посади в ун-ті: в 1837–39–проректор, а в 1843–48–декан юрид. ф-ту. Водночас (1839–48) був директором 2-ї Київ. гімназії і керував дирекцією училищ Київ. губернії. Очолював також ряд університ. комітетів і комісій.

Наук. праці Б. та його лекц. курси зазнали помітного впливу німецької юрид. школи і характеризувалися певним консерватизмом, що компенсувалося високою ерудицією автора. Підсумком його творчої діяльності стала видана посмертно грунт. двотомна праця з теорії крим. законодавства в Європі, яка була підручною книгою для кількох поколінь вітчизн. юристів.

Тв.: Очерк истории угол. законодательства в Европе с нач. XVIII-го века, т. 1–2. К., 1862. Літ.: Биогр. словарь профессоров и преподавателей имп. Ун-та св. Владимира (1834–1884). К., 1884. І. Б. Усенко.

БОГІШИЧ (Bogii) Бальтазар (7.ХІІ 1834, містечко Цавтат, Далмація – 24.ІV 1908, м. Рієка) – чорногорський правознавець, професор. Представник історичної школи права. Вивчав право, філософію, історію в ун-тах Відня, Берліна, Парижа. 1869 був запрошений до Новорос. ун-ту (Одеса) для читання курсу історії слов’ян. права; тут отримав звання професора. Від квітня 1873 повернувся в Чорногорію, де займався кодифікац. справами. Підготував проект майн. кодексу, який був затверджений чорногор. князем Миколою І в 1888 під назвою «Загальний майновий законник» (неофіц. назва – «Законник Бальтазара Богішича»). В 1893–99 Б. був міністром юстиції Чорногорії. Досліджував звичаєве право різних народів. Осн. праці: «Правові звичаї у Словенії» (1866), «Довідник з опису правових народних звичаїв» (1867), «Закони південних словенців» (т. 1, 1871), «Писані закони словенською мовою» (1872), «Збірник сучасних правових звичаїв у південних словенців» (1874), «Народні пісні із старовинних верхньо-приморських записів» (1878).                     М. Р. Вулевич.

 

БОДЕН (Bodin) Жан (1530, м. Анже–1596, м. Лан)–франц. політ. мислитель, правознавець, економіст і держ. діяч. Юрид. освіту здобув у Тулуз. ун-ті, а потім викладав там право, з 1560 був адвокатом у Парижі, з 1571–на службі у герцога Франсуа Алансонського, з 1577–корол. прокурором у Лані. В історію правової думки увійшов  як теоретик держ. суверенітету, осн. погляди з цього питання виклав у своїй гол. праці «Шість книг про республіку» (1576). Вважав, що д-ва виникає не за добровільним договором, а шляхом встановлення панування однієї соціальної групи над іншою через насильство та завоювання. Він уперше визначив  суверенітет як гол. ознаку держави, як її «абсолютну і постійну владу». Ця влада, на думку Б., не обмежується жодними законами, може бути властивою як для монархії, так і для республіки. Однак найбільш правильною формою д-ви Б. вважав монархію, де монарх «володіє владою за власним правом». Він негативно ставився до тиранії та аристократії, вважав, що «серед аристократів мало розумних і далекоглядних людей», а демократію критикував за розпорошеність влади та занепад заг. справи. Б. виділив п’ять сутнісних ознак суверенітету: 1) видання законів, адресованих усім без винятку підданим і установам д-ви; 2) вирішення питань війни і миру; 3) призначення посад. осіб; 4) запровадження і функціонування найвищого суду; 5) помилування. Він розрізняв поняття суверенітету та управління: суверенітет є неподільним, а в управлінні можуть брати участь різні верстви населення. Відкидав ідею змішаної форми д-ви. Використовуючи тезу Арістотеля, стверджував, що д-ва в загальноправовому розумінні –це правове управління багатьма родинами. Приватну власність вважав недоторканною, оскільки вона існувала до суверена. Недоторканними є також деякі особисті права людини та сімейні відносини. Всі ці складові Б. відносив до природного права, на яке не повинен посягати правитель (суверен), котрий «мусить залишати підданим природні свободи та власність». За Б., правитель, який посягає на власність і родину, визнається тираном і заслуговує навіть смерті. Усвідомлюючи небезпеку скочування абсолют. влади до сваволі, Б. виступав за обмеження суверена як носія держ. влади «божественними», «природними» і «людськими законами, спільними для всіх народів». Б. виклав також власну геополітичну теорію, розроблену ним у кн. «Метод легкого вивчення історії» (1566). Він, зокрема, стверджував, що клімат. умови детермінують властивості людей, а останні, в свою чергу, обгрунтовують доцільність тієї чи тієї форми д-ви: народи пн. країн створили демократію, виборну монархію; на півдні–найчастіше виникали монархії. Окрім незаперечного заг. впливу поглядів Б. на розвиток правової думки, його теорія держ. суверенітету відіграла істотну роль у визначенні меж втручання д-ви та влади в особисте життя людини. Б. захищав свободу віросповідань. За кн. «Бесіда сімох» (1593) зазнав звинувачень в атеїзмі. Літ.: Виппер Р. Ю. Полит. теории во Франции в эпоху религ. войн. «Журн. М-ва нар. просвещения», 1896, ч. 306; Азаркин Н. Н. Жан Боден. В кн.: История полит. учений, в. 1. М., 1994.                 О. В. Бабкіна.

БОДЯНСЬКИЙ Осип Максимович [псевд.–Запорожець Ісько Матиринка, О. Бода-Варвинець, І. Мастак та ін.; 31.X (12.XI) 1808, містечко Варва, тепер смт Черніг. обл.–6(18).IX 1877, Москва]–укр. і рос. історик, археограф, філолог-славіст, перекладач. Закін. 1831 Переяславську духовну семінарію і 1834 – відділення словесності Моск. ун-ту. Вчителював у одній з моск. гімназій. Протягом 1837– 42 перебував у закорд. наук. відрядженні в західно- і південнослов’ян. країнах. У 1842– 68 Б. – професор кафедри історії л-ри слов’ян. наріч Моск. ун-ту. В 1845–48 і 1858–77 був секретарем імперат. Т-ва історії та старожитностей російських, редагував усі видання т-ва, в т. ч. його друк. орган («Чтения в Императорском Обществе истории и древностей российских»). 1855 захистив докт. дисертацію. Гол. об’єктом наукових досліджень Б. було слов’янознавство. Він став першим магістром цієї науки у Рос. імперії, автор ряду грунт. досліджень («Думки про давність слов’ян у Європі», 1836; «Про час походження слов’янських письмен», 1855, та ін.). Не менш вагомою сферою його наук. діяльності було видання вітчизн. історико-правових джерел. Зокрема, він видрукував «Джерела малоросійської історії, зібрані М. Бантишем-Каменським» (т. 1–2, 1858–59)–перший упорядкований збірник документів з історії України. Б. опублікував також декілька визначних пам’яток укр. писемності, епістолярної спадщини 17–18 ст., які фактично стали фундаментом розвитку укр. історіографії, важливим джерелом вивчення вітчизн. права, нац. правосвідомості. Літ.: Кондрашов Н. Осип Максимович Бодянский. М., 1956; Василенко Н. Иосиф Максимович Бодянский и его учено-лит. деятельность. «Киев. старина», 1903, № 1–3, 5, 10–12; Дорошенко Д. Огляд укр. історіографії. К., 1996.         О. В. Кресін.

БОЙКО Віталій Федорович (30.IX 1937, с. Кропивне Ніжинського району Черніг. обл.)–укр. юрист, держ. діяч, з. ю. України з 1997. Закін. 1963 Харків. юрид. ін-т. Протягом 1964–73 працював народним суддею, головою Амур-Нижньодніпровського районного народного суду м. Дніпропетровська. В 1973–76–заст. голови Дніпроп. обл. суду, а в 1976–85–голова Донец. обл. суду. В січні 1986 призначений першим заступником міністра, а в серпні 1990–міністром юстиції України. З квітня 1992–зав. відділу нац. безпеки, оборони, правопорядку і надзв. ситуацій КМ України. Виконував обов’язки голови ЦВК по виборах нар. депутатів ВР України (1988–92). В 1993–94–Надзв. і Повноваж. Посол України в Республіці Молдова. Від грудня 1994–голова Верховного Суду України. Автор публікацій з питань становлення і розвитку в Україні суд. влади: «Актуальні проблеми судової реформи», «Інститут справедливості» (обидві–1996), «Нова Конституція і судова влада» (1997) та ін.    П. О. Задорожний.

БОКАРІУС Микола Миколайович [14(28).VI 1899, Харків–2.XI 1966, там же]–укр. суд. медик і криміналіст, професор з 1931. Син М. С. Бокаріуса. Закін. 1924 Харків. мед. ін-т. Працював у ньому асистентом кафедри суд. медицини, а також у Харків. НДІ суд. експертиз: зав. секцій ідентифікації, суд.-біол. досліджень; заст. директора, директором ін-ту (1931–46). З 1946–на кафедрі суд. медицини Харків. мед. ін-ту. Згодом зав. цієї кафедри, проректор ін-ту. Очолював Харків. обл. бюро суд.-мед. експертизи. Був гол. судово-мед. експертом України. Досліджував проблеми судової медицини («Роль випадкових речових доказів у практиці слідства і дізнання», 1927), криміналістики («Нове в методиці судово-медичних і криміналістичних досліджень», 1936), судової експертизи («Питання криміналістики та науково-судової експертизи», 1931; «XXV років роботи Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса», 1948, та ін.). Б. видав грунт. посібник «Лекції із судової медицини» (ч. 1–2, 1937).    М. Я. Сегай, А. В. Іщенко, К. О. Рябухіна.

БОКАРІУС Микола Сергійович [19.(31) ІІІ 1869, Одеса–23.XII 1931, Харків]–укр. суд. медик та криміналіст, доктор мед. наук з 1902, професор з 1910. Закін. 1895 мед. ф-т Харків. ун-ту. Відтоді Б. працював на мед. ф-ті цього вузу: ординатор хірургіч. клініки, пом. прозектора  кафедри суд. медицини, прозектор, приват-доцент, зав. кафедри, професор. Викладав суд. медицину на юрид. ф-ті. Був заст. нач. Харків. мед. академії, зав. відділу мед. освіти Наркомату здоров’я УРСР, директором Укр. заоч. медичного ін-ту. Першому в Україні Б. було присвоєно звання засл. професора (1925). Організував у складі Харків. ун-ту Інститут суд. медицини (1913), кабінет наук. суд. експертизи (1923), перетворений (1925) на НДІ судових експертиз, був його директором (1931 ін-ту присвоєно ім’я Б.). Засновник і ред. журналів «Архив криминологии и судебной медицины» (1926–27) та «Питання криміналістики і науково-судової експертизи» (1931). Автор багатьох нормат. актів з питань суд. мед. експертизи, суд. медицини, криміналістичної експертизи: «Керівництво реєстраційно-дактилоскопічним бюро міліції і карного розшуку УРСР», «Довідковий підручний альбом для працівників карного розшуку й міліції при складанні  словесного портрета»  (обидві–1924), «Криміналістика й науково-судова експертиза» (1931), «Настільний порадник до засвоєння наукової техніки в розслідуванні злочинів» (т.1–2, 1929–30).   Б. написав кілька підручників і навчальних посібників, зокрема «Короткий курс судової медицини» (1911), «Дані до практичних робіт студентів по судовій медицині» (в. 1–8, 1916–17).  Літ.: Бокаріус М. С. В кн.: Матеріали до обрання нових академіків. К., 1929, № 7; Бокариус Н. Н. Николай Сергеевич Бокариус, как суд.-мед. эксперт. Х., 1960.            М. Я. Сегай, А. В. Іщенко.

БОНТАШ Петро Ксенофонтович (9.VIII 1894–22.IX 1976, Київ)–укр. історик права, кандидат юрид. наук з 1953. В 1920–23 був членом Комісії для виучування історії західноруського і українського права ВУАН, досліджував привілеї у Великому князівстві Литовському. Згодом на тривалий час відійшов від наук. роботи, до якої повернувся лише у повоєнні роки. З 1945 працював на юрид. ф-ті Київ. ун-ту. Вивчав історію правової і політ. думки. Опубл. низку статей про правові погляди О. Радищева, М. Сперанського, В. Полугаєва. Співавтор (з Н. Прозоровою) грунт. дослідження «Томас Мор» (вид. 1983).     І. Б. Усенко.

БОРЗАКОВСЬКИЙ Пилип (р. та м. н. і см. невідомі)–укр. хроніст. Працював у Генеральній військовій канцелярії Лівобереж. України. Один з авторів «Діаріуша» (щоденника цієї канцелярії). Б. описав події з 3.VII 1722 по 29.ХI 1723, що стосувалися відносин України з Росією, внутр. життя Гетьманщини, діяльності гетьм. уряду тощо. Є записи і про тодішній Глухів, де знаходилася Ген. військ. канцелярія. «Діаріуш»–важливе джерело для вивчення історії України. Вперше його опубл. історик О. Лазаревський під назвою «Дневник гетманской канцелярии 1722–1723 г.» у «Чтениях Общества Нестора-летописца».

БОРИС ГОДУНОВ [бл. 1552–13 (23).IV 1605]–рос. цар з 17(27).II 1598. Походив з костромського бояр. роду Годунових, виховувався при дворі царя Івана Грозного. Був активним діячем опричнини. За царювання Федора Івановича, що був одружений з сестрою Б. Г. Іриною, став факт. правителем Моск. д-ви. Після загибелі 1591 в м. Угличі царевича Дмитрія і смерті бездітного Федора Івановича Земський собор обрав 1598 Б. Г. царем. Б. Г. продовжував політику Івана Грозного, спрямовану на зміцнення самодерж. влади, сприяв посиленню політ. ролі служилого дворянства і міської верхівки.  За царювання Б. Г. тривало інтенсивне прирощення території д-ви шляхом експансії на схід і південь. Він повернув частину земель, втрачених Моск. царством під час Лівонської війни 1558–83. У роки його правління значно прискорилося покріпачення селянства. Цьому сприяв перепис населення 1581–92 і указ 1597 про встановлення 5-річного терміну розшуку збіглих селян. Посилення феод. гніту в країні, голод 1601–03 призвели на поч. 17 ст. до сел. війни під проводом І. Болотникова, в якій брали участь і укр. селяни. Невдоволення нар. мас було таким великим, що вони навіть підтримали Лжедмитрія І, який розпочав у 1604 з допомогою Польщі воєнні дії проти Б. Г. У розпалі боротьби з Лжедмитрієм І Б. Г. раптово помер і польс. війська зайняли Москву.  М. М. Страхов.

БОРИСЕНОК Степан Гнатович [5(17).V 1891, Київ–14.ХI 1937, там же]–укр. історик права. Закін. 1913 юрид. ф-т Київ. ун-ту. В 1913–16 був професор. стипендіатом, потім викладав у цьому ун-ті. У лист. 1919 був мобілізований до денікінської армії, але незабаром захворів на тиф. З 1920 працював на лісорозробках у Поділ. губ. З 1922–позашт. співробітник Комісії для виучування історії західноруського і українського права ВУАН, викладач ряду київ. навч. закладів. З 1926–шт. співробітник Комісії для виучування звичаєвого права ВУАН, брав участь у роботі секції крим. права Комісії для виучування радянського права ВУАН, ряду ін. академ. установ. У 1928–30–доцент юрид. ф-ту Київ. ін-ту нар. г-ва. Після ліквідації 1934 правничих установ ВУАН Б. працював наук. співробітником Укр. ін-ту соціальної охорони здоров’я та Київ. пед. ін-ту.  Б.–один з найближчих співробітників і учнів академіків М. Василенка та О. Малиновського. Вивчав переважно історію вітчизн. крим. права. Об’єктом його досліджень були «Руська Правда», Литовські статути, звичаєве право України. Осн. праці: «Карний зміст “потока” “Руської Правди”» (1925), «Утворення професійної адвокатури в Литовській державі» (1927), «Звичаєве право Литовсько-Руської держави на поч. XVI ст.» (1928), «Списки Литовського Статуту 1529 р.» (1929). 1932 опубл. у часописі «Україна» докладний аналіз наук. доробку прихильників «концепції західноруського права».  24.IХ 1937 за сфабр. звинуваченням щодо участі в антирад. орг-ції Б. був заарештований, 25.Х 1937 «трійкою» при Київ. обл. управлінні НКВС засуджений до розстрілу. реабілітований 1958.              І. Б. Усенко.

БОРИСОВ В’ячеслав Іванович (17.II 1943, м. Волжськ, тепер Республіка Марій Ел, РФ)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1993, професор з 1995, чл.-кор. АПНУ з 1996. Закін. 1970 Харків. юрид. ін-т (тепер Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого). Працював у ньому на кафедрі крим. права: асистентом, ст. викладачем, доцентом, ст. наук. співробітником. У 1983–85 викладав крим. право та кримінологію в Аденському ун-ті (Ємен). З 1995–нач. управління планування та координації наук. досліджень АПНУ, з вересня 1995–директор НДІ вивчення проблем злочинності при цій академії і професор кафедри крим. права Національної юрид. академії України.  Основні об’єкти наук. досліджень Б.–крим.-правове забезпечення безпеки в-ва, злочини проти життя і здоров’я особи. Працює над питаннями метод. забезпечення юрид. освіти в Україні. Один з розробників загальнодерж. освітньо-профес. програми вищої школи «Право» М-ва освіти України (1994), рейтингової системи оцінки знань студентів з крим. права. Праці: «Кримінальна відповідальність за порушення правил при проведенні будівельних робіт» (1977), «Відповідальність за порушення правил техніки безпеки на виробництві» (1984), «Кваліфікація злочинних порушень правил безпеки соціалістичного виробництва» (1988), «Кримінальна відповідальність за порушення правил охорони праці» (1991), «Злочини проти життя і здоров’я: питання кваліфікації» (1995, у співавт.). М. І. Панов.

БОРОВИКОВСЬКИЙ Олександр Левкович (Львович) [14(26).ХI 1844, Полтава–20.ХI (3.ХII) 1905, Петербург]–рос. і укр. юрист. Син укр. поета й етнографа Л. Боровиковського. Закін. 1866 юрид. ф-т Харків. ун-ту і був залишений при ньому для підготовки до професор. звання на кафедрі історії рос. права. Однак уже наст. року Б. став пом. секретаря Харків. окружного суду. 1868 почав займатися адвокат. діяльністю. 1870 призначений товаришем прокурора Симбірського окружного суду, а з 1871 перебував на такій же посаді у Петерб. окружному суді. Протягом 1874–83 працював присяжним повіреним у Петербурзі. З 1883 Б.–в Одесі, служив у місц. судовій палаті (1883–94), одночасно (1887–94)–приват-доцент кафедри цив. права і процесу Новорос. ун-ту. Від 1894 знову в Петербурзі: пом. статс-секретаря Держ. ради, обер-прокурор цив. касаційного департаменту сенату (з 1895), сенатор (з 1899). У своїй суд. і наук. діяльності Б. дотримувався лібер. поглядів. Автор багатьох грунтовних праць (монографій, статей тощо) з різних питань цив. права і цив. процесу. Більшість з них увійшла до 3-томного видання творів Б. «Звіт судді» (1891–94). У 1-му томі вміщено, зокрема, розвідки і статті «Чиншове право», «Треті особи в процесі», монографія «Закон і суддівська совість». До 2-го тому включено праці «Давність» та «Суд і сім’я». 3-й том вийшов під назвою «Справи мужицькі»: в ньому Б. показав. юрид. незахищеність тогочас. селянства у цив. правовідносинах. У своїх працях Б. не тільки виклав ориг. думки щодо завдань і ролі судді та правосуддя у цив. справах, а й спробував проникнути у психологію суддівства, розкрити формування суддівського мислення і переконань. Був автором-укладачем і коментатором ряду юридичних видань: «Законы гражданские, с объяснениями по решениям гражданского кассационного департамента правительствующего сената» (СПб., 1882– 1909), «Устав гражданского судопроизводства, с объяснениями по решениям гражданского кассационного департамента правительствующего сената» (в. 1–7, СПб., 1883–1903), «Систематический сборник решений гражданского кассационного департамента правительствующего сената» (в. 1–4, СПб., 1879; у співавт.).  Мав велику популярність у середовищі народницької молоді. Під час суд. процесів «50-ти» та «193-х» (1877–78) виступав як захисник підсудних.  Літ.: Кони А. Ф. Александр Львович Боровиковский (1844–1905). В кн.: Кони А. Ф. Собр. соч., т. 5. М., 1968; Троицкий Н. А. Корифеи рус. адвокатуры первого призыва. «Сов. гос-во и право», 1985, № 9.             Ю. Я. Касяненко.

БОРОДИЧ Леонід Васильович (14. VI 1953, м. Кривий Ріг Дніпроп. обл.)–укр. юрист, генерал-лейтенант внутр. військ з 1996. Закін. 1971 Криворіз. металург. технікум, 1986–Харків. юрид. ін-т. Працював на Криворіз. металург. з-ді. З 1980–в органах внутр. справ Кривого Рогу: міліціонер патрул. служби, мол. інспектор карного розшуку, дільн. інспектор, інспектор карного розшуку міськуправління внутр. справ, заст. нач. карного розшуку Довгинцівського райвідділу внутр. справ, нач. карного розшуку Центрально-міського райвідділу внутр. справ, нач. лінійного відділу в аеропорту Кривий Ріг, нач. Центрально-міського райвідділу внутр. справ, перший заст. нач. міськуправління внутр. справ. З 1994 працює у МВС України, з липня 1997–перший заст. міністра внутрішніх справ України. Нар. депутат України (1994–98).                         В. П. Горбатенко.

БОРЩАК Ілько (19.VII 1892, Херсон– 11.Х 1959, Париж)–укр. історик, правознавець, громад. діяч, дійсний член НТШ. Навч. в ун-тах Петербурга, Києва. Закін. Новорос. ун-т (Одеса), був залишений у ньому для спеціалізації з міжнар. права. 1914 відбув у наук. відрядження до Гааги (Нідерланди). Під час 1-ї світ. війни перебував на багатьох фронтах, навч. у арт. уч-щі (Одеса). 1917 обраний членом Укр. ради військ Рум. фронту. З січня 1919–на дип. роботі. У складі місії УНР був секретарем укр. делегації на Паризькій мирній конференції. Залишився у Франції, де став активістом укр. орг-цій прорад. спрямування–«Комітету дій», «Ліги української культури», «Союзу українських громадян у Франції». У 1926–29 видавав у Парижі тижневик «Українські вісті» (разом з О. Севрюком). Працював у б-ках та архівах Франції, Великобританії, Австрії, Італії, Швеції, Бельгії і Нідерландів. Викладав укр. мову та українознавство у Школі живих сх. мов (Париж). Під час нім. окупації Франції двічі був заарештований, зокрема за співробітництво в пресі Руху Опору та керівництво укр. антифашист. орг-цією. Після війни повернувся на виклад. і досл. роботу. З 1949–директор Архіву укр. еміграції у Франції. Написав перший підручник укр. мови для французів. Видавав українозн. часописи «Соборна Україна» та «Україна». Досліджував міжнар. зв’язки України в минулому. Віднайшов, опрацював та опубл. низку документів з історії д-ви і права України, переважно 17–18 ст., зокрема політ.-юрид. трактати «Вивід прав України» 1712 та «Маніфест до європейських урядів» 1712, перший договір еміграц. уряду «мазепинців» з Туреччиною 1711. Переклав укр. мовою і відредагував «Діярій» П. Орлика та ін. документи. Осн. праці: «Ідея Соборної України в Європі в минулому» (1923), «Гетьман Пилип Орлик і Франція 1919–1923» (1924), «Вольтер і Україна» (1926), «Шведчина і французька дипломатія» (1927), «Мазепа» (1931, франц. мовою, у співавторстві), «Григор Орлик» (1932), «Наполеон і Україна» (1937), «Україна на мирній конференції» (1938, франц. мовою), «Карпатська Україна в міжнародній грі» (1938), «Історична легенда України. Історія русів» (1944, франц. мовою), «Україна в Парижі» (1926–27; 1949–53), «Мазепа. Орлик. Войнаровський. Історичні есе» (надр. 1991).  Літ.: Дашкевич Я. Ілько Борщак і його вклад в історіографію України. «Вісник Київ. ун-ту», 1990, в. 32.   О. В. Кресін.

БОШКО Володимир Ілліч (25.III 1885, с. Іванівка, тепер смт Одес. обл.–10.VIII 1949, Київ)–укр. правознавець, професор з 1925. Закін. 1914 юрид. ф-т Київ. ун-ту і був залишений у ньому професор. стипендіатом. 1920 здобув ступінь магістра і звання доцента кафедри цив. права і процесу. Тоді ж почав працювати на юрид. ф-ті Київ. ін-ту нар. г-ва, створеного на основі ліквідованого юрид. ф-ту Київ. ун-ту. З 1930 викладав у Київ. ІНО і ряді ін. навч. закладів. З 1937–знову на відновленому юрид. ф-ті Київ. ун-ту: професор, з 1940–зав. кафедри теорії д-ви і права, в 1944–49–декан. Під час Вел. Вітчизн. війни працював у навч. і наук. закладах Саратова, Самарканда і Москви. Починаючи з першої студ. роботи «Обмеження цивільної правоздатності у чинному руському праві», за яку був удостоєний золотої медалі ун-ту, Б. упродовж усього життя досліджував проблеми цив. і сімейного права. Брав участь у підготовці відповідних законод. актів, був автором коментаря до Кодексу законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадян. стану УСРР (1929) і підручника з сімейного права (1929). У 20-х рр. займався також проблемами держ. права, зокрема правом на працю та об’єднання у проф. спілки, питаннями відокремлення д-ви від церкви, держ. суверенітету. 1925 опубл. грунт. нарис історії світ. правової думки, який до 1955 був єдиним рад. підручником з цієї дисципліни. В ост. роки життя працював над 3-томним курсом історії політ. і правових учень, ряд фрагментів якого залишився у рукопису. Осн. праці: «Право на існування» (1920), «Нариси розвитку правової думки: від Хаммурабі до Леніна» (1925), «Родинно-подружнє право» (1929), «Суверенітет Радянської України» (1948), «Нариси радянського сімейного права» (1952).  Літ.: Матвєєв Г. К. [та ін.]. Наук. спадщина проф. Володимира Ілліча Бошка. «Проблеми правознавства», 1969, в. 11.  I. Б. Усенко.

БРАЖНИКОВ Вадим Євгенович (29.IХ 1923, Житомир–17.Х 1991, Москва; похов. у Києві)–укр. правознавець, канд. юрид. наук з 1961. Закін. 1951 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Відтоді–на наук. роботі. Спочатку працював у Секторі д-ви і права АН УРСР (до 1969), потім в Ін-ті д-ви і права АН УРСР: мол. наук. співробітник, ст. наук. співробітник. Досліджував правові проблеми організації, діяльності і статусу місцевих органів влади, статусу депутата, функціонування виборчої системи, розвиток політ. організації сусп-ва тощо. Осн. праці: «Постійні комісії сільських рад» (1955), «Постійні комісії районних рад» (1957), «Обласна рада депутатів трудящих» (1959), «Місцеві ради УРСР на новому етапі» (1962), «Розвиток громадських засад у діяльності місцевих рад депутатів трудящих УРСР» (1967, у співавторстві), «Нормативне регулювання діяльності місцевих рад» (1982), «Керівництво рад народних депутатів економічним і соціальним розвитком» (1986). Був співавтором ряду колект. праць з історії д-ви і права України, зокрема 2-томної «Історії держави і права Української РСР (1917–1967)» (К., 1967) та «Истории государства и права Украинской ССР» (К., 1976; Держ. премія УРСР, 1981). Автор численних статей держ.-правової тематики у 1-му й 2-му виданнях Укр. Рад. Енциклопедії, юрид. довідників для населення тощо.              Ю. Я. Касяненко.

БРАЙНІН Яків Маркович (1899, Миколаїв –1975, Київ)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1964, професор з 1965. Закін. 1940 юрид. ф-т Київ. ун-ту. З 30-х рр. працював в органах юстиції, поєднуючи службу з науково-пед. діяльністю. З 1946 незмінно викладав на юрид. ф-ті Київ. ун-ту. Розробляв загальнотеоретичні питання крим. права, зокрема крим. відповідальності, складу злочину, застосування крим. закону. Досліджував історію рад. і бурж. крим. права. Осн. праці: «Кримінальна відповідальність та її підстави в радянському кримінальному праві» (1963), «Основні питання загального вчення про склад злочину» (1964), «Кримінальний закон і його застосування» (1967).            А. Й. Міллер.

БРАТУСЬ Сергій Микитович (19.X 1904, м. Конотоп Сум. обл.–26.I 1997, Москва)–рос. правознавець, доктор юрид. наук з 1943, професор з 1943, з. д. н. РРФСР. Закін. 1926 правовий ф-т Київ. ін-ту нар. г-ва. З 1936 працював у Всесоюз. ін-ті юрид. наук (з 1963–Всесоюз. НДІ рад. законодавства); протягом 1963–69 був його директором. Водночас викладав на юрид. ф-ті Моск. ун-ту, в юрид. вузах Москви. Тривалий час був арбітром Мор. арбітражної комісії (МАК) та Зовнішньоторг. арбітражної комісії (ЗТАК) при Торг.-пром. палаті СРСР. З 1975–почесний член Міжнародної ради з арбітражу. Напрями наук. досліджень Б.: проблеми теорії права, теор. проблеми законодавства та його кодифікації, проблеми співвідношення економіки та права, поняття суб’єктив. права та правосуб’єктності, заг. та спец. питання цив. права й міжнар. приватного права (зокрема поняття майнових відносин, сутність права власності та юрид. особи), роль судової та арбітраж. практики в розвитку права, призначення та функції юрид. відповідальності тощо. Автор ряду монографій, понад 20 підручників та навч. посібників. Співавтор і редактор кількох наук.-практ. коментарів до основополож. актів рад. законодавства–«Основ цивільного законодавства СРСР та союзних республік» (1962), «Цивільного кодексу РРФСР» (1966, 1970), «Кодексу про шлюб та сім’ю РРФСР», «Положення про поставки продукції та товарів» (обидва–1971). Під ред. Б. та за його участю підготовлено такі праці з теорії права і законодавства, як «Систематизація господарського законодавства» (1971), «Юридична відповідальність і законність» (1976) та ін. Окр. праці Б. перекладено іноземними мовами.        М. В. Венецька.

БРЕЖНЄВ Леонід Ілліч [6(19).ХII 1906, с. Кам’янське, тепер м. Дніпродзержинськ Дніпроп. обл.–10.ХI 1982, Москва]–парт. і держ. діяч СРСР, маршал Рад. Союзу. Закінчив 1927 Курський землевпоряд.-меліорат. технікум. Працював землеміром у Кур. обл., Білорусі та на Уралі, був на рад. роботі в Свердловській обл. 1931 повернувся у Дніпродзержинськ: навч. у місц. металург. ін-ті, працював нач. зміни металург. з-ду, директором металургійного технікуму. Протягом 1937– 41–заст. голови Дніпродзерж. міськвиконкому, зав. відділу, секретар Дніпроп. обкому КП(б)У. Під час Вел. Вітчизн. війни 1941–45–заст. нач. політуправління Пд. фронту, нач. політвідділу 18-ї армії, нач. політуправління 4-го Укр. фронту. У 1946–50–нач. політуправління Прикарп. військового округу, перший секретар Запорізького, пізніше–Дніпропетровського обкомів КП(б)У; 1950–53–перший секретар ЦК КП Молдавії, секретар ЦК КПРС, нач. політуправління ВМС, заст. нач. гол. політуправління РА і ВМФ. З 1954–другий, згодом перший секретар ЦК КП Казахстану, секретар ЦК КПРС, голова Президії ВР СРСР. З жовтня 1964–перший секретар, а з квітня 1966–ген. секретар ЦК КПРС, водночас (1977–82)–голова Президії ВР СРСР. В ост. роки життя Б. рад. пропаганда постійно наголошувала на тому, що він зробив видатний особистий внесок у перемогу над німецьким фашизмом, відбудову «Запоріжсталі» і Дніпрогесу, освоєння цілинних земель Казахстану, організацію освоєння космосу, досягнення воєнно-стратегіч. паритету в світі, оздоровлення міждерж. відносин, скорочення ядерних та ін. озброєнь тощо. Б. керував підготовкою і прийняттям Конституції СРСР 1977. Разом з тим у період 18-річного правління Б. у сферах економіки, політики, моралі, права спостерігався поступовий відхід від хрущовських реформ, утверджувалася командно-адм. система. Остання дедалі більше виявляла свою нездатність до радик. змін, повертала економіку до відомчих принципів керівництва, мала тенденцію до стагнації, орієнтувала нар. г-во майже виключно на екстенсивний шлях розвитку, заморожувала життєвий рівень людей. У країні поширювалися неадекватні оцінки досягнутого, захвалювання вищого керівництва КПРС і держави, поглиблювалось провалля між ідеол. гаслами та реальними справами. Одночасно відбувалося згортання паростків демократії, насаджувався конформізм, мали місце розправи з інакомислячими. Ост. роки правління Б.–це період гальмування розвитку в усіх сферах життя країни. Деякі позит. зрушення у бік розрядки на міжнар. арені у період лідерства Б. систематично перекреслювалися претензіями Рад. Союзу як наддержави, пост. втручанням у внутр. справи країн Азії, Африки і Лат. Америки, брутальним нав’язуванням і т. з. захистом соціалістичних цінностей, включаючи й воєнні засоби (введення рад. військ у Чехословаччину, багаторічна війна в Афганістані тощо). Не випадково політика СРСР з позиції сили викликала появу на Заході масового страху перед радянською загрозою.   Літ.: Л. И. Брежнев. Материалы к биографии. М., 1981.  О. М. Мироненко.

БРУТ (Brutus) Марк Юній (85–42 до н. е., Рим)–рим. політ. діяч, полководець, прихильник аристокр. республіки. З 46 до н. е.–намісник пров. Цізальпінська Галлія, з 44 до н. е.–претор у Римі. Разом з Л. Г. Кассієм очолив змову проти Юлія Цезаря і був співучасником убивства імператора. Стояв на чолі республіканців у боротьбі проти другого тріумвірату: Октавіана (Августа), Марка Антонія, Марка Лепіда. Завоював Македонію, Грецію, Малу Азію та Сирію. Восени 42 до н. е. Б. після поразки під Філіппами (Македонія), завданої йому Антонієм і Октавіаном, покінчив життя самогубством. Його ім’я і дії знайшли відображення у відомій фразі Цезаря, яка стала афористичною: «І ти, Брут!» («Et tu, Brute!»).

БРЮХОВЕЦЬКИЙ Іван Мартинович [р. і м. н. невід.–7(18).VI 1668, с. Будиці, тепер Диканський район Полт. обл.]–укр. військ. і держ. діяч. Біогр. даних про Б. небагато. Відомо лише, що в кінці 40-х–протягом 50-х рр. був старшим служником у Б. Хмельницького, козаком чигиринської сотні під іменем Іванця Хмельницького, виконавцем окр. доручень майб. гетьмана. З 1659–на Запоріз. Січі, у 1661—63–кошовий отаман. 28.VI 1663 на Чорній раді біля Ніжина обраний гетьманом Лівобереж. України завдяки голосам козац. голоти, яка відкинула претендентів на булаву, висунутих старшиною,–ніжинського полковника В. Золотаренка та наказного гетьмана Я. Сомка. Москва підтримала кандидатуру Б., визначивши правовий статус гетьмана і Війська Запорізького загалом у Батуринських статтях 1663. Останні, як додаток до Переяславських конституцій, були спрямовані на дальші утиски України. Зокрема, гетьман зобов’язувався забезпечувати моск. військові частини, що знаходилися на території укр. полків, провіантом, повертати до Московщини селян-утікачів, не ввозити до неї горілку й тютюн тощо.  За допомогою князя І. Ромодановського Б. фізично знищив Я. Сомка, В. Золотаренка, Й. Силича та багатьох ін. опонентів, досить  швидко розбив війська польс. короля Яна Казимира і правобереж. гетьмана П. Тетері, які рушили на Лівобережжя і дійшли аж до Глухова. Потім сам вступив на Правобережжя, захопив Білу Церкву, Черкаси, Канів, але з-під Чигирина був відкинутий знову на лівий берег Дніпра. Поступово популярність Б. серед козац. голоти і сіроми, завойована обіцянками пом’якшити феод. гноблення, зменшити податки і збори та ін., падала. Місце панівної верхівки, страченої Б. або загнаної до Сибіру, зайняли нові старшини, які виявилися ще жорстокішими за своїх попередників. Україною покотилася хвиля кривавих репресій, спрямованих проти селянства і міщан, особливо тих, що здались Янові Казимиру. Перед загрозою вибуху нар. гніву Б. шукав порятунку у Москві, відверто називаючи себе «вірним холопом, найнижчою підніжкою» цар. трону. Одержавши титул боярина, одружений з моск. бояринею, він віддав на поталу багато прав і вольностей Війська Запорізького. Уклав з царським урядом т. з. Московські статті 1665, за якими Україна втрачала майже всі авт. права. Невдоволення Б. в Україні ще більше посилилося після Андрусівського перемир’я 1667, за яким відбувся перший поділ укр. земель. Усвідомивши, що Москва вже його не врятує, Б. вирішив виправити крит. ситуацію підтримкою виступів народу проти рос. воєвод і заграванням з Туреччиною та правобережним гетьманом П. Дорошенком, який улітку 1668 вступив на лівий берег Дніпра. Оточений у Диканьці військами кн. Ромодановського, цілком розгублений Б. хотів здатися П. Дорошенкові, але був убитий козаками.   Літ.: Гетьмани України. К., 1991.   О. М. Мироненко.

БУВАЙЛИК Галій Юхимович (26.ХI 1921, Київ–18.V 1984, там же)–укр. правознавець, дипломат, доктор юрид. наук з 1983. Закін. 1950 ф-т міжнар. відносин Київ. ун-ту. З 1953 працював у МЗС УРСР: другий секретар, перший секретар (з 1955), радник МЗС (з 1962). Від 1971 і до кінця життя був ст. наук. співробітником відділу міжнар. права і порівн. правознавства Ін-ту д-ви і права АН УРСР. Досліджував питання міжнар.-правового регулювання міжнар. екон. відносин, зовнішньоекон. зв’язків СРСР, соціаліст. екон. інтеграції, розвитку міжнар. співробітництва і міжнар. права. Автор монографії «Правове регулювання міжнародних економічних відносин» (1977; премія ім. Д. З. Мануїльського АН УРСР, 1979). Співавтор праць: «У боротьбі за ліквідацію колоніалізму» (1974), «Програма боротьби за мир і свободу народів» (1980), «Загальновизнані норми в сучасному міжнародному праві» (1984).     Ю. Я. Касяненко.

БУЗДАЛІН Сергій Феоктистович (5.VI 1892, с. Митрофаново, тепер Калузької обл., Росія–5.III 1943)–рад. держ. і політ. діяч. Систем., фахової освіти не мав. Працював робітником у Москві і Петербурзі, там 1914 вступив до РСДРП(б). 1916 перебрався до Харкова, займався рев. діяльністю. З грудня 1917–голова виконкому Харків. ради роб. і солд. депутатів. У роки громадян. війни був у Курську, очолював ревкоми у Таганрозі, Бахмуті, реввійськтрибунал 13-ї армії. У 1921–23–нарком юстиції та голова Верх. рев. трибуналу, голова Найвищого суду УСРР. З січня по квітень 1924 в. о. наркома внутр. справ УСРР. Протягом 1924—36 був на парт., профсп. і господарській роботі в різних містах України та Росії.   В. М. Чисніков.

БУЗЕСКУЛ Владислав Петрович [24.II(9.III) 1858, с. Попівка, тепер Балаклійського р-ну Харків. обл.–1.VI 1931, Харків]–укр. історик, громад. діяч, доктор історії з 1895, чл.-кор. Рос. АН з 1910, дійсний член АН СРСР з 1922, ВУАН з 1925. Закін. 1880 істор.-філол. ф-т Харків. ун-ту, залишений у ньому стипендіатом на кафедрі заг. історії. Працював в ун-ті приват-доцентом (з 1885), професором (з 1890), був деканом істор.-філол. ф-ту (1901–06), неодноразово виконував обов’язки ректора. Водночас у різні роки читав лекції на Пед. курсах при Харків. учбовому окрузі та Вищих жін. курсах. Після реорганізації Харків. ун-ту (1917) керував кафедрою історії європ. культури. Був дійсним членом Моск. археол. т-ва з 1899, Одес. т-ва історії і старожитностей з 1911, почес. членом Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства з 1926, членом ученої ради Наукової асоціації сходознавства СРСР.   Мав лібер. політ. переконання, відкидав реакційний курс на бюрократизацію університ. освіти. Разом з групою професорів Харків. ун-ту домігся недопущення розправи над студентами і робітниками під час їх рев. виступу в жовтні 1905. Засуджував застосування смертної кари («Дебати про смертну кару 2300 з лишком років тому», 1907).   Б.–загальновизнаний фахівець всесв. історії. Але найбільше він працював у двох галузях–історії Греції та історіографії. Цій тематиці присвятив дві дисертації (на ступінь магістра і ступінь доктора всесв. історії), праці: «Вступ до історії Греції» (1903, 1908, 1915), «Історія античної демократії» (1909), «Античність і сучасність» (1912, 1913, 1924, 1929), «Афінська демократія» (1920), «Відкриття ХIХ і початку ХХ ст. в галузі історії давнього світу» (в. 1–2, 1923–24), «“Афінська політія” Арістотеля як джерело для історії державного ладу Афін до кінця 5 ст.» (1895), «Вивчення старожитностей північного узбережжя Чорного моря та їх значення з точки зору грецької і світової історії» (1927) та ін. Б. належить праця «Загальна історія та її представники в Росії в XIX і на початку XX ст.» (ч. 1–2, 1929–1931).   Літ.: Синяговський Г. П.  В. П. Бузескул. УІЖ, 1958,   № 4; Набатова В. А. Жизнь, науч. и пед. деятельность В. П. Бузескула. В кн.: История, в. 6. Алма-Ата, 1973.   О. Ф. Скакун.

БУЛГАНІН Микола Олександрович [30.V (11.VI) 1895, Нижній Новгород–24.II 1975, Москва]–рад. державний діяч. Закінчив 1922 реальне уч-ще. Працював в органах ВНК. Протягом 1922–37–на кер. посадах у ВРНГ, директор Моск. електроз-ду, голова виконкому Моск. ради,  з 1937–голова РНК РРФСР, з 1938–заст. голови РНК СРСР, голова правління Держбанку СРСР. У 1941–43–член війск. рад Західного, 2-го Прибалтійського, 1-го Білоруського фронтів; з 1944–член ДКО, заст. наркома оборони СРСР, у 1947–49–міністр Збройних Сил СРСР, з 1949 — заст. голови РМ СРСР, з 1953–перший заст. голови РМ і міністр оборони СРСР, з 1955–голова РМ СРСР. У 1958–60–голова правління Держбанку СРСР, голова Ставроп. раднаргоспу. Зробив певний внесок у відбудову нар. г-ва СРСР після війни, збільшення капіталовкладень у с. г., скорочення адм.-управлін. апарату, зменшення тривалості роб. дня, збільшення пенсій, відпусток по вагітності і пологах тощо.

На червневому (1957) пленумі ЦК КПРС був звинувачений у сектантстві, консерватизмі, догматизмі, належності до фракц. антипарт. групи, створеної В. Молотовим, Л. Кагановичем та Г. Маленковим, яка прагнула захопити керівництво партією та д-вою з метою припинити боротьбу з наслідками культу Й. Сталіна, загальмувати реформи, курс на розширення прав союзних республік тощо. На відміну від більшості членів групи, Б. визнав свої помилки, його залишили у складі президії ЦК КПРС і на чолі уряду. Згодом, у березні 1958, Б. звільнено з посади голови РМ СРСР, у вересні того ж року виведено з членів ЦК КПРС, позбавлено звання маршала Радянського Союзу.  О. М. Мироненко.

БУНГЕ Микола Християнович [11(23). ХI 1823, Київ–3(15).VI 1895, Царське Село під Петербургом]–укр. і рос. юрист, економіст, фінансист, держ. діяч, доктор політ. наук з 1850, професор з 1852, акад. Петерб. АН з 1890. Закін. 1845 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Того ж року призначений викладачем права Юридичного ліцею князя Безбородька у м. Ніжині. Там же 1847 захистив магіст. дисертацію, затверджений професором. 1850 переведений до Київ. ун-ту–ад’юнктом кафедри політ. економії і статистики істор.-філол. ф-ту. 1852 захистив докт. дисертацію і затверджений екстраорд. професором, з 1854–ординарний професор. У 1863–69–професор політ. економії і статистики, а з 1869 по 1877–професор поліц. права юрид. ф-ту. Був ректором Київ. ун-ту (1859– 62, 1871–75 і 1878– 80). У 1862–66 (за ін. даними, з 1865)–керуючий київ. конторою Держ. банку, за його ініціативою у місті були засн. приватні комерц. установи і банки. Обирався гласним міської думи. 1880 Б. призначений товаришем міністра фінансів, а з 1881–міністр фінансів, водночас член Держ. ради. З 1887 і до кінця життя–голова комітету міністрів. Досліджував проблеми політ. економії, статистики та юриспруденції.

Б. залишив помітний слід у різних галузях права: банківського (праця «Банківські закони й банківська політика», 1874), валютного, бюджетного, торгового тощо. Автор досліджень: «Про зміни юридичних відносин у Росії у результаті майбутнього перетворення кріпосного права» (1858), «Кредит і кріпосне право» (1859), «Держава і закони про народну освіту» (1877) та ін. Осн. праця з юриспруденції–вид. у Києві курс лекцій «Поліцейське право» (т.1–2, 1873–77), яка залишилася незакінченою. Б. розглядав поліц. право як систему, поділену на дві частини: «закони про благочиніє», тобто про безпеку і порядок, які відносив до галузі держ. права, і «закони про благоустрій», тобто про добробут населення і країни, що становили сферу екон. політики.

Учений був ініціатором і автором багатьох важливих нормат. актів, зокрема з питань податкової системи, фабрично-завод. законодавства, в т. ч. про працю дітей, підлітків і жінок, фабричну інспекцію та ін.

Залишив велику особисту книгозбірню, яка потім увійшла до фонду Нац. б-ки України ім. В. І. Вернадського.

Літ.: Картавцов Е. Э. Николай Христианович Бунге. Биогр. очерк. «Вестник Европы», 1897, № 5; Кованько П. Л. Главнейшие реформы, проведенные Н. Х. Бунге в фин. системе России. К., 1901; Степанов В. Л.  Н. Х. Бунге. «История СССР», 1991, № 3; Коропецький І.-С. Українські економісти ХІХ ст. та західна наука. К., 1993. Ю. Я. Касяненко.

БУРИНСЬКИЙ Євген Федорович (1849– 1912)–рос. криміналіст, один з основоположників рос. криміналістики. У 1889 засн. перший судово-експертний заклад у Росії– судово-фотографічну лабораторію при прокурорі С.-Петерб. судової палати. Розробляв фотогр. методи дослідження реч. доказів (кольороподілу, кольоророзрізнення, посилення контрастів та ін.). Займався питаннями почеркознавства, підробки документів, аналізував роль експерта в крим. судочинстві та його взаємовідносини з правоохор. органами. Прогнозував широке використання у судовій експертизі математики, вважав, що в майбутньому до вивчення почерків будуть підходити «з числом і мірою». Н.-д. розробки і результати експериментів Б. ефективно застосовані у численних складних судових експертизах. 1898 за відкриття у галузі фотографії удостоєний Ломоносовської премії Рос. АН. Основна праця: «Судова експертиза документів, її здійснення та користування нею» (1903).  Літ.: Крылов И. Ф. Очерки истории криминалистики и криминалист. экспертизы. Ленинград, 1975; Винберг А. И. Роль учения Е. Ф. Буринского в формировании отечеств. криминалистики. Волгоград, 1981.   М. Я. Сегай, Р. С. Бєлкін.

буржуа (Bourgeois) Леон Віктор Огюст (21.V 1851, Париж – 29.ІХ 1925, замок Ожер, побл. м. Еперней, деп. Марна) – франц. правознавець, держ. і політ. діяч, член Академії моральних і політичних наук з 1919. Закін. Паризький ун-т, де отримав ступінь доктора права. Кілька років працював адвокатом. Займав різні держ. посади: заст. начальника деп. позовів у м-ві громад. робіт (з 1876), заст. префекта м. Реймса (з 1880), префект м. Тарна (від 1882), ген. секретар префектури деп. Сена (від 1883), префект деп. Верхня Гаронна (від 1885), керівник гол. управління м-ва внутр. справ (від 1886), префект париз. поліції (з 1887), заст. держ. секретаря м-ва внутр. справ (1888–89), міністр внутр. справ (1890), міністр нар. освіти (1890–92), міністр юстиції (1892–93). Був прем’єр-міністром Франції (верес. 1895 – квіт. 1896). Сформував уряд, що цілком складався з представників лівого крила палати депутатів Парламенту (сам Б. очолював радик.-соц. партію). Уряд Б. здійснював радик. соц. та екон. реформи, серед яких – запровадження прогрес. прибуткового податку і податку на спадщину, пенс. забезпечення робітників, обов’язкового страхування, соціальних гарантій. У цей час Б. написав серію статей (1896, видані книгою під наз. «Солідарність»), де обстоював положення, що д-ва має гарантувати гр-нам права на працю, необхідний життєвий рівень, вільний доступ до освіти, соціальний захист у випадку безробіття чи хвороби, пенс. забезпечення.

Б. відомий як провідний теоретик соціальної теорії, яку він назвав солідаризмом (праці «Есе філософії солідарності», «Ідея солідарності та її соціальні наслідки», обидві – 1902; «Політика соціального страхування», т. 1–2, 1914–19, та ін.).

Як міністр нар. освіти (вдруге – з 1898) Б. зробив внесок у розбудову ун-тів, організацію сучасної серед. освіти, завершення реформ поч. освіти. Займав також посади міністра закорд. справ (з 1906 і з 1914), міністра праці (з 1912 і з 1917), держ. міністра без портфеля (під час Першої світ. війни). Обирався депутатом (з 1888), а згодом – сенатором від деп. Марна (1905–23). Був головою палати депутатів (1902–04), головою сенату (1920–23).

Міжнародна діяльність Б. почалася з його призначення главою франц. делегації на Гааз. мирній конференції 1899. Головуючи в комісії з арбітражу, Б. запропонував зробити арбітраж обов’язковим для вирішення конфліків, що загрожують миру. Ця ідея була підтримана, і 1899 Пост. арбітражний суд був утворений. 1903 Б. увійшов до його складу. На 2-й Гааз. мирній конференції 1907 Б. був головою комісії, що розробляла док-ти, пов’язані з мирним вирішенням міжнар. конфліктів; 1917 очолював франц. комісію з вивчення питань утворення Ліги Націй. 1919 на Париз. мирній конференції висунув ідею утворення міжнар. збройних сил для підтримання миру. З початком діяльності Ліги Націй 1920 Б. став першим головою її Ради. Автор ряду праць про перші роки діяльності Ліги Націй.

Лауреат Нобелів. премії миру (1920) – за зусилля у встановленні миру засобами арбітражу.

Тв.: Воспитание франц. демократии. 1890–1896 гг. М., 1900. Літ.: Инсаров Х. Г. Леон Буржуа. «Русская мысль», 1903, № 2–3; Буржуа Леон. В кн.: Лауреаты Нобелев. премии, т. 1. М., 1992.                  М. П. Зяблюк, С. В. Глухова.                          М. І. Неліп.

 

БУРМИСТЕНКО Михайло Олексійович [9(22).ХI 1902, с. Александровка, тепер Ртищевського р-ну Сарат. обл., РФ–22.IХ 1941]–укр. держ. і парт. діяч. Закін. 1929 Ком. ін-т журналістики (Москва). В 1919–24 працював в органах ВНК–ДПУ, служив у Черв. армії. Протягом 1929–32 був на журналістській, а з 1932–на парт. роботі. В 1932–36–2-й секретар Калмицького обкому ВКП(б), 1936–38 працював в апараті ЦК ВКП(б). З січня 1938–2-й секретар ЦК КП(б)У. З липня того ж року–голова Верховної Ради УРСР 1-го скликання. На початку Великої Вітчизняної війни–член військової ради Південно-Західного фронту. Загинув під час боїв в Україні.  В. Ф. Погорілко.

 

БУРОМЕНСЬКИЙ Михайло Всеволодович (6.ІV 1957, Севастополь) – укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1999, професор з 2003, чл.-кор. АПНУ з 2002. Закін. 1981 Харків. юрид. ін-т (тепер – Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого). Відтоді – в цьому навч. закладі: аспірант, викладач, доцент, професор каф. міжнар. права та держ. права зарубіж. держав. З 2001 – член правління Укр. асоціації міжнар. права, заст. гол. редактора «Українського щорічника міжнародного права». Був експертом Ради Європи (1996), Управління Верх. комісара ООН у справах біженців (1998), Управління Верховного комісара ООН з прав людини (2001), Світового банку (2001).

Досліджує проблеми міжнар.-прав. співробітництва у сфері прав людини, співвідношення міжнар. і нац. права, міжнар. крим. права, прав. питань міжнар. безпеки, історії міжнар. відносин, конст. права зарубіж. держав. Осн. праці: «Права людини» (у співавт.), «Політичні режими держав у міжнародному праві. (Вплив міжнародного права на політичні режими держав)» (обидві – 1997), «Звернення до Європейського Суду з прав людини: практика Суду і особливості українського законодавства» (2000), «Міжнародне право. Гендерна експертиза» (2001), «Сумісність українського права і практики з вимогами Європейської конвенції з прав людини» (2001, у співавт.; англ. мовою), «Статус президента в системі виконавчої влади у державах Центральної та Східної Європи» (2002, англ. мовою), «Міжнародний захист прав людини та права біженців» (2002), «Законодавство європейських держав та США в боротьбі з організованою злочинністю у сфері економіки: кримінологічний, кримінальний, міжнародно-правовий аспекти» (2002, у співавт.), «Конституція України. Науково-практичний коментар», «Судове вирішення виборчих спорів в Україні» (обидві – 2003, у співавт.).        В. Д. Гончаренко.

 

 

БУРЦЕВ Володимир Львович [17(29).ХІ 1862, форт Перовський Закаспійської обл., тепер РФ–21.VIII 1942, Париж]–рос. публіцист, видавець. Навч. 1882–85 на фіз.-мат. і юрид. ф-тах Петерб. і Казан. ун-тів. 1885 арештований за участь у народовольчому русі, а 1886 засланий до Сибіру. 1888 втік із заслання, емігрував до Швейцарії. Пізніше жив в Англії та Франції. В еміграції видавав газети «Свободная Россия» (Женева, 1889), «Общее дело» (Париж, з 1909), «Будущее» (Париж, 1911–14), журнали «Народоволец» (Лондон, з 1897; Женева, з 1903) та «Былое» (Лондон, Женева, 1900–04; Петербург, 1906– 07; Париж, 1908–13). Не входячи до жодної партії, намагався об’єднати рос. еміграцію навколо ідей конституціоналізму. За статті, які закликали до вбивства рос. царя, англ. суд засудив Б. до 18 місяців каторж. в’язниці. Вивчав історію рев. руху в Росії, видав на цю тему зб. «За сто лет (1800–1896 гг.)» (т. 1–2, Лондон, 1897). З 1906 займався викриттям провокацій у рев. русі. Протягом 1908–14 викрив багатьох таємних агентів департаменту поліції, у т. ч. провокаторів Є. Азефа, А. Гартінга, Я. Житомирського та ін. За фактами виявлених Б. провокацій вносилися запити до Держ. думи, уряд змушений був давати пояснення. У серпні 1914 повернувся до Росії, в січні 1915 був заарешт. і висланий до Сибіру. Амністований за клопотанням франц. уряду. В кінці 1915 повернувся до Петрограда. В 2-й пол. 1917 на сторінках своєї газ. «Общее дело» розгорнув антибільш. кампанію, звинувачуючи більшовиків у зв’язках з нім. командуванням. Виступав за «тверду владу». Критикував Тимчас. уряд за нерішучість, виправдовував заколот генерала Л. Корнілова. 25.Х (7.ХІ) 1917 був арештований за розпорядженням Л. Троцького, став першим політичним в’язнем рад. влади. В лютому 1918 був звільнений, утік за кордон, поновив видання у Парижі газ. «Общее дело». Безуспішно прагнув об’єднати різні кола антирадянської еміграції для спільної боротьби з більшовиками. У 20–30-х рр. намагався вести боротьбу з рад. агентурою у середовищі рос. еміграції. Виступав проти розпалюваного нім. нацистами антисемітизму, надрукував кілька антифашист. статей, за що в період окупації Франції переслідувався гестапо. Автор книжок: «У боротьбі з більшовиками і німцями» (1919), «Боротьба за вільну Росію» (т. 1, 1923), «Ювілей зрадників і вбивць (1917– 1927)» (1927), «У погоні за провокаторами» (1928) та ін.   Літ.: Давыдов Ю. В. Бурный Бурцев. «Огонек», 1990, № 47, 48, 50; Лурье Ф. М. Хранители прошлого. Ленинград, 1990; Владимир Бурцев и его корреспонденты. «Отечеств. история», 1992, № 6.   В. М. Чисніков.

 

 

БУРЧАК Федір Глібович (3.IV 1924, Київ)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1986, професор з 1987, академік АПНУ з 1993, дійсний член Нью-Йорк. АН з 1996, з. ю. України з 1984. Закін. 1949 юрид. ф-т Київ. ун-ту і 1952 аспірантуру (там же). Працював заст. гол. арбітра Укрпромради, адвокатом, ст. редактором журн. «Радянське право», ст. наук. редактором, зав. наук. редакції д-ви і права Гол. редакції Укр. Рад. Енциклопедії. Протягом 1965–90 був зав. юрид. відділу Президії ВР УРСР, з 1990–зав. відділу законодавства і правопорядку Секретаріату ВР України. Водночас (1989–91)–член К-ту конст. нагляду СРСР від України. З 1994 – наук. консультант Президента України з правових питань, а з 1996–радник Президента України з питань правової політики. У 1994–96–член Конст. комісії. Від 1995–голова К-ту законод. ініціатив при Президенті України, голова Укр. кодифікаційної комісії. З 1994–член Комісії з держ. нагород при Президенті України. Віце-президент АПНУ з 1993, керівник Київ. регіон. центру АПНУ.  Досліджує проблеми теорії права, конст. і крим. права. Автор понад 300 наук. праць. Основні з них: «Вчення про співучасть за радянським кримінальним правом» (1969), «Кваліфікація злочинів» (1983, 1985), «Кримінальне право Української РСР на сучасному етапі» (1986, у співавт.), «Співучасть: соціальні, кримінологічні і правові проблеми» (1986). Лауреат Держ. премії України (1981).   М. П. Зяблюк.

БУСТАМАНТЕ (Bustamante) Антоніо, Санчес де Бустаманте-і-Сірвен (13.IV 1865, Гавана–24.VIII 1951, там же)–куб. правознавець, професор міжнар. права, член Європейського (з 1895) та Американського (з 1916) інститутів міжнар. права, Американської і Гаазької академій міжнар. права (з 1923). Закін. юрид. ф-т Гаван. ун-ту. Викладав на цьому ф-ті, обирався його почесним деканом. Був представником Куби на другій Гаазькій конференції миру (1907), Паризькій мирній конференції (1919), 6-й Міжнар. конференції амер. держав (1928). Від 1921 до поч. 2-ї світ. війни працював суддею Постійної палати міжнародного правосуддя–судового органу Ліги Націй. З 1922 був редактором гаван. «Журналу міжнародного права» («Revista de derecho internacional»).  Досліджував проблеми міжнар. публічного і приват. права. Осн. праці: «Про публічний порядок у міжнародному приватному праві» (1893), «Про Панамський канал і міжнародне право» (1895), «Про Гаазьку конференцію» (1908), «Про начала автономії у міжнародному приватному праві» (1914), «Про постійну палату міжнародного правосуддя» (1923, 1925), «Про міжнародне повітряне право» (1945). Автор двох курсів міжнар. права: приватного і публічного. Б. уклав для країн Лат. Америки широко відомий фундам. кодифікований збірник доктрин і матеріалів практики міжнар. приват. права–Бустаманте кодекс.                       Ю. І. Нипорко.

БУТЕЙКО Антон Денисович (6.IV 1947, с. Старий Чорторийськ Маневицького р-ну Волин. обл.)–укр. правознавець і дипломат, канд. юрид. наук з 1988. Закін. 1974 Київ. ун-т. У 1974–78–аташе, 3-й, 2-й секретар відділу міжнар. організацій МЗС УРСР. З 1978–1-й секретар ген. секретаріату, пом. міністра закорд. справ УРСР. У 1980–86 працював у Секретаріаті ООН, займався питаннями правового забезпечення багатосторонніх переговорів держав. З 1986–радник відділу міжнар. організацій, нач. договірно-правового відділу МЗС УРСР. З 1991–голова спец. міжнар. комісії зі створення Міжнародного трибуналу з морського права; з грудня того ж року–радник Президента України, керівник служби з міжнар. питань. 1994 обраний нар. депутатом України. Був членом Конст. комісії. У жовтні 1995 призначений першим заст. міністра закорд. справ України. Автор публікацій з питань держ. і міжнар. права.   В. П. Горбатенко.

БУТЕНКО Георгій Андрійович (15.IХ 1938, смт Сахновщина Харків. обл.–28.Х 1994, Київ)–укр. юрист і держ. діяч. Закін. 1966 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Від 1967 працював у Київ. обл. суді: ст. консультант, член суду, заст. його голови. З 1977–член Верх. Суду України. Протягом 1978–83 був головою Київ. міського суду. З листопада 1993 по жовтень 1994–Голова Верховного Суду України.   П. О. Задорожний.

БУТКЕВИЧ Володимир Григорович (2.VIII 1946, с. Кантелина Іллінецького р-ну Вінн. обл.)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1980, професор, академік АН вищої школи України з 1992, з. ю. України з 1996. Закін. 1969 юрид. ф-т Київ. ун-ту. З 1971 працював у цьому вузі: асистент, старший викладач, доцент, заст. декана, декан ф-ту міжнар. відносин і міжнар. права, професор, зав. кафедри міжнар. права, директор Ін-ту міжнар. відносин при ун-ті. Протягом 1982– 92 був віце-президентом Рад. асоціації міжнар. права, 1992 обраний президентом Всеукр. асоціації міжнар. права. 1994 обраний народним депутатом України. Голова комітету з питань прав людини і нац. меншин ВР України. Був членом Конституційної комісії. Від 1992–експерт ООН з прав людини, гол. редактор журналу «Український часопис міжнародного права». В 1995 і 1998  обирався суддею Європ. суду з прав людини.  Досліджує проблеми міжнар. і держ. права. Осн. праці: навч. посібники «Історія радянської науки міжнародного права» (в. 1, 1974), «Сутність сучасного міжнародного права» (в. 2, 1975; у співавторстві); монографії «Радянське право і міжнародний договір» (1977), «Співвідношення внутрідержавного і міжнародного права» (1981) та ін. Автор низки наук. нарисів про істор.-правовий статус Кримського п-ва та ін.    Ю. Я. Касяненко.

БУТКО Ігор Пилипович (23.VI 1929, м. Слов’янськ, тепер Донец. обл.–27.IV 1995, Київ)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1984, професор з 1989. Закін. 1950 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Протягом 1950–63 працював в органах прокуратури Київ. обл. і Києва. З 1963–в Гол. редакції Укр. Рад. Енциклопедії (ст. наук. редактор). У 1967–69 працював у Секторі д-ви і права АН УРСР, а потім–в Ін-ті д-ви і права ім. В. М. Корецького АН України (1969–95): ст. наук. співробітник, провідний наук. співробітник, зав. сектора, гол. наук. співробітник. Водночас (з 1992) був головою Фонду сприяння становленню і розвитку місц. та регіон. самоврядування України, гол. наук. консультантом групи наук. консультантів секретаріату ВР України.  Розробляв теор. і практ. питання забезпечення законності в діяльності місц. рад та їх викон.-розпорядчих органів, проблеми держ. будівництва, теорії функцій місц. рад, становлення і розвитку місц. самоврядування в Україні. Співавтор монографій: «Виконавчий комітет місцевої ради народних депутатів» (1980), «Ради народних депутатів» (1981), «Державознавчі дослідження і практика місцевих рад» (1983), «Вдосконалення апарату управління обласної ради народних депутатів» (1986), «Місцеве самоврядування в Україні: історія, проблеми, пропозиції» (1994) та ін. Автор «Довідника судово-слідчого працівника» (1966), навч. посібника «Основи правових знань» (1975), підручника «Радянське будівництво» (1988) та ін. Брав участь у розробці проекту Конституції УРСР 1978, Конституції України 1996, ряду законопроектів, спрямованих на розбудову Укр. д-ви, розвиток і формування її правової системи.            Ю. Я. Касяненко.

БУТРОС ГАЛІ (Boutros Ghali) Бутрос (14.ХІ 1922, Каїр)–єгип. дипломат, правознавець, доктор філософії і доктор права з 1949, громад.-політ. діяч. Закін. 1946 Каїр. ун-т і 1949 Паризький ун-т. У 1949–77–професор міжнар. права і міжнар. відносин, декан ф-ту політ. наук Каїр. ун-ту. Викладав міжнар. право в ун-тах та ін-тах різних країн світу. В 1967–69 був директором Центру досліджень Академії міжнар. права в Гаазі. З 1977–президент Центру політ. і держ. досліджень, член Комісії міжнар. права ООН (1979–92). У 1988–91–держ. міністр закорд. справ, а в 1991–92–заст. прем’єр-міністра Єгипту. З січня 1992 по грудень 1996–Генеральний секретар ООН. Зробив значний внесок у розробку важливих документів ООН («Порядок денний для миру», «Порядок денний для розвитку» та ін.). Досліджує проблеми дип. права і права міжнар. організацій.  Праці: «Курс дипломатії та дипломатичного і консульського права» (1951), «Принцип рівності держав і міжнародних організацій» (1961), «Організація африканської єдності» (1969), «Ліга арабських держав» (1972) та ін.  Ю. Я. Касяненко.

 

БУХАРІН Микола Іванович [27.ІХ(9.Х) 1888, Москва – берез. 1938] – рад. парт. і держ. діяч, академік АН СРСР з 1929. Ще гімназистом став членом РСДРП. Навч. 1907 на екон. відділенні юрид. ф-ту Моск. ун-ту. За рев. діяльність неодноразово заарештовувався. 1910 емігрував за кордон (Франція, Німеччина). Тут поповнював свої знання і брав участь у робіт. русі. Від серп. 1917 – член ЦК РСДРП, а в лют. 1918 – лідер «лівих комуністів», які виступили проти укладення Брестського миру 1918. В 1921–29 був одним з керівників РКП(б), її теоретиком. З 1929 очолював Ін-т історії науки і техніки. В ост. роки життя – редактор газ. «Известия». Один з розробників Конституції СРСР 1936.

Автор праць «Економіка перехідного періоду. Загальна теорія трансформаційного періоду» (1920), «Теорія історичного матеріалізму» (1921), «Світове господарство та імперіалізм» (1927). Був прихильником можливості побудови соціалізму в СРСР в умовах кап. оточення. Рішуче виступив проти курсу Й. В. Сталіна на загострення клас. б-би. В питаннях теорії д-ви вважав, що останню слід розуміти як явище соціальне. Дотримувався традиц. погляду марксизму на д-ву як організацію панівного класу.

В березні 1938 розстріляний як один з лідерів «правотроцькістського контрреволюційного блоку». Реабіліт. 1988.

Літ.: Коэн С. Бухарин. Полит. биография. 1888–1938. М., 1988; Бухарин Н. И. Человек, политик, ученый. М., 1989; Кун М. Бухарин: его друзья и враги. М., 1992; Полит. идеи Н. И. Бухарина. В кн.: История полит. и прав. учений. М., 1996.    

БОГУН Іван (р. і м. н. невід.–17.II 1664, під м. Новгород-Сіверським, тепер Черніг. обл.)–укр. військ. і політ. діяч. Походив з дрібної укр. шляхти. Сподвижник Б. Хмельницького у Нац.-визв. війні укр. народу 1648–54. Влітку 1648 очолював сел. повст. загони на Брацлавщині. Під час облоги Збаража 1649 тяжко поранений. Обраний кальницьким (вінницьким) полковником, у лютому–березні 1651 відзначився при обороні Вінниці. У червні–липні 1651 в битві під Берестечком заступив Б. Хмельницького як наказний гетьман, організував оборону козац.-селянського війська в оточенні та його прорив на схід, до Білої Церкви. В кін. 1654–на поч. 1655 Б. керував обороною Умані від польс.-татар. війська. Під час Охматівської битви з польс.-тур. військом у січні 1655 козаки під проводом Б. ударом з тилу сприяли перемозі укр.-рос. війська. Після угоди І. Виговського з поляками Б. 1659 підняв проти нього повстання на Правобереж. Україні, яке злилося з повстаннями на Запоріжжі (І. Сірко) і Лівобережжі (І. Безпалий). Б. висловлював невдоволення і діями Ю. Хмельницького, зокрема укладенням з Москвою Переяславських статей 1659.  У 1662 Б. був ув’язнений поляками у фортеці Мальборг (Марієнборг). 1663 польс. король Ян II Казимир, готуючи похід на Лівобереж. Україну, звільнив Б. і призначив командувати козац. полками правобереж. гетьмана П. Тетері. На поч. 1664 поляки звинуватили Б. у таємних зносинах з лівобереж. козаками і розстріляли побл. Новгорода-Сіверського. Літ.: Петровський М. Н. Іван Богун. Саратов, 1942; Мишко Д. І. Іван Богун. К., 1956; Стецюк К. І. Нар. рухи на Лівобереж. і Слобід. Україні в 50—70-х роках XVII ст. К., 1960.



 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign