Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

Б І

БАБЕФ (Babeuf) Гракх (справж. – Франсуа Ноель; 23.XI 1760, м. Сен-Кантен–26.V 1797, м. Вандом)–франц. революціонер, соціаліст-утопіст. Систематичної освіти не мав, знання набував самотужки. Активний учасник Великої французької революції 1789–94. Видавав часописи «Газета вільної преси» і «Народний трибун», в яких різко критикував Директорію, що прийшла до влади внаслідок термідоріанського перевороту. 1796 разом з Ф. Буонарроті, О. Дарте та ін. створив таємне т-во «В ім’я рівності» для підготовки нар. повстання. Виданий зрадником, Б. був заарештований разом з товаришами і згодом гільйотинований. У ранніх творах Б. превалювали ідеї егалітаризму. Пізніше він обгрунтував ідею справедливого сусп-ва без приват. власності, на засадах заг. рівності у правах і користуванні матеріальними благами. Бачення майб. суспільства у Б. (зокрема, в «Маніфесті плебеїв» та інших документах, написаних ним разом із соратниками) поєднувалося з критикою існуючого ладу, засудженням сусп. нерівності, злиднів, гноблення народу. Він виступав за негайну передачу народові націоналізованого майна, влаштування житла для бідняків у будинках контрреволюціонерів, роздачу повсталим продовольства та ін. Можливість утвердження реального народовладдя Б. вбачав через повстання та його наступну підтримку народом. Після перехідного періоду вважав за необхідне прийняття дем. конституції. Соціалізм Б. грунтувався на зрівняльних принципах розподілу.  Тв.: Соч., т. 1–4. М., 1975– 81. Літ.: Буонарроти Ф. Заговор во имя равенства, именуемый заговором Бабефа, т. 1–2. М., 1963; Далин В. М. Гракх Бабеф накануне и во время Вел. франц. революции (1785–1794). М., 1963; Лейст О. Э. Полит. идеология утоп. социалистов Франции в XVIII в. М., 1972.         Н. С. Прозорова.

БАБКІН Володимир Дмитрович (18.VI 1924, Київ)–укр. правознавець і політолог, доктор юрид. наук з 1969, професор з 1971, академік УАПН з 1995. Закін. 1951 Військово-юрид. академію Рад. армії (Москва). З 1957 працював у ВШ МВС СРСР: заст. нач. навч. відділу, заст. нач. кафедри держ.-правових дисциплін. У 1960–79–заст. нач. Київ. ВШ МВС СРСР (з 1992– Національнаакадемія внутрішніх справ України). З 1980–професор Київ. ун-ту, з 1994–провідний наук. співробітник Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України. 1993 обраний президентом Укр. асоціації політологів. З 1995–заступник голови експертної ради ВАК України. Досліджує проблеми теорії д-ви та права, історії політичних і правових учень, політології. Осн. праці: «Сучасна буржуазна політико-правова ідеологія» (1985), «Глобальні проблеми сучасності і політика» (1986), «Основи політології» (1991, курс лекцій), «Народ і влада» (1996).    В. П. Горбатенко.

БАБУН Родіон Миколайович (1895, м. Таганрог, тепер Ростов. обл., Росія–?)–укр. правознавець. Закін. 1918 юрид. ф-т Донського ун-ту (Ростов-на-Дону). Викладав економіку і право у навч. закладах Донбасу. В 1922–23 був головою губ. колегії захисників (адвокатів) Донеччини. З 1924 працював у Харків. ін-ті нар. г-ва; з 1925–професор Київ. ін-ту нар. г-ва. В 1929–30–декан юрид. ф-ту Харків. ін-ту нар. г-ва, а з березня 1930–ф-ту рад. будівництва і права цього ж ін-ту. 1941 евакуювався до Курган. обл., читав лекції у місц. вузах. Автор одного з перших рад. підручників з історії політ. і правових учень, заг. теорії д-ви і права. Уклав навч. посібник з всесвітньої (у т. ч. української) історії д-ви і права. Осн. праці: «Загальна наука про державу і право» (1927), «Історія інститутів права» (1928). Опубл. низку наук. статей і творів літ.-публіцист. характеру. І. Б. Усенко.

БАБЧЕНКО Микола Федотович (1906, м. Макіївка, тепер Донец. області – р. і м. см. невідомі) – укр. юрист і держ. діяч. Закінчив 1931 Харків. юрид. ін-т. Працював у комс. органах. Від 1935 – прокурор у справах промисловості  й тр-ту НКЮ УСРР, член, а потім голова Комісії з амністії при Президії ЦКК УСРР. У 1937 – заст. прокурора УРСР по нагляду за місцями ув’язнення НКВС. Від червня 1938 – нарком юстиції УРСР. Під час Вел. Вітчизн. війни – заступник прокурора Пд.-Зх., а потім Сталінградського фронтів. У березні 1943 відкликаний з фронту на поперед. місце роботи. Б. був наркомом (міністром) юстиції республіки до берез. 1947. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР (1938, 1947). Літ.: Чисніков В. М. Керівники органів юстиції України (1917–2001). «Юридичний вісник України», 2001, № 28.             В. М. Чисніков.

БАГАЛІЙ Дмитро Іванович [26.X (7.XI) 1857, Київ–9.II 1932, Харків]–укр. історик, археограф, академік УАН з 1919, держ. і громад. діяч. Закін. 1880 істор.-філол. ф-т Харків. ун-ту. З 1883–приват-доцент, з 1887–професор кафедри рос. історії Харків. ун-ту, був його ректором (1906–10). Не залишаючи пед. діяльності, стає одним з активних громад.-політ. діячів Харкова: член Харків. істор.-філол. т-ва (з 1883), голова правління Харків. громад. б-ки (тепер Харків. наук. б-ка ім. В. Г. Короленка), член правління Харків. т-ва поширення у народі грамотності. З 1901–член Харків. міської думи, а в 1906, 1910–14–член Держ. ради Росії. Був міським головою Харкова (1914–17). Не сприйняв жовт. перевороту 1917, називав його «більшовицькою завірюхою», а до революції 1905 та лютневої 1917 ставився позитивно, хоч віддавав перевагу реформіст. шляху перебудови рос. «поліцейської» д-ви на правову–«типу нового ладу європейського життя» з виборним органом–парламентом, рівністю гр-н перед законом і судом та ін. У Держ. раді виступав з вимогами амністії політв’язнів, скасування смертної кари, зрівняння жінок з чоловіками у правах спадкоємництва, забезпечення розвитку укр. мови, скорочення тривалості роб. дня та ін. У роки громадян. війни Б. відійшов від участі в політ. житті; відмовився зайняти посаду прем’єр-міністра в уряді гетьмана П. Скоропадського, займався культурно-просв. діяльністю, читав лекції з історії України в харків. вузах (ун-ті, на вищих жін. курсах та ін.), у Полт. ІНО тощо. Став одним з організаторів укр. науки. Був головою Центр. архів. управління при ВУЦВК, очолював кафедру історії України в Харкові. Був директором Ін-ту історії укр. культури та Ін-ту Тараса Шевченка, головою істор.-філол. відділу УАН, обирався першим віце-президентом УАН. Керував 1925–32 Центр. бюро секції наук. працівників УСРР–першої профес. орг-ції вчених в Україні.  Б.–визначний дослідник історії України (Слобідської, Лівобережної, Південної). Осн. праці: «Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави» (1887), «Нарис історії Харківського університету» (т. 1–2, 1893–1904), «Історія міста Харкова за 250 років його існування» (т. 1–2, 1905–12, у співавт.), «Нариси з російської історії» (т. 1–2, 1911–13; 2-й том має підзаголовок «Монографії і статті з історії Слобідської України»), «Нарис української історіографії» (т. 1, в. 1–2, 1923–25), «Декабристи на Україні» (1926), «Історія Слобідської України» (опубл. 1991). У працях, написаних до жовтня 1917, Б. стояв на позиціях соціол. позитивізму і відкидав маркс. методологію. Після жовт. перевороту робив спроби писати історію України з маркс.-ленінських позицій («Нариси історії України на соціально-економічному грунті», 1928), але зазнав крит. нападок, звинувачень у недосконалому володінні маркс.-лен. методол. інструментарієм.  Б. поклав початок системат. наук. вивченню історії Слобід. України, виділив три види колонізації цього краю–народну, державну, володільницьку (поміщицьку, козацьку, монастирську). Гол. станом на Слобожанщині після 1654 вважав укр. козацтво, відмічав, що самоврядування Слобожанщини було більш обмеженим, ніж Лівобережжя, критикував колон. політику рос. уряду.  Літ.: Юрченко О. Акад. Дмитро Іванович Багалій і Слобід. Україна. «Прапор», 1988, № 6; Кравченко В. В.  Д. И. Багалей: науч. и обществ.-полит. деятельность. Х., 1990. О. Ф. Скакун.

БАГРІЙ-ШАХМАТОВ Леонід Васильович (27.XII 1927, Одеса)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1969, професор з 1971, академік Укр. академії нац. прогресу з 1994, з. д. н. і т. України з 1991. Закін. 1952 юрид. ф-т Одес. ун-ту. Працював з 1969 нач. кафедри крим. права, процесу і кримінології Мінської філії Академії МВС СРСР. З 1975–зав. кафедри крим. права, процесу і кримінології Ростов. ун-ту; з 1980–зав. кафедри крим., крим.-викон. права і кримінології юрид. ф-ту (з 1993–Юрид. інститут) Одес. ун-ту. Від грудня 1997–зав. кафедри крим. права Одеської державної юридичної академії. Директор Одеського центру Укр. академії нац. прогресу (з 1994), заст. голови Укр. кримінологічної асоціації (з 1995). Досліджує проблеми крим., крим.-викон. права та кримінології. Осн. праці: «Система кримінальних покарань та їх класифікація» (1973), «Кримінальна відповідальність і покарання» (1976), «Теоретичні проблеми класифікації кримінальних покарань» (1979) і «Кримінальне право Української РСР на сучасному етапі» (1986, у співавт.); курс лекцій «Соціально-правові проблеми кримінальної відповідальності та форми її реалізації» (1969).                В. П. Горбатенко.

Бадентер (Badinter) Робер (30.ІІІ 1928, Париж) – франц. правознавець і адвокат, держ. діяч, засл. професор з 1996. Закінчив Париз. ун-т (ф-ти л-ри і права), Колумбійський ун-т (Нью-Йорк, сша). З 1966 викладав право в ун-тах Діжона, Безансона, Ам’єна, Парижа (з 1974). Адвокат апеляційного суду в Парижі (1951–81), здобув широке визнання своїми захисними промовами, б-бою за скасування смертної кари. Міністр юстиції Франції (1981 –86), голова Конст. ради (1986–1995). Був сенатором від деп. О-де-Сен (з 1995). Обирався президентом Суду з посередництва і примирення обсЄ (1998), президентом К-ту зі святкування 50-річчя Загальної декларації прав людини (1998). Член к-ту з етики Міжнар. олімп. к-ту (з 1999). Брав участь у розробці Конституції Європ. Союзу, автор одного з її проектів (2002).

Досліджує проблеми цив. і крим. права, прав і свобод людини. Осн. праці: «Екзекуція» (1973), «Свобода, свобода» (1976), «Кондорсе. Інтелектуал у політиці» (1988, у співавт.), «Інша юстиція» (1989, у співавт.), «Вільні та рівні» (1989), «Республіканська тюрма» (1992), «Звичайний антисемітизм» (1997), «Скасування» (2000), «Найбільше благо…» (2004, політ. історія створення Цивільного кодексу Франції).                   М. П. Зяблюк, С. В. Глухова.

БАЖАНОВ Марко Ігорович (30.XII 1922, м. Умань, тепер Черкас. обл.)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1967, професор з 1969, академік АПНУ з 1993, з. д. н. України з 1990. Закінчив 1945 Харків. юрид. ін-т. Працював у правоохор. органах, навч. закладах. Професор Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.  Б. досліджує проблеми крим. права (поняття, цілі, система та види покарань; призначення покарання; відповідальність за злочини проти особи, проти правосуддя) та крим. процесу (заміна обвинувачення, законність  і обгрунтованість процес. актів тощо). Осн. праці: «Зміни обвинувачення у радянському кримінальному процесі» (1954), «Віддання до суду в радянському кримінальному процесі» (1965), «Кримінально-правова охорона особи» (1976), «Призначення покарання за радянським кримінальним правом» (1980), «Злочини проти особи в КК УРСР і судовій практиці» (1981, 1987; у співавт.), «Вчення про покарання, кримінальна відповідальність за злочини проти особи, проти правосуддя і порядку управління» (1985). Автор підручника «Кримінальне право україни. Загальна частина. Лекції» (1992). Співавтор і редактор ряду підручників: «Радянський кримінальний процес» (1971, 1978, 1984), «Кримінальне право України. Загальна частина» (1984), «Кримінальне право України. Особлива частина» (1989). Співавтор наук.-практ. коментарів до КПК України (1968, 1974) та КК України (1969, 1978, 1987).               В. П. Горбатенко.

БАЙМУРАТОВ Михайло Олександрович (13.X 1954, Одеса)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1997, академік Укр. академії нац. прогресу. Закін. 1982 юрид. ф-т Одес. ун-ту. Працює в Одеській державній юридичній академії (до грудня 1997–Юрид. ін-т Одес. ун-ту): викладач, з 1993–доцент кафедри конст. та міжнар. права. Досліджує проблеми міжнар. співробітництва органів місц. самоврядування, становлення муніципальної системи в Україні. 1996 захистив докт. дис. «Міжнародне співробітництво органів місцевого самоврядування України». Осн. праці: «Міжнародні зв’язки місцевих рад» (1995), «Проблеми міжнародної правосуб’єктності органів місцевого самоврядування України» (1996), «Міжнародні стандарти місцевого самоврядування» (1996, у співавт.). В. П. Горбатенко.

БАКУНІН Михайло Олександрович [18(30). V 1814, с. Прямухіно, тепер Кувшиновського р-ну Твер. обл.– 19.VI(1.VII) 1876, м. Берн, Швейцарія]–рос. революціонер, один з гол. ідеологів анархізму. Закінчив 1833 арт. уч-ще (Петербург), служив офіцером, 1835 вийшов у відставку. 1840 виїхав за кордон (Німеччина, Швейцарія, Бельгія, Франція). Слухав лекції у Берл. ун-ті. В Цюріху зацікавився ком. рухом. У Парижі познайомився з К. Марксом і Ф. Енгельсом. За участь у рев. подіях 1848–49 був двічі засуджений до страти (у Празі і Дрездені), помилуваний і виданий Росії. Перебував у казематах Петропавл. і Шліссельб. фортець, згодом–на засланні в Сибіру, звідки втік і від 1861 жив за кордоном (Англія, Італія, Швейцарія, Франція та ін.).  У перші роки соціально-політ. діяльності Б. був близький до ідей рев. демократії. Згодом (серед. 60-х рр.) домінуючим у його світогляді став анархізм. Б. піддавав гострій критиці бурж. лад, дедалі зростаючу владу капіталу, держ. інститути, бюрократію і закони. Будь-які політ.-правові інституції він розглядав як засіб гноблення пролетаріату привілейованими класами. Осн. інструмент гноблення народу Б. вбачав у д-ві, кваліфікував її як абсолютне зло, незалежно від її конкр.-істор. ролі та форм організації. Виступав за ліквідацію приват. власності шляхом соціальної революції. Досягти своєї мети соціальна революція, за Б., зможе через стихійне захоплення робітниками фабрик, заводів та ін. засобів в-ва, а також скасуванням права спадкування. Д-ву мала повністю замінити «федеральна організація знизу догори робітничих організацій, груп, громад, волостей і, нарешті, областей та народів» на засадах вільного волевиявлення. Б. допускав лише деякі елементи держ. організації (у сфері боротьби зі стихійним лихом та ін.). Був прибічником насильницької, але стихійної революції, у якій гол. роль відіграватиме дрібна буржуазія й невелика група (300 чол. для усієї Європи) профес. революціонерів. Разом з тим виступав проти ідеї диктатури пролетаріату, відкидав необхідність самост. «пролетарської партії». Ідеї і погляди Б. справили значний вплив на ряд рев. рухів 19–20 ст., на розвиток і утвердження анархізму як політико-ідеологічної доктрини.  Тв.: Собр. сочинений и писем, т. 1–4. М., 1934–35. Літ.: Зильберман И. Б. Полит. теория анархизма М. А. Бакунина. Ленинград, 1969; Пирумова Н.  Бакунин. М., 1970; Графский В. Г.  Бакунин. М., 1985; Машков А. К вопросу о содержании терминов государство и бюрократия в полит.-правовой концепции М. А. Бакунина. К., 1995. Н. С. Прозорова.

БАЛИЦЬКИЙ Всеволод Аполлонович (січень 1892, м. Верхньодніпровськ, тепер Дніпроп. обл.–7.XI 1937)–рад. держ. діяч. Навч. на юрид. ф-ті Моск. ун-ту. Член РСДРП з 1912. З 1918–на парт. роботі у Закавказзі. У листопаді 1919 призначений членом колегії Всеукр. надзв. комісії (ВУНК), організував і очолював Волин. та Київ. губернські НК. З 1920–заст. голови ВУНК, з 1922–голова ДПУ УСРР; нарком внутр. справ (1924–31). З липня 1931–заст. голови ОДПУ СРСР, з лютого 1933–знову голова ДПУ УСРР, повноваж. представник ОДПУ України. З липня 1934–знову нарком внутр. справ республіки. Один з організаторів тотальних сталін. репресій в Україні. З травня 1937–нач. управління НКВС по Далекосх. краю. Протягом 1925–37 був членом ЦК, кандидатом у члени, а з 1930–членом Політбюро ЦК КП(б)У, з 1934–член ЦК ВКП(б). У червні 1937 виведений з членів ЦК і виключений з партії. Заарештований 7.VII 1937. Розстріляний. Літ.: Золотарьов В. А., Шаповал Ю. І.  В. А. Балицький. На шляху до правди про нього. УІЖ, 1993, № 4–6, 7–8; Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК–ГПУ–НКВС в Україні: особи, факти, документи. К., 1997. О. А. Штоквиш.

БАЛІНСЬКИЙ Іван Мартинович [17(29).I 1879, м. Немирів, тепер Вінн. обл.– 1927, Київ]–укр. історик і правознавець. Закін. 1899 Колегію Павла Галагана в Києві, 1904–істор.-філол. ф-т Київ. ун-ту. Радою ун-ту нагороджений срібною медаллю за працю «Аграрне законодавство Англії в XVI ст.». Викладав історію у гімназіях та ін. середніх навч. закладах Києва, на Вищих жін. курсах. З 1917–викладач Київського нар. ун-ту, пізніше працював в органах управління освітою (Київ, Одеса); у 1919–20–ст. бібліотекар Всенар. б-ки України. Водночас (з 1918) Б.–професорський стипендіат Укр. держ. ун-ту в Києві. 1920 стає приват-доцентом Київ. ун-ту, викладав також у ряді ін. навч. закладів. Був (1922—1923) деканом консульського ф-ту Ін-ту зовн. зносин у Києві. З лист. 1921 і до кінця життя–наук. співробітник Комісії для виучування історії західноруського та українського права ВУАН. Був секретарем істор. секції «Товариства сприяння народній освіті» (з 1907) та ін. Наук. діяльність Б. в основному була пов’язана з дослідженням феод. права на укр. землях. Тут виділяються його «Нариси з історії феодалізму та феодального права в Польщі, Литві та Україні. Феодалізм у Польщі» (1926). Б. опубл. першу частину запланованої праці–грунтовний огляд л-ри з проблем польс. феодалізму, який і досі не втратив наук. значення. У рукописі залишилися доповідь про творчість П. Виноградова, прочитана восени 1926 в Істор. т-ві Нестора-літописця, деякі ін. праці. Літ.: Василенко Н. П. Пам’яті Івана Мартиновича Балінського. «Праці Комісії для виучування історії західноруського та укр. права», 1927, в. 3; Крачківський М. Балінський Іван Мартинович. «Україна», 1927, кн. 6.                           І. Б. Усенко.

БАЛЛАРІН (Ballarin) Марчіал Альберто (16.IV 1924, м. Саринєна, пров. Уеска)–ісп. правознавець, доктор права з 1954, чл. Академії докторів наук у Мадриді та Франц. академії с. г. Має юрид. освіту. Професор юрид. ф-ту Мадрид. ун-ту, президент Іспанської асоціації аграрного права та почесний президент Європейського комітету сільськогосподарського права. Спеціалізується у галузі аграрного права. Осн. праці: «Аграрне право» (1964), «Дослідження аграрного права і сільськогосподарської політики» (1974), «Китай–перспективна справа» (1986), «Піввіку аграрного законодавства Іспанії» (1994).  Як сенатор (двох скликань) доклав багато зусиль для здійснення в Іспанії аграрної реформи (1980–94). Обгрунтував орг. та правові засади цієї реформи: гарантоване забезпечення і самостійність в-ва, вільні ціни і вільне нагромадження капіталу, свобода в розпорядженні доходами, гармонізація законодавства. Наук. розробки і рекомендації Б. у галузі правового забезпечення аграрних реформ широко використовуються у країнах Сх. Європи, в т. ч. в Україні. Літ.: Ісп. досвід може знадобитися. «Агро-Україна», 1995, 1 грудня; Герреро Л. Кроки агроринку Іспанії. «Агро-Україна», 1996, 4 березня.  В. І. Семчик.

БАЛУДЯНСЬКИЙ (Балуг’янський) Михайло Андрійович (26.IX 1769, с. Верхня Ольшава, тепер Кошиц. краю, Словаччина–3.IV 1847, Петербург)–укр. і рос. правознавець, громадський діяч, доктор права з 1797. Походив із закарп. українців. Закін. 1787 філос. ф-т Угор. королівської академії в Кошице та 1789 юрид. ф-т Віден. ун-ту. 1789 зайняв кафедру політ. наук Юрид. академії у м. Надьварді. З 1800–заступник декана, а з 1802 декан юрид. ф-ту цієї ж академії. З лютого 1804 Б.–професор пед. ін-ту (Петербург). У 1819–21 був першим ректором Петербурзького ун-ту, склав статут цього навчального закладу. Брав участь у підготовці багатотомних Повного зібрання законів і Зводу законів Російської імперії. Очолював роботу по створенню Зводу військових постанов у 12 томах. Багато зробив для зміцнення наукових та культурних зв’язків Угорщини, Австрії і Чехії з Україною та Росією. Автор значної кількості проектів, записок, праць з адміністративного права, фінансів, місцевого управління тощо.  Літ.: Косачевская Е. М. Михаил Андреевич Балугьянский и Петерб. ун-т первой четверти XIX в. Ленинград, 1971; Фатеев А. Н. Академ. и гос. деятельность М. А. Балудянского в России. Ужгород, 1931.     Ю. М. Бисага.

БАЛЮК Галина Іванівна (15.ІХ 1951, с-ще Веселе Балаклійського р-ну Харків. обл.) – укр. правознавець, доктор юрид. наук з 2000, професор з 2002. Закін. 1975 юрид. ф-т Київ. ун-ту. З 1975 – зав. відділу, з 1980 – секретар виконкому Подільської район. ради депутатів трудящих м. Києва. З 1985 – викладач, ст. викладач Ін-ту підвищення кваліфікації кер. працівників і спеціалістів житл.-комунал. г-ва. Від 1987 – в Київ. ун-ті: доцент каф. госп. і агр. права, докторант, доцент; з 2001 – професор каф. труд., зем. та екологічного права. З 1995 Б. – наук. консультант К-ту ВР України з питань паливно-енергетич. комплексу, ядер. політики та ядер. безпеки. В 1993– 95 – вчений секретар експерт. ради з юрид. та політ. наук ВАК України; з 2000 – член експерт. ради з права при Держ. акредитац. комісії України; з 1995 – арбітр Міжнар. комерц. арбітражного суду при ТПП України; з 1996 – арбітр Вільнюського міжнар. комерц. арбітражу (Литва). Досліджує проблеми теорії д-ви і права, екол. права, госп. права, міжнар. публічного і приват. права, арбітражу, міжнар. комерц. арбітражу. Є фундатором становлення і розвитку ядер. зак-ва та ядер. права України, зокрема його найважливіших інститутів – прав. інституту радіоекологічної (ядер. та радіаційної) безпеки, цив.-прав. відповідальності за ядерну шкоду. Осн. праці: «Ядерне право України: стан та перспективи розвитку. Правові аспекти радіоекології» (1996), «Правові аспекти забезпечення ядерної та радіаційної безпеки в Україні» (1997), підручник «Екологічне право. Повний академічний курс. Особлива частина» (2001), «Науково-практичний коментар Земельного кодексу України» (2003, обидві – у співавт.).                           В. П. Горбатенко.

БАЛЬЦЕР (Balzer) Освальд Мар’ян (23.I 1858, м. Ходорів, тепер Львів. обл.–11.I 1933, Львів)–польс. історик права, доктор права і філософії, член Польс. АН з 1900, дійсний член НТШ у Львові з 1926, член ряду зарубіж. академій наук, почес. доктор Варш., Познан. і Вільнюського ун-тів. Навч. у Львівському (1878–81) та Краків. (1881–83) ун-тах. У 1883–84 продовжив навчання у Берл. ун-ті. З 1885 працював у Львів. ун-ті: професор (з 1890), декан юрид. ф-ту (1892–93, 1913–14), ректор (1895–96). З 1887–директор Архіву актів гродських і земських у Львові.  Досліджував гол. чин. історію польс. держави і права. Найб. праця Б.–3-томна монографія «Польське королівство 1295–1370» (1919–20). У працях Б. знайшла грунт. висвітлення лит.-польс. унія, внаслідок якої значна частина укр. земель опинилась у складі Польщі: «Городельська унія» (1913), «Нові погляди на суть державно-правових взаємин Польщі і Литви в ягеллонському середньовіччі», «Правова суть залежності литовсько-руських князів за доби 1386–1398/1401». Серед ін. помітних досліджень Б.–«Генеалогія П’ястів» (1896), «Вірменське судочинство в середньовічному Львові» (1909). Для праць Б. характерним є розгляд тих чи ін. періодів та інститутів в історії польс. права на загальнослов’ян. тлі. Б. належить велика заслуга у виданні правових актів та ін. юрид. пам’яток давнього польс. права.  Літ.: Біографія О. Бальцера. «Хроніка НТШ», 1930, в. 69–70.  Т. Г. Андрусяк.

БАНДЕРА Степан Андрійович (1.I 1909, с. Старий Угринів, тепер Калуського р-ну Івано-Франк. обл.–15.XI 1959, Мюнхен, Німеччина)–укр. політ. діяч, один із засновників і керівників Організації українських націоналістів (ОУН). Закін. 1927 Стрийську гімназію, навч. 1928–33 на агрон. відділенні Вищої політех. школи у Львові. Знав кілька європ. мов. З 1931 керував пропаганд. відділом крайової орг-ції ОУН. У 1932–33 був крайовим провідником ОУН і крайовим комендантом Української військової організації (УВО). Спрямовував діяльність крайових ОУН та УВО на боротьбу проти польс. окупації західноукр. земель, організовував терорист. акції проти держ. діячів Польщі, а також рад. дип. представників. За участь у замахах та належність до керівництва ОУН 1934 Б. було засуджено до смертної кари, від якої його врятувала амністія політв’язнів. Провів понад 5 років у в’язницях Польщі з режимом суворої ізоляції, був звільнений з тюрми бойовиками ОУН після нападу Німеччини на Польщу 1939. Займався розбудовою мережі ОУН на тер. Зх. України, що возз’єдналася з УРСР. У жовтні 1939 виїхав до Кракова, працював у закорд. відділі ОУН. Розбіжності між Б. і головою проводу ОУН А. Мельником, насамперед щодо ролі Німеччини у визволенні України, привели в лютому 1940 до розколу ОУН і створення рев. проводу ОУН, який Б. і очолив. Під його керівництвом було створено Укр. нац. комітет для консолідації політ. сил у боротьбі за відновлення укр. державності. З нападом фашист. Німеччини на СРСР 30 червня 1941 у Львові за рішенням проводу ОУН було проголошено відновлення Української держави. За відмову скасувати цей акт гестапо заарештувало членів новоств. уряду, в т. ч. Б., і кинуло їх до концтабору. З табірної в’язниці (Заксенгаузен) Б. вийшов у грудні 1944. В 1947 Б. обрано головою ОУН, він організовує збройну боротьбу ОУН–УПА на західноукр. землях проти рад. влади і військ НКВС. У зв’язку з незгодами в проводі Закорд. частин ОУН у грудні 1950 Б. відмовився від посади голови проводу ЗЧ ОУН, а в серпні 1952–і від посади голови проводу всієї ОУН. 1955 знову обраний головою проводу ЗЧ ОУН. У наступні роки Б. активізував роботу по налагодженню зв’язків з націоналіст. підпіллям в Україні і формуванню нової нелег. структури ОУН на укр. землях. Ця діяльність Б. занепокоїла керівництво СРСР, і невдовзі його було вбито агентом НКВС у Мюнхені.  Б.– автор кількох ідеол. і програмних праць з питань укр. нац.-визв. руху («Перспективи Української революції», 1958 та ін.). Тв.: Мої життєписні дані. «Державність», 1992, № 1. Літ.: Вбивство Степана Бандери. Л., 1993; Степан Бандера. В кн.: Історія України в особах XIX–XX ст. К., 1995.        Г. Г. Демиденко.

БАНДУРКА Олександр Маркович (24.IV 1937, с. Калинівка, тепер Городищенського р-ну Черкас. обл.)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1996, професор з 1995, генерал-лейтенант міліції з 1991, з. ю. України з 1993. Закін. 1958 Харків. інж.-екон. ін-т і 1964 Харків. юрид. ін-т. З 1959 працює в органах внутр. справ: пройшов шлях від слідчого до нач. гол. управління МВС України і нач. УВС Харків. обл. З 1992–ректор Харків. ін-ту внутр. справ (з лист. 1994–ун-т внутр. справ). Обирався нар. депутатом України 1990, 1994, 1998. Учасник розробки «Декларації про державний суверенітет України», «Акта проголошення незалежності України», Конституції України та багатьох законів України. Б. досліджує проблеми теорії управління, адм. права та оперативно-розшукової діяльності. Праці Б.: «Організація службової та оперативно-розшукової діяльності в підрозділах органів внутрішніх справ по захисту економіки від злочинних зазіхань» (1993, у співавт.), «Оперативно-розшукова діяльність: правовий аналіз», «Оперативно-розшукова діяльність і легалізація її результатів у кримінальному судочинстві» (обидві–1994), «Основи управління в органах внутрішніх справ України», «Вандалізм» (обидві–1996, у співавт.), «Конфліктологія» (1997, у співавт.), «Психологія влади» (1998, у співавт.) та ін.    О. Н. Ярмиш.

БАННИХ Віктор Іванович (28.VI 1949, м. Старокостянтинів Хмельн. обл.)–укр. юрист,  держ. діяч, академік Укр. екол. академії, генерал-полковник з 1994. Закін. 1970 Вище прикорд. командне уч-ще та 1979 Вищу школу КДБ СРСР (Москва). Служив у Східному прикорд. окрузі (1970–84), Гол. управлінні прикорд. військ (1984–87), Забайкальському (1987–90) та Західному (1990–91) прикорд. округах. Пройшов шлях від офіцера відділу прикорд. загону до заст. нач. військ прикорд. округу. Від січня 1992–заступник, а з квітня того ж року–перший заст. голови Державного комітету у справах охорони державного кордону України–командувача Прикорд. військ України. Від січня 1995–голова Держкомкордону України, командувач Прикорд. військ України.            В. П. Горбатенко.

БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ Дмитро Миколайович [5(16).XI 1788, Москва–25.I(6.II) 1850, Петербург; похов. у Москві]–рос. і укр. історик, археограф. Отримав грунтовну домашню освіту. 1800 був приписаний до Моск. архіву Колегії закорд. справ, яким керував його батько М. Бантиш-Каменський. 1814 переїхав у Петербург, служив у Колегії закорд. справ. У 1816–24 працює чиновником для особливих доручень, згодом–правитель канцелярії київ. військ. губернатора. Зацікавившись минулим України, зібрав архівні джерела і написав фундаментальну 4-томну працю «Історія Малої Росії від часу приєднання її до Російської держави за царя Олексія Михайловича з коротким оглядом первісного стану цього краю» (1822). У 1825 Б.-К. призначено тобол. губернатором, однак 1828 сенат. комісія за сфабрикованим звинуваченням відсторонює Б.-К. від посади. Після тривалого суд. розслідування 1834 повністю виправданий і 1836 призначений віленським губернатором. У 1838–39–на керівних посадах у міністерстві внутр. справ, з 1840–у департаменті уділів.  «Історія Малої Росії» неодноразово доопрацьовувалася автором, кілька разів перевидавалася. Б.-К. також написав «Подорож до Молдавії, Валахії і Сербії» (1810), «Діяння знаменитих полководців і міністрів, які служили за царювання государя імператора Петра Великого» (1813), «Життя Мазепи» (1834), «Словник визначних людей російської землі» (ч. 1–5, 1836–47), «Біографії російських генералісимусів і генерал-фельдмаршалів» (ч. 1–4, 1840–41) та ін. праці. 1858 О. Бодянський опрацював передані йому Б.-К. тексти документів і видав їх під назвою «Джерела малоросійської історії». Незважаючи на певні методол. вади, «Історія Малої Росії», ін. праці Б.-К. і особливо зібрані ним джерела, в т. ч. тексти всіх «договірних статей» України з Москвою, договорів України з Польщею, «Конституцій і пактів Війська Запорізького» 1710, привілеїв та жалуваних грамот укр. містам, мають значну цінність для істориків укр. державності і права, оскільки оригінали багатьох документів нині втрачені і про ряд подій, які мали юрид. значення, можна дізнатися лише з праць Б.-К. Тв.: История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. К., 1993. Літ.: Гуржий А. И. Штрихи к портрету «настоящего историка». В кн.: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России... К., 1993. І. Б. Усенко.

БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ Микола Миколайович [16(27).XII 1737, м. Ніжин, тепер Черніг. обл.– 20.I(1.II) 1814, Москва]–укр. і рос. історик та археограф, д. чл. Рос. АН з 1808. Закінчив 1754 Київ. академію. Навч. у Моск. слов’яно-лат. академії, слухав лекції у Моск. ун-ті (1765). З 1762 і до кінця життя працював у Моск. архіві Колегії закорд. справ, пройшовши шлях від архіваріуса до управителя. Б.-К. систематизував і описав ряд архів. джерел з рос. і укр. історії, зокрема справи Києво-Печер. лаври. Осн. праці Б.-К.: «Зібрання державних грамот і договорів, що зберігаються у Державній Колегії закордонних справ» (1813), «Листування між Росією і Польщею по 1700 рік, складене за дипломатичними паперами» (1860–62), «Огляд зовнішніх зносин Росії по 1800 рік» (1894–1902). Вони написані на грунтовній джерел. базі, містять багатий матеріал з історії укр. державності і права 17–18 ст. і, незважаючи на монархічну, великодерж. обмеженість поглядів автора, зберігають наук. цінність для сучас. дослідників. Літ.: Кобленц И. Н.  Н. Н. Бантыш-Каменский (1737– 1814) и его материалы по рус. библиографии. В кн.: Теория и история библиографии. М., 1969.                І. Б. Усенко.

БАРАБАШ Олександр Тихонович (11.IX 1923, м. Нова Водолага, тепер смт Харків. обл.)–укр. правознавець, канд. юрид. наук з 1953, професор з 1993. Закін. 1948 Харків. юрид. ін-т (тепер Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого). Працює у цьому вузі з 1949: спочатку на кафедрі цивільного права і процесу, згодом–на кафедрі труд., колг. і зем. права (з 1954) та на кафедрі трудового права (з 1968). Досліджує проблеми трудового права, дисципліни праці. Автор праць «Трудове право і підвищення ефективності суспільного виробництва» (1972), «Відповідальність за порушення трудової дисципліни» (1977), підручника «Радянське трудове право» (1975), навч. посібника «Дисципліна праці» (1994).        П. І. Жигалкін.

БАРАБАШЕВ Георгій Васильович (22. X 1929, Київ–23. III 1993, Москва)–рос. правознавець, доктор юрид. наук з 1972, професор з 1973. Закін. 1951 Моск. юрид. ін-т. З 1954–на юрид. ф-ті Моск. ун-ту, пройшов шлях від наук. співробітника до зав. кафедри конст. права. Володів кількома іноз. мовами, читав лекції в ун-тах Америки та Європи. Досліджував теорію і практику представн. органів держ. влади та органів місц. самоврядування, займався проблемами організації владних структур у зарубіж. країнах. Б.–автор численних наук. праць (монографії «Муніципальні органи сучасної капіталістичної держави», 1971; «Місцеве самоврядування», 1996,  та ін.), окремі з яких перекладені англ., нім., ісп., польс. і угор. мовами. Співавтор підручників «Конституційне (державне) право зарубіжних країн» (1970, 1976, 1987); «Радянське державне право» (1967, 1975, 1980, 1984); «Радянське будівництво» (1961, 1965, 1974, 1981, 1986). Учений підтримував тісні зв’язки з юрид. наук. громадськістю України.            Л. Т. Кривенко.

БАРАН Степан Іванович (25.I 1879, с. Крукеничі, тепер Мостиського р-ну Львів. обл.– 4.VI 1953, Мюнхен, ФРН)–укр. правознавець, громад. і політ. діяч, доктор права з 1909, дійсний член НТШ. Закінчив 1906 юрид. ф-т Львів. ун-ту. Продовжував навчання у Берлін. та Віден. ун-тах. Працював адвокатом, склав ост. заповіт І. Я. Франка (березень 1916). Активний учасник і діяч громад.-політ. життя у Галичині. Був одним з керівників Укр. нац.-дем. партії. На поч. 1-ї  світ. війни–член президії Головної Української Ради, а від травня 1915–член Загальної Української Ради. У 1918–19–член Національної Ради ЗУНР, держ. секретар (міністр) зем. справ у першому уряді ЗУНР. Подав проект першого укр. земельного закону, що мав розв’язати зем. проблему в західноукр. краї. Від жовтня 1919 до серед. липня 1920–заступник голови Всеукраїнської Національної Ради в м. Кам’янці-Подільському. В цей період підготував проект Конституції УНР, який був ухвалений Всеукр. Нац. Радою. Пізніше, в еміграції (м. Тарнув, Польща), склав другий проект Конституції УНР. Протягом 1928–39 чотири рази обирався послом (депутатом) польс. сейму.  Під час нім.-фашист. окупації як член т. з. контактної комісії спрямував свої зусилля на об’єднання дій укр. політ. партій у боротьбі за відродження Укр. д-ви. У створеній з цією метою Укр. Нац. Раді виконував обов’язки голови Правничої комісії, пізніше був головою виконавчого органу цієї Ради, тобто прем’єром екзильного укр. уряду. З осені 1944 жив у Німеччині. Різнобічною була творча діяльність Б. Його наук. дослідження, статті, звіти із суд. процесів та сеймових дебатів широко друкувались у період. пресі. Протягом 1915–18 видавав у Львові тижневик «Свобода». Був гол. редактором газ. «Український прапор» (органу уряду ЗУНР в еміграції, Відень), гол. редактором часопису «Діло» у Львові (з 1924), у 1928–30 видавав тижневик «Подільський голос» у Тернополі, 1939–тижневик «Національна політика» у Львові. Праці Б.: «Новий краєвий статут і нова виборча ординація до галицького сейму» (1914), «Устрій Української держави. Проекти Конституції Української Народної Республіки» (1920), «Нова виборча ординація до громад» (1933), «Історія української адвокатури» (1934), «Земельна справа в Галичині» (1947).

БАРАХТЯН Василь Олексійович (24.IV 1908, с-ще Вікторівське, тепер Таранівського р-ну  Кустанайської обл., Казахстан–21.ІХ 1988, Харків)–укр. правознавець, канд. юрид. наук з 1939. Закін. 1935 Укр. ком. ін-т рад. будівництва і права (Харків). В 1939–41 та 1943–48–директор Харків. юрид. ін-ту. Завідував у цьому ж вузі кафедрою рад. держ. і міжнар. права; з 1972 по 1986–доцент кафедри рад. держ. права і держ. права зарубіж. соц. країн. Досліджував проблеми конституціоналізму, держ. права та держ. будівництва. Осн. праці: «Радянська демократія і свобода особи» (1972, у співавт.), «Взаємовідношення місцевих рад і громадських організацій» (1972). Співавтор підручника «Радянське будівництво» (1974), автор двох навч. посібників тощо. Ю. П. Битяк.

БАРВІНСЬКИЙ Віктор Олександрович (28.X 1885, с. Базаліївка, тепер Чугуївського р-ну Харків. обл.–бл. 1940, Тайшетлаг)–укр. історик, архівіст. Закінчив істор.-філол. ф-т Харків. ун-ту. Був професором цього ун-ту, членом Харків. істор.-філол. т-ва. Опубл. ряд статей істор.-етногр. характеру, археогр. працю «Генеральне слідство про маєтності Миргородського полку 1729—1730» (1912), біогр. нарис про основоположника укр. істор.-юрид. науки Д. Міллера (1914), здійснив грунт. дослідження з історії укр. селянства і козацтва Лівобереж. України («Селяни на Лівобережній Україні в XVII—XVIII ст.», 1909; «З історії козацтва Лівобережної України», 1910, та ін.). З 1923–член Наук.-досл. кафедри історії укр. культури в Харкові. Водночас (з 1926)–член Комісії для виучування історії західноруського і українського права ВУАН. Працював в Укр. ін-ті матеріальної культури (до 1932) та Центр. архівному управлінні  УСРР, з 1929–завідувач, згодом ст. наук. співробітник Всеукр. архіву давніх актів у Харкові. У 20–30-х рр. написав ряд статей з архів. справи, підручник «Архівознавство» (1932, у співавт.).  У червні 1937 заарештований і за сфальсиф. звинуваченням (участь в антирад. націоналіст. орг-ції) особливою трійкою управління НКВС Харків. обл. засуджений на 10 років ув’язнення у таборах. Порушення законності у справі Б. були настільки очевидними, що справа почала переглядатися ще в 1940, але на той час ученого вже не стало. За довідкою ГУЛАГ НКВС СРСР, Б. загинув за нез’ясованих обставин і дати під час відбування покарання у Тайшетлазі.         І. Б. Усенко.

БАРТОЛО да Сассоферрато, Бартолус (Bartolо da Sassoferrato, Bartolus; 1314, м. Сассоферрато–10.VII 1357, м. Перуджа)–італ. правознавець. Був професором ун-ту в Перуджі. Визначний представник італ. школи постглосаторів (коментаторів) римського права (див. Глосатори), що існувала в 13—15 ст. Належить до попередників Г. Гроція.  Правові погляди Б. розвивалися у період, коли Священна римська імперія зовні ще зберігала риси об’єднуючого центру христ. Європи. У цей період відносини із складовими частинами імперії будувалися на теол. доктринах природного права, де незаперечним авторитетом був Фома Аквінський. Водночас у надрах імперії відбувалися дезінтеграц. процеси, що знайшли вияв у праві та політ. ідеології цього періоду. Б. ще визнавав імператора як повелителя світу, заявляючи, що заперечення цого було б єретичним. Однак італ. міста він уже розглядав як de facto вільні та незалежні.  1354 Б. написав класичну працю «Трактат про репресалії», в якій підтримав тенденцію італ. статутів і договорів щодо обмеження влади імператора. В ній він також рішуче виступив проти покарань на війні військовополонених-християн та обгрунтував прогресивний на той час погляд на військ. здобич, яка повинна передаватися монархові з наступним її розподілом. Та найвагоміший внесок в історію міжнар. права Б. зробив своїми коментарями про право оmnes populi, що сьогодні відоме як міжнар. приватне право. Він чітко поставив питання про «вибір права», що випливало з угод, які охоплюють дві або більше країн із своїми власними законами. Б. розвинув нову гілку норм, в яких були сформульовані принципи «вибору права». Він поділяв статути на ті, що стосуються особи (statutum personale), і ті, що стосуються власності, насамперед нерухомої (statutum reale). У першому випадку повинно застосовуватися право місця проживання особи, а в другому–право місця, де знаходиться власність. До цих двох видів статутів коментатори додали третій вид–«змішані статути», обгрунтуванням яких стала досить штучна «теорія статутів», що виходила з форм. авторитету Кодексу Юстиніана–Corpus juris civilis. Велика заслуга Б. полягає у тому, що на основі його теор. висновків були створені засади правового порядку для існування незалежних міст, спроможних встановлювати власне управління і закони, що забезпечували б регулювання торг. та інтелект. спілкування між такими містами. Це знаменувало перехід у міжнар. праві від теологічних до юрид. доктрин. Літ.: Nussbaum A. A Concise History of the Law of Nations. N. Y., 1947.    В. Н. Денисов.

БАРУ Мирон Йосипович (16.III 1907, Житомир–23. IV 1998, Харків)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1957, професор з 1959, з. п. в. ш. України з 1981. Закін. 1929 правовий ф-т Харків. ін-ту нар. г-ва. З 1931 працював у Харків. юрид. ін-ті (тепер Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого): асистент, доцент, зав. кафедри трудового права, професор. Під час Вел. Вітчизн. війни служив у органах прокуратури, був пом. військ. прокурора Ленінгр. фронту. Досліджував проблеми цив. і труд. права, трудової честі, прав і обов’язків працівників, авторського права та ін. Осн. праці: «Охорона трудової честі» (1960), «Регресні зобов’язання у трудовому праві» (1962). Автор навч. посібника «Основи радянського трудового права» (1974) та «Підручника трудового права» (1975). Лауреат Держ. премії УРСР (1984).           А. Й. Рогожин.

БАТИЙ (Бату, Саїн-хан; 1208–55)–монг. хан і полководець, онук Чингісхана. Продовжуючи завойовницьку політику свого діда, Б. у 1236–42 очолював похід монг. орди у Сх. і Центр. Європу. 1236 Б. захопив Камську Булгарію, а протягом 1237–38 підкорив Пн.-Сх. Русь. 1239 ординці, розгромивши половців, почали завоювання Пд. і Пд.-Зх. Русі. Було сплюндровано Київ, Чернігів, Переяслав та ін. міста. Спустошивши галиц. і волин. землі, Б. вдерся у Польщу, Закарп. Русь, Чехію, Угорщину. Зазнавши на землях Русі-України великих втрат, ослаблені опором інших народів, монг. полчища повернулися 1242 на терени Нижнього Поволжя, де Б. 1243 заснував свою д-ву–Золоту Орду зі столицею Сараєм-Бату (місто Бату). Поширив свою систему правління на Київ. Русь, обклав місц. князівства великою даниною і застосовував жорстокі міри покарання за непокору. Літ.: Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение. М.–Ленинград, 1950; Бартольд В. В. Батый. В кн.: Бартольд В. В. Соч., т. 5. М., 1968.

БАТЛЕР (Butler) Вільям (Уїльям) Елліот (20.Х 1939, м. Міннеаполіс, США) – амер. юрист, доктор юридичних наук з 1970, професор, чл.-кор. Міжнар. академії порівн. правознавства з 1989, іноз. член НАН України з 1992, іноз. член Рос. академії природничих наук з 1992. Закінчив юрид. ф-т Амер. ун-ту (округ Колумбія). Працював: молодшим науковим співробітником Вашингтонського дослідного центру зовн. політики Ун-ту Джона Гопкінса (1966– 68); ст. наук. співробітником юрид. ф-ту Гарвардського ун-ту (1968–70); викладачем, а потім – зав. кафедри юрид. ф-ту Лонд. ун-ту (1970–76). У 1977–79 – декан юрид. ф-ту Лонд. університ. коледжу, а в 1988–90 – декан юрид. ф-ту Лонд. ун-ту. З 1990 – зав. кафедри порівн. правознавства юрид. ф-ту Лонд. ун-ту, директор Ін-ту ім. сера Павла Виноградова у Лонд. університ. коледжі. Радник ряду юрид. фірм і міжнар. організацій (Всесв. банку, ЄС, РЄ та ін.). Читає лекції у Моск. вищій школі соціальних і екон. наук. Займається адвокат. практикою, член редколегій ряду юрид. видань, редактор рос. журналу «Судебник» (з 1996).

Наук. інтереси Б. охоплюють питання міжнар., порівн. і мор. права. Він також досліджував проблеми рад. прав. системи і правові системи незалежних держав – колишніх союз. республік СРСР. Автор багатьох наук. праць, у т. ч. моногр. видань. Основні: «Радянське право» (1983), «Історія міжнародного права в Росії 1647–1917» (1990), «Книжкові знаки Шерлока Холмса» (1993), «Російське право міжнародних договорів» (1997), «Російське право» (1997, 2003), «Російські правові тексти» (1998).     Ю. С. Шемшученко.    

 

БАТОРІЙ (Batory, Bathory) Стефан (27.IX 1533, м. Сімлеу, тепер Румунія–12.XII 1586, м. Гродно, Білорусь)–семиград. (трансільванський) князь (1571—76), польс. король з 1576, полководець. Навч. у Падуанському ун-ті. Прагнучи зміцнити королів. владу в боротьбі з магнатами, Б. спирався на середнє дворянство. Відмовився від ролі найвищого судді для шляхти на користь виборного шляхетського станового суду. Переслідував реформац. рух, запросивши для цього в країну єзуїтів. Під час правління Б. посилився соціальний і нац. гніт на укр. землях, загарбаних Польщею. Мала місце спроба знищити Запорізьку Січ (королів. універсал про заборону торгівлі з нею, страти впійманих нереєстрових козаків, переговори з кримським ханом про спільний похід на Січ). Дозволивши козакам самим обирати гетьмана, Б. залишив за собою право затверджувати гетьманів після прийняття присяги на вірність королю, наділяти їх прапором, булавою і печаткою. У той же час, намагаючись привернути козаків  на свій бік, використати їх у війні з Моск. д-вою, Б. 1578 збільшив кількість реєстрових козаків до 6000 чол., надав їм деякі привілеї. Але козацтво відмовилося допомагати Польщі. Уклавши 1582 перемир’я з Москвою, уряд Б. проводив посилену колонізацію Лівобереж. України.            І. В. Музика.

БАУЛІН Юрій Васильович (2.IX 1953, смт Станично-Луганське Луг. обл.)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1992, професор з 1993, чл.-кор. АПНУ з 1995. Закін. 1975 Харків. юридичний інститут (тепер Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого), де і залишився працювати: викладач, доцент, з 1992–професор кафедри крим. права. З 1995–вчений секретар координац. бюро з крим. права АПНУ. Досліджує проблеми крим. відповідальності. Осн. праці: «Право громадян на затримання злочинця» (1986), «Обставини, що виключають злочинність діяння» (1991).     В. Я. Тацій.

БАХІН Володимир Петрович (23.IX 1932, Ленінград, тепер Санкт-Петербург)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1991, професор з 1993. Закін. 1955 юрид. ф-т Рост. ун-ту, 1965–ад’юнктуру Моск. вищої школи МВС СРСР. У 1955– 59 працював операт. уповноваженим, слідчим, експертом. Згодом викладав криміналістику у різних навч. закладах МВС СРСР, зокрема протягом 1965—79 в Омській вищій школі МВС (нач. кафедри криміналістики, заст. нач. школи з наук. роботи). З 1979–в Україні: нач. кафедри криміналістики Київ. вищої школи МВС, професор кафедри криміналістики Київського ун-ту. Досліджує заг. теорію криміналістики, проблеми наукового забезпечення оптимізації розслідування, криміналіст. тактики та методики; займається питаннями вивчення і вдосконалення слідчої практики. Праці: «Слідча практика: проблеми вивчення і вдосконалення» (1991), «Тактичні прийоми розслідування злочинів» (1991), «Як розкриваються злочини» (1995) та ін.        М. Я. Сегай, А. В. Іщенко.

БАЧИНСЬКИЙ Лев Васильович (14.VII 1872, с. Серафинці, тепер Городенківського р-ну Івано-Франк. обл.–11.IV 1930, Відень; похов. в Івано-Франківську)–укр. державний і політ. діяч, адвокат, публіцист. Навч. з 1891 на юрид. ф-ті Чернів. ун-ту. Займався адвокатською практикою у містах Городенці, Снятині, Калуші, Стрию. Один з керівників укр. радикальної партії, співзасновник укр. спорт.-протипожеж. т-ва «Січ». Двічі (1907, 1911) обирався послом (депутатом) австр. парламенту, був депутатом галиц. сейму. У парламенті та сеймі послідовно обстоював нац. інтереси укр. населення Галичини. Намагаючись заблокувати прийняття австр. парламентом військ. бюджету на 1912 рік, Б. виголосив промову, що тривала 13 год. 8 хв. і увійшла в історію як одна з найдовших.  У період ЗУНР–член, згодом віце-президент Української Національної Ради. Автор проектів конст. закону від 3.I 1919 про об’єднання ЗУНР із УНР та закону про зем. реформу, прийнятого 14.IV 1919. Очолював делегацію Галичини, Буковини та Закарпаття, яка 22.I 1919 взяла участь в урочистій церемонії проголошення Злуки двох укр. держав на Софійському майдані в Києві. У роки польс. окупації західноукраїнських земель залишився у Станіславі (тепер Івано-Франківськ) і входив до міжпарт. ради, яка підтримувала на міжнар. арені позицію Є. Петрушевича щодо Сх. Галичини, спрямовану на відновлення незалежності ЗУНР дип. заходами. У 1924–30–голова радикальної партії, яка з 1926, після об’єднання з соціал-революціонерами Волині, змінила назву на українську соціал-радикальну партію.  Б. брав діяльну участь у створенні Союзу українських адвокатів (травень 1923), був заст. президента цієї орг-ції. Виступав захисником на ряді політ. процесів. Публікував статті на правничі теми під псевдонімом «Юрист». У 1928–30–посол до польс. сейму. В березні 1928 на засіданні сейму з нагоди приходу до влади Ю. Пілсудського виступив з протестом проти польс. окупац. політики на укр. землях, за що був арештований прямо в залі парламенту.  Тв.: Автобіографія. «Громад. голос», 1930, № 16. Літ.: Погребенник Ф. Левко Бачинський — визначний громад.-політ. діяч. «Рада», 1992, № 22—25; Укр. журналістика в іменах, в. 3. Л., 1996.                Т. Г. Андрусяк.

БАЧИНСЬКИЙ Юліан Олександрович (28.III 1870, с. Новосілки, Сх. Галичина–6.VI 1940) – укр. держ. і політ. діяч, публіцист. Юрид. освіту здобув у Львів. та Берл. ун-тах. На формування світогляду Б. значний вплив справили М. Драгоманов та І. Франко, ідеї західноєвроп. соціалізму. В 1890–97 Б.–член укр. радикальної партії у Галичині, очолював її соціалістичне крило. Один з організаторів Укр. с.-д. партії Галичини. Після розпаду Австро-Угор. імперії і створення Західноукраїнської Народної Республіки–член Української Національної Ради у Львові. У 1919–21–голова дип. місії УНР у Вашингтоні. З 1921–в еміграції (Відень, а з 1923–Берлін). 1931, під час перебування у Польщі, заарештований, провів рік у в’язниці. У лист. 1933 приїхав до УСРР, працював наук. співробітником Гол. редакції Укр. Рад. Енциклопедії у Харкові. В кін. 1934 був заарештований, безпідставно обвинувачений у контррев. терорист. діяльності і засуджений у березні 1935 на 10 років випр.-труд. робіт. Відбував ув’язнення у Біломор.-Балт. таборі, де й помер. Автор ряду праць з питань державності України, сусп.-політ. рухів у Галичині, еміграції українців до Америки тощо. Значний розголос у тогочас. Зх. Україні мала книга Б. «Ukraina irredenta» («Україна в неволі», 1895), в якій з маркс. позицій було здійснено аналіз соціально-екон. ситуації в Україні, прогноз щодо її політичного і екон. розвитку, окреслено перспективи боротьби за політ. самостійність. Б. одним з перших в укр. політ.-правовій думці порушив питання про політ. незалежність укр. народу в єдиній соборній Укр. д-ві. Саму ж д-ву розглядав не як самоціль, а як найважливіший засіб забезпечення можливості вільного розвитку народу. І. Франко вважав цей твір важливим «як факт політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості». Літ.: Франко І. «Ukraina irredenta». В кн.: Вивід прав України. Л., 1991; Головченко В. І. Від «Самостійної України» до Союзу визволення України. Х., 1996.       Т. Г. Андрусяк, Ю. І. Римаренко.

БЕЗБОРОДЬКО Олександр Андрійович [14(25).III 1747, м. Глухів, тепер Сум. обл.–6.IV 1799, Петербург]–укр. старшина, держ. діяч Росії, дипломат, князь. Син генерального писаря гетьм. уряду А. Я. Безбородька. Закін. 1765 Київ. академію. Тоді ж розпочав у Глухові службу бунчуковим товаришем, згодом був призначений управителем канцелярії ген.-губ. Малоросії П. Рум’янцева. Останній оцінив здібності і працьовитість молодого канцеляриста. 1767 Б. стає членом Ген. суду. Але через 2 роки у зв’язку з початком рос.-тур. війни був відправлений у діючу армію. Командував ніжин., лубен. і миргор. козацькими та рос. компанійськими полками. Брав участь у бойових операціях на річках Ларга, Кагул, у штурмі турецьких укріплень під Сілістрією. Виявив неабиякий дип. хист при підписанні Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 між Росією і Туреччиною. Наст. року був призначений особистим секретарем рос. імператриці Катерини II. На початку 80-х рр. Б. відігравав провідну роль у департаменті закорд. справ. 1786 став членом «Совета при ея Императорском Величестве», на нього було покладено обов’язки оголошувати Раді волю імператриці і доповідати останній протоколи Ради. 1791 Б. підписав вигідний для Росії Ясський мирний договір з Туреччиною. За даними «Энциклопедического словаря» Брокгауза і Єфрона, всі маніфести з 1776 по 1792 були складені Б., ним підписано 387 іменних указів, через нього протягом 16 років надходили до імператриці всі справи зовн. політики і багато справ внутр. управління. Після смерті Катерини II новий імператор Росії Павло I призначив Б. держ. канцлером і надав йому титул найсвітлішого князя. 1785 Б. було надано титул графа Священної Римської імперії. Під впливом Б. цар видав 1796 указ про відновлення в Україні порядків кол. Гетьманщини, хоча цей документ не був практично реалізований. Б. був великим землевласником. Подаровані йому рос. монархами маєтки з десятками тисяч кріпаків знаходилися в Україні, Росії і Литві. У заміському палаці під Петербургом Б. зібрав унікальну колекцію–понад 300 ориг. полотен європ. художників. Ці картини згодом стали надбанням Ермітажу. Він підтримував тісні зв’язки з літераторами та ін. вітчизн. і зарубіж. діячами культури. Був членом Рос. АН і мав звання почес. аматора Академії мистецтв. Б. надав допомогу В. Рубану у виданні кн. «Короткий літопис Малої Росії» (СПб., 1777).  Див. також Безбородьки. Літ.: Модзалевский В. Л. Малорос. родословник, т. 1. К., 1908; Денисенко А. Канцлер Олександр Безбородько. «Старожитності», 1991, № 4.      Ю. С. Шемшученко.

БЕЙНКЕРСГУК, Бінкерсгук (Bynkershoek) Корнеліс ван (29.V 1673, м. Міддельбург, Нідерланди–16.IV 1743, м. Гаага) — голл. юрист, один із найвідоміших представників позитивізму в праві 18 ст. Одержав теол. та юрид. освіту у Фрісландському ун-ті (м. Франекер). 1694 став доктором права. Був практикуючим юристом. З 1704 Б.–член, а з 1724 і до кінця життя–президент Верх. суду Голландії, Зеландії та Зх. Фрісландії. Автор праць «Про панування над морем» (1702), «Про правове становище послів» (1721) та найголовнішої–«Питання публічного права. Дві книги» (1737). В ост. праці Б. фактично ігнорував природне право і доктрину справедливої війни, які до нього були необхід. атрибутами науки права націй. Характеризуючи природу війни, Б. розвивав думку Цицерона про існування у міжнар. відносинах «двох видів змагань, один з яких здійснюється переговорами, а другий–силою». Останнє змагання є війною, що, на думку вченого, не охоплювало всіх її ознак. За визначенням Б., «війна є змаганням незалежних осіб, що здійснюється силою або обманом». Б. обстоював публіч. характер війни, тобто війни між     д-вами, а не приват. особами. Застосування насильства у війні є законним і здійснюється заради блага. Винятком є віроломство, пов’язане з порушенням угоди. Б. досліджує також законність війни без формального її оголошення, статус різних осіб у війні, право завойовника на життя і власність, припинення торг. стосунків між ворогами, питання контрабанди тощо.  Джерела міжнар. права Б. вбачав у розумі, який він називав «учителем права націй». Розум має виявлятися у договорах та широко визнаних прецедентах (звичаєвому праві). Ця методологія привела Б. до визнання змінюваності права націй. Договори та декрети нідерл. Генеральних штатів розглядалися ним як незаперечні докази права націй. Юрид. і істор. праці голл. та іноз. авторів, на які Б. посилався, слугували для нього лише допоміж. матеріалом до позит. джерел. Отже, завдяки Б. уперше в міжнар. праві позит. метод постав як процес сприйняття правових актів, що безпосередньо випливають з міжнар. практики держав.  Фундам. значення мала розробка Б. зобов’язуючої сили міжнар. договорів. Учений зазначав, що договори між суверен. д-вами захищаються «доброю вірою». Віра є основою сусп-ва, а коли її бракує, то все міжнар. спілкування, у т. ч. право націй, руйнується. Б. рішуче заперечував думку про те, що договору слід дотримуватися доти, доки він вигідний. Виступаючи проти прийняття доктрини clausula rebus sic stantibus, згідно з якою від договору можна відступати, якщо змінилися умови його виконання, він, однак, припускав можливість звільнення суверена від своєї обіцянки, якщо він неспроможний її виконати. Міжнар. зобов’язання для Б. є священними і не можуть порушуватися жодними посиланнями на доцільність або публіч. інтерес. Значний внесок Б. і в розробку поняття нейтралітету як обов’язку нейтр. д-ви не надавати переваги та допомоги (порадою, людьми або матеріально) жодній з воюючих сторін, і це твердження стало універсально визнаним у міжнар. праві. Основою міжнар. права, на думку Б., є заг. згода народів, що знаходить свій вияв у міжнар. договорах і звичаях. Наук. погляди Б. не склалися у цілісну систему, проте завдяки розробленій ним низці важливих правових питань він зайняв гідне місце в міжнар. праві. Літ.: Nussbaum A. A Concise History of the Law of Nations. N. Y., 1947; Oппенгейм Л. Междунар. право, т. 1. М., 1948.  В. Н. Денисов.

БЕККАРІА (Beccaria) Чезаре Бонесана (15.III 1738, Мілан–28.XI 1794)–італ. просвітитель, юрист, маркіз. Здобув юрид. освіту в м. Павії, отримав вч. ступінь доктора права. У 60-і рр. брав участь у діяльності гуртка італ. просвітителів у Мілані. Б.– автор відомої праці «Про злочини та покарання» (1764), у якій виявив себе прихильником природної школи права. Б. вважав, що у природному стані точиться жорстока боротьба між людьми багатими і бідними, між сильними і слабкими. Тому, зрештою, люди пожертвували певною частиною свободи, яка їм належала, і об’єдналися для спокійного та безпечного життя. Так виникла верх. влада нації, яка покликана забезпечити людям норм. існування під охороною справедливих законів. Однак сусп. практика засвідчує: більша частина законів є своєрідним податком, накладеним на всіх для користі небагатьох. На думку Б., це сталося тому, що одні мають приватну власність, а більша частина населення–тільки право на неї. Осн. вимога Б.–«якомога більше щастя для якомога більшої кількості людей»–означає прагнення до максим. гармонійного поєднання інтересів сусп-ва та особи. Він вважав, що досягти такого сусп. устрою можливо через реформат. діяльність «благодійних монархів, які виступають дбайливцями мирних чеснот, наук і мистецтв та батьками своїх народів». Значну увагу приділяв Б. проблемам права та правосуддя. Гол. причиною злочинності він вважав бідність, злиденність більшості населення, його неосвіченість, сваволю держ. органів. Він піддавав критиці всі сторони феод. суду–жорстоку процедуру слідства і судового розгляду, несправедливість карної системи, форм. систему доказів інквізиції. Карному переслідуванню, на його думку, повинні підлягати тільки дії, що завдають шкоди сусп-ву, а не слова, наміри чи думки людей. Б. сформулював принцип рівноваги злочину і покарання, при цьому наголос робив не на жорстокості покарання, а на його неминучості. Мета покарання, за Б., полягає передусім у недопущенні повторного злочину, заподіяння шкоди сусп-ву, в утриманні інших від скоєння подібного («краще запобігти злочинові, ніж карати»). Однією з важливих умов зміцнення правового порядку в сусп-ві, вважав Б., є «якість і простота законів та вдосконалення виховання». Б. різко виступав проти сваволі і беззаконня багатіїв, які своєю поведінкою «руйнують у підданих поняття про справедливість і обов’язок». Позит. програма істотних перетворень у галузі правосуддя, яку він пропонував, базується на двох осн. засадах–гуманізмі та законності. Б. пропонував обмежити коло діянь, оголошених злочинами, домагатися заг. пом’якшення покарань, відмовитися (за деякими винятками) від застосування смертної кари. Гуманізм мислителя тісно пов’язаний із вимогою неухильного дотримання законів органами правосуддя. Ідеї Б. відіграли істотну роль у формуванні ліберально-дем. принципів карного права європ. держав 18–19 ст., а також справили значний вплив на формування концепції правової д-ви. Тв.: О преступлениях и наказаниях. М., 1987.  Літ.: Amati A. Vita ed opere di Cesare Beccaria. В кн.: Cesare Beccaria e l’abolizi\ne della pJna di morte. Milano, 1872; Решетников Ф. М. Беккариа. М., 1987; История полит. и правовых учений. М., 1995.              В. Д. Бабкін.

БЕКОН (Bacon) Френсіс (22.I 1561, Лондон–9.IV 1626, там же)–англ. філософ і держ. діяч. Навч. (з 1573) у Трініті-коледжі (Кембрідж). Кілька років працював в англ. дип. місії у Парижі. З 1579 займався юрид. практикою у Лондоні, водночас поглиблено вивчав юриспруденцію та філософію. Від 1584 Б.–депутат парламенту, з 1604–штатний королівський адвокат, з 1613–генеральний аторней (вищий юрисконсульт) при дворі Якова I Стюарта. Від 1617–лорд-хранитель печатки, у 1618–21 був лордом-канцлером Англії. 1621 на вимогу парламенту Б. звинувачено у хабарництві та ін. зловживаннях і засуджено до штрафу й тюрем. ув’язнення, але невдовзі помилувано королем. Ост. роки життя присвятив наук. діяльності. Написав ряд фундаментальних праць–«Досліди, або Настанови моральні та політичні» (1597, 1612, 1625), «Новий Органон» (1620), «Нова Атлантида» (опубл. 1627) та ін. Б. був прихильником абсолют. монархії англ. типу, проте вважав, що для успішного керівництва д-вою король повинен опиратися на парламент, наполягав на обмеженні політ. ролі станового дворянства. За Б., закон, а не абсолют. влада монарха, повинен регулювати відносини між королем і підданими. Учений наголошував, що гол. обов’язком суддів у їхній діяльності є мудре застосування законів, а найвищим законом для них має бути благо людей. Народ, зазначав Б., внаслідок злиденності свого існування є пост. джерелом смути–війн і соціальних заворушень. Як засіб подолання соціальних злигоднів Б. пропонував систему екон. і законод. реформ, спрямованих на піднесення торгівлі, розвиток мануфактур і промисловості, приборкання розкоші та марнотратства, зменшення мита і податків. У законодавчій та суд. діяльності Б. вбачав засіб юрид. забезпечення госп. діяльності. Він виправдовував (морально) збагачення і пропагував шляхи його досягнення (підприємництво, колон. експансію, лихварство, торгівлю і мореплавство, монополію), характерні для епохи первісного нагромадження капіталу. Наполягав на кодифікації англ. права. Війни Б. поділяв на справедливі та несправедливі. Вбачаючи у силі основу міжнар. права, водночас визнавав війну як крайній засіб розв’язання міжнар. проблем. Справив значний вплив на відродження авторитету наук про людину і сусп-во, розробку їх методол. засад. Зокрема, згідно з Б., при аналізі будь-яких сусп. явищ не можна керуватися інтуїцією, а треба  мати досконалий, відповідний до епохи метод. Тв.: Соч., т. 1—2. М., 1977—78. Літ.: Шупина В. М. Взгляды Фр. Бэкона на право, мораль и церковь. «Уч. зап. Моск. обл. пед. ин-та», 1955, т. 22; Субботин А. Л. Френсис Бэкон. М., 1974; Михаленко Ю. П.  Ф. Бэкон и его учение. М., 1975.                  В. П. Скоткіна, О. В. Картунов.

БЕЛЛІ (Belli) П’єріно (1505, м. Альба– 1575, м. Турін)–італ. та ісп. юрист. Був військ. аудитором в армії ісп. короля Філіппа II. 1561 залишив цю посаду. Б. належить до когорти правознавців, які зробили істотний внесок у розвиток міжнародного права. 1558 Б. видав присвячений ісп. монарху трактат «Про військову справу і війну». Праця є зібранням різноманіт. текстів, пов’язаних з військ. питаннями і війною. Найб. інтерес становлять розділи про право оголошення війни та підстави для цього. Тут Б. дотримувався, як і схоласти, доктрини справедливої війни, в якій на першому плані був релігійний інтерес людини. Б. звертався до рим. джерел та середньовіч. коментаторів, а також до старод. та пізніших істориків, послуговувався власним досвідом військ. аудитора, що надало трактату практ. ваги, яка повністю була відсутня у схоластів. Б. засуджував будь-яку жорстокість щодо полонених, вимагав справедливого поводження з жителями окупованих ворогом країн. Найзначнішим його досягненням були розділи трактату, присвячені обов’язковому зверненню до третейського суду між державами, коли один з правителів висловлює бажання закінчити війну. В такому разі війна має бути припинена, а відмова від цього є «несправедливою». Б. наполягав не тільки на необхідності встановлення принципу третейського рішення щодо закінчення війни, а й на визнанні його обов’язковим. Наукові міркування і твердження Б. у цілому не виходили за межі ортодокс. католицького погляду на політ. тенденції 16 ст.   Літ.: Classics of International Law. Belli. Washington, 1937; Nussbaum A. A Сoncise History of the Law of Nations. N. Y., 1947.      В. Н. Денисов.

БЕНЕШЕВИЧ Володимир Миколайович [9(21).VIII 1874, с. Друя Дісненського повіту Вілен. губ., тепер Литва–28.II 1938]–рос. візантолог і правознавець, чл.-кор. АН СРСР з 1924, член кількох зарубіж. академій, почес. доктор права Афін. ун-ту з 1912. Закін. 1897 юрид. ф-т Петерб. ун-ту. Був залишений у ньому для підготовки до професор. праці. У 1897–1900 слухав лекції в Лейпцізькому, Берлінському і Гейдельберзькому ун-тах. З 1905–в Петерб. ун-ті: приват-доцент, а від 1909–професор церк. і цив. права. Водночас (1906–09) був професором церк. права Петерб. духовної академії. Викладав також на Вищих жін. (Бестужевських) курсах і у Військ.-юрид. академії. 1914 захистив докт. дисертацію про юрид. збірники Іоанна Схоластика. Після жовт. перевороту продовжував викладати у Петрогр. ун-ті. В 1925–37 (з великими перервами через арешти 1922, 1924 і 1928) працював у відділі рукописів Держ. публ. б-ки АН СРСР, був професором Правосл. богосл. ін-ту (Ленінград). Після ост. арешту Б. заслано у Соловецький табір особливого призначення, згодом визнано одним з гол. обвинувачених у т. з. академічній справі і засуджено до ув’язнення у концтаборах строком на 5 років. У березні 1933 Б. повернувся до Ленінграда, але в листопаді 1937 його знову заарештовано і колегією НКВС засуджено до розстрілу. Реабілітований (вироки 1929 і 1938 було скасовано 1958, а вирок 1931–в 1967). Наук. праці Б. присвячені переважно давнім слов’ян., грец. і візант. рукописам канон. змісту, вивченню зв’язку між руським і візант. церк. правом: «Канонічний збірник XIV титулів з 2-ї половини VII ст. до 883 р. До найдавнішої історії джерел права Грекосхідної церкви» (1906), «Опис грецьких рукописів монастиря св. Єлени на Синаї» (1911), «Синагога в 50 титулів та інші юридичні збірники Іоанна Схоластика» (1914), «Збірник пам’яток з історії церковного права, переважно російської церкви до епохи Петра Великого» (1915), «Давня слов’янська кормча 14 титулів без тлумачень» (т.1, в. 1–3, 1906–07; т. 2, 1987). Під його кер. та за безпосеред. участі підготовлено фундам. працю «Пам’ятки давньоруського канонічного права», започатковано періодичні видання «Христианский Восток», «Русский исторический журнал», «Обозрение трудов по славяноведению», «Русская наука», «Наука в России».   Літ.: Успенский Ф. [та ін.] Записки об ученых трудах В. Н. Бенешевича. В кн.: Изв. Рос. АН. VI сер., т. 18. Ленинград, 1924; Вернадский Г. В. 25-летие научно-лит. деятельности В. Н. Бенешевича. В кн.: Сб. статей по археологии и византиноведению, т. 1. Прага, 1927; In memoriam: Истор. сб. памяти Ф. Ф. Перченка. М.– СПб., 1995.               І. Б. Усенко.

БЕНКЕНДОРФ Олександр Христофорович [23.VI(4.VII) 1783–23.IX(5.X) 1844]–рос. держ. діяч, граф з 1832. З 1798–на військовій службі, учасник ряду війн, у т. ч. рос.-французької 1812. У 1821, будучи генерал-ад’ютантом та нач. штабу гвард. корпусу, Б. подав цареві Олександру I записку-донос про діяльність декабрист. т-ва «Союз благоденства», складену на основі даних, зібраних ним особисто. В ній назвав кількох майб. учасників подій 14.XII 1825 на Сенатській площі в Петербурзі. Під час придушення повстання декабристів командував кавалер. загоном. Був членом слідчої комісії у справі декабрист. товариств. У січні 1826 склав проект організації центр. органу політ. розшуку («міністерства поліції»), того самого  року призначений начальником III відділу власної його імператорської величності канцелярії, ств. наказом царя Миколи I. У 1827 Б. став шефом окр. корпусу жандармів. На цій посаді він особисто наглядав за О. Пушкіним, був цензором його творів. Маючи широкі повноваження та користуючись необмеженою довірою царя, Б. став найвпливовішою особою у д-ві. В кінці життя Б. виступав як прибічник скасування кріпацтва. У звіті за 1839 він, характеризуючи стан Рос. імперії, зокрема, писав, що «кріпосництво є пороховим льохом під державою». Автор спогадів, опубл. у журналах «Русский архив» (1865, № 2) та «Военный журнал гвардейского штаба» (1827).        І. К. Омельченко.

БЕНТАМ (Bentham) Ієремія (15.II 1748, Лондон–6.VI 1832, там же)–англ. юрист, філософ, соціолог, ідеолог лібералізму. Закін. 1768 Оксфорд. ун-т. Займався адвокат. і наук. діяльністю. 1777 видав перший твір–«Фрагмент про уряд». 1785 відвідав Росію. У січні 1786 прибув в Україну і понад рік жив побл. м. Кременчука. Написав тут твір «Захист лихви» і трактат «Паноптикон» про рац. влаштування тюрем. 1787 Б. повернувся на батьківщину, де зайнявся розробкою законопроектів, кілька з яких запропонував урядові рев. Франції. У 1793 за його заслуги Нац. збори Франції надали Б. франц. громадянство. 1797 розробив проект щодо поліпшення становища бідняків, на основі якого англ. парламент згодом прийняв (1834) відповідний закон. 1811, на власні кошти придбавши землю, збудував зразкову тюрму в Лондоні, але парлам. комісія не прийняла будівлю. 1823 вийшло повне зібрання творів Б.  У вищеназваних творах, а також у працях «Принципи законодавства», «Деонтологія, або Наука про мораль», «Провідні основи конституційного кодексу для всіх держав» та ін. Б. виклав свої позиції щодо політ. та правових інститутів. Він вважав, що основою діяльності і функціонування сусп. інститутів є користь і щастя людини. Тому законодавець повинен дбати насамперед про запобігання злочинам. «Якомога більша сума щастя для якомога більшої кількості людей»–така кінцева мета д-ви в його «теорії максималізму». Гол. предметом законодавства Б. вважав регулювання та захист приватновласн. відносин. Найдосконалішою формою д-ви вважав представн. демократію. Ця форма повинна забезпечувати підконтрольність посад. осіб народу через однопалат. парламент. Б. відкидав теорію природ. права, вважаючи, що вона веде до обгрунтування анархії. Зазначав, що реальними є лише ті права, які встановлює д-ва. У зв’язку з цим він критично оцінював теорію «суспільного договору» Ж. Ж. Руссо, який, на думку вченого, закликав народ до повстання. Б. виступав за реформу права, скасування деяких  держ.-правових інститутів. Був прихильником спрощених судових процедур, демократизації правового життя загалом. Його пенітенціарний «Паноптикон» базується на засадах обов’язкової праці ув’язнених під суворим наглядом тюрем. адміністрації, з улаштуванням необхід. майстерень, шкіл, лікарень для виправлення і перевиховання в’язнів. Учений засуджував агрес. війни та колон. режим, був прихильником мирного розв’язання конфліктів між д-вами. Ідеї Б. справили вплив на дальший розвиток правової науки, зокрема аналіт. юриспруденції, юрид. позитивізму, соціол. юриспруденції.  Тв.: Тhe Collected Works of Jeremy Bentham. London—Oxford, 1968. Літ.: История полит. и правовых учений. М., 1995. В. Д. Бабкін, Г. О. Радов.

 

 



 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign