Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

Б

Б - 1

Б

БАБЕФ (Babeuf) Гракх (справж. – Франсуа Ноель; 23.XI 1760, м. Сен-Кантен–26.V 1797, м. Вандом)–франц. революціонер, соціаліст-утопіст. Систематичної освіти не мав, знання набував самотужки. Активний учасник Великої французької революції 1789–94. Видавав часописи «Газета вільної преси» і «Народний трибун», в яких різко критикував Директорію, що прийшла до влади внаслідок термідоріанського перевороту. 1796 разом з Ф. Буонарроті, О. Дарте та ін. створив таємне т-во «В ім’я рівності» для підготовки нар. повстання. Виданий зрадником, Б. був заарештований разом з товаришами і згодом гільйотинований. У ранніх творах Б. превалювали ідеї егалітаризму. Пізніше він обгрунтував ідею справедливого сусп-ва без приват. власності, на засадах заг. рівності у правах і користуванні матеріальними благами. Бачення майб. суспільства у Б. (зокрема, в «Маніфесті плебеїв» та інших документах, написаних ним разом із соратниками) поєднувалося з критикою існуючого ладу, засудженням сусп. нерівності, злиднів, гноблення народу. Він виступав за негайну передачу народові націоналізованого майна, влаштування житла для бідняків у будинках контрреволюціонерів, роздачу повсталим продовольства та ін. Можливість утвердження реального народовладдя Б. вбачав через повстання та його наступну підтримку народом. Після перехідного періоду вважав за необхідне прийняття дем. конституції. Соціалізм Б. грунтувався на зрівняльних принципах розподілу.  Тв.: Соч., т. 1–4. М., 1975– 81. Літ.: Буонарроти Ф. Заговор во имя равенства, именуемый заговором Бабефа, т. 1–2. М., 1963; Далин В. М. Гракх Бабеф накануне и во время Вел. франц. революции (1785–1794). М., 1963; Лейст О. Э. Полит. идеология утоп. социалистов Франции в XVIII в. М., 1972.         Н. С. Прозорова.

БАБИН ЯР

БАБКІН Володимир Дмитрович (18.VI 1924, Київ)–укр. правознавець і політолог, доктор юрид. наук з 1969, професор з 1971, академік УАПН з 1995. Закін. 1951 Військово-юрид. академію Рад. армії (Москва). З 1957 працював у ВШ МВС СРСР: заст. нач. навч. відділу, заст. нач. кафедри держ.-правових дисциплін. У 1960–79–заст. нач. Київ. ВШ МВС СРСР (з 1992– Національнаакадемія внутрішніх справ України). З 1980–професор Київ. ун-ту, з 1994–провідний наук. співробітник Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України. 1993 обраний президентом Укр. асоціації політологів. З 1995–заступник голови експертної ради ВАК України. Досліджує проблеми теорії д-ви та права, історії політичних і правових учень, політології. Осн. праці: «Сучасна буржуазна політико-правова ідеологія» (1985), «Глобальні проблеми сучасності і політика» (1986), «Основи політології» (1991, курс лекцій), «Народ і влада» (1996).    В. П. Горбатенко.

БАБУН Родіон Миколайович (1895, м. Таганрог, тепер Ростов. обл., Росія–?)–укр. правознавець. Закін. 1918 юрид. ф-т Донського ун-ту (Ростов-на-Дону). Викладав економіку і право у навч. закладах Донбасу. В 1922–23 був головою губ. колегії захисників (адвокатів) Донеччини. З 1924 працював у Харків. ін-ті нар. г-ва; з 1925–професор Київ. ін-ту нар. г-ва. В 1929–30–декан юрид. ф-ту Харків. ін-ту нар. г-ва, а з березня 1930–ф-ту рад. будівництва і права цього ж ін-ту. 1941 евакуювався до Курган. обл., читав лекції у місц. вузах. Автор одного з перших рад. підручників з історії політ. і правових учень, заг. теорії д-ви і права. Уклав навч. посібник з всесвітньої (у т. ч. української) історії д-ви і права. Осн. праці: «Загальна наука про державу і право» (1927), «Історія інститутів права» (1928). Опубл. низку наук. статей і творів літ.-публіцист. характеру. І. Б. Усенко.

БАВАРСЬКА ПРАВДА

БАГАЖ

БАГАЛІЙ Дмитро Іванович [26.X (7.XI) 1857, Київ–9.II 1932, Харків]–укр. історик, археограф, академік УАН з 1919, держ. і громад. діяч. Закін. 1880 істор.-філол. ф-т Харків. ун-ту. З 1883–приват-доцент, з 1887–професор кафедри рос. історії Харків. ун-ту, був його ректором (1906–10). Не залишаючи пед. діяльності, стає одним з активних громад.-політ. діячів Харкова: член Харків. істор.-філол. т-ва (з 1883), голова правління Харків. громад. б-ки (тепер Харків. наук. б-ка ім. В. Г. Короленка), член правління Харків. т-ва поширення у народі грамотності. З 1901–член Харків. міської думи, а в 1906, 1910–14–член Держ. ради Росії. Був міським головою Харкова (1914–17). Не сприйняв жовт. перевороту 1917, називав його «більшовицькою завірюхою», а до революції 1905 та лютневої 1917 ставився позитивно, хоч віддавав перевагу реформіст. шляху перебудови рос. «поліцейської» д-ви на правову–«типу нового ладу європейського життя» з виборним органом–парламентом, рівністю гр-н перед законом і судом та ін. У Держ. раді виступав з вимогами амністії політв’язнів, скасування смертної кари, зрівняння жінок з чоловіками у правах спадкоємництва, забезпечення розвитку укр. мови, скорочення тривалості роб. дня та ін. У роки громадян. війни Б. відійшов від участі в політ. житті; відмовився зайняти посаду прем’єр-міністра в уряді гетьмана П. Скоропадського, займався культурно-просв. діяльністю, читав лекції з історії України в харків. вузах (ун-ті, на вищих жін. курсах та ін.), у Полт. ІНО тощо. Став одним з організаторів укр. науки. Був головою Центр. архів. управління при ВУЦВК, очолював кафедру історії України в Харкові. Був директором Ін-ту історії укр. культури та Ін-ту Тараса Шевченка, головою істор.-філол. відділу УАН, обирався першим віце-президентом УАН. Керував 1925–32 Центр. бюро секції наук. працівників УСРР–першої профес. орг-ції вчених в Україні.  Б.–визначний дослідник історії України (Слобідської, Лівобережної, Південної). Осн. праці: «Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави» (1887), «Нарис історії Харківського університету» (т. 1–2, 1893–1904), «Історія міста Харкова за 250 років його існування» (т. 1–2, 1905–12, у співавт.), «Нариси з російської історії» (т. 1–2, 1911–13; 2-й том має підзаголовок «Монографії і статті з історії Слобідської України»), «Нарис української історіографії» (т. 1, в. 1–2, 1923–25), «Декабристи на Україні» (1926), «Історія Слобідської України» (опубл. 1991). У працях, написаних до жовтня 1917, Б. стояв на позиціях соціол. позитивізму і відкидав маркс. методологію. Після жовт. перевороту робив спроби писати історію України з маркс.-ленінських позицій («Нариси історії України на соціально-економічному грунті», 1928), але зазнав крит. нападок, звинувачень у недосконалому володінні маркс.-лен. методол. інструментарієм.  Б. поклав початок системат. наук. вивченню історії Слобід. України, виділив три види колонізації цього краю–народну, державну, володільницьку (поміщицьку, козацьку, монастирську). Гол. станом на Слобожанщині після 1654 вважав укр. козацтво, відмічав, що самоврядування Слобожанщини було більш обмеженим, ніж Лівобережжя, критикував колон. політику рос. уряду.  Літ.: Юрченко О. Акад. Дмитро Іванович Багалій і Слобід. Україна. «Прапор», 1988, № 6; Кравченко В. В.  Д. И. Багалей: науч. и обществ.-полит. деятельность. Х., 1990. О. Ф. Скакун.

БАГАМСЬКІ ОСТРОВИ

БАГАТОДІТНІ МАТЕРІ

БАГАТОМОВНІ МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ

БАГАТОПАРТІЙНА СИСТЕМА

БАГАТОСТОРОННІЙ МІЖНАРОДНИЙ ДОГОВІР

БАГРІЙ-ШАХМАТОВ Леонід Васильович (27.XII 1927, Одеса)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1969, професор з 1971, академік Укр. академії нац. прогресу з 1994, з. д. н. і т. України з 1991. Закін. 1952 юрид. ф-т Одес. ун-ту. Працював з 1969 нач. кафедри крим. права, процесу і кримінології Мінської філії Академії МВС СРСР. З 1975–зав. кафедри крим. права, процесу і кримінології Ростов. ун-ту; з 1980–зав. кафедри крим., крим.-викон. права і кримінології юрид. ф-ту (з 1993–Юрид. інститут) Одес. ун-ту. Від грудня 1997–зав. кафедри крим. права Одеської державної юридичної академії. Директор Одеського центру Укр. академії нац. прогресу (з 1994), заст. голови Укр. кримінологічної асоціації (з 1995). Досліджує проблеми крим., крим.-викон. права та кримінології. Осн. праці: «Система кримінальних покарань та їх класифікація» (1973), «Кримінальна відповідальність і покарання» (1976), «Теоретичні проблеми класифікації кримінальних покарань» (1979) і «Кримінальне право Української РСР на сучасному етапі» (1986, у співавт.); курс лекцій «Соціально-правові проблеми кримінальної відповідальності та форми її реалізації» (1969).                В. П. Горбатенко.

БАЖАНОВ Марко Ігорович (30.XII 1922, м. Умань, тепер Черкас. обл.)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1967, професор з 1969, академік АПНУ з 1993, з. д. н. України з 1990. Закінчив 1945 Харків. юрид. ін-т. Працював у правоохор. органах, навч. закладах. Професор Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.  Б. досліджує проблеми крим. права (поняття, цілі, система та види покарань; призначення покарання; відповідальність за злочини проти особи, проти правосуддя) та крим. процесу (заміна обвинувачення, законність  і обгрунтованість процес. актів тощо). Осн. праці: «Зміни обвинувачення у радянському кримінальному процесі» (1954), «Віддання до суду в радянському кримінальному процесі» (1965), «Кримінально-правова охорона особи» (1976), «Призначення покарання за радянським кримінальним правом» (1980), «Злочини проти особи в КК УРСР і судовій практиці» (1981, 1987; у співавт.), «Вчення про покарання, кримінальна відповідальність за злочини проти особи, проти правосуддя і порядку управління» (1985). Автор підручника «Кримінальне право україни. Загальна частина. Лекції» (1992). Співавтор і редактор ряду підручників: «Радянський кримінальний процес» (1971, 1978, 1984), «Кримінальне право України. Загальна частина» (1984), «Кримінальне право України. Особлива частина» (1989). Співавтор наук.-практ. коментарів до КПК України (1968, 1974) та КК України (1969, 1978, 1987).               В. П. Горбатенко.

БАЗИ ВІЙСЬКОВІ – див. Оренда території міжнародна.

БАЗИЛІКИ–див. Василіки.

БАЗИСНІ УМОВИ ПОСТАВКИ

БАЙМУРАТОВ Михайло Олександрович (13.X 1954, Одеса)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1997, академік Укр. академії нац. прогресу. Закін. 1982 юрид. ф-т Одес. ун-ту. Працює в Одеській державній юридичній академії (до грудня 1997–Юрид. ін-т Одес. ун-ту): викладач, з 1993–доцент кафедри конст. та міжнар. права. Досліджує проблеми міжнар. співробітництва органів місц. самоврядування, становлення муніципальної системи в Україні. 1996 захистив докт. дис. «Міжнародне співробітництво органів місцевого самоврядування України». Осн. праці: «Міжнародні зв’язки місцевих рад» (1995), «Проблеми міжнародної правосуб’єктності органів місцевого самоврядування України» (1996), «Міжнародні стандарти місцевого самоврядування» (1996, у співавт.). В. П. Горбатенко.

БАКАЛАВР.

БАКУНІН Михайло Олександрович [18(30). V 1814, с. Прямухіно, тепер Кувшиновського р-ну Твер. обл.– 19.VI(1.VII) 1876, м. Берн, Швейцарія]–рос. революціонер, один з гол. ідеологів анархізму. Закінчив 1833 арт. уч-ще (Петербург), служив офіцером, 1835 вийшов у відставку. 1840 виїхав за кордон (Німеччина, Швейцарія, Бельгія, Франція). Слухав лекції у Берл. ун-ті. В Цюріху зацікавився ком. рухом. У Парижі познайомився з К. Марксом і Ф. Енгельсом. За участь у рев. подіях 1848–49 був двічі засуджений до страти (у Празі і Дрездені), помилуваний і виданий Росії. Перебував у казематах Петропавл. і Шліссельб. фортець, згодом–на засланні в Сибіру, звідки втік і від 1861 жив за кордоном (Англія, Італія, Швейцарія, Франція та ін.).  У перші роки соціально-політ. діяльності Б. був близький до ідей рев. демократії. Згодом (серед. 60-х рр.) домінуючим у його світогляді став анархізм. Б. піддавав гострій критиці бурж. лад, дедалі зростаючу владу капіталу, держ. інститути, бюрократію і закони. Будь-які політ.-правові інституції він розглядав як засіб гноблення пролетаріату привілейованими класами. Осн. інструмент гноблення народу Б. вбачав у д-ві, кваліфікував її як абсолютне зло, незалежно від її конкр.-істор. ролі та форм організації. Виступав за ліквідацію приват. власності шляхом соціальної революції. Досягти своєї мети соціальна революція, за Б., зможе через стихійне захоплення робітниками фабрик, заводів та ін. засобів в-ва, а також скасуванням права спадкування. Д-ву мала повністю замінити «федеральна організація знизу догори робітничих організацій, груп, громад, волостей і, нарешті, областей та народів» на засадах вільного волевиявлення. Б. допускав лише деякі елементи держ. організації (у сфері боротьби зі стихійним лихом та ін.). Був прибічником насильницької, але стихійної революції, у якій гол. роль відіграватиме дрібна буржуазія й невелика група (300 чол. для усієї Європи) профес. революціонерів. Разом з тим виступав проти ідеї диктатури пролетаріату, відкидав необхідність самост. «пролетарської партії». Ідеї і погляди Б. справили значний вплив на ряд рев. рухів 19–20 ст., на розвиток і утвердження анархізму як політико-ідеологічної доктрини.  Тв.: Собр. сочинений и писем, т. 1–4. М., 1934–35. Літ.: Зильберман И. Б. Полит. теория анархизма М. А. Бакунина. Ленинград, 1969; Пирумова Н.  Бакунин. М., 1970; Графский В. Г.  Бакунин. М., 1985; Машков А. К вопросу о содержании терминов государство и бюрократия в полит.-правовой концепции М. А. Бакунина. К., 1995. Н. С. Прозорова.

БАЛАКЛІЙСЬКИЙ ПОЛК

БАЛИЦЬКИЙ Всеволод Аполлонович (січень 1892, м. Верхньодніпровськ, тепер Дніпроп. обл.–7.XI 1937)–рад. держ. діяч. Навч. на юрид. ф-ті Моск. ун-ту. Член РСДРП з 1912. З 1918–на парт. роботі у Закавказзі. У листопаді 1919 призначений членом колегії Всеукр. надзв. комісії (ВУНК), організував і очолював Волин. та Київ. губернські НК. З 1920–заст. голови ВУНК, з 1922–голова ДПУ УСРР; нарком внутр. справ (1924–31). З липня 1931–заст. голови ОДПУ СРСР, з лютого 1933–знову голова ДПУ УСРР, повноваж. представник ОДПУ України. З липня 1934–знову нарком внутр. справ республіки. Один з організаторів тотальних сталін. репресій в Україні. З травня 1937–нач. управління НКВС по Далекосх. краю. Протягом 1925–37 був членом ЦК, кандидатом у члени, а з 1930–членом Політбюро ЦК КП(б)У, з 1934–член ЦК ВКП(б). У червні 1937 виведений з членів ЦК і виключений з партії. Заарештований 7.VII 1937. Розстріляний. Літ.: Золотарьов В. А., Шаповал Ю. І.  В. А. Балицький. На шляху до правди про нього. УІЖ, 1993, № 4–6, 7–8; Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК–ГПУ–НКВС в Україні: особи, факти, документи. К., 1997. О. А. Штоквиш.

БАЛІНСЬКИЙ Іван Мартинович [17(29).I 1879, м. Немирів, тепер Вінн. обл.– 1927, Київ]–укр. історик і правознавець. Закін. 1899 Колегію Павла Галагана в Києві, 1904–істор.-філол. ф-т Київ. ун-ту. Радою ун-ту нагороджений срібною медаллю за працю «Аграрне законодавство Англії в XVI ст.». Викладав історію у гімназіях та ін. середніх навч. закладах Києва, на Вищих жін. курсах. З 1917–викладач Київського нар. ун-ту, пізніше працював в органах управління освітою (Київ, Одеса); у 1919–20–ст. бібліотекар Всенар. б-ки України. Водночас (з 1918) Б.–професорський стипендіат Укр. держ. ун-ту в Києві. 1920 стає приват-доцентом Київ. ун-ту, викладав також у ряді ін. навч. закладів. Був (1922—1923) деканом консульського ф-ту Ін-ту зовн. зносин у Києві. З лист. 1921 і до кінця життя–наук. співробітник Комісії для виучування історії західноруського та українського права ВУАН. Був секретарем істор. секції «Товариства сприяння народній освіті» (з 1907) та ін. Наук. діяльність Б. в основному була пов’язана з дослідженням феод. права на укр. землях. Тут виділяються його «Нариси з історії феодалізму та феодального права в Польщі, Литві та Україні. Феодалізм у Польщі» (1926). Б. опубл. першу частину запланованої праці–грунтовний огляд л-ри з проблем польс. феодалізму, який і досі не втратив наук. значення. У рукописі залишилися доповідь про творчість П. Виноградова, прочитана восени 1926 в Істор. т-ві Нестора-літописця, деякі ін. праці. Літ.: Василенко Н. П. Пам’яті Івана Мартиновича Балінського. «Праці Комісії для виучування історії західноруського та укр. права», 1927, в. 3; Крачківський М. Балінський Іван Мартинович. «Україна», 1927, кн. 6.                           І. Б. Усенко.

БАЛІСТИКА СУДОВА

БАЛЛАРІН (Ballarin) Марчіал Альберто (16.IV 1924, м. Саринєна, пров. Уеска)–ісп. правознавець, доктор права з 1954, чл. Академії докторів наук у Мадриді та Франц. академії с. г. Має юрид. освіту. Професор юрид. ф-ту Мадрид. ун-ту, президент Іспанської асоціації аграрного права та почесний президент Європейського комітету сільськогосподарського права. Спеціалізується у галузі аграрного права. Осн. праці: «Аграрне право» (1964), «Дослідження аграрного права і сільськогосподарської політики» (1974), «Китай–перспективна справа» (1986), «Піввіку аграрного законодавства Іспанії» (1994).  Як сенатор (двох скликань) доклав багато зусиль для здійснення в Іспанії аграрної реформи (1980–94). Обгрунтував орг. та правові засади цієї реформи: гарантоване забезпечення і самостійність в-ва, вільні ціни і вільне нагромадження капіталу, свобода в розпорядженні доходами, гармонізація законодавства. Наук. розробки і рекомендації Б. у галузі правового забезпечення аграрних реформ широко використовуються у країнах Сх. Європи, в т. ч. в Україні.

Літ.: Ісп. досвід може знадобитися. «Агро-Україна», 1995, 1 грудня; Герреро Л. Кроки агроринку Іспанії. «Агро-Україна», 1996, 4 березня.              В. І. Семчик.

БАЛОТУВАННЯ

БАЛУДЯНСЬКИЙ (Балуг’янський) Михайло Андрійович (26.IX 1769, с. Верхня Ольшава, тепер Кошиц. краю, Словаччина–3.IV 1847, Петербург)–укр. і рос. правознавець, громадський діяч, доктор права з 1797. Походив із закарп. українців. Закін. 1787 філос. ф-т Угор. королівської академії в Кошице та 1789 юрид. ф-т Віден. ун-ту. 1789 зайняв кафедру політ. наук Юрид. академії у м. Надьварді. З 1800–заступник декана, а з 1802 декан юрид. ф-ту цієї ж академії. З лютого 1804 Б.–професор пед. ін-ту (Петербург). У 1819–21 був першим ректором Петербурзького ун-ту, склав статут цього навчального закладу. Брав участь у підготовці багатотомних Повного зібрання законів і Зводу законів Російської імперії. Очолював роботу по створенню Зводу військових постанов у 12 томах. Багато зробив для зміцнення наукових та культурних зв’язків Угорщини, Австрії і Чехії з Україною та Росією. Автор значної кількості проектів, записок, праць з адміністративного права, фінансів, місцевого управління тощо.  Літ.: Косачевская Е. М. Михаил Андреевич Балугьянский и Петерб. ун-т первой четверти XIX в. Ленинград, 1971; Фатеев А. Н. Академ. и гос. деятельность М. А. Балудянского в России. Ужгород, 1931.     Ю. М. Бисага.

БАЛЬЗАМУВАННЯ

БАЛЬЦЕР (Balzer) Освальд Мар’ян (23.I 1858, м. Ходорів, тепер Львів. обл.–11.I 1933, Львів)–польс. історик права, доктор права і філософії, член Польс. АН з 1900, дійсний член НТШ у Львові з 1926, член ряду зарубіж. академій наук, почес. доктор Варш., Познан. і Вільнюського ун-тів. Навч. у Львівському (1878–81) та Краків. (1881–83) ун-тах. У 1883–84 продовжив навчання у Берл. ун-ті. З 1885 працював у Львів. ун-ті: професор (з 1890), декан юрид. ф-ту (1892–93, 1913–14), ректор (1895–96). З 1887–директор Архіву актів гродських і земських у Львові.  Досліджував гол. чин. історію польс. держави і права. Найб. праця Б.–3-томна монографія «Польське королівство 1295–1370» (1919–20). У працях Б. знайшла грунт. висвітлення лит.-польс. унія, внаслідок якої значна частина укр. земель опинилась у складі Польщі: «Городельська унія» (1913), «Нові погляди на суть державно-правових взаємин Польщі і Литви в ягеллонському середньовіччі», «Правова суть залежності литовсько-руських князів за доби 1386–1398/1401». Серед ін. помітних досліджень Б.–«Генеалогія П’ястів» (1896), «Вірменське судочинство в середньовічному Львові» (1909). Для праць Б. характерним є розгляд тих чи ін. періодів та інститутів в історії польс. права на загальнослов’ян. тлі. Б. належить велика заслуга у виданні правових актів та ін. юрид. пам’яток давнього польс. права.  Літ.: Біографія О. Бальцера. «Хроніка НТШ», 1930, в. 69–70.  Т. Г. Андрусяк.

БАНГЛАДЕШ

БАНДЕРА Степан Андрійович (1.I 1909, с. Старий Угринів, тепер Калуського р-ну Івано-Франк. обл.–15.XI 1959, Мюнхен, Німеччина)–укр. політ. діяч, один із засновників і керівників Організації українських націоналістів (ОУН). Закін. 1927 Стрийську гімназію, навч. 1928–33 на агрон. відділенні Вищої політех. школи у Львові. Знав кілька європ. мов. З 1931 керував пропаганд. відділом крайової орг-ції ОУН. У 1932–33 був крайовим провідником ОУН і крайовим комендантом Української військової організації (УВО). Спрямовував діяльність крайових ОУН та УВО на боротьбу проти польс. окупації західноукр. земель, організовував терорист. акції проти держ. діячів Польщі, а також рад. дип. представників. За участь у замахах та належність до керівництва ОУН 1934 Б. було засуджено до смертної кари, від якої його врятувала амністія політв’язнів. Провів понад 5 років у в’язницях Польщі з режимом суворої ізоляції, був звільнений з тюрми бойовиками ОУН після нападу Німеччини на Польщу 1939. Займався розбудовою мережі ОУН на тер. Зх. України, що возз’єдналася з УРСР. У жовтні 1939 виїхав до Кракова, працював у закорд. відділі ОУН. Розбіжності між Б. і головою проводу ОУН А. Мельником, насамперед щодо ролі Німеччини у визволенні України, привели в лютому 1940 до розколу ОУН і створення рев. проводу ОУН, який Б. і очолив. Під його керівництвом було створено Укр. нац. комітет для консолідації політ. сил у боротьбі за відновлення укр. державності. З нападом фашист. Німеччини на СРСР 30 червня 1941 у Львові за рішенням проводу ОУН було проголошено відновлення Української держави. За відмову скасувати цей акт гестапо заарештувало членів новоств. уряду, в т. ч. Б., і кинуло їх до концтабору. З табірної в’язниці (Заксенгаузен) Б. вийшов у грудні 1944. В 1947 Б. обрано головою ОУН, він організовує збройну боротьбу ОУН–УПА на західноукр. землях проти рад. влади і військ НКВС. У зв’язку з незгодами в проводі Закорд. частин ОУН у грудні 1950 Б. відмовився від посади голови проводу ЗЧ ОУН, а в серпні 1952–і від посади голови проводу всієї ОУН. 1955 знову обраний головою проводу ЗЧ ОУН. У наступні роки Б. активізував роботу по налагодженню зв’язків з націоналіст. підпіллям в Україні і формуванню нової нелег. структури ОУН на укр. землях. Ця діяльність Б. занепокоїла керівництво СРСР, і невдовзі його було вбито агентом НКВС у Мюнхені.  Б.– автор кількох ідеол. і програмних праць з питань укр. нац.-визв. руху («Перспективи Української революції», 1958 та ін.). Тв.: Мої життєписні дані. «Державність», 1992, № 1. Літ.: Вбивство Степана Бандери. Л., 1993; Степан Бандера. В кн.: Історія України в особах XIX–XX ст. К., 1995.        Г. Г. Демиденко.

БАНДИТИЗМ

БАНДУНЗЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ

БАНДУРКА Олександр Маркович (24.IV 1937, с. Калинівка, тепер Городищенського р-ну Черкас. обл.)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1996, професор з 1995, генерал-лейтенант міліції з 1991, з. ю. України з 1993. Закін. 1958 Харків. інж.-екон. ін-т і 1964 Харків. юрид. ін-т. З 1959 працює в органах внутр. справ: пройшов шлях від слідчого до нач. гол. управління МВС України і нач. УВС Харків. обл. З 1992–ректор Харків. ін-ту внутр. справ (з лист. 1994–ун-т внутр. справ). Обирався нар. депутатом України 1990, 1994, 1998. Учасник розробки «Декларації про державний суверенітет України», «Акта проголошення незалежності України», Конституції України та багатьох законів України. Б. досліджує проблеми теорії управління, адм. права та оперативно-розшукової діяльності. Праці Б.: «Організація службової та оперативно-розшукової діяльності в підрозділах органів внутрішніх справ по захисту економіки від злочинних зазіхань» (1993, у співавт.), «Оперативно-розшукова діяльність: правовий аналіз», «Оперативно-розшукова діяльність і легалізація її результатів у кримінальному судочинстві» (обидві–1994), «Основи управління в органах внутрішніх справ України», «Вандалізм» (обидві–1996, у співавт.), «Конфліктологія» (1997, у співавт.), «Психологія влади» (1998, у співавт.) та ін.    О. Н. Ярмиш.

БАНК

БАНКІВСЬКА ГАРАНТІЯ

БАНКІВСЬКА СИСТЕМА

БАНКІВСЬКА ТАЄМНИЦЯ

БАНКІВСЬКЕ ПРАВО

БАНКІВСЬКИЙ ВКЛАД.

БАНКІВСЬКИЙ КРЕДИТ

БАНКІВСЬКИЙ РАХУНОК

БАНКІВСЬКІ ПОСЛУГИ

БАНКНОТИ

БАНКНОТНО-МОНЕТНИЙ ДВІР НБУ

БАНКРУТСТВО

БАННИХ Віктор Іванович (28.VI 1949, м. Старокостянтинів Хмельн. обл.)–укр. юрист,  держ. діяч, академік Укр. екол. академії, генерал-полковник з 1994. Закін. 1970 Вище прикорд. командне уч-ще та 1979 Вищу школу КДБ СРСР (Москва). Служив у Східному прикорд. окрузі (1970–84), Гол. управлінні прикорд. військ (1984–87), Забайкальському (1987–90) та Західному (1990–91) прикорд. округах. Пройшов шлях від офіцера відділу прикорд. загону до заст. нач. військ прикорд. округу. Від січня 1992–заступник, а з квітня того ж року–перший заст. голови Державного комітету у справах охорони державного кордону України–командувача Прикорд. військ України. Від січня 1995–голова Держкомкордону України, командувач Прикорд. військ України.            В. П. Горбатенко.

БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ Дмитро Миколайович [5(16).XI 1788, Москва–25.I(6.II) 1850, Петербург; похов. у Москві]–рос. і укр. історик, археограф. Отримав грунтовну домашню освіту. 1800 був приписаний до Моск. архіву Колегії закорд. справ, яким керував його батько М. Бантиш-Каменський. 1814 переїхав у Петербург, служив у Колегії закорд. справ. У 1816–24 працює чиновником для особливих доручень, згодом–правитель канцелярії київ. військ. губернатора. Зацікавившись минулим України, зібрав архівні джерела і написав фундаментальну 4-томну працю «Історія Малої Росії від часу приєднання її до Російської держави за царя Олексія Михайловича з коротким оглядом первісного стану цього краю» (1822). У 1825 Б.-К. призначено тобол. губернатором, однак 1828 сенат. комісія за сфабрикованим звинуваченням відсторонює Б.-К. від посади. Після тривалого суд. розслідування 1834 повністю виправданий і 1836 призначений віленським губернатором. У 1838–39–на керівних посадах у міністерстві внутр. справ, з 1840–у департаменті уділів.  «Історія Малої Росії» неодноразово доопрацьовувалася автором, кілька разів перевидавалася. Б.-К. також написав «Подорож до Молдавії, Валахії і Сербії» (1810), «Діяння знаменитих полководців і міністрів, які служили за царювання государя імператора Петра Великого» (1813), «Життя Мазепи» (1834), «Словник визначних людей російської землі» (ч. 1–5, 1836–47), «Біографії російських генералісимусів і генерал-фельдмаршалів» (ч. 1–4, 1840–41) та ін. праці. 1858 О. Бодянський опрацював передані йому Б.-К. тексти документів і видав їх під назвою «Джерела малоросійської історії». Незважаючи на певні методол. вади, «Історія Малої Росії», ін. праці Б.-К. і особливо зібрані ним джерела, в т. ч. тексти всіх «договірних статей» України з Москвою, договорів України з Польщею, «Конституцій і пактів Війська Запорізького» 1710, привілеїв та жалуваних грамот укр. містам, мають значну цінність для істориків укр. державності і права, оскільки оригінали багатьох документів нині втрачені і про ряд подій, які мали юрид. значення, можна дізнатися лише з праць Б.-К. Тв.: История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. К., 1993. Літ.: Гуржий А. И. Штрихи к портрету «настоящего историка». В кн.: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России... К., 1993. І. Б. Усенко.

БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ Микола Миколайович [16(27).XII 1737, м. Ніжин, тепер Черніг. обл.– 20.I(1.II) 1814, Москва]–укр. і рос. історик та археограф, д. чл. Рос. АН з 1808. Закінчив 1754 Київ. академію. Навч. у Моск. слов’яно-лат. академії, слухав лекції у Моск. ун-ті (1765). З 1762 і до кінця життя працював у Моск. архіві Колегії закорд. справ, пройшовши шлях від архіваріуса до управителя. Б.-К. систематизував і описав ряд архів. джерел з рос. і укр. історії, зокрема справи Києво-Печер. лаври. Осн. праці Б.-К.: «Зібрання державних грамот і договорів, що зберігаються у Державній Колегії закордонних справ» (1813), «Листування між Росією і Польщею по 1700 рік, складене за дипломатичними паперами» (1860–62), «Огляд зовнішніх зносин Росії по 1800 рік» (1894–1902). Вони написані на грунтовній джерел. базі, містять багатий матеріал з історії укр. державності і права 17–18 ст. і, незважаючи на монархічну, великодерж. обмеженість поглядів автора, зберігають наук. цінність для сучас. дослідників. Літ.: Кобленц И. Н.  Н. Н. Бантыш-Каменский (1737– 1814) и его материалы по рус. библиографии. В кн.: Теория и история библиографии. М., 1969.                І. Б. Усенко.

БАПТИЗМ

БАРАБАШ Олександр Тихонович (11.IX 1923, м. Нова Водолага, тепер смт Харків. обл.)–укр. правознавець, канд. юрид. наук з 1953, професор з 1993. Закін. 1948 Харків. юрид. ін-т (тепер Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого). Працює у цьому вузі з 1949: спочатку на кафедрі цивільного права і процесу, згодом–на кафедрі труд., колг. і зем. права (з 1954) та на кафедрі трудового права (з 1968). Досліджує проблеми трудового права, дисципліни праці. Автор праць «Трудове право і підвищення ефективності суспільного виробництва» (1972), «Відповідальність за порушення трудової дисципліни» (1977), підручника «Радянське трудове право» (1975), навч. посібника «Дисципліна праці» (1994).        П. І. Жигалкін.

БАРАБАШЕВ Георгій Васильович (22. X 1929, Київ–23. III 1993, Москва)–рос. правознавець, доктор юрид. наук з 1972, професор з 1973. Закін. 1951 Моск. юрид. ін-т. З 1954–на юрид. ф-ті Моск. ун-ту, пройшов шлях від наук. співробітника до зав. кафедри конст. права. Володів кількома іноз. мовами, читав лекції в ун-тах Америки та Європи. Досліджував теорію і практику представн. органів держ. влади та органів місц. самоврядування, займався проблемами організації владних структур у зарубіж. країнах. Б.–автор численних наук. праць (монографії «Муніципальні органи сучасної капіталістичної держави», 1971; «Місцеве самоврядування», 1996,  та ін.), окремі з яких перекладені англ., нім., ісп., польс. і угор. мовами. Співавтор підручників «Конституційне (державне) право зарубіжних країн» (1970, 1976, 1987); «Радянське державне право» (1967, 1975, 1980, 1984); «Радянське будівництво» (1961, 1965, 1974, 1981, 1986). Учений підтримував тісні зв’язки з юрид. наук. громадськістю України.            Л. Т. Кривенко.

БАРАН Степан Іванович (25.I 1879, с. Крукеничі, тепер Мостиського р-ну Львів. обл.– 4.VI 1953, Мюнхен, ФРН)–укр. правознавець, громад. і політ. діяч, доктор права з 1909, дійсний член НТШ. Закінчив 1906 юрид. ф-т Львів. ун-ту. Продовжував навчання у Берлін. та Віден. ун-тах. Працював адвокатом, склав ост. заповіт І. Я. Франка (березень 1916). Активний учасник і діяч громад.-політ. життя у Галичині. Був одним з керівників Укр. нац.-дем. партії. На поч. 1-ї  світ. війни–член президії Головної Української Ради, а від травня 1915–член Загальної Української Ради. У 1918–19–член Національної Ради ЗУНР, держ. секретар (міністр) зем. справ у першому уряді ЗУНР. Подав проект першого укр. земельного закону, що мав розв’язати зем. проблему в західноукр. краї. Від жовтня 1919 до серед. липня 1920–заступник голови Всеукраїнської Національної Ради в м. Кам’янці-Подільському. В цей період підготував проект Конституції УНР, який був ухвалений Всеукр. Нац. Радою. Пізніше, в еміграції (м. Тарнув, Польща), склав другий проект Конституції УНР. Протягом 1928–39 чотири рази обирався послом (депутатом) польс. сейму.  Під час нім.-фашист. окупації як член т. з. контактної комісії спрямував свої зусилля на об’єднання дій укр. політ. партій у боротьбі за відродження Укр. д-ви. У створеній з цією метою Укр. Нац. Раді виконував обов’язки голови Правничої комісії, пізніше був головою виконавчого органу цієї Ради, тобто прем’єром екзильного укр. уряду. З осені 1944 жив у Німеччині. Різнобічною була творча діяльність Б. Його наук. дослідження, статті, звіти із суд. процесів та сеймових дебатів широко друкувались у період. пресі. Протягом 1915–18 видавав у Львові тижневик «Свобода». Був гол. редактором газ. «Український прапор» (органу уряду ЗУНР в еміграції, Відень), гол. редактором часопису «Діло» у Львові (з 1924), у 1928–30 видавав тижневик «Подільський голос» у Тернополі, 1939–тижневик «Національна політика» у Львові. Праці Б.: «Новий краєвий статут і нова виборча ординація до галицького сейму» (1914), «Устрій Української держави. Проекти Конституції Української Народної Республіки» (1920), «Нова виборча ординація до громад» (1933), «Історія української адвокатури» (1934), «Земельна справа в Галичині» (1947).

БАРАТРІЯ

БАРАХТЯН Василь Олексійович (24.IV 1908, с-ще Вікторівське, тепер Таранівського р-ну  Кустанайської обл., Казахстан–21.ІХ 1988, Харків)–укр. правознавець, канд. юрид. наук з 1939. Закін. 1935 Укр. ком. ін-т рад. будівництва і права (Харків). В 1939–41 та 1943–48–директор Харків. юрид. ін-ту. Завідував у цьому ж вузі кафедрою рад. держ. і міжнар. права; з 1972 по 1986–доцент кафедри рад. держ. права і держ. права зарубіж. соц. країн. Досліджував проблеми конституціоналізму, держ. права та держ. будівництва. Осн. праці: «Радянська демократія і свобода особи» (1972, у співавт.), «Взаємовідношення місцевих рад і громадських організацій» (1972). Співавтор підручника «Радянське будівництво» (1974), автор двох навч. посібників тощо. Ю. П. Битяк.

БАРБАДОС

«БАРБАРОССА» ПЛАН

БАРВІНСЬКИЙ Віктор Олександрович (28.X 1885, с. Базаліївка, тепер Чугуївського р-ну Харків. обл.–бл. 1940, Тайшетлаг)–укр. історик, архівіст. Закінчив істор.-філол. ф-т Харків. ун-ту. Був професором цього ун-ту, членом Харків. істор.-філол. т-ва. Опубл. ряд статей істор.-етногр. характеру, археогр. працю «Генеральне слідство про маєтності Миргородського полку 1729—1730» (1912), біогр. нарис про основоположника укр. істор.-юрид. науки Д. Міллера (1914), здійснив грунт. дослідження з історії укр. селянства і козацтва Лівобереж. України («Селяни на Лівобережній Україні в XVII—XVIII ст.», 1909; «З історії козацтва Лівобережної України», 1910, та ін.). З 1923–член Наук.-досл. кафедри історії укр. культури в Харкові. Водночас (з 1926)–член Комісії для виучування історії західноруського і українського права ВУАН. Працював в Укр. ін-ті матеріальної культури (до 1932) та Центр. архівному управлінні  УСРР, з 1929–завідувач, згодом ст. наук. співробітник Всеукр. архіву давніх актів у Харкові. У 20–30-х рр. написав ряд статей з архів. справи, підручник «Архівознавство» (1932, у співавт.).  У червні 1937 заарештований і за сфальсиф. звинуваченням (участь в антирад. націоналіст. орг-ції) особливою трійкою управління НКВС Харків. обл. засуджений на 10 років ув’язнення у таборах. Порушення законності у справі Б. були настільки очевидними, що справа почала переглядатися ще в 1940, але на той час ученого вже не стало. За довідкою ГУЛАГ НКВС СРСР, Б. загинув за нез’ясованих обставин і дати під час відбування покарання у Тайшетлазі.         І. Б. Усенко.

БАРИСТЕР

БАРОН

БАРСЬКА КОНФЕДЕРАЦІЯ 1768

БАРТЕР

БАРТЕРНА УГОДА

БАРТОЛО да Сассоферрато, Бартолус (Bartolо da Sassoferrato, Bartolus; 1314, м. Сассоферрато–10.VII 1357, м. Перуджа)–італ. правознавець. Був професором ун-ту в Перуджі. Визначний представник італ. школи постглосаторів (коментаторів) римського права (див. Глосатори), що існувала в 13—15 ст. Належить до попередників Г. Гроція.  Правові погляди Б. розвивалися у період, коли Священна римська імперія зовні ще зберігала риси об’єднуючого центру христ. Європи. У цей період відносини із складовими частинами імперії будувалися на теол. доктринах природного права, де незаперечним авторитетом був Фома Аквінський. Водночас у надрах імперії відбувалися дезінтеграц. процеси, що знайшли вияв у праві та політ. ідеології цього періоду. Б. ще визнавав імператора як повелителя світу, заявляючи, що заперечення цого було б єретичним. Однак італ. міста він уже розглядав як de facto вільні та незалежні.  1354 Б. написав класичну працю «Трактат про репресалії», в якій підтримав тенденцію італ. статутів і договорів щодо обмеження влади імператора. В ній він також рішуче виступив проти покарань на війні військовополонених-християн та обгрунтував прогресивний на той час погляд на військ. здобич, яка повинна передаватися монархові з наступним її розподілом. Та найвагоміший внесок в історію міжнар. права Б. зробив своїми коментарями про право оmnes populi, що сьогодні відоме як міжнар. приватне право. Він чітко поставив питання про «вибір права», що випливало з угод, які охоплюють дві або більше країн із своїми власними законами. Б. розвинув нову гілку норм, в яких були сформульовані принципи «вибору права». Він поділяв статути на ті, що стосуються особи (statutum personale), і ті, що стосуються власності, насамперед нерухомої (statutum reale). У першому випадку повинно застосовуватися право місця проживання особи, а в другому–право місця, де знаходиться власність. До цих двох видів статутів коментатори додали третій вид–«змішані статути», обгрунтуванням яких стала досить штучна «теорія статутів», що виходила з форм. авторитету Кодексу Юстиніана–Corpus juris civilis. Велика заслуга Б. полягає у тому, що на основі його теор. висновків були створені засади правового порядку для існування незалежних міст, спроможних встановлювати власне управління і закони, що забезпечували б регулювання торг. та інтелект. спілкування між такими містами. Це знаменувало перехід у міжнар. праві від теологічних до юрид. доктрин. Літ.: Nussbaum A. A Concise History of the Law of Nations. N. Y., 1947.    В. Н. Денисов.

БАРУ Мирон Йосипович (16.III 1907, Житомир–23. IV 1998, Харків)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1957, професор з 1959, з. п. в. ш. України з 1981. Закін. 1929 правовий ф-т Харків. ін-ту нар. г-ва. З 1931 працював у Харків. юрид. ін-ті (тепер Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого): асистент, доцент, зав. кафедри трудового права, професор. Під час Вел. Вітчизн. війни служив у органах прокуратури, був пом. військ. прокурора Ленінгр. фронту. Досліджував проблеми цив. і труд. права, трудової честі, прав і обов’язків працівників, авторського права та ін. Осн. праці: «Охорона трудової честі» (1960), «Регресні зобов’язання у трудовому праві» (1962). Автор навч. посібника «Основи радянського трудового права» (1974) та «Підручника трудового права» (1975). Лауреат Держ. премії УРСР (1984).           А. Й. Рогожин.

БАСИЛЕВС

БАСКАК

БАТИЙ (Бату, Саїн-хан; 1208–55)–монг. хан і полководець, онук Чингісхана. Продовжуючи завойовницьку політику свого діда, Б. у 1236–42 очолював похід монг. орди у Сх. і Центр. Європу. 1236 Б. захопив Камську Булгарію, а протягом 1237–38 підкорив Пн.-Сх. Русь. 1239 ординці, розгромивши половців, почали завоювання Пд. і Пд.-Зх. Русі. Було сплюндровано Київ, Чернігів, Переяслав та ін. міста. Спустошивши галиц. і волин. землі, Б. вдерся у Польщу, Закарп. Русь, Чехію, Угорщину. Зазнавши на землях Русі-України великих втрат, ослаблені опором інших народів, монг. полчища повернулися 1242 на терени Нижнього Поволжя, де Б. 1243 заснував свою д-ву–Золоту Орду зі столицею Сараєм-Бату (місто Бату). Поширив свою систему правління на Київ. Русь, обклав місц. князівства великою даниною і застосовував жорстокі міри покарання за непокору. Літ.: Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение. М.–Ленинград, 1950; Бартольд В. В. Батый. В кн.: Бартольд В. В. Соч., т. 5. М., 1968.

БАТОРІЙ (Batory, Bathory) Стефан (27.IX 1533, м. Сімлеу, тепер Румунія–12.XII 1586, м. Гродно, Білорусь)–семиград. (трансільванський) князь (1571—76), польс. король з 1576, полководець. Навч. у Падуанському ун-ті. Прагнучи зміцнити королів. владу в боротьбі з магнатами, Б. спирався на середнє дворянство. Відмовився від ролі найвищого судді для шляхти на користь виборного шляхетського станового суду. Переслідував реформац. рух, запросивши для цього в країну єзуїтів. Під час правління Б. посилився соціальний і нац. гніт на укр. землях, загарбаних Польщею. Мала місце спроба знищити Запорізьку Січ (королів. універсал про заборону торгівлі з нею, страти впійманих нереєстрових козаків, переговори з кримським ханом про спільний похід на Січ). Дозволивши козакам самим обирати гетьмана, Б. залишив за собою право затверджувати гетьманів після прийняття присяги на вірність королю, наділяти їх прапором, булавою і печаткою. У той же час, намагаючись привернути козаків  на свій бік, використати їх у війні з Моск. д-вою, Б. 1578 збільшив кількість реєстрових козаків до 6000 чол., надав їм деякі привілеї. Але козацтво відмовилося допомагати Польщі. Уклавши 1582 перемир’я з Москвою, уряд Б. проводив посилену колонізацію Лівобереж. України.            І. В. Музика.

БАТУРИН

БАТУРИНСЬКІ СТАТТІ 1663

БАТЬКИ

«БАТЬКИ-ЗАСНОВНИКИ» США

БАТЬКІВСТВО

БАТЬКІВЩИНА–див. Вітчизна.

БАУЛІН Юрій Васильович (2.IX 1953, смт Станично-Луганське Луг. обл.)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1992, професор з 1993, чл.-кор. АПНУ з 1995. Закін. 1975 Харків. юридичний інститут (тепер Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого), де і залишився працювати: викладач, доцент, з 1992–професор кафедри крим. права. З 1995–вчений секретар координац. бюро з крим. права АПНУ. Досліджує проблеми крим. відповідальності. Осн. праці: «Право громадян на затримання злочинця» (1986), «Обставини, що виключають злочинність діяння» (1991).     В. Я. Тацій.

БАХІН Володимир Петрович (23.IX 1932, Ленінград, тепер Санкт-Петербург)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1991, професор з 1993. Закін. 1955 юрид. ф-т Рост. ун-ту, 1965–ад’юнктуру Моск. вищої школи МВС СРСР. У 1955– 59 працював операт. уповноваженим, слідчим, експертом. Згодом викладав криміналістику у різних навч. закладах МВС СРСР, зокрема протягом 1965—79 в Омській вищій школі МВС (нач. кафедри криміналістики, заст. нач. школи з наук. роботи). З 1979–в Україні: нач. кафедри криміналістики Київ. вищої школи МВС, професор кафедри криміналістики Київського ун-ту. Досліджує заг. теорію криміналістики, проблеми наукового забезпечення оптимізації розслідування, криміналіст. тактики та методики; займається питаннями вивчення і вдосконалення слідчої практики. Праці: «Слідча практика: проблеми вивчення і вдосконалення» (1991), «Тактичні прийоми розслідування злочинів» (1991), «Як розкриваються злочини» (1995) та ін.        М. Я. Сегай, А. В. Іщенко.

БАХРЕЙН

БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1681

БАЧИНСЬКИЙ Лев Васильович (14.VII 1872, с. Серафинці, тепер Городенківського р-ну Івано-Франк. обл.–11.IV 1930, Відень; похов. в Івано-Франківську)–укр. державний і політ. діяч, адвокат, публіцист. Навч. з 1891 на юрид. ф-ті Чернів. ун-ту. Займався адвокатською практикою у містах Городенці, Снятині, Калуші, Стрию. Один з керівників укр. радикальної партії, співзасновник укр. спорт.-протипожеж. т-ва «Січ». Двічі (1907, 1911) обирався послом (депутатом) австр. парламенту, був депутатом галиц. сейму. У парламенті та сеймі послідовно обстоював нац. інтереси укр. населення Галичини. Намагаючись заблокувати прийняття австр. парламентом військ. бюджету на 1912 рік, Б. виголосив промову, що тривала 13 год. 8 хв. і увійшла в історію як одна з найдовших.  У період ЗУНР–член, згодом віце-президент Української Національної Ради. Автор проектів конст. закону від 3.I 1919 про об’єднання ЗУНР із УНР та закону про зем. реформу, прийнятого 14.IV 1919. Очолював делегацію Галичини, Буковини та Закарпаття, яка 22.I 1919 взяла участь в урочистій церемонії проголошення Злуки двох укр. держав на Софійському майдані в Києві. У роки польс. окупації західноукраїнських земель залишився у Станіславі (тепер Івано-Франківськ) і входив до міжпарт. ради, яка підтримувала на міжнар. арені позицію Є. Петрушевича щодо Сх. Галичини, спрямовану на відновлення незалежності ЗУНР дип. заходами. У 1924–30–голова радикальної партії, яка з 1926, після об’єднання з соціал-революціонерами Волині, змінила назву на українську соціал-радикальну партію.  Б. брав діяльну участь у створенні Союзу українських адвокатів (травень 1923), був заст. президента цієї орг-ції. Виступав захисником на ряді політ. процесів. Публікував статті на правничі теми під псевдонімом «Юрист». У 1928–30–посол до польс. сейму. В березні 1928 на засіданні сейму з нагоди приходу до влади Ю. Пілсудського виступив з протестом проти польс. окупац. політики на укр. землях, за що був арештований прямо в залі парламенту.  Тв.: Автобіографія. «Громад. голос», 1930, № 16. Літ.: Погребенник Ф. Левко Бачинський — визначний громад.-політ. діяч. «Рада», 1992, № 22—25; Укр. журналістика в іменах, в. 3. Л., 1996.                Т. Г. Андрусяк.

БАЧИНСЬКИЙ Юліан Олександрович (28.III 1870, с. Новосілки, Сх. Галичина–6.VI 1940) – укр. держ. і політ. діяч, публіцист. Юрид. освіту здобув у Львів. та Берл. ун-тах. На формування світогляду Б. значний вплив справили М. Драгоманов та І. Франко, ідеї західноєвроп. соціалізму. В 1890–97 Б.–член укр. радикальної партії у Галичині, очолював її соціалістичне крило. Один з організаторів Укр. с.-д. партії Галичини. Після розпаду Австро-Угор. імперії і створення Західноукраїнської Народної Республіки–член Української Національної Ради у Львові. У 1919–21–голова дип. місії УНР у Вашингтоні. З 1921–в еміграції (Відень, а з 1923–Берлін). 1931, під час перебування у Польщі, заарештований, провів рік у в’язниці. У лист. 1933 приїхав до УСРР, працював наук. співробітником Гол. редакції Укр. Рад. Енциклопедії у Харкові. В кін. 1934 був заарештований, безпідставно обвинувачений у контррев. терорист. діяльності і засуджений у березні 1935 на 10 років випр.-труд. робіт. Відбував ув’язнення у Біломор.-Балт. таборі, де й помер. Автор ряду праць з питань державності України, сусп.-політ. рухів у Галичині, еміграції українців до Америки тощо. Значний розголос у тогочас. Зх. Україні мала книга Б. «Ukraina irredenta» («Україна в неволі», 1895), в якій з маркс. позицій було здійснено аналіз соціально-екон. ситуації в Україні, прогноз щодо її політичного і екон. розвитку, окреслено перспективи боротьби за політ. самостійність. Б. одним з перших в укр. політ.-правовій думці порушив питання про політ. незалежність укр. народу в єдиній соборній Укр. д-ві. Саму ж д-ву розглядав не як самоціль, а як найважливіший засіб забезпечення можливості вільного розвитку народу. І. Франко вважав цей твір важливим «як факт політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості». Літ.: Франко І. «Ukraina irredenta». В кн.: Вивід прав України. Л., 1991; Головченко В. І. Від «Самостійної України» до Союзу визволення України. Х., 1996.       Т. Г. Андрусяк, Ю. І. Римаренко.

БЕАТИФІКАЦІЯ

БЕЗБОРОДЬКИ

БЕЗБОРОДЬКО Олександр Андрійович [14(25).III 1747, м. Глухів, тепер Сум. обл.–6.IV 1799, Петербург]–укр. старшина, держ. діяч Росії, дипломат, князь. Син генерального писаря гетьм. уряду А. Я. Безбородька. Закін. 1765 Київ. академію. Тоді ж розпочав у Глухові службу бунчуковим товаришем, згодом був призначений управителем канцелярії ген.-губ. Малоросії П. Рум’янцева. Останній оцінив здібності і працьовитість молодого канцеляриста. 1767 Б. стає членом Ген. суду. Але через 2 роки у зв’язку з початком рос.-тур. війни був відправлений у діючу армію. Командував ніжин., лубен. і миргор. козацькими та рос. компанійськими полками. Брав участь у бойових операціях на річках Ларга, Кагул, у штурмі турецьких укріплень під Сілістрією. Виявив неабиякий дип. хист при підписанні Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 між Росією і Туреччиною. Наст. року був призначений особистим секретарем рос. імператриці Катерини II. На початку 80-х рр. Б. відігравав провідну роль у департаменті закорд. справ. 1786 став членом «Совета при ея Императорском Величестве», на нього було покладено обов’язки оголошувати Раді волю імператриці і доповідати останній протоколи Ради. 1791 Б. підписав вигідний для Росії Ясський мирний договір з Туреччиною. За даними «Энциклопедического словаря» Брокгауза і Єфрона, всі маніфести з 1776 по 1792 були складені Б., ним підписано 387 іменних указів, через нього протягом 16 років надходили до імператриці всі справи зовн. політики і багато справ внутр. управління. Після смерті Катерини II новий імператор Росії Павло I призначив Б. держ. канцлером і надав йому титул найсвітлішого князя. 1785 Б. було надано титул графа Священної Римської імперії. Під впливом Б. цар видав 1796 указ про відновлення в Україні порядків кол. Гетьманщини, хоча цей документ не був практично реалізований. Б. був великим землевласником. Подаровані йому рос. монархами маєтки з десятками тисяч кріпаків знаходилися в Україні, Росії і Литві. У заміському палаці під Петербургом Б. зібрав унікальну колекцію–понад 300 ориг. полотен європ. художників. Ці картини згодом стали надбанням Ермітажу. Він підтримував тісні зв’язки з літераторами та ін. вітчизн. і зарубіж. діячами культури. Був членом Рос. АН і мав звання почес. аматора Академії мистецтв. Б. надав допомогу В. Рубану у виданні кн. «Короткий літопис Малої Росії» (СПб., 1777).  Див. також Безбородьки. Літ.: Модзалевский В. Л. Малорос. родословник, т. 1. К., 1908; Денисенко А. Канцлер Олександр Безбородько. «Старожитності», 1991, № 4.      Ю. С. Шемшученко.

Б - 2

БЕЗВІЗОВИЙ В’ЇЗД

БЕЗВІСНА ВІДСУТНІСТЬ

БЕЗВІСТИ ПРОПАЛИЙ

БЕЗГОСПОДАРНЕ УТРИМАННЯ МАЙНА

БЕЗГРОМАДЯНСТВО

БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ ВЛАДИ

БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ ЗЛОЧИННА

БЕЗНАДІЙНА ЗАБОРГОВАНІСТЬ

БЕЗОПЛАТНЕ КОРИСТУВАННЯ МАЙНОМ

БЕЗПЕКА

БЕЗПЕКА АВІАЦІЙНА

БЕЗПЕКА ДОРОЖНЬОГО РУХУ

БЕЗПЕКА ЕКОЛОГІЧНА

БЕЗПЕКА ЕКОНОМІЧНА

БЕЗПЕКА КОЛЕКТИВНА

БЕЗПЕКА МІЖНАРОДНА

БЕЗПЕКА МОРЕПЛАВАННЯ

БЕЗПЕКА НАЦІОНАЛЬНА

БЕЗПЕКА ПРАЦІ

БЕЗПЕКА РАДІАЦІЙНА

БЕЗПЕРЕРВНИЙ ТРУДОВИЙ СТАЖ

БЕЗПЕРЕРВНІСТЬ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

БЕЗПІДСТАВНЕ ЗБАГАЧЕННЯ

БЕЗПОРАДНИЙ СТАН

БЕЗПОСЕРЕДНІСТЬ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

БЕЗПОСЕРЕДНЯ ДЕМОКРАТІЯ

БЕЗРОБІТНІ

БЕЗСПІРНІ ФАКТИ

БЕЗХАЗЯЙНЕ МАЙНО

БЕЗШЛЮБНІСТЬ

БЕЗ’ЯДЕРНАЗОНА

БЕЙНКЕРСГУК, Бінкерсгук (Bynkershoek) Корнеліс ван (29.V 1673, м. Міддельбург, Нідерланди–16.IV 1743, м. Гаага) — голл. юрист, один із найвідоміших представників позитивізму в праві 18 ст. Одержав теол. та юрид. освіту у Фрісландському ун-ті (м. Франекер). 1694 став доктором права. Був практикуючим юристом. З 1704 Б.–член, а з 1724 і до кінця життя–президент Верх. суду Голландії, Зеландії та Зх. Фрісландії.

Автор праць «Про панування над морем» (1702), «Про правове становище послів» (1721) та найголовнішої–«Питання публічного права. Дві книги» (1737). В ост. праці Б. фактично ігнорував природне право і доктрину справедливої війни, які до нього були необхід. атрибутами науки права націй. Характеризуючи природу війни, Б. розвивав думку Цицерона про існування у міжнар. відносинах «двох видів змагань, один з яких здійснюється переговорами, а другий–силою». Останнє змагання є війною, що, на думку вченого, не охоплювало всіх її ознак. За визначенням Б., «війна є змаганням незалежних осіб, що здійснюється силою або обманом». Б. обстоював публіч. характер війни, тобто війни між     д-вами, а не приват. особами. Застосування насильства у війні є законним і здійснюється заради блага. Винятком є віроломство, пов’язане з порушенням угоди. Б. досліджує також законність війни без формального її оголошення, статус різних осіб у війні, право завойовника на життя і власність, припинення торг. стосунків між ворогами, питання контрабанди тощо.

Джерела міжнар. права Б. вбачав у розумі, який він називав «учителем права націй». Розум має виявлятися у договорах та широко визнаних прецедентах (звичаєвому праві). Ця методологія привела Б. до визнання змінюваності права націй. Договори та декрети нідерл. Генеральних штатів розглядалися ним як незаперечні докази права націй. Юрид. і істор. праці голл. та іноз. авторів, на які Б. посилався, слугували для нього лише допоміж. матеріалом до позит. джерел. Отже, завдяки Б. уперше в міжнар. праві позит. метод постав як процес сприйняття правових актів, що безпосередньо випливають з міжнар. практики держав.

Фундам. значення мала розробка Б. зобов’язуючої сили міжнар. договорів. Учений зазначав, що договори між суверен. д-вами захищаються «доброю вірою». Віра є основою сусп-ва, а коли її бракує, то все міжнар. спілкування, у т. ч. право націй, руйнується. Б. рішуче заперечував думку про те, що договору слід дотримуватися доти, доки він вигідний. Виступаючи проти прийняття доктрини clausula rebus sic stantibus, згідно з якою від договору можна відступати, якщо змінилися умови його виконання, він, однак, припускав можливість звільнення суверена від своєї обіцянки, якщо він неспроможний її виконати. Міжнар. зобов’язання для Б. є священними і не можуть порушуватися жодними посиланнями на доцільність або публіч. інтерес.

Значний внесок Б. і в розробку поняття нейтралітету як обов’язку нейтр. д-ви не надавати переваги та допомоги (порадою, людьми або матеріально) жодній з воюючих сторін, і це твердження стало універсально визнаним у міжнар. праві. Основою міжнар. права, на думку Б., є заг. згода народів, що знаходить свій вияв у міжнар. договорах і звичаях.

Наук. погляди Б. не склалися у цілісну систему, проте завдяки розробленій ним низці важливих правових питань він зайняв гідне місце в міжнар. праві.

Літ.: Nussbaum A. A Concise History of the Law of Nations. N. Y., 1947; Oппенгейм Л. Междунар. право, т. 1. М., 1948.  В. Н. Денисов.

БЕККАРІА (Beccaria) Чезаре Бонесана (15.III 1738, Мілан–28.XI 1794)–італ. просвітитель, юрист, маркіз. Здобув юрид. освіту в м. Павії, отримав вч. ступінь доктора права. У 60-і рр. брав участь у діяльності гуртка італ. просвітителів у Мілані. Б.– автор відомої праці «Про злочини та покарання» (1764), у якій виявив себе прихильником природної школи права. Б. вважав, що у природному стані точиться жорстока боротьба між людьми багатими і бідними, між сильними і слабкими. Тому, зрештою, люди пожертвували певною частиною свободи, яка їм належала, і об’єдналися для спокійного та безпечного життя. Так виникла верх. влада нації, яка покликана забезпечити людям норм. існування під охороною справедливих законів. Однак сусп. практика засвідчує: більша частина законів є своєрідним податком, накладеним на всіх для користі небагатьох. На думку Б., це сталося тому, що одні мають приватну власність, а більша частина населення–тільки право на неї. Осн. вимога Б.–«якомога більше щастя для якомога більшої кількості людей»–означає прагнення до максим. гармонійного поєднання інтересів сусп-ва та особи. Він вважав, що досягти такого сусп. устрою можливо через реформат. діяльність «благодійних монархів, які виступають дбайливцями мирних чеснот, наук і мистецтв та батьками своїх народів».

Значну увагу приділяв Б. проблемам права та правосуддя. Гол. причиною злочинності він вважав бідність, злиденність більшості населення, його неосвіченість, сваволю держ. органів. Він піддавав критиці всі сторони феод. суду–жорстоку процедуру слідства і судового розгляду, несправедливість карної системи, форм. систему доказів інквізиції. Карному переслідуванню, на його думку, повинні підлягати тільки дії, що завдають шкоди сусп-ву, а не слова, наміри чи думки людей.

Б. сформулював принцип рівноваги злочину і покарання, при цьому наголос робив не на жорстокості покарання, а на його неминучості. Мета покарання, за Б., полягає передусім у недопущенні повторного злочину, заподіяння шкоди сусп-ву, в утриманні інших від скоєння подібного («краще запобігти злочинові, ніж карати»). Однією з важливих умов зміцнення правового порядку в сусп-ві, вважав Б., є «якість і простота законів та вдосконалення виховання». Б. різко виступав проти сваволі і беззаконня багатіїв, які своєю поведінкою «руйнують у підданих поняття про справедливість і обов’язок». Позит. програма істотних перетворень у галузі правосуддя, яку він пропонував, базується на двох осн. засадах–гуманізмі та законності. Б. пропонував обмежити коло діянь, оголошених злочинами, домагатися заг. пом’якшення покарань, відмовитися (за деякими винятками) від застосування смертної кари. Гуманізм мислителя тісно пов’язаний із вимогою неухильного дотримання законів органами правосуддя. Ідеї Б. відіграли істотну роль у формуванні ліберально-дем. принципів карного права європ. держав 18–19 ст., а також справили значний вплив на формування концепції правової д-ви.

Тв.: О преступлениях и наказаниях. М., 1987.  Літ.: Amati A. Vita ed opere di Cesare Beccaria. В кн.: Cesare Beccaria e l’abolizi\ne della pJna di morte. Milano, 1872; Решетников Ф. М. Беккариа. М., 1987; История полит. и правовых учений. М., 1995.              В. Д. Бабкін.

БЕКОН (Bacon) Френсіс (22.I 1561, Лондон–9.IV 1626, там же)–англ. філософ і держ. діяч. Навч. (з 1573) у Трініті-коледжі (Кембрідж). Кілька років працював в англ. дип. місії у Парижі. З 1579 займався юрид. практикою у Лондоні, водночас поглиблено вивчав юриспруденцію та філософію. Від 1584 Б.–депутат парламенту, з 1604–штатний королівський адвокат, з 1613–генеральний аторней (вищий юрисконсульт) при дворі Якова I Стюарта. Від 1617–лорд-хранитель печатки, у 1618–21 був лордом-канцлером Англії. 1621 на вимогу парламенту Б. звинувачено у хабарництві та ін. зловживаннях і засуджено до штрафу й тюрем. ув’язнення, але невдовзі помилувано королем. Ост. роки життя присвятив наук. діяльності. Написав ряд фундаментальних праць–«Досліди, або Настанови моральні та політичні» (1597, 1612, 1625), «Новий Органон» (1620), «Нова Атлантида» (опубл. 1627) та ін.

Б. був прихильником абсолют. монархії англ. типу, проте вважав, що для успішного керівництва д-вою король повинен опиратися на парламент, наполягав на обмеженні політ. ролі станового дворянства. За Б., закон, а не абсолют. влада монарха, повинен регулювати відносини між королем і підданими. Учений наголошував, що гол. обов’язком суддів у їхній діяльності є мудре застосування законів, а найвищим законом для них має бути благо людей. Народ, зазначав Б., внаслідок злиденності свого існування є пост. джерелом смути–війн і соціальних заворушень. Як засіб подолання соціальних злигоднів Б. пропонував систему екон. і законод. реформ, спрямованих на піднесення торгівлі, розвиток мануфактур і промисловості, приборкання розкоші та марнотратства, зменшення мита і податків. У законодавчій та суд. діяльності Б. вбачав засіб юрид. забезпечення госп. діяльності. Він виправдовував (морально) збагачення і пропагував шляхи його досягнення (підприємництво, колон. експансію, лихварство, торгівлю і мореплавство, монополію), характерні для епохи первісного нагромадження капіталу. Наполягав на кодифікації англ. права.

Війни Б. поділяв на справедливі та несправедливі. Вбачаючи у силі основу міжнар. права, водночас визнавав війну як крайній засіб розв’язання міжнар. проблем. Справив значний вплив на відродження авторитету наук про людину і сусп-во, розробку їх методол. засад. Зокрема, згідно з Б., при аналізі будь-яких сусп. явищ не можна керуватися інтуїцією, а треба  мати досконалий, відповідний до епохи метод.

Тв.: Соч., т. 1—2. М., 1977—78. Літ.: Шупина В. М. Взгляды Фр. Бэкона на право, мораль и церковь. «Уч. зап. Моск. обл. пед. ин-та», 1955, т. 22; Субботин А. Л. Френсис Бэкон. М., 1974; Михаленко Ю. П.  Ф. Бэкон и его учение. М., 1975.                  В. П. Скоткіна, О. В. Картунов.

БЕЛЗЬКЕ КНЯЗІВСТВО

БЕЛІЗ

БЕЛЛІ (Belli) П’єріно (1505, м. Альба– 1575, м. Турін)–італ. та ісп. юрист. Був військ. аудитором в армії ісп. короля Філіппа II. 1561 залишив цю посаду. Б. належить до когорти правознавців, які зробили істотний внесок у розвиток міжнародного права. 1558 Б. видав присвячений ісп. монарху трактат «Про військову справу і війну». Праця є зібранням різноманіт. текстів, пов’язаних з військ. питаннями і війною. Найб. інтерес становлять розділи про право оголошення війни та підстави для цього. Тут Б. дотримувався, як і схоласти, доктрини справедливої війни, в якій на першому плані був релігійний інтерес людини. Б. звертався до рим. джерел та середньовіч. коментаторів, а також до старод. та пізніших істориків, послуговувався власним досвідом військ. аудитора, що надало трактату практ. ваги, яка повністю була відсутня у схоластів. Б. засуджував будь-яку жорстокість щодо полонених, вимагав справедливого поводження з жителями окупованих ворогом країн. Найзначнішим його досягненням були розділи трактату, присвячені обов’язковому зверненню до третейського суду між державами, коли один з правителів висловлює бажання закінчити війну. В такому разі війна має бути припинена, а відмова від цього є «несправедливою». Б. наполягав не тільки на необхідності встановлення принципу третейського рішення щодо закінчення війни, а й на визнанні його обов’язковим. Наукові міркування і твердження Б. у цілому не виходили за межі ортодокс. католицького погляду на політ. тенденції 16 ст.   Літ.: Classics of International Law. Belli. Washington, 1937; Nussbaum A. A Сoncise History of the Law of Nations. N. Y., 1947.      В. Н. Денисов.

БЕЛЬГІЯ

БЕНЕФІЦІАРІЙ

БЕНЕФІЦІЙ

БЕНЕШЕВИЧ Володимир Миколайович [9(21).VIII 1874, с. Друя Дісненського повіту Вілен. губ., тепер Литва–28.II 1938]–рос. візантолог і правознавець, чл.-кор. АН СРСР з 1924, член кількох зарубіж. академій, почес. доктор права Афін. ун-ту з 1912. Закін. 1897 юрид. ф-т Петерб. ун-ту. Був залишений у ньому для підготовки до професор. праці. У 1897–1900 слухав лекції в Лейпцізькому, Берлінському і Гейдельберзькому ун-тах. З 1905–в Петерб. ун-ті: приват-доцент, а від 1909–професор церк. і цив. права. Водночас (1906–09) був професором церк. права Петерб. духовної академії. Викладав також на Вищих жін. (Бестужевських) курсах і у Військ.-юрид. академії. 1914 захистив докт. дисертацію про юрид. збірники Іоанна Схоластика. Після жовт. перевороту продовжував викладати у Петрогр. ун-ті. В 1925–37 (з великими перервами через арешти 1922, 1924 і 1928) працював у відділі рукописів Держ. публ. б-ки АН СРСР, був професором Правосл. богосл. ін-ту (Ленінград). Після ост. арешту Б. заслано у Соловецький табір особливого призначення, згодом визнано одним з гол. обвинувачених у т. з. академічній справі і засуджено до ув’язнення у концтаборах строком на 5 років. У березні 1933 Б. повернувся до Ленінграда, але в листопаді 1937 його знову заарештовано і колегією НКВС засуджено до розстрілу. Реабілітований (вироки 1929 і 1938 було скасовано 1958, а вирок 1931–в 1967). Наук. праці Б. присвячені переважно давнім слов’ян., грец. і візант. рукописам канон. змісту, вивченню зв’язку між руським і візант. церк. правом: «Канонічний збірник XIV титулів з 2-ї половини VII ст. до 883 р. До найдавнішої історії джерел права Грекосхідної церкви» (1906), «Опис грецьких рукописів монастиря св. Єлени на Синаї» (1911), «Синагога в 50 титулів та інші юридичні збірники Іоанна Схоластика» (1914), «Збірник пам’яток з історії церковного права, переважно російської церкви до епохи Петра Великого» (1915), «Давня слов’янська кормча 14 титулів без тлумачень» (т.1, в. 1–3, 1906–07; т. 2, 1987). Під його кер. та за безпосеред. участі підготовлено фундам. працю «Пам’ятки давньоруського канонічного права», започатковано періодичні видання «Христианский Восток», «Русский исторический журнал», «Обозрение трудов по славяноведению», «Русская наука», «Наука в России».   Літ.: Успенский Ф. [та ін.] Записки об ученых трудах В. Н. Бенешевича. В кн.: Изв. Рос. АН. VI сер., т. 18. Ленинград, 1924; Вернадский Г. В. 25-летие научно-лит. деятельности В. Н. Бенешевича. В кн.: Сб. статей по археологии и византиноведению, т. 1. Прага, 1927; In memoriam: Истор. сб. памяти Ф. Ф. Перченка. М.– СПб., 1995.               І. Б. Усенко.

БЕНІЛЮКС

БЕНІН

БЕНКЕНДОРФ Олександр Христофорович [23.VI(4.VII) 1783–23.IX(5.X) 1844]–рос. держ. діяч, граф з 1832. З 1798–на військовій службі, учасник ряду війн, у т. ч. рос.-французької 1812. У 1821, будучи генерал-ад’ютантом та нач. штабу гвард. корпусу, Б. подав цареві Олександру I записку-донос про діяльність декабрист. т-ва «Союз благоденства», складену на основі даних, зібраних ним особисто. В ній назвав кількох майб. учасників подій 14.XII 1825 на Сенатській площі в Петербурзі. Під час придушення повстання декабристів командував кавалер. загоном. Був членом слідчої комісії у справі декабрист. товариств. У січні 1826 склав проект організації центр. органу політ. розшуку («міністерства поліції»), того самого  року призначений начальником III відділу власної його імператорської величності канцелярії, ств. наказом царя Миколи I. У 1827 Б. став шефом окр. корпусу жандармів. На цій посаді він особисто наглядав за О. Пушкіним, був цензором його творів. Маючи широкі повноваження та користуючись необмеженою довірою царя, Б. став найвпливовішою особою у д-ві. В кінці життя Б. виступав як прибічник скасування кріпацтва. У звіті за 1839 він, характеризуючи стан Рос. імперії, зокрема, писав, що «кріпосництво є пороховим льохом під державою». Автор спогадів, опубл. у журналах «Русский архив» (1865, № 2) та «Военный журнал гвардейского штаба» (1827).        І. К. Омельченко.

БЕНТАМ (Bentham) Ієремія (15.II 1748, Лондон–6.VI 1832, там же)–англ. юрист, філософ, соціолог, ідеолог лібералізму. Закін. 1768 Оксфорд. ун-т. Займався адвокат. і наук. діяльністю. 1777 видав перший твір–«Фрагмент про уряд». 1785 відвідав Росію. У січні 1786 прибув в Україну і понад рік жив побл. м. Кременчука. Написав тут твір «Захист лихви» і трактат «Паноптикон» про рац. влаштування тюрем. 1787 Б. повернувся на батьківщину, де зайнявся розробкою законопроектів, кілька з яких запропонував урядові рев. Франції. У 1793 за його заслуги Нац. збори Франції надали Б. франц. громадянство. 1797 розробив проект щодо поліпшення становища бідняків, на основі якого англ. парламент згодом прийняв (1834) відповідний закон. 1811, на власні кошти придбавши землю, збудував зразкову тюрму в Лондоні, але парлам. комісія не прийняла будівлю. 1823 вийшло повне зібрання творів Б.  У вищеназваних творах, а також у працях «Принципи законодавства», «Деонтологія, або Наука про мораль», «Провідні основи конституційного кодексу для всіх держав» та ін. Б. виклав свої позиції щодо політ. та правових інститутів. Він вважав, що основою діяльності і функціонування сусп. інститутів є користь і щастя людини. Тому законодавець повинен дбати насамперед про запобігання злочинам. «Якомога більша сума щастя для якомога більшої кількості людей»–така кінцева мета д-ви в його «теорії максималізму». Гол. предметом законодавства Б. вважав регулювання та захист приватновласн. відносин. Найдосконалішою формою д-ви вважав представн. демократію. Ця форма повинна забезпечувати підконтрольність посад. осіб народу через однопалат. парламент. Б. відкидав теорію природ. права, вважаючи, що вона веде до обгрунтування анархії. Зазначав, що реальними є лише ті права, які встановлює д-ва. У зв’язку з цим він критично оцінював теорію «суспільного договору» Ж. Ж. Руссо, який, на думку вченого, закликав народ до повстання. Б. виступав за реформу права, скасування деяких  держ.-правових інститутів. Був прихильником спрощених судових процедур, демократизації правового життя загалом. Його пенітенціарний «Паноптикон» базується на засадах обов’язкової праці ув’язнених під суворим наглядом тюрем. адміністрації, з улаштуванням необхід. майстерень, шкіл, лікарень для виправлення і перевиховання в’язнів. Учений засуджував агрес. війни та колон. режим, був прихильником мирного розв’язання конфліктів між д-вами. Ідеї Б. справили вплив на дальший розвиток правової науки, зокрема аналіт. юриспруденції, юрид. позитивізму, соціол. юриспруденції.  Тв.: Тhe Collected Works of Jeremy Bentham. London—Oxford, 1968. Літ.: История полит. и правовых учений. М., 1995. В. Д. Бабкін, Г. О. Радов.

БЕРДЯЄВ Микола Олександрович [6(18).III 1874, Київ–24.III 1948, м. Кламар, побл. Парижа]–рос. і укр. філософ. Навч. 1894 на природничому, а з 1895–на юрид. ф-ті Київ. ун-ту. 1898 був арештований за пропаганду соціаліст. ідей, виключений з ун-ту і засланий до Вологод. губернії Набув глибоких, систематизованих знань шляхом самоосвіти. Пройшов через захоплення марксизмом, революцією. Разом з С. Булгаковим, П. Струве та С. Франком брав участь у створенні трьох маніфестів рос. філософів-ідеалістів першої чверті 20 ст.–збірників «Проблеми ідеалізму» (1902), «Віхи» (1909), «З глибини» (1918) лібер.-консерват. спрямування. У них, зокрема, знайшли глибоке обгрунтування ідеї патріотизму, традиціоналізму й народоправства. Б.–один з авторитетних учасників реліг. відродження в Росії поч. 20 ст., ініціатор створення Академії духовної культури (1918–22). У 1922 висланий більшов. урядом з РРФСР, тривалий час жив у Берліні. Був деканом відділення історії Рос. наук. ін-ту (Берлін). Видавав реліг.-філос. журн. «Путь» (1925– 40), багато писав, друкувався усіма європ. та багатьма сх. мовами. Ост. роки прожив у Франції. Автор низки творів, у яких поряд з філософськими виклав погляди реліг., морально-політ., держ.-правового характеру: «Доля Росії» (1918), «Філософія нерівності» (1923), «Витоки і сенс російського комунізму» (1937), «Про рабство і свободу людини» (1939), «Царство Духу та царство Кесаря» (1949) та ін. Осн. ідеї у працях Б.: комунізм як викривлена рос. месіанська ідея з тенденціями дегуманізації, заперечення самоцінності особи, звуження людської свідомості; заперечення диктатури пролетаріату як засобу держ. насильства, нав’язування ідеології ненависті; утвердження ненасильницької моралі шляхом реформування православ’я, формування «нової релігійної свідомості»; подолання комунізму мирним шляхом, внутр. силами народу та вирішальна роль інтелігенції як суб’єкта духовного й культур. відродження; осмислення ролі осн. соціальних інститутів (церкви як захисниці «образу людини» від демонів природи; д-ви з її функцією захисту людини від «звірячих стихій»; права з його можливостями захисту свободи людини «від злої волі людей і всього суспільства»; закону, здатного забезпечити «мінімум свободи у гріховному людському житті»); розкриття згубної тенденції сучас. світу–домінування матеріального над духовним; досягнення моральними і правовими засобами політ. свободи та утвердження у структурі людської свідомості внутр. свободи «не лише від панів, а й від рабів». Тв.: Философия неравенства. М., 1990; Истоки и смысл русского коммунизма. М., 1990; Царство Духа и царство Кесаря. М., 1995. Літ.: История полит. и правовых учений. М., 1995; Нагорнєва Н. Київ. літа Миколи Бердяєва. «Пам’ять століть», 1996, № 3.       В. П. Горбатенко.

БЕРЕГОВЕ ПРАВО

БЕРЕГОВІ СМУГИ

БЕРЕЗНЕВІ  СТАТТІ 1654

БЕРЕСТЯНІ ГРАМОТИ

БЕРІЯ Лаврентій Павлович [17(29).III 1899, с. Мерхеулі, тепер Сухум. р-ну, Абхазія, Грузія–23.XII 1953, Москва]–рад. парт. і держ. діяч. Закін. 1919 мех.-буд. тех. уч-ще в Баку. Чл. КПРС з 1917. Вів підп. роботу в Азербайджані та Грузії, одночасно (1918–20) співробітничав з місцевими поліц.-розвід. органами. Після встановлення рад. влади в Закавказзі від квітня 1921 по листопад 1931 Б. займав відп. посади в місц. НК–ДПУ, зокрема з 1927–голова ДПУ Грузії та Закавказзя, повноважний представник ОДПУ СРСР у ЗРФСР. У 1931–32 був 1-м секретарем ЦК КП(б) Грузії і водночас 2-м, потім 1-м секретарем Закавказ. крайкому ВКП(б). З серпня 1938–1-й заст. наркома внутр. справ СРСР–нач. гол. управління держ. безпеки. З грудня 1938 по 1945–нарком внутр. справ, водночас (1938–53)–ген. комісар держ. безпеки. В лютому 1941–березні 1953–заст. голови РНК (з 1946–РМ СРСР); з травня 1944–заст. голови Держ. к-ту оборони СРСР тощо. Від березня 1953–1-й заст. голови РМ і водночас міністр внутр. справ СРСР. Був чл. Політбюро ЦК ВКП(б) з 1946. Удостоювався високих звань і нагород: маршал Рад. Союзу (1945), Герой соц. праці (1943) тощо.  Один з гол. організаторів масових репресій у СРСР, зокрема в Україні. Після смерті Й. Сталіна арештований (26.VI 1953), позбавлений усіх посад і нагород. У грудні того ж року засуджений спец. Судовим присутствієм президії Верх. Суду СРСР до розстрілу за скоєння державних злочинів (зрада батьківщини, здійснення терорист. акту, участь у контррев. організації та ін.). Літ.: Берия: конец карьеры. М., 1991; Вильямс А. Дневники Берии. М., 1994; Бугай Н. Ф.  Л. Берия – И. Сталину. Согласно Вашему указанию... М., 1995.             О. І. Божко, Ю. Я. Касяненко.

БЕРЛІНСЬКА (ПОТСДАМСЬКА) КОНФЕРЕНЦІЯ 1945

БЕРЛІНСЬКИЙ КОНГРЕС 1878

БЕРНСЬКА КОНВЕНЦІЯ ПРО ОХОРОНУ ЛІТЕРАТУРНИХ ТА ХУДОЖНІХ ТВОРІВ

БЕРТІЛЬЙОН, Бертійон (Bertillon) Альфонс (23.IV 1853, Париж–3.II 1914, там же)–франц. криміналіст, статистик і антрополог. Один з основоположників криміналістики. Працював з 1878 у Париз. поліц. префектурі: спочатку писарем, а з 1888–директором бюро суд. ідентифікації, нач. фотовідділу. На основі багаторічної практики і спостережень розробив (1879) нову систему ідентифікації особи злочинця, названу в криміналістиці за його іменем–бертільйонаж. Вона полягала в застосуванні антропометрич. методу криміналістич. реєстрації, сигналетичної (впізнавальної) фотозйомки (зокрема анфас і у профіль), прикметоописувального методу графічної експертизи. З кінця 80-х рр. 19 ст. система Б. одержала міжнар. визнання. Б. створив першу в історії криміналістики розшукову книгу, в якій налічувалось майже 2000 фотокарток з прикметами розшукуваних злочинців і висланих із країни осіб. Широке застосування у поліц. практиці знайшли його винаходи–пристрій для фотографування місця пригоди і спец. стілець для фотографування злочинців. Б. – автор книг «Практичне використання антропометрії» (1881), «Судова антропометрія в Парижі» (1890), «Антропометричне ототожнення» (1893). Система Б. використовувалася (з 1890 до поч. 20 ст.) поліцією усіх країн світу, поступившись згодом новій, надійнішій системі криміналіст. реєстрації–дактилоскопії. Літ.: Гейндль Р. Дактилоскопия и др. методы угол. техники в деле расследования преступлений. М., 1927; Файкс Г. Большое ухо Парижа. Франц. полиция: история и современность. М., 1981; Торвальд Ю. Век криминалистики. М., 1991.              В. М. Чисніков, Р. С. Бєлкін.

БЕРШАДСЬКИЙ Сергій Олександрович [18(30).III 1850, м. Бердянськ, тепер Запорізької обл.–1896, Санкт-Петербург]–рос. історик права, професор з 1884. Закін. 1872 юрид. ф-т Новорос. ун-ту (Одеса), був залишений на кафедрі держ. права для здобуття професор. звання. З 1874 і до кінця життя (з дворічною перервою–викладав у Військ.-юрид. академії) працював у Петерб. ун-ті: від 1883–доцент кафедри енциклопедії, історії та філософії права, з 1885–екстраординарний професор; з 1888–викладав історію руського права.  Досліджував в основному історію Великого князівства Литовського, лит.-руське право. 1883 захистив дис. «Литовські євреї, історія їх юридичного і суспільного становища від Вітовта до Люблінської унії 1388–1569 рр.», яка була видана разом з опрацьованими вченим архів. матеріалами. Цю ж тему Б. розвивав у працях «Привілеї великого князя Вітовта литовським євреям» (1882), «Історія Віленської єврейської громади» (1886). Грунтовними є дослідження «Про спадкування у виморочних майнах по литовському праву» (1883), «Литовський статут і  польські конституції» (1893) та ін. На підставі актових книг Київського центр. архіву давніх актів опубл. «Матеріали з історії євреїв у Південно-Західній Росії та Литві» (1879). Розвідки Б. залишаються актуальними для сучас. дослідників історії державності України.   Літ.: Биогр. словарь профессоров и преподавателей имп. СПб. ун-та. 1869–1894, т. 1. СПб., 1896.    Т. І. Бондарук.

БЕРШЕДА Роман Васильович (20.VII 1912, м. Славута, тепер Хмельн. обл.–23.X 1979, Київ)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1973, професор з 1973. Закін. 1946 Всесоюз. заочний юрид. ін-т (Москва). Працював в органах юстиції з 1934. У 1938 був призначений директором Київ. юридичної школи М-ва юстиції УРСР, викладав там адм. право. Під час Вел. Вітчизн. війни–в діючій армії. Після демобілізації знову очолював Київ. юридичну школу. З 1948 і до кінця життя працював у ВПШ (Київ): ст. викладачем, деканом, заст. зав. кафедри рад. держ. будівництва і права. Одночасно викладав у Київ. ун-ті та пед. ін-ті. Як консультант залучався ВР УРСР до роботи над проектами нормат. актів.  Досліджував проблеми заг. теорії держави і права, конст. і адм. права, прав людини, демократії і законності, організації і діяльності місцевих рад. Осн. праці: «Виконавчий  комітет районної ради» (1958), «Сільська, селищна рада і питання соціалістичної законності» (1970), «Питання соціалістичної законності в діяльності районної ради депутатів трудящих, її виконавчих та розпорядчих органів» (1971).             В. Ф. Погорілко.

БЕССАРАБІЯ

БЕСТУЖЕВ-РЮМIН Михайло Павлович [23.V (4.VI) 1801–13(25).VII 1826, Петербург]–декабрист, один з керiвникiв повстання Чернiгiвського полку. Служив у Кавалергардському (з 1818) i лейб.-гвардії Семенiвському (з 1820) полках; пiсля повстання у Семенiвському полку (1820) переведений пiдпоручиком у Полтав. пiхот. полк. З 1823–член Пiвденного товариства декабристiв в Українi, разом з С. Муравйовим-Апостолом очолював Василькiвську управу т-ва. Здiйснював зв’язок мiж управою i членами т-ва. 1824 досяг угоди про спiльнi дiї з польс. «Патрiотичним товариством». Улiтку 1825 пiсля приєднання Товариства об’єднаних слов’ян до Пд. т-ва керував новоутв. Слов’янською управою. Прихильник респ-ки, встановленої у результатi вiйськ. перевороту. Наполягав на фiзич. знищеннi iмператора та всiєї його родини. Пiд час повстання Чернiгiвського полку–найближчий помiчник С. Муравйова-Апостола. Разом з ним уклав рев. «Прокламацiю» та «Катехiзис», якi читалися перед солдатами i розповсюджувалися серед селян.  Пiсля поразки повстання був засуджений до смертної кари, повiшений разом з чотирма iн. керiвниками декабристiв.  Лiт.: Нечкина М. В. Движение декабристов, т. 1–2. М., 1955; Декабристы. Биогр. справочник. М., 1988.    I. К. Омельченко.

БЕЧIВНИК

БЄЛГРАДСЬКI МИРНI ДОГОВОРИ 1739

БЄЛIНСЬКИЙ Вiссарiон Григорович [30.V (11.VI) 1811, м. Свеаборг, тепер Фінляндія –26.V (7.VI) 1848, Петербург]–рос. лiт. критик i публiцист. У 1829–32 навч. у Моск. ун-тi, з якого за написання антикрiпосн. драми «Дмитро Калiнiн» був виключений. Працював у журналах «Отечественные записки» (з 1839), «Современник». 1847 написав «Лист до Гоголя», в якому нищiвно критикував самодерж. режим у Росiї. Невiдкладними завданнями вважав лiквiдацiю крiпосного права, вiдмову вiд тiлесних покарань, дотримання законностi. У своїх фiлос. i полiт.-правових поглядах еволюцiонував вiд лiбер. просвiтництва до рев. демократизму, вiд iдеалiзму до матерiалiзму. Перехiд до соцiалiзму пов’язував з нар. насильницькою революцiєю, але не вiдкидав i мирний шлях. Б. знав iсторiю України, боротьбу укр. народу проти соцiального i нац. гнiту. Однак його погляди на укр. справу суперечливi. Це, зокрема, видно iз його рецензiї на працю «Iсторiя Малоросiї» М. Маркевича (т. 1–4, 1842). З одного боку, вiн вiдмовляє українцям (називає їх малоросами) у правi iменуватися народом, а тим паче мати державу, квалiфiкує їх племенем. Гетьманщина i Запорiзька Сiч для нього–нi республiка, нi д-ва, а «пародiя на республiку», «слов’янська республiка, яка, за всього свого безладдя, мала химеру якогось порядку». Цей порядок вiн вбачав не в правах, а в звичаях, якi замiнювали закон i панували в «мужицькiй демократiї». З iн. боку, високо пiдносив Б. Хмельницького, називав його великим воїном i полiтиком. Водночас вiн вiдкидав можливiсть незалежного полiт. iснування України в 17 ст., пояснював це не тiльки її геогр. положенням, а передусiм «патрiархально-простодушним характером малоросiв», якi, хоч i вiдрiзнялись вiд великоросiв бiльшою поетичнiстю i людянiстю, але нiбито знаходили поезiю i втiху лише в «оргiї битви» та «молодецькому розгулi», що завадило їм створити i зберегти свою д-ву в 17 ст. Таке пояснення вiдповiдало великодерж. поглядам у тодiшнiй Росiї на Україну.   Тв.: Полн. собр. соч., т. 1–13. М.–Ленинград, 1953–59; Вибр. статтi. К., 1948; Вибр. фiлос. тв., т. 1–2. К., 1948– 50; Про Гоголя. К., 1952.  Лiт.: Филатова Е. М. Белинский. М., 1976.   О. Ф. Скакун.

БЄЛКIН Рафаїл Самуїлович (12.VII 1922, Чернiгiв)–рос. правознавець, доктор юрид. наук з 1961, професор з 1963, генерал-майор мiлiцiї, з. д. н. РФ з 1976. Закiн. Вiйськ.-юрид. академiю РА. З 1955–викладач, нач. кафедри кримiналiстики ВШ МВС СРСР. У 1985–88 завiдував вiддiлом суд. експертизи в НДI суд. експертиз МЮ СРСР. З 1988–професор Академiї МВС РФ. Дослiджує проблеми кримiналiстики, суд. експертизи, крим. процесу. Сформулював концепцiю заг. теорiї кримiналiстики, здiйснив наук. розробки з кримiналiст. тактики i технiки, iсторiї кримiналiстики, суд. експертологiї, теорiї доказiв.  Осн. працi: «Теорiя i практика слiдчого експерименту» (1959), «Експеримент у слiдчiй, суд. i експертнiй практицi» (1964), «Збирання, вивчення i оцiнка доказiв. Суть i методи» (1966), «Кримiналiстика i доказування» (1969, у спiвавт.), «Кримiналiстика. Загальнотеоретичнi проблеми» (1973, у спiвавт.), «Курс радянської кримiналiстики» (т.1–3, 1977–79), «Загальна теорiя радянської кримiналiстики» (1986), «Кримiналiстика: проблеми, тенденцiї, перспективи» (т. 1–2, 1987–88), «Нариси кримiналiстичної тактики» (1993), «Криміналістична енциклопедія», «Курс криміналістики» (т.1–3; обидві – 1997).  Лiт.: Сов. криминалисты. Биобиблиогр. справочник. Ниж. Новгород, 1991.             М. Я. Сегай.

БИКIВНЯ

БИСТРОВ Григорiй Юхимович (26.III 1940, с. Iванiвське Дрегельського р-ну Новгор. обл.)–рос. правознавець, доктор юрид. наук з 1987, професор з 1988. Закiн. 1962 юрид. ф-т Ленiнгр. ун-ту. Працював в органах прокуратури, з 1969–доцент Ленінгр. ін-ту залізнич. тр-ту, згодом Ленінгр. сільськогосп. ін-ту; у 1979–87–доцент юрид. ф-ту Моск. ун-ту. З 1987–зав. кафедри агр. і екол. права Моск. держ. юрид. академiї. Президент Рос. асоціації викладачів агр., природоресурс. та екол. права (з 1997). Дослiджує питання формування агр. права, теор. i практ. проблеми його структури, осн. тенденцiї розвитку i вдосконалення агр. законодавства, його кодифiкацiї в умовах рiзноманiтностi форм власностi i господарювання. Розвинув теорiю джерел сiльськогосп. права, обгрунтував концепцiю унiфiкацiї i диференцiації агр. законодавства, з’ясував його горизонтальну i вертик. структуру. Дослiдив правовий статус сiльськогосп. вироб. кооперативiв, сел. (фермерських) господарств, особистих пiдсоб. господарств громадян тощо. Узагальнив правовий досвiд здiйснення агр. реформ у країнах Сх. Європи, Азiї, Лат. Америки. Серед осн. праць Б.–«Джерела сiльськогосподарського права» (1985), «Концепцiя переходу району (мiста) до ринкової економiки» (1991, у спiвавт.), «Правовий захист населення у районах, постраждалих від аварії на Чорнобильській АЕС» (1993), пiдручник з рос. аграрного права (1996). Пiдтримує тiснi зв’язки з правознавцями-аграрiями України, учасник спiльних наук. дослiджень і наук. конференцій у Києвi, Харковi, Одесi.  В. I. Семчик.

БИТЯК Юрiй Прокопович (28.IV 1949, с. Березняки Смiлянського р-ну Черкас. обл.)–укр. правознавець, канд. юрид. наук з 1979, професор з 1994. Закiн. 1974 Харкiв. юрид. iн-т (тепер Нацiональна юридична академiя України iменi Ярослава Мудрого), де й працює викладачем, а з 1990–зав. кафедри адм. права. Дослiджує проблеми адм. права, способи та гарантiї забезпечення законностi в держ. управлiнні, удосконалення дiяльностi органiв викон. влади, держ. служби. Основні працi: «Конституцiйнi основи радянської соцiалiстичної демократiї» (1982), «Соцiалiстична законнiсть у державному управлiннi» (1987), «Державна служба i розвиток її демократичних основ» (1990), «Адміністративне право України (Загальна частина)» (1996) та iн. Спiвавтор пiдручника «Радянське адмiнiстративне право» (1986).  В. П. Горбатенко.

БИЧ

БИЧКОВА Цецілiя Володимирiвна (27.II 1926, Київ)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1982. Закiн. 1949 юрид. ф-т Київ. ун-ту. З липня 1949–мол. наук. спiвробiтник Сектора держави i права АН УРСР. З липня 1969–провiдний наук. спiвробiтник Iнституту держави i права iменi В. М. Корецького НАН України. Дослiджує проблеми аграрного права, зокрема цивiлiстські питання договiрних вiдносин в АПК України. Основні працi–«Правовi питання аграрно-промислового кооперування» (1974), «Договiр у виробничо-економiчних зв’язках мiж сiльським господарством та промисловiстю» (1980), «Виробничо-господарське кооперування у сiльському господарствi (правовi питання)» (1985). Спiвавтор ряду колективних монографiй: «АПК i право» (1988), «Новi форми сiльськогосподарського виробництва (органiзацiйно-правовi питання)» (1994) та iн.  В. I. Семчик.

БIБIКОВ Дмитро Гаврилович [18.III 1791 –22.II (6.III) 1870, Петербург]–рос. вiйськ. i держ. дiяч. Вiйськ. службу розпочав 1808, брав участь у рос.-франц. вiйнi 1812. У 1819 звiльнився зi служби. У рiзний час призначався володимирським, саратовським та моск. вiце-губернатором, директором департаменту зовн. торгiвлi (Петербург). З 1837 знову був на вiйськ. службi–київським, волинським та подiльським генерал-губернатором. Протягом 1852–55–мiнiстр внутр. справ Росiї.  Пiд час служби в Українi Б. запровадив 1847 систему iнвентарiв (чiтке визначення прав помiщикiв на працю селян). Сповiдував iдеї великодерж. шовiнiзму, здiйснював насильницьке зросiйщення краю; провiв замiну мiсц. чиновникiв на росiйських та роздав останнім держ. землi. Органiзував перевiрку прав польс. шляхти на дворянство (в результатi частина її була переведена у податний стан) та секуляризацiю зем. володiнь катол. духiвництва. Нещадно розправлявся з нац.-визв. рухом в Українi (зокрема, здiйснив розгром Кирило-Мефодiївського братства). 10.IX 1847 звернувся до Миколи I з офiційною запискою «Про змiну навчального напряму», де виклав свої пропозицiї щодо посилення боротьби з нац. iдеями та сусп.-полiт. вiльнодумством у навч. закладах, якi були схваленi царем.  Лiт.: Шульгин В. Я. Юго-Зап. край под управлением Д. Г. Бибикова. «Древняя и новая Россия», 1879, № 5,6.   I. К. Омельченко.

БIБЛIЙНЕ ПРАВО

БIБЛIОТЕКА

БIБЛIОТЕЧНА СПРАВА

БIБЛIЯ

 «БIБЛIЯ АНГЛIЙСЬКОЇ КОНСТИТУЦIЇ»

БIЗНЕС

БIКАМЕРАЛIЗМ

БIЛА РУСЬ

БIЛАС Iван Григорович (9.V 1953, с. Шоломиничi Городоцького р-ну Львiв. обл.)–укр. правознавець, iсторик, громад.-полiт. дiяч, доктор iстор. наук з 1994, генерал-майор з 1995, з. ю. України з 1997. Закiн. 1975 Львiв. школу мiлiцiї, 1981 юрид. ф-т Львiв. ун-ту i 1993 правничий ф-т Укр. вiльного ун-ту в Мюнхенi. Одержав у цьому ун-тi ступiнь доктора права. Протягом 1975–86 працював у підрозділах крим. розшуку органів внутрішніх справ Львiв. обл. З 1986–ст. викладач Львiв. школи мiлiцiї та юрид. ф-ту Львiв. ун-ту. З 1994 – проректор з наук. роботи Львiв. iн-ту внутр. справ МВС України. У 1994, 1998 обирався нар. депутатом України. Перший заст. голови спілки офіцерів України (з 1991). Автор монографiї «Репресивно-каральна система в Українi: 1917–1953 (суспiльно-полiтичний та iсторико-правовий аналiз)» (1994) та iн. робiт з держ.-правової тематики.      В. П. Горбатенко.

БIЛИНСЬКИЙ Андрiй Клавдiйович (16.IV 1916, Чернiвцi–12.XI 1995, Мюнхен)–укр. правознавець i публiцист, доктор права. Закiн. 1938 юрид. ф-т Ягеллон. ун-ту в Краковi. 1934 i 1939 як член ОУН заарештовувався польс. владою. Пiд час 2-ї свiт. вiйни служив у вiйськ. формуваннях, якi воювали проти Рад. армiї. 1944 потрапив у полон, перебував у рад. концтаборах. Про свої поневiряння написав кн. «В концтаборах СРСР» (1961). 1955 був депортований до Нiмеччини. З 1961 Б. працював в Iн-тi сх. права (Мюнхен). З 1967–викладач рад. госп. права, професор Укр. вiльного ун-ту (Мюнхен). Дослiджував правову та екон. системи СРСР, насамперед проблеми госп., колг., шлюбно-сiмейного, спадкового, житлового та фiн. права, адвокатури, права громад. орг-цiй тощо. Осн. працi: «Органiзацiя радянської адвокатури» (1958, нiм. мовою), «Радянське шлюбне право» (1961, нiм. мовою), «Свiт i ми» (1963), «Радянське господарське право» (1968, нiм. мовою), «Громадськi органiзацiї в СРСР» (1969), «Коментар до Конституцiї СРСР» (т. 1–2, 1983, нiм. мовою, у співавт.), «Вступ до ринкової економiки» (1995).   Ю. Я. Касяненко.

БIЛИНСЬКИЙ Михайло Iванович [4(16).XI 1882, Золотонiщина, тепер Черкас. обл.–17.XI 1921, с. Малi Мiньки, тепер Народицького району Житом. обл.]–укр. держ. i вiйськ. дiяч. Навч. у Лазаревському ін-тi сх. мов у Москвi, закiн. мор. школу в Петербурзi. Служив мiчманом на Балт. флотi. Пiд час 1-ї свiт. вiйни був пом. командира 2-го Балт. екiпажу. У груднi 1917 приїхав до Києва, вступив до Укр. партiї соцiалiстiв-самостiйникiв. Став одним з органiзаторiв укр. морського мiнiстерства. За доби Української держави П. Скоропадського–заст. начальника Гол. морської госп. управи. У травнi – жовтнi 1918 входив до складу укр. делегацiї, яка вела в Києвi переговори щодо пiдписання мирного договору з рад. Росiєю. З 26.XII 1918 по 9.IV 1919 очолював мор.  м-во УНР в урядах В. Чехівського та С. Остапенка. 1919–командир 1-ї укр. морської дивiзiї. У жовтнi 1920 займав посаду мiнiстра внутр. справ в урядi А. Лiвицького. В 1920– 21 входив до складу Всеукраїнської Нацiональної Ради, очолював її та був заст. голови урядової комiсiї з розробки Конституцiї УНР. Брав участь у першому (1919–20) i другому (1921) зимових походах Армiї УНР на рад. територiю. Пiд час бою з частинами Черв. армiї потрапив в оточення i, не бажаючи здаватись у полон, застрелився.  Лiт.: Савченко-Бiльський В. Ст. лейтенант флоту Михайло Бiлинський. В кн.: Другий Зимовий похiд. Листопадовий рейд. К., 1995.  В. М. Чиснiков.

БIЛЛЬ

БIЛЛЬ ПРО ПРАВА 1689

БIЛЛЬ ПРО ПРАВА 1789

БIЛОГРИЦЬ-КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Леонiд Сергiйович (9.ІІ 1855, Полтава–28.VII 1908, м. Остер, тепер Чернiг. обл.)–укр. i рос. правознавець, доктор права з 1886, професор з 1887. Закiн. 1876 юрид. ф-т Київ. ун-ту, де 1880 здобув ступiнь магiстра. У 1881—83 перебував у наук. вiдрядженнi за кордоном. У 1883–91 працював у Демидовському юрид. лiцеї (Ярославль): спочатку доцентом, а з 1887–ординарним професором кафедри крим. права. 1886 на основi зiбраного за кордоном матерiалу захистив докт. дисертацiю «Злочини проти релiгiї у найважливiших державах Заходу». 1891 Б.-К. повернувся до Київ. ун-ту, де й працював до кiнця свого життя професором кафедри крим. права. В науцi крим. права Б.-К. належав до т. з. теоретикiв лiберально-гегельянського напряму. Був вихованцем, колегою i послiдовником О. Ф. Кiстякiвського, якому присвятив двi пам’ятнi розвiдки «Нарис наукової дiяльностi О. Ф. Кiстякiвського» (1885) та «Загальнi пiдсумки наукової творчостi О. Ф. Кiстякiвського» (1895). У своїх дослiдженнях значну увагу придiляв проблемам покарання, майнових злочинiв, злочинiв проти д-ви, релiгiї, питанням лiкар. таємницi тощо. Б.-К. займався також бiблiогр. дiяльнiстю, був одним з провiдних фахiвцiв у галузi юрид. бiблiографiї. Осн. працi: «Особливi види крадiжки-злодiйства за росiйським правом», «Поняття кримiнального права i пiдстави покарання» (обидвi–1883), «Роль звичаю в кримiнальному законодавствi» (1888), «Творча сила звичаю у кримiнальному правi» (1890), «Завдання i метод науки кримiнального права» (1891), «Загальнi риси iсторiї кримiнального права» (1893), «Нариси курсу росiйського кримiнального права» (ч. 1–2, 1896), «Пiдручник росiйського кримiнального права» (ч. 1– 2, 1903), «Злочини державнi» (1904). Лiт.: Чубинский М. П. Памяти Л.С. Белогриц-Котляревского. В кн.: Чубинский М. П. Статьи и речи по вопросам угол. права и процесса, т. 2. 1906—1911 гг. СПб., 1912; Рашковская Ш. С. К истории рус. угол.-правовой мысли пореформ. эпохи: Л. С. Белогриц-Котляревский. «Вестник Моск. ун-та. Серия 2. Право», 1995, № 2. Ю. Я. Касяненко.

БІЛОЗЕРСЬКА УСТАВНА ГРАМОТА 1488

 «БIЛОКОМIРЦЕВА ЗЛОЧИННIСТЬ»

БІЛОРУСЬ

БIЛОЦЕРКIВСЬКИЙ ДОГОВIР 1651

БIЛОЦЕРКIВСЬКИЙ ПОЛК

БIЛЬШIСТЬ

БIЛЬШОВИЗМ

БІОГЕННА ПОВЕДІНКА

БІОЛОГІЧНОГО РІЗНОМАНІТТЯ ЗБЕРЕЖЕННЯ

БІОСФЕРНІ ЗАПОВІДНИКИ

БІПАТРИДИ

БІПОЛІДИ

БІРЖА

БІРЖА ПРАЦІ

БІРЖА ТОВАРНА

БІРЖА ФОНДОВА

БІРЖОВЕ ПРАВО

БІРЖОВИЙ АРБІТРАЖ

БІРЖОВІ ПОСЕРЕДНИКИ

БІРЖОВІ УГОДИ

БІСМАРК (Bismarck) Отто Едуард Леопольд фон Шенхаузен (Sch`nhausen; 1.IV 1815, м. Шенхаузен–30.VII 1898, м. Фрідріхсру)– нім. держ. діяч, дипломат, князь. Був депутатом прус. ландтагу, послом у Росії (1859– 62) та Франції (1862). У 1862–71 Б.–міністр-президент і міністр закорд. справ Пруссії, протягом 1871–90–перший рейхсканцлер Німецької імперії. Проводив рішучу й тверду політику, за що сучасники назвали його «залізним канцлером». Здійснив об’єднання Німеччини згори, на прус.-мілітаристській основі. За допомогою переможних війн–з Данією (1864), Австрією (1866), Францією (1870–71)–захопив першу для Німеччини колонію в Африці. У своїй концепції закорд. політики виходив із геогр. розташування Німеччини в Європі, звідси його «страх перед коаліціями». Розглядав Францію як «історичного ворога», Росію–як країну, з якою треба мати мирні відносини, прагнув до союзу з Англією. Укладенням нім.-австр. договору 1879 і створенням Троїстого союзу (Німеччини, Австро-Угорщини, Італії; 1882) сприяв розколу Європи на два ворожі імперіаліст. табори.  Перевагу силі перед правом Б. часто надавав не лише в зовн. політиці, а й у питаннях внутрідержавного життя. Намагаючись перешкодити розгортанню роб. руху, пригасити соціальне незадоволення, Б. домігся прийняття надзв. закону проти соціалістів. Провівши комплекс соціальних законів (про забезпечення старості, соціальний захист хворих, інвалідів, скорочення робочого дня), Б. водночас намагався усталити напівфеод. відносини в імперії, здійснював брутальне онімечення польс. населення Познаньщини й Силезії тощо. У творі «Думки і спогади» Б. висловив своє ставлення до монархічного ладу, абсолютизму, вважаючи, що повний абсолютизм менш небезпечний, ніж абсолютизм, який спирається на послужливий парламент, згоду більшості. При цьому він твердив, що в принципі абсолютизм «був би ідеальним устроєм» для європ. держав, коли б королі з чиновництвом не були такими ж звичайними людьми, як і всі, з їх слабкостями й недоліками. Навіть ідеальний монарх потребує критики з боку вільної преси і парламенту. Нім. ідея, вважав Б., полягає у прагненні до першості на суші і на морі. Тому він завжди був готовий пожертвувати буквою будь-якої угоди задля блага Нім. імперії. У політ. діяльності, на думку Б., дуже важливим є вміння передбачати, чого можна чекати від ін. політиків за певних конкр. обставин і ситуацій. Тв.: Мысли и воспоминания, т. 1–3. М., 1940–41. Літ.: Ерусалимский А. С. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм. М., 1968; Троян С. С., Горечан Т. В. Отто фон Бісмарк... Чернівці, 1994.        Б. Л. Кухта.

БЛАГОДІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ

БЛАГОДІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ

БЛАГОЧИННИЙ

БЛАНК

БЛАНКЕТНА НОРМА

БЛАНКІЗМ

БЛИЗЬКІ РОДИЧІ І СВОЯКИ

БЛОК

БЛОКАДА МОРСЬКА

БЛУДОВ Дмитро Миколайович [5(16).IV 1785, Шуйський повіт Володим. губ.–19.II (2.III) 1864, Петербург]–рос. держ. діяч, граф, почес. член Петерб. АН з 1826. З сім’ї, яка вела свій родовід від Іони Блудта–легенд. воєводи періоду правління київ. князя Ярополка. Племінник рос. поета Г. Державіна. Отримав дом. освіту, служив в Ізмайлівському полку. З 1800–чиновник Моск. архіву Колегії закорд. справ, від 1802 працює у Колегії закорд. справ (Петербург). У 1817–20 служить у рос. посольстві в Англії. За імператора Миколи I був призначений керуючим справами Верховної слідчої комісії, що розслідувала справи декабристів. Згодом факт роботи в цій комісії Б. розцінював як одну з тих хвилин слабкості, «в яких людина згодом гірко кається». Упродовж наступних років він займав посади товариша міністра нар. освіти (1826–28), міністра юстиції (1830–31 і 1838–39) і міністра внутр. справ (1831–38). У 1838–62 був гол. управителем кодифікац. відділення канцелярії імператора і головою департаменту законів Держ. ради та ін. Найвищих держ. і сусп. щаблів досяг за царювання Олександра II: став президентом Петерб. АН (1855–64), головою Кабінету міністрів (1861–64) і Держ. ради (1862–64).  Під кер. Б. були відредаговані і видані Зводи законів 1842 і 1857. Особливо значну роботу здійснив щодо систематизації крим. законодавства. Її підсумком стало Уложення про покарання кримінальні і виправні, яке діяло (з доопрацюванням у 1886) до 1917. Багато зробив Б. і для підготовки та проведення сел. і суд. реформ. Остання була справою його життя. 1857 подав Олександру II записку «Про судові установи», у лист. 1859–проект «Положення про судоустрій», а в грудні того ж року–проект «Статуту про злочини і вчинки». У цих документах він виступав проти бездумного прийняття західноєвроп. правових норм та інститутів, зокрема запровадження у Росії суду присяжних. Пропонував заснування інституту мирових судів та ін. Літ.: Ковалевский Е. П. Граф Блудов и его время. СПб., 1866; Рус. биогр. словарь, т. 3. СПб., 1908. Ю. С. Шемшученко.

БЛЮЗНІРСТВО

Б - 3

БОБРОВА Діна Василівна ( 2.I 1929, Кудельська фабрика, тепер Новопетровського р-ну Моск. обл., РФ)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1989, професор з 1992. Закін. 1952 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Від 1990–професор кафедри цив. права юрид. ф-ту Київ. ун-ту. Досліджує проблеми цив. права, правопорушень, деліктної відповідальності в цив. праві. Основні праці: «Цивільний кодекс Української РСР. Науково-практичний коментар» (1981), «Підвищення ролі цивільно-правової відповідальності в охороні прав та інтересів громадян і організацій» (1988, у співавт.) та ін. За редакцією Б. вийшли підручники «Загальна теорія цивільного права» (1992), «Цивільне право. Загальна частина» (1995) та «Цивільне право. Частина друга» (1996).       В. П. Горбатенко.

БОГ

БОГДАНОВИЧ-ЗАРУДНИЙ Самійло (Зарудний Самійло Богданович; р. і м. н. та см. невід.)–укр. держ. діяч, дипломат. Був генеральним суддею Війська Запорізького. 1648 перейшов на бік Б. Хмельницького. Виконував дип. доручення гетьмана, очолював укр. посольства до Польщі (1650), Росії (1652), Туреччини (1653), Семигородського князівства (1658). В 1654 брав участь у переговорах (Переяслав, Москва) про умови договору України з Московською державою (див. Березневі статті 1654). В 1655 уклав угоду з кримським ханом Махмед-Гіреєм під Озерною побл. Тернополя. Підтримуючи І. Виговського, підписав Гадяцький договір 1658. Після скинення І. Виговського з гетьманства перейшов на бік Ю. Хмельницького, схилив його до союзу з Польщею і Крим. ханством. У 1664 підтримував П. Тетерю і поляків у боротьбі проти І. Брюховецького та Росії.  Літ.: Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат. ЗНТШ, 1909, т. 87–88; Рус. биогр. словарь, т. 4. Пг., 1916; Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою року 1654. В кн.: Юбіл. зб. на пошану акад. Дмитра Йвановича Багалія. К., 1927; Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків, т. 1. Л., 1990.  О. М. Волощенко.

БОГДАНОВСЬКИЙ Олександр Михайлович (1832, Тамбов. губ.–5.I 1902, Київ)–рос. і укр. правознавець. Закін. 1853 юрид. ф-т Моск. ун-ту, одержавши призначення в. о. ад’юнкта кафедри крим. права і практ. судочинства Рішельєвського ліцею (Одеса). В 1857 захистив у Моск. ун-ті магіст. дис. «Розвиток понять про злочин та покарання у руському праві до Петра Великого». Цього ж року Б. затверджено професором Рішельєвського ліцею, а невдовзі і його директором. 1868 ліцей перетворено на Новоросійський ун-т і Б. призначено в. о. екстраординарного професора та проректором нового навч. закладу. Після захисту докт. дис. «Молоді злочинці» обирається ординарним професором крим. права. З 1887–декан юрид. ф-ту. З 1892–у відставці. Був членом Одес. міської управи, почес. мировим суддею, головою Одес. пед. т-ва. 1900 переїхав до Києва. Осн. праці: «Про землеробські колонії у виправних школах у Франції, Англії та Німеччині» (1861), «Молоді злочинці» (1870). Автор «Підручника кримінального права. Частина загальна» (1873). Літ.: Історія Одес. ун-ту за 100 років. К., 1968. П. П. Музиченко.

БОГОРОДСЬКИЙ Сава Осипович [1804, Ярославська губ.–26.XI (8.XII) 1857, Київ] –рос. і укр. правознавець. Навч. у С.-Петерб. духовній академії. Стажувався при II-му (кодифікаційному) відділенні імп. канцелярії. З 1829 Б. продовжив навчання у Берл. ун-ті. 1832 повернувся із закордону і почав практ. діяльність під кер. М. Сперанського. 1835 захистив докт. дисертацію «Про філософію кримінальних законів у давніх і нових народів». У липні того ж року призначений ординарним професором нововідкритого Київ. ун-ту св. Володимира на кафедру законів благоустрою і благочинія (сучас. мовою–адміністративного права). В червні 1839 перезатверджений ординарним професором кафедри законів кримінальних і законів благочинія, що більше відповідало наук. інтересам Б. Викладав до кінця життя (з перервою у грудні 1854–квітні 1857) переважно крим. право і крим. процес, рос. законодавство. Займав керівні посади в ун-ті: в 1837–39–проректор, а в 1843–48–декан юрид. ф-ту. Водночас (1839–48) був директором 2-ї Київ. гімназії і керував дирекцією училищ Київ. губернії. Очолював також ряд університ. комітетів і комісій. Наук. праці Б. та його лекц. курси зазнали помітного впливу німецької юрид. школи і характеризувалися певним консерватизмом, що компенсувалося високою ерудицією автора. Підсумком його творчої діяльності стала видана посмертно грунт. двотомна праця з теорії крим. законодавства в Європі, яка була підручною книгою для кількох поколінь вітчизн. юристів. Тв.: Очерк истории угол. законодательства в Европе с нач. XVIII-го века, т. 1–2. К., 1862. Літ.: Биогр. словарь профессоров и преподавателей имп. Ун-та св. Владимира (1834–1884). К., 1884. І. Б. Усенко.

БОГУН Іван (р. і м. н. невід.–17.II 1664, під м. Новгород-Сіверським, тепер Черніг. обл.)–укр. військ. і політ. діяч. Походив з дрібної укр. шляхти. Сподвижник Б. Хмельницького у Нац.-визв. війні укр. народу 1648–54. Влітку 1648 очолював сел. повст. загони на Брацлавщині. Під час облоги Збаража 1649 тяжко поранений. Обраний кальницьким (вінницьким) полковником, у лютому–березні 1651 відзначився при обороні Вінниці. У червні–липні 1651 в битві під Берестечком заступив Б. Хмельницького як наказний гетьман, організував оборону козац.-селянського війська в оточенні та його прорив на схід, до Білої Церкви. В кін. 1654–на поч. 1655 Б. керував обороною Умані від польс.-татар. війська. Під час Охматівської битви з польс.-тур. військом у січні 1655 козаки під проводом Б. ударом з тилу сприяли перемозі укр.-рос. війська.

Після угоди І. Виговського з поляками Б. 1659 підняв проти нього повстання на Правобереж. Україні, яке злилося з повстаннями на Запоріжжі (І. Сірко) і Лівобережжі (І. Безпалий). Б. висловлював невдоволення і діями Ю. Хмельницького, зокрема укладенням з Москвою Переяславських статей 1659.

У 1662 Б. був ув’язнений поляками у фортеці Мальборг (Марієнборг). 1663 польс. король Ян II Казимир, готуючи похід на Лівобереж. Україну, звільнив Б. і призначив командувати козац. полками правобереж. гетьмана П. Тетері. На поч. 1664 поляки звинуватили Б. у таємних зносинах з лівобереж. козаками і розстріляли побл. Новгорода-Сіверського.

Літ.: Петровський М. Н. Іван Богун. Саратов, 1942; Мишко Д. І. Іван Богун. К., 1956; Стецюк К. І. Нар. рухи на Лівобереж. і Слобід. Україні в 50—70-х роках XVII ст. К., 1960. 

БОГУСЛАВСЬКИЙ ПОЛК

БОДЕН (Bodin) Жан (1530, м. Анже–1596, м. Лан)–франц. політ. мислитель, правознавець, економіст і держ. діяч. Юрид. освіту здобув у Тулуз. ун-ті, а потім викладав там право, з 1560 був адвокатом у Парижі, з 1571–на службі у герцога Франсуа Алансонського, з 1577–корол. прокурором у Лані. В історію правової думки увійшов  як теоретик держ. суверенітету, осн. погляди з цього питання виклав у своїй гол. праці «Шість книг про республіку» (1576). Вважав, що д-ва виникає не за добровільним договором, а шляхом встановлення панування однієї соціальної групи над іншою через насильство та завоювання. Він уперше визначив  суверенітет як гол. ознаку держави, як її «абсолютну і постійну владу». Ця влада, на думку Б., не обмежується жодними законами, може бути властивою як для монархії, так і для республіки. Однак найбільш правильною формою д-ви Б. вважав монархію, де монарх «володіє владою за власним правом». Він негативно ставився до тиранії та аристократії, вважав, що «серед аристократів мало розумних і далекоглядних людей», а демократію критикував за розпорошеність влади та занепад заг. справи. Б. виділив п’ять сутнісних ознак суверенітету: 1) видання законів, адресованих усім без винятку підданим і установам д-ви; 2) вирішення питань війни і миру; 3) призначення посад. осіб; 4) запровадження і функціонування найвищого суду; 5) помилування. Він розрізняв поняття суверенітету та управління: суверенітет є неподільним, а в управлінні можуть брати участь різні верстви населення. Відкидав ідею змішаної форми д-ви. Використовуючи тезу Арістотеля, стверджував, що д-ва в загальноправовому розумінні –це правове управління багатьма родинами. Приватну власність вважав недоторканною, оскільки вона існувала до суверена. Недоторканними є також деякі особисті права людини та сімейні відносини. Всі ці складові Б. відносив до природного права, на яке не повинен посягати правитель (суверен), котрий «мусить залишати підданим природні свободи та власність». За Б., правитель, який посягає на власність і родину, визнається тираном і заслуговує навіть смерті. Усвідомлюючи небезпеку скочування абсолют. влади до сваволі, Б. виступав за обмеження суверена як носія держ. влади «божественними», «природними» і «людськими законами, спільними для всіх народів». Б. виклав також власну геополітичну теорію, розроблену ним у кн. «Метод легкого вивчення історії» (1566). Він, зокрема, стверджував, що клімат. умови детермінують властивості людей, а останні, в свою чергу, обгрунтовують доцільність тієї чи тієї форми д-ви: народи пн. країн створили демократію, виборну монархію; на півдні–найчастіше виникали монархії. Окрім незаперечного заг. впливу поглядів Б. на розвиток правової думки, його теорія держ. суверенітету відіграла істотну роль у визначенні меж втручання д-ви та влади в особисте життя людини. Б. захищав свободу віросповідань. За кн. «Бесіда сімох» (1593) зазнав звинувачень в атеїзмі. Літ.: Виппер Р. Ю. Полит. теории во Франции в эпоху религ. войн. «Журн. М-ва нар. просвещения», 1896, ч. 306; Азаркин Н. Н. Жан Боден. В кн.: История полит. учений, в. 1. М., 1994.                 О. В. Бабкіна.

БОДЯНСЬКИЙ Осип Максимович [псевд.–Запорожець Ісько Матиринка, О. Бода-Варвинець, І. Мастак та ін.; 31.X (12.XI) 1808, містечко Варва, тепер смт Черніг. обл.–6(18).IX 1877, Москва]–укр. і рос. історик, археограф, філолог-славіст, перекладач. Закін. 1831 Переяславську духовну семінарію і 1834 – відділення словесності Моск. ун-ту. Вчителював у одній з моск. гімназій. Протягом 1837– 42 перебував у закорд. наук. відрядженні в західно- і південнослов’ян. країнах. У 1842– 68 Б. – професор кафедри історії л-ри слов’ян. наріч Моск. ун-ту. В 1845–48 і 1858–77 був секретарем імперат. Т-ва історії та старожитностей російських, редагував усі видання т-ва, в т. ч. його друк. орган («Чтения в Императорском Обществе истории и древностей российских»). 1855 захистив докт. дисертацію. Гол. об’єктом наукових досліджень Б. було слов’янознавство. Він став першим магістром цієї науки у Рос. імперії, автор ряду грунт. досліджень («Думки про давність слов’ян у Європі», 1836; «Про час походження слов’янських письмен», 1855, та ін.). Не менш вагомою сферою його наук. діяльності було видання вітчизн. історико-правових джерел. Зокрема, він видрукував «Джерела малоросійської історії, зібрані М. Бантишем-Каменським» (т. 1–2, 1858–59)–перший упорядкований збірник документів з історії України. Б. опублікував також декілька визначних пам’яток укр. писемності, епістолярної спадщини 17–18 ст., які фактично стали фундаментом розвитку укр. історіографії, важливим джерелом вивчення вітчизн. права, нац. правосвідомості. Літ.: Кондрашов Н. Осип Максимович Бодянский. М., 1956; Василенко Н. Иосиф Максимович Бодянский и его учено-лит. деятельность. «Киев. старина», 1903, № 1–3, 5, 10–12; Дорошенко Д. Огляд укр. історіографії. К., 1996.         О. В. Кресін.

БОЖ

БОЙКІВЩИНА

БОЙКО Віталій Федорович (30.IX 1937, с. Кропивне Ніжинського району Черніг. обл.)–укр. юрист, держ. діяч, з. ю. України з 1997. Закін. 1963 Харків. юрид. ін-т. Протягом 1964–73 працював народним суддею, головою Амур-Нижньодніпровського районного народного суду м. Дніпропетровська. В 1973–76–заст. голови Дніпроп. обл. суду, а в 1976–85–голова Донец. обл. суду. В січні 1986 призначений першим заступником міністра, а в серпні 1990–міністром юстиції України. З квітня 1992–зав. відділу нац. безпеки, оборони, правопорядку і надзв. ситуацій КМ України. Виконував обов’язки голови ЦВК по виборах нар. депутатів ВР України (1988–92). В 1993–94–Надзв. і Повноваж. Посол України в Республіці Молдова. Від грудня 1994–голова Верховного Суду України. Автор публікацій з питань становлення і розвитку в Україні суд. влади: «Актуальні проблеми судової реформи», «Інститут справедливості» (обидві–1996), «Нова Конституція і судова влада» (1997) та ін.    П. О. Задорожний.

БОЙКОТ

БОЙКОТ ВИБОРІВ

БОЙОВІ ПРИПАСИ

БОКАРІУС Микола Миколайович [14(28).VI 1899, Харків–2.XI 1966, там же]–укр. суд. медик і криміналіст, професор з 1931. Син М. С. Бокаріуса. Закін. 1924 Харків. мед. ін-т. Працював у ньому асистентом кафедри суд. медицини, а також у Харків. НДІ суд. експертиз: зав. секцій ідентифікації, суд.-біол. досліджень; заст. директора, директором ін-ту (1931–46). З 1946–на кафедрі суд. медицини Харків. мед. ін-ту. Згодом зав. цієї кафедри, проректор ін-ту. Очолював Харків. обл. бюро суд.-мед. експертизи. Був гол. судово-мед. експертом України. Досліджував проблеми судової медицини («Роль випадкових речових доказів у практиці слідства і дізнання», 1927), криміналістики («Нове в методиці судово-медичних і криміналістичних досліджень», 1936), судової експертизи («Питання криміналістики та науково-судової експертизи», 1931; «XXV років роботи Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса», 1948, та ін.). Б. видав грунт. посібник «Лекції із судової медицини» (ч. 1–2, 1937).    М. Я. Сегай, А. В. Іщенко, К. О. Рябухіна.

БОКАРІУС Микола Сергійович [19.(31) ІІІ 1869, Одеса–23.XII 1931, Харків]–укр. суд. медик та криміналіст, доктор мед. наук з 1902, професор з 1910. Закін. 1895 мед. ф-т Харків. ун-ту. Відтоді Б. працював на мед. ф-ті цього вузу: ординатор хірургіч. клініки, пом. прозектора  кафедри суд. медицини, прозектор, приват-доцент, зав. кафедри, професор. Викладав суд. медицину на юрид. ф-ті. Був заст. нач. Харків. мед. академії, зав. відділу мед. освіти Наркомату здоров’я УРСР, директором Укр. заоч. медичного ін-ту. Першому в Україні Б. було присвоєно звання засл. професора (1925). Організував у складі Харків. ун-ту Інститут суд. медицини (1913), кабінет наук. суд. експертизи (1923), перетворений (1925) на НДІ судових експертиз, був його директором (1931 ін-ту присвоєно ім’я Б.). Засновник і ред. журналів «Архив криминологии и судебной медицины» (1926–27) та «Питання криміналістики і науково-судової експертизи» (1931). Автор багатьох нормат. актів з питань суд. мед. експертизи, суд. медицини, криміналістичної експертизи: «Керівництво реєстраційно-дактилоскопічним бюро міліції і карного розшуку УРСР», «Довідковий підручний альбом для працівників карного розшуку й міліції при складанні  словесного портрета»  (обидві–1924), «Криміналістика й науково-судова експертиза» (1931), «Настільний порадник до засвоєння наукової техніки в розслідуванні злочинів» (т.1–2, 1929–30).   Б. написав кілька підручників і навчальних посібників, зокрема «Короткий курс судової медицини» (1911), «Дані до практичних робіт студентів по судовій медицині» (в. 1–8, 1916–17).  Літ.: Бокаріус М. С. В кн.: Матеріали до обрання нових академіків. К., 1929, № 7; Бокариус Н. Н. Николай Сергеевич Бокариус, как суд.-мед. эксперт. Х., 1960.            М. Я. Сегай, А. В. Іщенко.

БОЛГАРІЯ

БОЛІВІЯ

БОЛОНСЬКА ШКОЛА ПРАВА

BОNA FIDЕS

БОНИ

БОННСЬКИЙ ДОГОВІР 1952

БОНОРУМ ПОСЕСІО

БОНТАШ Петро Ксенофонтович (9.VIII 1894–22.IX 1976, Київ)–укр. історик права, кандидат юрид. наук з 1953. В 1920–23 був членом Комісії для виучування історії західноруського і українського права ВУАН, досліджував привілеї у Великому князівстві Литовському. Згодом на тривалий час відійшов від наук. роботи, до якої повернувся лише у повоєнні роки. З 1945 працював на юрид. ф-ті Київ. ун-ту. Вивчав історію правової і політ. думки. Опубл. низку статей про правові погляди О. Радищева, М. Сперанського, В. Полугаєва. Співавтор (з Н. Прозоровою) грунт. дослідження «Томас Мор» (вид. 1983).     І. Б. Усенко.

БОРГИ МІЖНАРОДНІ

БОРЖНИК

БОРЗАКОВСЬКИЙ Пилип (р. та м. н. і см. невідомі)–укр. хроніст. Працював у Генеральній військовій канцелярії Лівобереж. України. Один з авторів «Діаріуша» (щоденника цієї канцелярії). Б. описав події з 3.VII 1722 по 29.ХI 1723, що стосувалися відносин України з Росією, внутр. життя Гетьманщини, діяльності гетьм. уряду тощо. Є записи і про тодішній Глухів, де знаходилася Ген. військ. канцелярія. «Діаріуш»–важливе джерело для вивчення історії України. Вперше його опубл. історик О. Лазаревський під назвою «Дневник гетманской канцелярии 1722–1723 г.» у «Чтениях Общества Нестора-летописца».

БОРЗНЯНСЬКИЙ ПОЛК

БОРИС ГОДУНОВ [бл. 1552–13 (23).IV 1605]–рос. цар з 17(27).II 1598. Походив з костромського бояр. роду Годунових, виховувався при дворі царя Івана Грозного. Був активним діячем опричнини. За царювання Федора Івановича, що був одружений з сестрою Б. Г. Іриною, став факт. правителем Моск. д-ви. Після загибелі 1591 в м. Угличі царевича Дмитрія і смерті бездітного Федора Івановича Земський собор обрав 1598 Б. Г. царем. Б. Г. продовжував політику Івана Грозного, спрямовану на зміцнення самодерж. влади, сприяв посиленню політ. ролі служилого дворянства і міської верхівки.  За царювання Б. Г. тривало інтенсивне прирощення території д-ви шляхом експансії на схід і південь. Він повернув частину земель, втрачених Моск. царством під час Лівонської війни 1558–83. У роки його правління значно прискорилося покріпачення селянства. Цьому сприяв перепис населення 1581–92 і указ 1597 про встановлення 5-річного терміну розшуку збіглих селян. Посилення феод. гніту в країні, голод 1601–03 призвели на поч. 17 ст. до сел. війни під проводом І. Болотникова, в якій брали участь і укр. селяни. Невдоволення нар. мас було таким великим, що вони навіть підтримали Лжедмитрія І, який розпочав у 1604 з допомогою Польщі воєнні дії проти Б. Г. У розпалі боротьби з Лжедмитрієм І Б. Г. раптово помер і польс. війська зайняли Москву.  М. М. Страхов.

БОРИСЕНОК Степан Гнатович [5(17).V 1891, Київ–14.ХI 1937, там же]–укр. історик права. Закін. 1913 юрид. ф-т Київ. ун-ту. В 1913–16 був професор. стипендіатом, потім викладав у цьому ун-ті. У лист. 1919 був мобілізований до денікінської армії, але незабаром захворів на тиф. З 1920 працював на лісорозробках у Поділ. губ. З 1922–позашт. співробітник Комісії для виучування історії західноруського і українського права ВУАН, викладач ряду київ. навч. закладів. З 1926–шт. співробітник Комісії для виучування звичаєвого права ВУАН, брав участь у роботі секції крим. права Комісії для виучування радянського права ВУАН, ряду ін. академ. установ. У 1928–30–доцент юрид. ф-ту Київ. ін-ту нар. г-ва. Після ліквідації 1934 правничих установ ВУАН Б. працював наук. співробітником Укр. ін-ту соціальної охорони здоров’я та Київ. пед. ін-ту.  Б.–один з найближчих співробітників і учнів академіків М. Василенка та О. Малиновського. Вивчав переважно історію вітчизн. крим. права. Об’єктом його досліджень були «Руська Правда», Литовські статути, звичаєве право України. Осн. праці: «Карний зміст “потока” “Руської Правди”» (1925), «Утворення професійної адвокатури в Литовській державі» (1927), «Звичаєве право Литовсько-Руської держави на поч. XVI ст.» (1928), «Списки Литовського Статуту 1529 р.» (1929). 1932 опубл. у часописі «Україна» докладний аналіз наук. доробку прихильників «концепції західноруського права».  24.IХ 1937 за сфабр. звинуваченням щодо участі в антирад. орг-ції Б. був заарештований, 25.Х 1937 «трійкою» при Київ. обл. управлінні НКВС засуджений до розстрілу. реабілітований 1958.              І. Б. Усенко.

БОРИСОВ В’ячеслав Іванович (17.II 1943, м. Волжськ, тепер Республіка Марій Ел, РФ)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1993, професор з 1995, чл.-кор. АПНУ з 1996. Закін. 1970 Харків. юрид. ін-т (тепер Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого). Працював у ньому на кафедрі крим. права: асистентом, ст. викладачем, доцентом, ст. наук. співробітником. У 1983–85 викладав крим. право та кримінологію в Аденському ун-ті (Ємен). З 1995–нач. управління планування та координації наук. досліджень АПНУ, з вересня 1995–директор НДІ вивчення проблем злочинності при цій академії і професор кафедри крим. права Національної юрид. академії України.  Основні об’єкти наук. досліджень Б.–крим.-правове забезпечення безпеки в-ва, злочини проти життя і здоров’я особи. Працює над питаннями метод. забезпечення юрид. освіти в Україні. Один з розробників загальнодерж. освітньо-профес. програми вищої школи «Право» М-ва освіти України (1994), рейтингової системи оцінки знань студентів з крим. права. Праці: «Кримінальна відповідальність за порушення правил при проведенні будівельних робіт» (1977), «Відповідальність за порушення правил техніки безпеки на виробництві» (1984), «Кваліфікація злочинних порушень правил безпеки соціалістичного виробництва» (1988), «Кримінальна відповідальність за порушення правил охорони праці» (1991), «Злочини проти життя і здоров’я: питання кваліфікації» (1995, у співавт.). М. І. Панов.

БОРОВИКОВСЬКИЙ Олександр Левкович (Львович) [14(26).ХI 1844, Полтава–20.ХI (3.ХII) 1905, Петербург]–рос. і укр. юрист. Син укр. поета й етнографа Л. Боровиковського. Закін. 1866 юрид. ф-т Харків. ун-ту і був залишений при ньому для підготовки до професор. звання на кафедрі історії рос. права. Однак уже наст. року Б. став пом. секретаря Харків. окружного суду. 1868 почав займатися адвокат. діяльністю. 1870 призначений товаришем прокурора Симбірського окружного суду, а з 1871 перебував на такій же посаді у Петерб. окружному суді. Протягом 1874–83 працював присяжним повіреним у Петербурзі. З 1883 Б.–в Одесі, служив у місц. судовій палаті (1883–94), одночасно (1887–94)–приват-доцент кафедри цив. права і процесу Новорос. ун-ту. Від 1894 знову в Петербурзі: пом. статс-секретаря Держ. ради, обер-прокурор цив. касаційного департаменту сенату (з 1895), сенатор (з 1899). У своїй суд. і наук. діяльності Б. дотримувався лібер. поглядів. Автор багатьох грунтовних праць (монографій, статей тощо) з різних питань цив. права і цив. процесу. Більшість з них увійшла до 3-томного видання творів Б. «Звіт судді» (1891–94). У 1-му томі вміщено, зокрема, розвідки і статті «Чиншове право», «Треті особи в процесі», монографія «Закон і суддівська совість». До 2-го тому включено праці «Давність» та «Суд і сім’я». 3-й том вийшов під назвою «Справи мужицькі»: в ньому Б. показав. юрид. незахищеність тогочас. селянства у цив. правовідносинах. У своїх працях Б. не тільки виклав ориг. думки щодо завдань і ролі судді та правосуддя у цив. справах, а й спробував проникнути у психологію суддівства, розкрити формування суддівського мислення і переконань. Був автором-укладачем і коментатором ряду юридичних видань: «Законы гражданские, с объяснениями по решениям гражданского кассационного департамента правительствующего сената» (СПб., 1882– 1909), «Устав гражданского судопроизводства, с объяснениями по решениям гражданского кассационного департамента правительствующего сената» (в. 1–7, СПб., 1883–1903), «Систематический сборник решений гражданского кассационного департамента правительствующего сената» (в. 1–4, СПб., 1879; у співавт.).  Мав велику популярність у середовищі народницької молоді. Під час суд. процесів «50-ти» та «193-х» (1877–78) виступав як захисник підсудних.  Літ.: Кони А. Ф. Александр Львович Боровиковский (1844–1905). В кн.: Кони А. Ф. Собр. соч., т. 5. М., 1968; Троицкий Н. А. Корифеи рус. адвокатуры первого призыва. «Сов. гос-во и право», 1985, № 9.             Ю. Я. Касяненко.

БОРОДИЧ Леонід Васильович (14. VI 1953, м. Кривий Ріг Дніпроп. обл.)–укр. юрист, генерал-лейтенант внутр. військ з 1996. Закін. 1971 Криворіз. металург. технікум, 1986–Харків. юрид. ін-т. Працював на Криворіз. металург. з-ді. З 1980–в органах внутр. справ Кривого Рогу: міліціонер патрул. служби, мол. інспектор карного розшуку, дільн. інспектор, інспектор карного розшуку міськуправління внутр. справ, заст. нач. карного розшуку Довгинцівського райвідділу внутр. справ, нач. карного розшуку Центрально-міського райвідділу внутр. справ, нач. лінійного відділу в аеропорту Кривий Ріг, нач. Центрально-міського райвідділу внутр. справ, перший заст. нач. міськуправління внутр. справ. З 1994 працює у МВС України, з липня 1997–перший заст. міністра внутрішніх справ України. Нар. депутат України (1994–98).                         В. П. Горбатенко.

БОРОТЬБА ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ

БОРСТАЛСЬКА СИСТЕМА

БОРЩАК Ілько (19.VII 1892, Херсон– 11.Х 1959, Париж)–укр. історик, правознавець, громад. діяч, дійсний член НТШ. Навч. в ун-тах Петербурга, Києва. Закін. Новорос. ун-т (Одеса), був залишений у ньому для спеціалізації з міжнар. права. 1914 відбув у наук. відрядження до Гааги (Нідерланди). Під час 1-ї світ. війни перебував на багатьох фронтах, навч. у арт. уч-щі (Одеса). 1917 обраний членом Укр. ради військ Рум. фронту. З січня 1919–на дип. роботі. У складі місії УНР був секретарем укр. делегації на Паризькій мирній конференції. Залишився у Франції, де став активістом укр. орг-цій прорад. спрямування–«Комітету дій», «Ліги української культури», «Союзу українських громадян у Франції». У 1926–29 видавав у Парижі тижневик «Українські вісті» (разом з О. Севрюком). Працював у б-ках та архівах Франції, Великобританії, Австрії, Італії, Швеції, Бельгії і Нідерландів. Викладав укр. мову та українознавство у Школі живих сх. мов (Париж). Під час нім. окупації Франції двічі був заарештований, зокрема за співробітництво в пресі Руху Опору та керівництво укр. антифашист. орг-цією. Після війни повернувся на виклад. і досл. роботу. З 1949–директор Архіву укр. еміграції у Франції. Написав перший підручник укр. мови для французів. Видавав українозн. часописи «Соборна Україна» та «Україна». Досліджував міжнар. зв’язки України в минулому. Віднайшов, опрацював та опубл. низку документів з історії д-ви і права України, переважно 17–18 ст., зокрема політ.-юрид. трактати «Вивід прав України» 1712 та «Маніфест до європейських урядів» 1712, перший договір еміграц. уряду «мазепинців» з Туреччиною 1711. Переклав укр. мовою і відредагував «Діярій» П. Орлика та ін. документи. Осн. праці: «Ідея Соборної України в Європі в минулому» (1923), «Гетьман Пилип Орлик і Франція 1919–1923» (1924), «Вольтер і Україна» (1926), «Шведчина і французька дипломатія» (1927), «Мазепа» (1931, франц. мовою, у співавторстві), «Григор Орлик» (1932), «Наполеон і Україна» (1937), «Україна на мирній конференції» (1938, франц. мовою), «Карпатська Україна в міжнародній грі» (1938), «Історична легенда України. Історія русів» (1944, франц. мовою), «Україна в Парижі» (1926–27; 1949–53), «Мазепа. Орлик. Войнаровський. Історичні есе» (надр. 1991).  Літ.: Дашкевич Я. Ілько Борщак і його вклад в історіографію України. «Вісник Київ. ун-ту», 1990, в. 32.   О. В. Кресін.

БОСНІЯ І ГЕРЦЕГОВИНА

БОТАНІЧНІ САДИ

БОТСВАНА

БОШКО Володимир Ілліч (25.III 1885, с. Іванівка, тепер смт Одес. обл.–10.VIII 1949, Київ)–укр. правознавець, професор з 1925. Закін. 1914 юрид. ф-т Київ. ун-ту і був залишений у ньому професор. стипендіатом. 1920 здобув ступінь магістра і звання доцента кафедри цив. права і процесу. Тоді ж почав працювати на юрид. ф-ті Київ. ін-ту нар. г-ва, створеного на основі ліквідованого юрид. ф-ту Київ. ун-ту. З 1930 викладав у Київ. ІНО і ряді ін. навч. закладів. З 1937–знову на відновленому юрид. ф-ті Київ. ун-ту: професор, з 1940–зав. кафедри теорії д-ви і права, в 1944–49–декан. Під час Вел. Вітчизн. війни працював у навч. і наук. закладах Саратова, Самарканда і Москви. Починаючи з першої студ. роботи «Обмеження цивільної правоздатності у чинному руському праві», за яку був удостоєний золотої медалі ун-ту, Б. упродовж усього життя досліджував проблеми цив. і сімейного права. Брав участь у підготовці відповідних законод. актів, був автором коментаря до Кодексу законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадян. стану УСРР (1929) і підручника з сімейного права (1929). У 20-х рр. займався також проблемами держ. права, зокрема правом на працю та об’єднання у проф. спілки, питаннями відокремлення д-ви від церкви, держ. суверенітету. 1925 опубл. грунт. нарис історії світ. правової думки, який до 1955 був єдиним рад. підручником з цієї дисципліни. В ост. роки життя працював над 3-томним курсом історії політ. і правових учень, ряд фрагментів якого залишився у рукопису. Осн. праці: «Право на існування» (1920), «Нариси розвитку правової думки: від Хаммурабі до Леніна» (1925), «Родинно-подружнє право» (1929), «Суверенітет Радянської України» (1948), «Нариси радянського сімейного права» (1952).  Літ.: Матвєєв Г. К. [та ін.]. Наук. спадщина проф. Володимира Ілліча Бошка. «Проблеми правознавства», 1969, в. 11.  I. Б. Усенко.

БОЯРИ

БОЯРСЬКА ДУМА

БРАЖНИКОВ Вадим Євгенович (29.IХ 1923, Житомир–17.Х 1991, Москва; похов. у Києві)–укр. правознавець, канд. юрид. наук з 1961. Закін. 1951 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Відтоді–на наук. роботі. Спочатку працював у Секторі д-ви і права АН УРСР (до 1969), потім в Ін-ті д-ви і права АН УРСР: мол. наук. співробітник, ст. наук. співробітник. Досліджував правові проблеми організації, діяльності і статусу місцевих органів влади, статусу депутата, функціонування виборчої системи, розвиток політ. організації сусп-ва тощо. Осн. праці: «Постійні комісії сільських рад» (1955), «Постійні комісії районних рад» (1957), «Обласна рада депутатів трудящих» (1959), «Місцеві ради УРСР на новому етапі» (1962), «Розвиток громадських засад у діяльності місцевих рад депутатів трудящих УРСР» (1967, у співавторстві), «Нормативне регулювання діяльності місцевих рад» (1982), «Керівництво рад народних депутатів економічним і соціальним розвитком» (1986). Був співавтором ряду колект. праць з історії д-ви і права України, зокрема 2-томної «Історії держави і права Української РСР (1917–1967)» (К., 1967) та «Истории государства и права Украинской ССР» (К., 1976; Держ. премія УРСР, 1981). Автор численних статей держ.-правової тематики у 1-му й 2-му виданнях Укр. Рад. Енциклопедії, юрид. довідників для населення тощо.              Ю. Я. Касяненко.

БРАЗИЛІЯ

БРАЙНІН Яків Маркович (1899, Миколаїв –1975, Київ)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1964, професор з 1965. Закін. 1940 юрид. ф-т Київ. ун-ту. З 30-х рр. працював в органах юстиції, поєднуючи службу з науково-пед. діяльністю. З 1946 незмінно викладав на юрид. ф-ті Київ. ун-ту. Розробляв загальнотеоретичні питання крим. права, зокрема крим. відповідальності, складу злочину, застосування крим. закону. Досліджував історію рад. і бурж. крим. права. Осн. праці: «Кримінальна відповідальність та її підстави в радянському кримінальному праві» (1963), «Основні питання загального вчення про склад злочину» (1964), «Кримінальний закон і його застосування» (1967).            А. Й. Міллер.

БРАК ВИРОБНИЧИЙ

БРАКОНЬЄРСТВО

БРАТСТВА ЦЕРКОВНІ

БРАТСТВА ЦЕХОВІ

БРАТУСЬ Сергій Микитович (19.X 1904, м. Конотоп Сум. обл.–26.I 1997, Москва)–рос. правознавець, доктор юрид. наук з 1943, професор з 1943, з. д. н. РРФСР. Закін. 1926 правовий ф-т Київ. ін-ту нар. г-ва. З 1936 працював у Всесоюз. ін-ті юрид. наук (з 1963–Всесоюз. НДІ рад. законодавства); протягом 1963–69 був його директором. Водночас викладав на юрид. ф-ті Моск. ун-ту, в юрид. вузах Москви. Тривалий час був арбітром Мор. арбітражної комісії (МАК) та Зовнішньоторг. арбітражної комісії (ЗТАК) при Торг.-пром. палаті СРСР. З 1975–почесний член Міжнародної ради з арбітражу. Напрями наук. досліджень Б.: проблеми теорії права, теор. проблеми законодавства та його кодифікації, проблеми співвідношення економіки та права, поняття суб’єктив. права та правосуб’єктності, заг. та спец. питання цив. права й міжнар. приватного права (зокрема поняття майнових відносин, сутність права власності та юрид. особи), роль судової та арбітраж. практики в розвитку права, призначення та функції юрид. відповідальності тощо. Автор ряду монографій, понад 20 підручників та навч. посібників. Співавтор і редактор кількох наук.-практ. коментарів до основополож. актів рад. законодавства–«Основ цивільного законодавства СРСР та союзних республік» (1962), «Цивільного кодексу РРФСР» (1966, 1970), «Кодексу про шлюб та сім’ю РРФСР», «Положення про поставки продукції та товарів» (обидва–1971). Під ред. Б. та за його участю підготовлено такі праці з теорії права і законодавства, як «Систематизація господарського законодавства» (1971), «Юридична відповідальність і законність» (1976) та ін. Окр. праці Б. перекладено іноземними мовами.        М. В. Венецька.

БРАЦЛАВСЬКИЙ ПОЛК

БРЕЖНЄВ Леонід Ілліч [6(19).ХII 1906, с. Кам’янське, тепер м. Дніпродзержинськ Дніпроп. обл.–10.ХI 1982, Москва]–парт. і держ. діяч СРСР, маршал Рад. Союзу. Закінчив 1927 Курський землевпоряд.-меліорат. технікум. Працював землеміром у Кур. обл., Білорусі та на Уралі, був на рад. роботі в Свердловській обл. 1931 повернувся у Дніпродзержинськ: навч. у місц. металург. ін-ті, працював нач. зміни металург. з-ду, директором металургійного технікуму. Протягом 1937– 41–заст. голови Дніпродзерж. міськвиконкому, зав. відділу, секретар Дніпроп. обкому КП(б)У. Під час Вел. Вітчизн. війни 1941–45–заст. нач. політуправління Пд. фронту, нач. політвідділу 18-ї армії, нач. політуправління 4-го Укр. фронту. У 1946–50–нач. політуправління Прикарп. військового округу, перший секретар Запорізького, пізніше–Дніпропетровського обкомів КП(б)У; 1950–53–перший секретар ЦК КП Молдавії, секретар ЦК КПРС, нач. політуправління ВМС, заст. нач. гол. політуправління РА і ВМФ. З 1954–другий, згодом перший секретар ЦК КП Казахстану, секретар ЦК КПРС, голова Президії ВР СРСР. З жовтня 1964–перший секретар, а з квітня 1966–ген. секретар ЦК КПРС, водночас (1977–82)–голова Президії ВР СРСР. В ост. роки життя Б. рад. пропаганда постійно наголошувала на тому, що він зробив видатний особистий внесок у перемогу над німецьким фашизмом, відбудову «Запоріжсталі» і Дніпрогесу, освоєння цілинних земель Казахстану, організацію освоєння космосу, досягнення воєнно-стратегіч. паритету в світі, оздоровлення міждерж. відносин, скорочення ядерних та ін. озброєнь тощо. Б. керував підготовкою і прийняттям Конституції СРСР 1977. Разом з тим у період 18-річного правління Б. у сферах економіки, політики, моралі, права спостерігався поступовий відхід від хрущовських реформ, утверджувалася командно-адм. система. Остання дедалі більше виявляла свою нездатність до радик. змін, повертала економіку до відомчих принципів керівництва, мала тенденцію до стагнації, орієнтувала нар. г-во майже виключно на екстенсивний шлях розвитку, заморожувала життєвий рівень людей. У країні поширювалися неадекватні оцінки досягнутого, захвалювання вищого керівництва КПРС і держави, поглиблювалось провалля між ідеол. гаслами та реальними справами. Одночасно відбувалося згортання паростків демократії, насаджувався конформізм, мали місце розправи з інакомислячими. Ост. роки правління Б.–це період гальмування розвитку в усіх сферах життя країни. Деякі позит. зрушення у бік розрядки на міжнар. арені у період лідерства Б. систематично перекреслювалися претензіями Рад. Союзу як наддержави, пост. втручанням у внутр. справи країн Азії, Африки і Лат. Америки, брутальним нав’язуванням і т. з. захистом соціалістичних цінностей, включаючи й воєнні засоби (введення рад. військ у Чехословаччину, багаторічна війна в Афганістані тощо). Не випадково політика СРСР з позиції сили викликала появу на Заході масового страху перед радянською загрозою.   Літ.: Л. И. Брежнев. Материалы к биографии. М., 1981.  О. М. Мироненко.

БРЕСТ-ЛИТОВСЬКІ УГОДИ 1918

БРЕСТСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1596

БРЕСТСЬКИЙ МИР 1918

БРЕТТОН-ВУДСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ ООН 1944

БРИГАДА

БРИГАДНИЙ ПІДРЯД

БРИФІНГ

БРІАНА–КЕЛЛОГА ПАКТ 1928–див. Пакт Бріана-Келлога 1928.

БРОДЯЖНИЦТВО.

БРОКЕР

БРОКЕРСЬКА КОНТОРА

БРОНЮВАННЯ ЖИТЛОВОГО ПРИМІЩЕННЯ

БРОНЮВАННЯ РОБОЧИХ МІСЦЬ

БРУНЕЙ

БРУТ (Brutus) Марк Юній (85–42 до н. е., Рим)–рим. політ. діяч, полководець, прихильник аристокр. республіки. З 46 до н. е.–намісник пров. Цізальпінська Галлія, з 44 до н. е.–претор у Римі. Разом з Л. Г. Кассієм очолив змову проти Юлія Цезаря і був співучасником убивства імператора. Стояв на чолі республіканців у боротьбі проти другого тріумвірату: Октавіана (Августа), Марка Антонія, Марка Лепіда. Завоював Македонію, Грецію, Малу Азію та Сирію. Восени 42 до н. е. Б. після поразки під Філіппами (Македонія), завданої йому Антонієм і Октавіаном, покінчив життя самогубством. Його ім’я і дії знайшли відображення у відомій фразі Цезаря, яка стала афористичною: «І ти, Брут!» («Et tu, Brute!»).

БРЮССЕЛЬСЬКІ КОНВЕНЦІЇ З МОРСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

БРЮХОВЕЦЬКИЙ Іван Мартинович [р. і м. н. невід.–7(18).VI 1668, с. Будиці, тепер Диканський район Полт. обл.]–укр. військ. і держ. діяч. Біогр. даних про Б. небагато. Відомо лише, що в кінці 40-х–протягом 50-х рр. був старшим служником у Б. Хмельницького, козаком чигиринської сотні під іменем Іванця Хмельницького, виконавцем окр. доручень майб. гетьмана. З 1659–на Запоріз. Січі, у 1661—63–кошовий отаман. 28.VI 1663 на Чорній раді біля Ніжина обраний гетьманом Лівобереж. України завдяки голосам козац. голоти, яка відкинула претендентів на булаву, висунутих старшиною,–ніжинського полковника В. Золотаренка та наказного гетьмана Я. Сомка. Москва підтримала кандидатуру Б., визначивши правовий статус гетьмана і Війська Запорізького загалом у Батуринських статтях 1663. Останні, як додаток до Переяславських конституцій, були спрямовані на дальші утиски України. Зокрема, гетьман зобов’язувався забезпечувати моск. військові частини, що знаходилися на території укр. полків, провіантом, повертати до Московщини селян-утікачів, не ввозити до неї горілку й тютюн тощо.  За допомогою князя І. Ромодановського Б. фізично знищив Я. Сомка, В. Золотаренка, Й. Силича та багатьох ін. опонентів, досить  швидко розбив війська польс. короля Яна Казимира і правобереж. гетьмана П. Тетері, які рушили на Лівобережжя і дійшли аж до Глухова. Потім сам вступив на Правобережжя, захопив Білу Церкву, Черкаси, Канів, але з-під Чигирина був відкинутий знову на лівий берег Дніпра. Поступово популярність Б. серед козац. голоти і сіроми, завойована обіцянками пом’якшити феод. гноблення, зменшити податки і збори та ін., падала. Місце панівної верхівки, страченої Б. або загнаної до Сибіру, зайняли нові старшини, які виявилися ще жорстокішими за своїх попередників. Україною покотилася хвиля кривавих репресій, спрямованих проти селянства і міщан, особливо тих, що здались Янові Казимиру. Перед загрозою вибуху нар. гніву Б. шукав порятунку у Москві, відверто називаючи себе «вірним холопом, найнижчою підніжкою» цар. трону. Одержавши титул боярина, одружений з моск. бояринею, він віддав на поталу багато прав і вольностей Війська Запорізького. Уклав з царським урядом т. з. Московські статті 1665, за якими Україна втрачала майже всі авт. права. Невдоволення Б. в Україні ще більше посилилося після Андрусівського перемир’я 1667, за яким відбувся перший поділ укр. земель. Усвідомивши, що Москва вже його не врятує, Б. вирішив виправити крит. ситуацію підтримкою виступів народу проти рос. воєвод і заграванням з Туреччиною та правобережним гетьманом П. Дорошенком, який улітку 1668 вступив на лівий берег Дніпра. Оточений у Диканьці військами кн. Ромодановського, цілком розгублений Б. хотів здатися П. Дорошенкові, але був убитий козаками.   Літ.: Гетьмани України. К., 1991.   О. М. Мироненко.

БУВАЙЛИК Галій Юхимович (26.ХI 1921, Київ–18.V 1984, там же)–укр. правознавець, дипломат, доктор юрид. наук з 1983. Закін. 1950 ф-т міжнар. відносин Київ. ун-ту. З 1953 працював у МЗС УРСР: другий секретар, перший секретар (з 1955), радник МЗС (з 1962). Від 1971 і до кінця життя був ст. наук. співробітником відділу міжнар. права і порівн. правознавства Ін-ту д-ви і права АН УРСР. Досліджував питання міжнар.-правового регулювання міжнар. екон. відносин, зовнішньоекон. зв’язків СРСР, соціаліст. екон. інтеграції, розвитку міжнар. співробітництва і міжнар. права. Автор монографії «Правове регулювання міжнародних економічних відносин» (1977; премія ім. Д. З. Мануїльського АН УРСР, 1979). Співавтор праць: «У боротьбі за ліквідацію колоніалізму» (1974), «Програма боротьби за мир і свободу народів» (1980), «Загальновизнані норми в сучасному міжнародному праві» (1984).     Ю. Я. Касяненко.

БУДДИЗМ

БУДИНОК ДИТИНИ

БУДІВЕЛЬНЕ ПРАВО

БУДІВЕЛЬНИЙ НАГЛЯД

БУЗДАЛІН Сергій Феоктистович (5.VI 1892, с. Митрофаново, тепер Калузької обл., Росія–5.III 1943)–рад. держ. і політ. діяч. Систем., фахової освіти не мав. Працював робітником у Москві і Петербурзі, там 1914 вступив до РСДРП(б). 1916 перебрався до Харкова, займався рев. діяльністю. З грудня 1917–голова виконкому Харків. ради роб. і солд. депутатів. У роки громадян. війни був у Курську, очолював ревкоми у Таганрозі, Бахмуті, реввійськтрибунал 13-ї армії. У 1921–23–нарком юстиції та голова Верх. рев. трибуналу, голова Найвищого суду УСРР. З січня по квітень 1924 в. о. наркома внутр. справ УСРР. Протягом 1924—36 був на парт., профсп. і господарській роботі в різних містах України та Росії.   В. М. Чисніков.

БУЗЕСКУЛ Владислав Петрович [24.II(9.III) 1858, с. Попівка, тепер Балаклійського р-ну Харків. обл.–1.VI 1931, Харків]–укр. історик, громад. діяч, доктор історії з 1895, чл.-кор. Рос. АН з 1910, дійсний член АН СРСР з 1922, ВУАН з 1925. Закін. 1880 істор.-філол. ф-т Харків. ун-ту, залишений у ньому стипендіатом на кафедрі заг. історії. Працював в ун-ті приват-доцентом (з 1885), професором (з 1890), був деканом істор.-філол. ф-ту (1901–06), неодноразово виконував обов’язки ректора. Водночас у різні роки читав лекції на Пед. курсах при Харків. учбовому окрузі та Вищих жін. курсах. Після реорганізації Харків. ун-ту (1917) керував кафедрою історії європ. культури. Був дійсним членом Моск. археол. т-ва з 1899, Одес. т-ва історії і старожитностей з 1911, почес. членом Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства з 1926, членом ученої ради Наукової асоціації сходознавства СРСР.   Мав лібер. політ. переконання, відкидав реакційний курс на бюрократизацію університ. освіти. Разом з групою професорів Харків. ун-ту домігся недопущення розправи над студентами і робітниками під час їх рев. виступу в жовтні 1905. Засуджував застосування смертної кари («Дебати про смертну кару 2300 з лишком років тому», 1907).   Б.–загальновизнаний фахівець всесв. історії. Але найбільше він працював у двох галузях–історії Греції та історіографії. Цій тематиці присвятив дві дисертації (на ступінь магістра і ступінь доктора всесв. історії), праці: «Вступ до історії Греції» (1903, 1908, 1915), «Історія античної демократії» (1909), «Античність і сучасність» (1912, 1913, 1924, 1929), «Афінська демократія» (1920), «Відкриття ХIХ і початку ХХ ст. в галузі історії давнього світу» (в. 1–2, 1923–24), «“Афінська політія” Арістотеля як джерело для історії державного ладу Афін до кінця 5 ст.» (1895), «Вивчення старожитностей північного узбережжя Чорного моря та їх значення з точки зору грецької і світової історії» (1927) та ін. Б. належить праця «Загальна історія та її представники в Росії в XIX і на початку XX ст.» (ч. 1–2, 1929–1931).   Літ.: Синяговський Г. П.  В. П. Бузескул. УІЖ, 1958,   № 4; Набатова В. А. Жизнь, науч. и пед. деятельность В. П. Бузескула. В кн.: История, в. 6. Алма-Ата, 1973.   О. Ф. Скакун.

БУЗЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО

БУКОВИНА

БУКОВИНСЬКЕ НАРОДНЕ ВІЧЕ 1918

БУЛАВА

БУЛГАНІН Микола Олександрович [30.V (11.VI) 1895, Нижній Новгород–24.II 1975, Москва]–рад. державний діяч. Закінчив 1922 реальне уч-ще. Працював в органах ВНК. Протягом 1922–37–на кер. посадах у ВРНГ, директор Моск. електроз-ду, голова виконкому Моск. ради,  з 1937–голова РНК РРФСР, з 1938–заст. голови РНК СРСР, голова правління Держбанку СРСР. У 1941–43–член війск. рад Західного, 2-го Прибалтійського, 1-го Білоруського фронтів; з 1944–член ДКО, заст. наркома оборони СРСР, у 1947–49–міністр Збройних Сил СРСР, з 1949 — заст. голови РМ СРСР, з 1953–перший заст. голови РМ і міністр оборони СРСР, з 1955–голова РМ СРСР. У 1958–60–голова правління Держбанку СРСР, голова Ставроп. раднаргоспу. Зробив певний внесок у відбудову нар. г-ва СРСР після війни, збільшення капіталовкладень у с. г., скорочення адм.-управлін. апарату, зменшення тривалості роб. дня, збільшення пенсій, відпусток по вагітності і пологах тощо. На червневому (1957) пленумі ЦК КПРС був звинувачений у сектантстві, консерватизмі, догматизмі, належності до фракц. антипарт. групи, створеної В. Молотовим, Л. Кагановичем та Г. Маленковим, яка прагнула захопити керівництво партією та д-вою з метою припинити боротьбу з наслідками культу Й. Сталіна, загальмувати реформи, курс на розширення прав союзних республік тощо. На відміну від більшості членів групи, Б. визнав свої помилки, його залишили у складі президії ЦК КПРС і на чолі уряду. Згодом, у березні 1958, Б. звільнено з посади голови РМ СРСР, у вересні того ж року виведено з членів ЦК КПРС, позбавлено звання маршала Радянського Союзу. О. М. Мироненко.

БУЛЛА

БУНГЕ Микола Християнович [11(23). ХI 1823, Київ–3(15).VI 1895, Царське Село під Петербургом]–укр. і рос. юрист, економіст, фінансист, держ. діяч, доктор політ. наук з 1850, професор з 1852, акад. Петерб. АН з 1890. Закін. 1845 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Того ж року призначений викладачем права Юридичного ліцею князя Безбородька у м. Ніжині. Там же 1847 захистив магіст. дисертацію, затверджений професором. 1850 переведений до Київ. ун-ту–ад’юнктом кафедри політ. економії і статистики істор.-філол. ф-ту. 1852 захистив докт. дисертацію і затверджений екстраорд. професором, з 1854–ординарний професор. У 1863–69–професор політ. економії і статистики, а з 1869 по 1877–професор поліц. права юрид. ф-ту. Був ректором Київ. ун-ту (1859– 62, 1871–75 і 1878– 80). У 1862–66 (за ін. даними, з 1865)–керуючий київ. конторою Держ. банку, за його ініціативою у місті були засн. приватні комерц. установи і банки. Обирався гласним міської думи. 1880 Б. призначений товаришем міністра фінансів, а з 1881–міністр фінансів, водночас член Держ. ради. З 1887 і до кінця життя–голова комітету міністрів. Досліджував проблеми політ. економії, статистики та юриспруденції. Б. залишив помітний слід у різних галузях права: банківського (праця «Банківські закони й банківська політика», 1874), валютного, бюджетного, торгового тощо. Автор досліджень: «Про зміни юридичних відносин у Росії у результаті майбутнього перетворення кріпосного права» (1858), «Кредит і кріпосне право» (1859), «Держава і закони про народну освіту» (1877) та ін. Осн. праця з юриспруденції–вид. у Києві курс лекцій «Поліцейське право» (т.1–2, 1873–77), яка залишилася незакінченою. Б. розглядав поліц. право як систему, поділену на дві частини: «закони про благочиніє», тобто про безпеку і порядок, які відносив до галузі держ. права, і «закони про благоустрій», тобто про добробут населення і країни, що становили сферу екон. політики.

Учений був ініціатором і автором багатьох важливих нормат. актів, зокрема з питань податкової системи, фабрично-завод. законодавства, в т. ч. про працю дітей, підлітків і жінок, фабричну інспекцію та ін.

Залишив велику особисту книгозбірню, яка потім увійшла до фонду Нац. б-ки України ім. В. І. Вернадського.

Літ.: Картавцов Е. Э. Николай Христианович Бунге. Биогр. очерк. «Вестник Европы», 1897, № 5; Кованько П. Л. Главнейшие реформы, проведенные Н. Х. Бунге в фин. системе России. К., 1901; Степанов В. Л.  Н. Х. Бунге. «История СССР», 1991, № 3; Коропецький І.-С. Українські економісти ХІХ ст. та західна наука. К., 1993.

Ю. Я. Касяненко.

БУНТ

БУНЧУК

БУНЧУКОВЕ ТОВАРИСТВО

БУРГОМІСТР

БУРИНСЬКИЙ Євген Федорович (1849– 1912)–рос. криміналіст, один з основоположників рос. криміналістики. У 1889 засн. перший судово-експертний заклад у Росії– судово-фотографічну лабораторію при прокурорі С.-Петерб. судової палати. Розробляв фотогр. методи дослідження реч. доказів (кольороподілу, кольоророзрізнення, посилення контрастів та ін.). Займався питаннями почеркознавства, підробки документів, аналізував роль експерта в крим. судочинстві та його взаємовідносини з правоохор. органами. Прогнозував широке використання у судовій експертизі математики, вважав, що в майбутньому до вивчення почерків будуть підходити «з числом і мірою». Н.-д. розробки і результати експериментів Б. ефективно застосовані у численних складних судових експертизах. 1898 за відкриття у галузі фотографії удостоєний Ломоносовської премії Рос. АН. Основна праця: «Судова експертиза документів, її здійснення та користування нею» (1903).  Літ.: Крылов И. Ф. Очерки истории криминалистики и криминалист. экспертизы. Ленинград, 1975; Винберг А. И. Роль учения Е. Ф. Буринского в формировании отечеств. криминалистики. Волгоград, 1981.   М. Я. Сегай, Р. С. Бєлкін.

БУРКІНА ФАСО

БУРМИСТЕНКО Михайло Олексійович [9(22).ХI 1902, с. Александровка, тепер Ртищевського р-ну Сарат. обл., РФ–22.IХ 1941]–укр. держ. і парт. діяч. Закін. 1929 Ком. ін-т журналістики (Москва). В 1919–24 працював в органах ВНК–ДПУ, служив у Черв. армії. Протягом 1929–32 був на журналістській, а з 1932–на парт. роботі. В 1932–36–2-й секретар Калмицького обкому ВКП(б), 1936–38 працював в апараті ЦК ВКП(б). З січня 1938–2-й секретар ЦК КП(б)У. З липня того ж року–голова Верховної Ради УРСР 1-го скликання. На початку Великої Вітчизняної війни–член військової ради Південно-Західного фронту. Загинув під час боїв в Україні.  В. Ф. Погорілко.

БУРУНДІ

БУРЦЕВ Володимир Львович [17(29).ХІ 1862, форт Перовський Закаспійської обл., тепер РФ–21.VIII 1942, Париж]–рос. публіцист, видавець. Навч. 1882–85 на фіз.-мат. і юрид. ф-тах Петерб. і Казан. ун-тів. 1885 арештований за участь у народовольчому русі, а 1886 засланий до Сибіру. 1888 втік із заслання, емігрував до Швейцарії. Пізніше жив в Англії та Франції. В еміграції видавав газети «Свободная Россия» (Женева, 1889), «Общее дело» (Париж, з 1909), «Будущее» (Париж, 1911–14), журнали «Народоволец» (Лондон, з 1897; Женева, з 1903) та «Былое» (Лондон, Женева, 1900–04; Петербург, 1906– 07; Париж, 1908–13). Не входячи до жодної партії, намагався об’єднати рос. еміграцію навколо ідей конституціоналізму. За статті, які закликали до вбивства рос. царя, англ. суд засудив Б. до 18 місяців каторж. в’язниці. Вивчав історію рев. руху в Росії, видав на цю тему зб. «За сто лет (1800–1896 гг.)» (т. 1–2, Лондон, 1897). З 1906 займався викриттям провокацій у рев. русі. Протягом 1908–14 викрив багатьох таємних агентів департаменту поліції, у т. ч. провокаторів Є. Азефа, А. Гартінга, Я. Житомирського та ін. За фактами виявлених Б. провокацій вносилися запити до Держ. думи, уряд змушений був давати пояснення. У серпні 1914 повернувся до Росії, в січні 1915 був заарешт. і висланий до Сибіру. Амністований за клопотанням франц. уряду. В кінці 1915 повернувся до Петрограда. В 2-й пол. 1917 на сторінках своєї газ. «Общее дело» розгорнув антибільш. кампанію, звинувачуючи більшовиків у зв’язках з нім. командуванням. Виступав за «тверду владу». Критикував Тимчас. уряд за нерішучість, виправдовував заколот генерала Л. Корнілова. 25.Х (7.ХІ) 1917 був арештований за розпорядженням Л. Троцького, став першим політичним в’язнем рад. влади. В лютому 1918 був звільнений, утік за кордон, поновив видання у Парижі газ. «Общее дело». Безуспішно прагнув об’єднати різні кола антирадянської еміграції для спільної боротьби з більшовиками. У 20–30-х рр. намагався вести боротьбу з рад. агентурою у середовищі рос. еміграції. Виступав проти розпалюваного нім. нацистами антисемітизму, надрукував кілька антифашист. статей, за що в період окупації Франції переслідувався гестапо. Автор книжок: «У боротьбі з більшовиками і німцями» (1919), «Боротьба за вільну Росію» (т. 1, 1923), «Ювілей зрадників і вбивць (1917– 1927)» (1927), «У погоні за провокаторами» (1928) та ін.   Літ.: Давыдов Ю. В. Бурный Бурцев. «Огонек», 1990, № 47, 48, 50; Лурье Ф. М. Хранители прошлого. Ленинград, 1990; Владимир Бурцев и его корреспонденты. «Отечеств. история», 1992, № 6.   В. М. Чисніков.

БУРЧАК Федір Глібович (3.IV 1924, Київ)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1986, професор з 1987, академік АПНУ з 1993, дійсний член Нью-Йорк. АН з 1996, з. ю. України з 1984. Закін. 1949 юрид. ф-т Київ. ун-ту і 1952 аспірантуру (там же). Працював заст. гол. арбітра Укрпромради, адвокатом, ст. редактором журн. «Радянське право», ст. наук. редактором, зав. наук. редакції д-ви і права Гол. редакції Укр. Рад. Енциклопедії. Протягом 1965–90 був зав. юрид. відділу Президії ВР УРСР, з 1990–зав. відділу законодавства і правопорядку Секретаріату ВР України. Водночас (1989–91)–член К-ту конст. нагляду СРСР від України. З 1994 – наук. консультант Президента України з правових питань, а з 1996–радник Президента України з питань правової політики. У 1994–96–член Конст. комісії. Від 1995–голова К-ту законод. ініціатив при Президенті України, голова Укр. кодифікаційної комісії. З 1994–член Комісії з держ. нагород при Президенті України. Віце-президент АПНУ з 1993, керівник Київ. регіон. центру АПНУ.  Досліджує проблеми теорії права, конст. і крим. права. Автор понад 300 наук. праць. Основні з них: «Вчення про співучасть за радянським кримінальним правом» (1969), «Кваліфікація злочинів» (1983, 1985), «Кримінальне право Української РСР на сучасному етапі» (1986, у співавт.), «Співучасть: соціальні, кримінологічні і правові проблеми» (1986). Лауреат Держ. премії України (1981).   М. П. Зяблюк.

БУСТАМАНТЕ (Bustamante) Антоніо, Санчес де Бустаманте-і-Сірвен (13.IV 1865, Гавана–24.VIII 1951, там же)–куб. правознавець, професор міжнар. права, член Європейського (з 1895) та Американського (з 1916) інститутів міжнар. права, Американської і Гаазької академій міжнар. права (з 1923). Закін. юрид. ф-т Гаван. ун-ту. Викладав на цьому ф-ті, обирався його почесним деканом. Був представником Куби на другій Гаазькій конференції миру (1907), Паризькій мирній конференції (1919), 6-й Міжнар. конференції амер. держав (1928). Від 1921 до поч. 2-ї світ. війни працював суддею Постійної палати міжнародного правосуддя–судового органу Ліги Націй. З 1922 був редактором гаван. «Журналу міжнародного права» («Revista de derecho internacional»).  Досліджував проблеми міжнар. публічного і приват. права. Осн. праці: «Про публічний порядок у міжнародному приватному праві» (1893), «Про Панамський канал і міжнародне право» (1895), «Про Гаазьку конференцію» (1908), «Про начала автономії у міжнародному приватному праві» (1914), «Про постійну палату міжнародного правосуддя» (1923, 1925), «Про міжнародне повітряне право» (1945). Автор двох курсів міжнар. права: приватного і публічного. Б. уклав для країн Лат. Америки широко відомий фундам. кодифікований збірник доктрин і матеріалів практики міжнар. приват. права–Бустаманте кодекс.                       Ю. І. Нипорко.

БУСТАМАНТЕ КОДЕКС

БУТАН

БУТЕЙКО Антон Денисович (6.IV 1947, с. Старий Чорторийськ Маневицького р-ну Волин. обл.)–укр. правознавець і дипломат, канд. юрид. наук з 1988. Закін. 1974 Київ. ун-т. У 1974–78–аташе, 3-й, 2-й секретар відділу міжнар. організацій МЗС УРСР. З 1978–1-й секретар ген. секретаріату, пом. міністра закорд. справ УРСР. У 1980–86 працював у Секретаріаті ООН, займався питаннями правового забезпечення багатосторонніх переговорів держав. З 1986–радник відділу міжнар. організацій, нач. договірно-правового відділу МЗС УРСР. З 1991–голова спец. міжнар. комісії зі створення Міжнародного трибуналу з морського права; з грудня того ж року–радник Президента України, керівник служби з міжнар. питань. 1994 обраний нар. депутатом України. Був членом Конст. комісії. У жовтні 1995 призначений першим заст. міністра закорд. справ України. Автор публікацій з питань держ. і міжнар. права.   В. П. Горбатенко.

БУТЕНКО Георгій Андрійович (15.IХ 1938, смт Сахновщина Харків. обл.–28.Х 1994, Київ)–укр. юрист і держ. діяч. Закін. 1966 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Від 1967 працював у Київ. обл. суді: ст. консультант, член суду, заст. його голови. З 1977–член Верх. Суду України. Протягом 1978–83 був головою Київ. міського суду. З листопада 1993 по жовтень 1994–Голова Верховного Суду України.   П. О. Задорожний.

БУТКЕВИЧ Володимир Григорович (2.VIII 1946, с. Кантелина Іллінецького р-ну Вінн. обл.)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1980, професор, академік АН вищої школи України з 1992, з. ю. України з 1996. Закін. 1969 юрид. ф-т Київ. ун-ту. З 1971 працював у цьому вузі: асистент, старший викладач, доцент, заст. декана, декан ф-ту міжнар. відносин і міжнар. права, професор, зав. кафедри міжнар. права, директор Ін-ту міжнар. відносин при ун-ті. Протягом 1982– 92 був віце-президентом Рад. асоціації міжнар. права, 1992 обраний президентом Всеукр. асоціації міжнар. права. 1994 обраний народним депутатом України. Голова комітету з питань прав людини і нац. меншин ВР України. Був членом Конституційної комісії. Від 1992–експерт ООН з прав людини, гол. редактор журналу «Український часопис міжнародного права». В 1995 і 1998  обирався суддею Європ. суду з прав людини.  Досліджує проблеми міжнар. і держ. права. Осн. праці: навч. посібники «Історія радянської науки міжнародного права» (в. 1, 1974), «Сутність сучасного міжнародного права» (в. 2, 1975; у співавторстві); монографії «Радянське право і міжнародний договір» (1977), «Співвідношення внутрідержавного і міжнародного права» (1981) та ін. Автор низки наук. нарисів про істор.-правовий статус Кримського п-ва та ін.    Ю. Я. Касяненко.

БУТКО Ігор Пилипович (23.VI 1929, м. Слов’янськ, тепер Донец. обл.–27.IV 1995, Київ)–укр. правознавець, доктор юрид. наук з 1984, професор з 1989. Закін. 1950 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Протягом 1950–63 працював в органах прокуратури Київ. обл. і Києва. З 1963–в Гол. редакції Укр. Рад. Енциклопедії (ст. наук. редактор). У 1967–69 працював у Секторі д-ви і права АН УРСР, а потім–в Ін-ті д-ви і права ім. В. М. Корецького АН України (1969–95): ст. наук. співробітник, провідний наук. співробітник, зав. сектора, гол. наук. співробітник. Водночас (з 1992) був головою Фонду сприяння становленню і розвитку місц. та регіон. самоврядування України, гол. наук. консультантом групи наук. консультантів секретаріату ВР України.  Розробляв теор. і практ. питання забезпечення законності в діяльності місц. рад та їх викон.-розпорядчих органів, проблеми держ. будівництва, теорії функцій місц. рад, становлення і розвитку місц. самоврядування в Україні. Співавтор монографій: «Виконавчий комітет місцевої ради народних депутатів» (1980), «Ради народних депутатів» (1981), «Державознавчі дослідження і практика місцевих рад» (1983), «Вдосконалення апарату управління обласної ради народних депутатів» (1986), «Місцеве самоврядування в Україні: історія, проблеми, пропозиції» (1994) та ін. Автор «Довідника судово-слідчого працівника» (1966), навч. посібника «Основи правових знань» (1975), підручника «Радянське будівництво» (1988) та ін. Брав участь у розробці проекту Конституції УРСР 1978, Конституції України 1996, ряду законопроектів, спрямованих на розбудову Укр. д-ви, розвиток і формування її правової системи.            Ю. Я. Касяненко.

БУТРОС ГАЛІ (Boutros Ghali) Бутрос (14.ХІ 1922, Каїр)–єгип. дипломат, правознавець, доктор філософії і доктор права з 1949, громад.-політ. діяч. Закін. 1946 Каїр. ун-т і 1949 Паризький ун-т. У 1949–77–професор міжнар. права і міжнар. відносин, декан ф-ту політ. наук Каїр. ун-ту. Викладав міжнар. право в ун-тах та ін-тах різних країн світу. В 1967–69 був директором Центру досліджень Академії міжнар. права в Гаазі. З 1977–президент Центру політ. і держ. досліджень, член Комісії міжнар. права ООН (1979–92). У 1988–91–держ. міністр закорд. справ, а в 1991–92–заст. прем’єр-міністра Єгипту. З січня 1992 по грудень 1996–Генеральний секретар ООН. Зробив значний внесок у розробку важливих документів ООН («Порядок денний для миру», «Порядок денний для розвитку» та ін.). Досліджує проблеми дип. права і права міжнар. організацій.  Праці: «Курс дипломатії та дипломатичного і консульського права» (1951), «Принцип рівності держав і міжнародних організацій» (1961), «Організація африканської єдності» (1969), «Ліга арабських держав» (1972) та ін.  Ю. Я. Касяненко.

БУХАРЕСТСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1812

БУХГАЛТЕРСЬКА ЗВІТНІСТЬ

БУХГАЛТЕРСЬКА СУДОВА ЕКСПЕРТИЗА

БУХГАЛТЕРСЬКИЙ БАЛАНС

БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ОБЛІК

БУХТА

БУЧАЦЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1672

БЮДЖЕТ ДЕРЖАВНИЙ

БЮДЖЕТ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

БЮДЖЕТНА ДИСЦИПЛІНА.

БЮДЖЕТНА СИСТЕМА УКРАЇНИ

БЮДЖЕТНА УСТАНОВА ТА ОРГАНІЗАЦІЯ

БЮДЖЕТНЕ ПРАВО

БЮДЖЕТНИЙ КОНТРОЛЬ

БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС

БЮДЖЕТНИЙ РІК

БЮДЖЕТНІ РАХУНКИ

БЮЛЕТЕНЬ

«БЮЛЕТЕНЬ ВИЩОЇ АТЕСТАЦІЙНОЇ КОМІСІЇ УКРАЇНИ»–видання

«БЮЛЕТЕНЬ ЗАКОНОДАВСТВА І ЮРИДИЧНОЇ ПРАКТИКИ УКРАЇНИ»– видання

«БЮЛЕТЕНЬ НАРОДНЬОГО КОМІСАРІЯТУ ЮСТИЦІЇ ТА НАЙВИЩОГО СУДУ УСРР» видання  «БЮЛЕТЕНЬ НОРМАТИВНИХ АКТІВ МІНІСТЕРСТВ І ВІДОМСТВ УКРАЇНИ»– видання

«БЮЛЕТЕНЬ ЦЕНТРУ ІНФОРМАЦІЇ ТА ДОКУМЕНТАЦІЇ РАДИ ЄВРОПИ В УКРАЇНІ»– видання «Бюллетень народного комиссариата внутренних дел УССР»– видання

БЮРО

БЮРО СУДОВО-МЕДИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ

БЮРО ТЕХНІЧНОЇ ІНВЕНТАРИЗАЦІЇ

БЮРОКРАТИЗМ

БЮРОКРАТІЯ



 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign