First page
Sitemap
Feedback
Slavik Bihun’s Personal Site
Humanness & Optimism, Professionalism & Perfection

YurHit

ЮрПостать. Ще одне визнання проф. Петра Мартиненко – відзнака АПУ «За честь і професійну гідність». Біограф називає його "гонористим і вченим сухарем", але це - лише на перший погляд

03.10.2008

Наприкінці вересня правління Асоціації правників України затвердило кандидатуру лауреата почесної Відзнаки АПУ «За честь і професійну гідність», висунуту Номінаційним комітетом з переліку правників, запропонованих членами Асоціації. Цьогорічним лауреатом став Петро Мартиненко, декан юридичного факультету Міжнародного Соломонового університету. Нагородження лауреата почесною Відзнакою відбудеться 8 жовтня 2008 року під час святкування Дня юриста, – йдеться в прес-релізі АПУ.

Як відзначають в АПУ, нагородження почесною Відзнакою «За честь і професійну гідність» започатковано в 2005 році з метою щорічного відзначення провідного юриста України за визначні заслуги в професійній, громадській, культурній, благодійній та інших сферах діяльності. Кандидатуру українського правника на нагородження відзнакою може запропонувати будь-який член Асоціації шляхом подання письмової заявки до Секретаріату АПУ до 1 серпня поточного року. Власне нагородження відбудеться під час святкування Дня юриста в жовтні. Номінантами минулих років – Віталій Бойко, Клара Маргулян та Володимир Буткевич.

Про Петра Мартиненка 

Мартиненко Петро Федорович (26.1 1936, с. Осівці, тепер Брусилівського р-ну Житомирської області) — український правознавець, кандидат юридичних наук з 1966, професор із 1993, заслужений юрист України з 1998. Закінчив 1962 Саратовський юридичний інститут (Росія), працював у ньому викладачем державного права. З 1965 — старший викладач, доцент юридичного факультету Київського університету. У 1971-76 — доцент факультету економіки і права університету м. Бангі (Центрально Африканська Республіка). З 1976 — доцент, професор факультету міжнародних відносин і міжнародного права Київського університету (тепер Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка); з 1990 – заст. директора Інститут міжнародних відносин. Від 1992 — завідувач кафедри порівняльного правознавства Київського університету. Водночас (1991—96) — головний науковий консультант Секретаріату ВР України. 1996 призначений суддею Конституційного Суду України. У 1992—93 — член Колегії з питань правової політики Державної думи України, 1993—95 — член Державної міжвідомчої комісії з питань вступу України до Ради Європи, 1993—96 — заступник представника України в Комісії РЄ «За демократію через право». Член Асоціації міжнародного права України (з 1999), Міжнародної асоціації конституційного права та ін. Брав участь у розробці ряду законів, проектів Декларації про державний суверенітет України 1990, Конституції України 1996, Європейської конвенції про громадянство 1997 тощо.

Досліджує проблеми конституціоналізму, правничих систем, глобалізму і права. Основні праці: «Соціологія міжнародних відносин» (1969), «Федералізм і зовнішні зносини у конституційному праві США» (1970), «Міжнародне право» (1971, підручник; у співавторстві), «Міжнародне публічне право» (франц. мовою, 1974), «Стислий курс французького адміністративного права» (франц. мовою, 1975), «Порівняльне конституційне право», «Міжнародне співробітництво держав у галузі прав людини» (обидві — 1987), «Цілісність світу і порівняльне правознавство» (1990), «Еволюція сучасної буржуазної держави і права» (1991, у співавт.), «Юридична наука і освіта на Україні» (1992, у співавт.), «Парламентаризм: світовий досвід та українські пошуки» (1996), «Конституційна юстиція і пов'язана з референдумом демократія» (1996, франц. мовою, у співавт.), «Конституція України і міжнародне право: система взаємодії» (2000).

Джерело: Юридична енциклопедія. Автор: В. П. Горбатенко.

Син Петра Мартиненка – Олександр Мартиненко є старшим партнером ЮФ «Сі-Ем-Ес Камерон Маккена» (м. Київ)

 

Біографічний нотаток

РЕНЕСАНС ПРОФЕСОРА МАРТИНЕНКА
С. Орункаєв

Ще донедавна його ім´я було відоме лише вузькому колу юристів. Але минуло небагато років і один з авторів Декларації про державний суверенітет України, нової Конституції, законів про Конституційний Суд нашої держави став відомим широкому загалу.

А мова – про нашого земляка, осівчанина, П.Ф. Мартиненка, донедавна суддю Конституційного Суду України.

Народився Петро Федорович у 1936 році в багатодітній – п´ятеро дітей – сім´ї. На лихий час припало його дитинство. Лише п´ять років було хлопчині, як почалась війна. Якщо ще щось і пригадується з того далекого дитинства, то хіба що терпкий присмак шматка хліба з висівками, що інколи пекла мати в жарко витопленій бур´яном печі. А це – грузьке, завжди до судоми в ногах холодне болото, на якому влітку, разом із дорослими, доводилося хлопчині копати торф. В отій студеній багнюці він і "підхопив" ревматизм, що мучить його й донині.

Проблема вибору майбутнього вперше виникла по закінченні семирічки: або вчитись, або ж – в колгосп. Ровесники того часу добре пам’ятають яким було тоді, по війні, колективне господарство: щоденна виснажлива праця, дармові трудодні. Мішечок-другий зерна, отриманого на них наприкінці року не рятували людей від постійного недоїдання. Тож у 1947 році, коли в Україну прийшов голодомор, хлопчина і такі ж голодні, як і він, перевесники, остерігаючись уповноважених та своїх, сільських, наглядачів, нишпорили пожнивними полями й підбирали колоски.

Важка, ще з дитинства, праця в колгоспі не страхала його. Призвичаївся й іншого майбутнього для себе не уявляв. Та шкільний учитель, пам’ятаючи здібного учня, частенько навідувався до оселі Мартиненків і вмовляв неньку: "Ваш же Петрусь здібний. Йому б у науку йти!"

Вісім кілометрів туди, вісім у зворотному напрямку. Майже кожного дня. Впродовж трьох років. Але ж наука – світло. Здібний учень це пам´ятав, а тому середню школу в Брусилові закінчив із срібною медаллю.

Шкільна вчителька математики щиро вірила, що її улюбленець, учасник і неодноразовий переможець різних математичних олімпіад, піде вчитися в університет на математичний факультет. А він... поїхав у Львів, на факультет журналістики.

Перша проба – і перше розчарування. У списку нових студентів прізвище Мартиненка не значилося... Повернення до рідних порогів було безрадісним. Він не хотів миритися ні з поразкою, а ні з убогістю сільського безпросвітного життя. Не хотілося чекати й ще одного року до наступних вступних іспитів. Вирішив: "Треба кудись їхати!"

З цією думкою й пішов до голови колгоспу. Щоб покинути село, потрібен був паспорт. А його отримання залежало тільки від керівника господарства, який тоді, звичайно ж, йому відмовив.

Це був перший конфлікт майбутнього юриста із владою. Через багато років, вже будучи відомою людиною, Мартиненко дасть досить влучне визначення тому життєвому періоду: резервація.

Виручив тоді, як це інколи буває, випадок. Заїхали якось у село вербувальники. Пропонували осівецьким хлопцям їхати на Донбас, Урал, Далекий Схід. Це був реальний шанс. Попереду чекало нове життя.

На якійсь станції їх висадили. Йшли недовго. Над дверима великого зрубу побачили вивіску: Бас´янівський лісгосп. Так Петро Мартиненко опинився на лісоповалі.

У невеличкому лісгоспівському поселенні, що складалося всього з кількох бараків, окрім начальства, жили й колишні зеки та прибулі по оргнабору.

Злами людських доль, що відкривалися перед сільським юнаком щодня, змусили його, вважай, уперше замислитися про життя інших людей, про захист їхніх прав. То ж своє, вивірене життям, уявлення про справедливість вже тоді зародилося у ньому й почало проростати.

Та лісгосп не надовго став пристановищем для хлопчини з Житомирщини. В 1955 році його покликали до армії. І знову колеса потяга понесли Петра. Тепер уже на південь, до Керченської військово-морської бази. В короткі години дозвілля моряк готувався до вступу в інститут. Але тепер він уже знав чого хотів. Тільки юридичний, тільки право. Іншої мети не було.

 У 1958 році за направленням політуправління Чорноморського флоту старшина першої статті Петро Мартиненко переступив поріг приймальної комісії Саратовського юридичного інституту. О, славні студентські роки! Хто не згадує їх із задоволенням та легкою журою.

На заняття Петро Мартиненко йшов, мов до вівтаря. Честолюбний і цілеспрямований юнак уже на другому курсі став ленінським стипендіатом, єдиним в інституті. Але на життя хронічно не вистачало навіть підвищеної стипендії. Розвантажував на Волзі баржі. На волзьких берегах зустрів своє перше кохання, свою Валерію. Там же, в Саратові, народився їхній син Сашко.

Трудове законодавство захоплювало найбільше, бо було знайомим йому не лише з підручників. Право писане і неписане відкрилося йому й ще однією гранню.

Це було в Астрахані. Він проходив стажування в міській прокуратурі. Справа, яку доручили слідчому і молодому стажеру, здавалася абсолютно ясною: головний інженер заводу збив на смерть пішохода, але, як член партії, він був непідсудним. Виключати ж його з КПРС заводське партбюро не хотіло, обмежившись суворою доганою. Не допоміг й обком.

Мартиненко вирішив: цього просто так не залишу! В листі, якого надіслав у російське бюро ЦК КПРС, написав про все. З Москви приїхала комісія. Винних було покарано.

Невгамовного та непоступливого студента викликав до себе міський прокурор.

– Вчитися хочеш? – похмуро запитав Петра.

Стажер кивнув головою.

– Ось тобі характеристика й завтра щоб духу твого не було у місті! Їдь у свій Саратов.

У вагоні він ще раз розгорнув складений учетверо аркуш паперу. Характеристика була відмінною. Повернувшись до інституту, він поспішив до професора Фарбера, котрий о тій порі став для нього не просто викладачем права, а й вчителем життя.

– Ти молодець, Петре, – сказав учитель йому, і порадив, – але займись краще іноземним державним правом. Знаєш, як це цікаво!

"Правове становище Західного Берліна" було дебютом Мартиненка. Ця робота, що виборола третє місце на всесоюзному конкурсі серед студентів юридичних вузів, принесла йому медаль, грамоту й ще більший авторитет у студентському середовищі.

Пролетіли роки. Постала проблема вибору подальшої роботи. Місце асистента на кафедрі державного і міжнародного права рідного інституту прийняв із вдячністю. Кімнатку в колишньому студентському гуртожитку, яку вони розділили фанерною стінкою разом з майбутнім міністром юстиції Юрієм Калмиковим, Валерія облаштувала як могла. Виникло хоч якесь відчуття оселі, котрої так бракувало всі ці роки.

Він вивчив польську мову, а потім і чеську. В 1960 році Чехословаччина прийняла Конституцію, й конституційне право цієї країни стало темою його дисертації. Все складалось якнайкраще. Через рік обіцяли квартиру, попереду маячіла кафедра, звання доцента. Та життя багате на сюрпризи. В тому числі й неприємні.

Навчаючись в інституті, майбутній юрист захопився альпінізмом. Перебуваючи на Іссик-Кулі, простудився. Діагноз був не радісний: бронхіт, бронхіальна астма. Згодом стало гірше. Але коли виїжджав із Саратова, хвороба відступала. Ректор Познанський порадив: "Їдь-но, Петре Федоровичу, в Київ. Там склалася чудова школа міжнародного права. А закінчиш аспірантуру – повернешся".

Додому! На батьківщину! Він навіть мріяти про це боявся. Але й поїздка страхала. Україна асоціювалася у нього з тяжким колгоспним життям, з розчаруванням при вступі до Львівського університету. Все, чого він досяг, прийшло до нього тут, у Саратові. Два роки в київській аспірантурі промайнули, мов один день. Треба було повертатися. Відпускати з Києва його не хотіли. Але таки повернувся в Саратов. Однак невдовзі астма знову нагадала про себе. Пішов до ректора. Говорили довго. Зрештою, Мартиненка відпустили. Переїзд благословив і його вчитель, професор Фарбер. Починалося нове життя.

Київська школа міжнародного права, створена академіком Володимиром Корецьким, була о тій порі кращою в Союзі. Учень Корецького професор Ігор Лукашук (не без допомоги якого було створено кафедру міжнародного права і іноземного законодавства на юридичному факультеті, яка пізніше виросла у факультет міжнародних відносин і міжнародного права державного університету, а багато років пізніше – в Інститут міжнародних відносин) став новим наставником Петра Мартиненка. Наш земляк на той час уже був кандидатом юридичних наук, котрий захистив дисертацію по чехословацькому конституційному праву, залишився вірним собі та своєму вчителеві – який першим у Союзі розпочав розробку нової для того часу теорії конституційного права. Однак ту галузь знання, якою займався Петро Мартиненко, радянська юридична наука всерйоз не сприймала.

В Союзі о тій порі домінувало державне право, концепція сприйняття якого була успадкована від самодержавства, а тим, у свою чергу, – від німців. Саме вони були першими професорами права в російських університетах та наставниками царського двору. Згодилося воно й для більшовиків, оскільки якнайкраще відповідало комуністичній тоталітарній доктрині. Державне право – це право, власне, держави, народ у якій сприймався лише як придаток. Багато в чому воно розглядається так ще й донині.

Конституційне право, якому почав служити Мартиненко, все сильніше захоплює його. Адже це право, сконцентроване, перш за все, на пріоритетах народу. А якими були права у радянського народу, він знав не з чуток.

Життя в Києві потихеньку входило в нормальне русло. Подружжя Мартиненків, зрештою, переїхало з гуртожитку в окрему квартиру. Глава сім´ї став доцентом, шанованим та авторитетним вченим, до думки якого прислухалися, а його роботи – вивчалися.

На світ з´явилися його книги: в 1959 році –"Соціологія міжнародних відносин". В 1970-му – "Федералізм і зовнішні зносини в конституційнім праві США". В 1971-му – підручник, у співавторстві, для вузів "Міжнародне право". Це були не перші його книги. Першу було видрукувано ще в 1965 році під назвою "До питань про застосування деяких філософських категорій при вивченні Конституції". Чи варто розповідати, які почуття оволодівали 29-річним вченим, коли тримав у руках сигнальний екземпляр власної книги?

Словом, у молодого, перспективного вченого, автора кількох книг, усе йшло добре. Він був членом вченої ради, парткому університету й кількох громадських організацій. І коли надійшла рознарядка про направлення викладача в університет м. Банги Центральноафриканської Республіки, за кандидатуру Мартиненка проголосували одноголосно.

О тій порі він вже непогано знав англійську мову. Але в ЦАР, колишній французькій колонії, офіційною була французька мова. Мартиненка посилають на курси іноземних мов і через десять місяців він полетів у Банго.

Пишна природа Африки різко контрастувала з пейзажами його рідного Полісся. Але турбувало інше: в університеті йому відмовили в місці. "Радянські вчені нам не потрібні", – заявив Жан Пьер-Арас – декан факультету права та економічних наук, який сам читав конституційне право. Однак чекати довелося недовго: той же пихатий декан запропонував читати курс міжнародного, публічного та адміністративного права.

Середовище, в якому знаходився вчений, було і цікаве і небезпечне. Ідеологічне протистояння відчувалося й там. Французи, які зайняли практично всі кафедри і викладацькі місця, поставилися до Мартиненка насторожено. Та невдовзі крига недовіри скресла. А втім, у переважній більшості, французи були справжніми вченими. З деякими він подружився так близько, що пізніше вони надсилали для нього з Франції дорогі ліки від малярії. З Ліно Ді Куаль – професором університету із Лілля – він листується ще й досі.

Африканський період не минув для Петра Мартиненка безслідно. Він багато чому навчився. А французьке адміністративне право вивчив настільки, що в 1975 році французькою мовою написав книгу "Основи французького адміністративного права".

Але повернення додому було надто жаданим. Загострилися хвороби. Він переніс дві операції. Лікування вимагало й сили, й часу. Й раніше їжа була для нього далеко не улюбленим заняттям, то відтепер бутерброди з чаєм, яєчня від випадку й до випадку отримали надійну прописку в його меню. Щоб вибратися з цупких лабет хвороб він зайнявся фізкультурою. Втягнувся. Ще й до цього часу кожен ранок у нього розпочинається з пробіжки.

У 1987 році Петро Федорович написав нову книгу – "Порівняльне конституційне право". В цьому ж році він виступив як співавтор ще однієї книги – "Міжнародне співробітництво держав у царині прав людини".

Відомого юриста запрошують в Секретаріат Верховної Ради України головним консультантом. Без відриву від викладацької діяльності. Нова робота захоплює вченого. Бо ж він прийшов туди, де закони, які він вивчав, створювались. Щоправда, механізм прийняття законів було досить спрощеним. Повна "одностайність".

СРСР о тій порі все більше нагадував потривожений вулик. Неждано і якось дивно в грудні 1986 року спалахнуло повстання в Казахстані. Воно стало своєрідним детонатором подальших змін. Через Карабах почалася війна між Вірменією та Азербайджаном. Пролилася кров у Тбілісі та в Ризі. "Великий й могутній" розвалювався на очах. В Новоогарьовській резиденції першого і останнього Президента Радянського Союзу почалися політичні консультації з керівниками союзних республік, які пізніше були названі "Новоогарьовським процесом".

Цей період добре запам´ятався Петру Федоровичу. Група вчених-юристів, створена Президією Верховної Ради України, розробляла тоді стратегію "юридичної поведінки" України відносно створення оновленої федерації і готувала концепцію співдружності суверенних Республік, тобто перетворення СРСР у конфедерацію. Планувалося, що лише чотири міністерства будуть конфедеральними, а решта – незалежними. Але потім з´явився ГКЧП. А 24 серпня 1991 року було прийнято Акт проголошення незалежності України.

Після цього вчені-юристи активізували роботу над проектом нової Конституції, яку фактично було розпочато ще наприкінці 1990 року, після прийняття Декларації про державний суверенітет України. Так на початку 1992 року з’явився перший проект Основного Закону. Потім на його основі ще кілька. І, зрештою, отой останній, який розроблявся в Пущі-Водиці наприкінці 1995 року. Доречним буде сказати, що в роботі над розділом цього проекту Конституції, де мова йде про Конституційний Суд, Петро Мартиненко участі не брав, поскільки від Міністерства закордонних справ був направлений до Ради Європи як експерт для роботи над проектом "Європейської конвенції з питань громадянства".

Цей період у його житті був досить напруженим, але й цікавим: робота над Декларацією, над Конституцією, в Раді Європи, викладацька діяльність.

Одночасно одна за одною з´являються його праці: в 1990 році – "Цілісність світу і порівняльне правоведення", в 1991-му – "Еволюція сучасної буржуазної держави і права" (співавтор), в 1992-му – "Функції джерел права: вклад у теорію правової політики" та "Юридична наука і просвіта в Україні" (співавтор).

Щоденна напружена робота. Та допомагав фізичний гарт, без якого витримати такий темп було б дуже важко. Власне, герой цієї розповіді ще й досі, при нагоді, вправляється з пудовою гирею. Честолюбство? Так, Мартиненко честолюбний, але не настільки, щоб піднести це до принципу. Жадоба слави? Ні, слави він не шукав, хоча й не уникав її. Почесті, нагороди? Як це не дивно, але вони чомусь довго обходили його стороною. Якщо ж і відзначали, то хіба що тоді, коли не відзначити вже не могли.

Просто Мартиненко незалежний, а це, м´яко кажучи, не завжди подобається "вищестоящим". Звання "Заслужений юрист України" він отримав ледве не останнім серед членів Конституційного Суду.

Але до роботи в цьому високому органі залишалося ще кілька років. А Петро Мартиненко тим часом разом з іншими правознавцями працював над другим проектом Конституції і водночас мав ще й обов´язки члена "Венеціанської комісії" Ради Європи. Робота в комісії була для нього цікавою, крім іншого, ще й тим, що представниками від своїх країн в ній виступали відомі в Європі юристи, спеціалісти з конституційного права.

– Для мене це був новий університет, – згадує Петро Федорович. – Чудова школа, я працював у ній з великим задоволенням. Якраз там мені дуже гостро відчувалося розчарування нашою радянською наукою права, яка, врешті решт, навіть не тягне на науку в розумінні гуманітарної науки. Це якась сектантська, маргінальна наука, побудована на односторонніх ідеологічних цінностях, що привела до серйозних негативних наслідків. Ми дуже відстали від загальнолюдських, світових стандартів праворозуміння. Я це добре зрозумів, стажуючись у кращих університетах світу.

Власне, Мартиненко певною мірою й сам став для багатьох університетом. Є навіть "школа Мартиненка". Бо ж він підготував 14 кандидатів наук, які нині працюють в дев´яти країнах світу.

Час вимагав від головного наукового консультанта Секретаріату Верховної Ради все більшої й більшої віддачі. Незважаючи на п´ятирічну незалежність, Україна так і продовжувала жити за вимогами позиченої в УРСР Конституції. Конституції не суверенної держави, а союзної республіки. Прийняти ж нову заважало протистояння різних політичних сил. В 1995 році було підписано відому Конституційну угоду. Але угода – не Конституція. Потрібен був ще рік, щоб прийняти її – нову Конституцію України. Але ще давня традиція радянського єдиновладдя – тримати всі віжки управління в себе, а решту сприймати як пристяжних – багато в чому залишилася, на жаль, і в цій Конституції. Справжньою новацією стали лише ті розділи, в яких йшлося про права людини, про цивільні та політичні права. Консерваторам було не з руки заперечувати проти них, оскільки Україна намагалася вступити в Раду Європи, а Європейська конвенція з прав людини ці права чітко регламентувала.

Через місяць після відомої "конституційної" ночі вклад Мартиненка в розробку Основного Закону країни було оцінено орденом "За заслуги" третього ступеня. А ще через місяць указом Президента він призначається суддею Конституційного Суду України. За словами професора, в його стінах він почав переживати своєрідний ренесанс (відродження).

Його входження до складу Конституційного Суду було цілком логічним. Співробітництво професійних суддів і вчених, які прийшли працювати в суді, виявилося плодотворним. Вісімнадцять індивідуумів, кожен з яких – самостійна величина, представляли три гілки влади, а тому рішення Конституційного Суду являли собою певний компроміс між ними. Без згоди, як мінімум, десяти суддів рішення не могло бути прийнятим. Відтак, цілком зрозуміло, досягалося воно почасти з натугою, в тривалих і гарячих суперечках.

Професор Мартиненко під час дискусій завжди просив колег аргументів, які були б здатні його переконати. "Я вірю не в принципи, а в силу аргументу, – говорив Петро Федорович. – Дайте мені аргумент, і я відмовлюсь від своєї точки зору".

Високо піднята голова, тверда хода. Спостерігаючи збоку, можна подумати: гонористий і вчений сухар. Але спробуйте його розсмішити і зрозумієте: "сухар" так сміятись не здатен.

Джерело: Брюсилів Online (http://www.brusilov.org.ua/) www.brusilov.org.ua/Articles/People/00916.htm





 

Statictics

Rambler's Top100

It is created
in studio

~~ <*))>< ~ fishdesign