First page
Sitemap
Feedback
Slavik Bihun’s Personal Site
Humanness & Optimism, Professionalism & Perfection

YurHit

ЮрНаука. Стаття відомого філософа права Дж. Раз «Права людини в новому світовому порядку» в перекладі В. С. Бігуна

05.05.2011

Тема: юридична наука / Legal scholarship, переклад / translation

Вашій увазі проекту перекладу статті відомого філософа права Дж. Раз «Права людини в новому світовому порядку» в перекладі В. С. Бігуна, поданий для друку в Міжнародний часопис «Проблеми філософії права».

Переклад статті з англійської здійснено за погодженням з автором. В основі статті пленарна доповідь автора «Індивідуальні людини в новому світовому порядку» ХХIV Світового конгресу Міжнародної асоціації філософії права та соціальної філософії в вересні 2009 року в Пекіні.

Авторство текстів оригіналу та перекладу охороняється авторським правом.

Світлина: В. С. Бігун з професорами Дж. Разом і С. Максимовим під час Конгресу в Пекіні

 

Джозеф Раз

Колумбійський університет, м. Нью-Йорк (США)

 

ПРАВА ЛЮДИНИ В НОВОМУ СВІТОВОМУ ПОРЯДКУ

 

Вашій увазі стаття професора права Колумбійського університету та колишнього професора філософії права Оксфордського університету Джозефа Раз. Це розширений та переглянутий варіант пленарної доповіді «Індивідуальні людини в новому світовому порядку» ХХIV Світового конгресу Міжнародної асоціації філософії права та соціальної філософії в вересні 2009 року в Пекіні. Автор доповіді зберіг стиль статті (переважно вільної від посилань), структурованої під доповідь. Автор висловлює вдячність професору Грегу Скоту (Craig Scott) за коментарі та зауваги, спрямовані на покращення тексту. Зазначену редакцію доповіді опубліковано в збірці матеріалів Конгресу та перекладено китайською мовою (Raz Joseph. Individual Rights in the Emerging World Order // IVR 24th World Congress «Global Harmony and Rule of Law (September 15-20, 2009, Beijing, China). Papers. Plenary Session. — Beijing, 2009. — P. 1–27). Дану статтю перекладено за виданням: Raz Joseph. Human Rights in the Emerging World Order // Transnational Legal Theory. — 2010. — №1. — P. 31–47 (переклад з англійської В. С. Бігуна за погодженням із Дж. Разом).

 

Резюме

У цьому огляді так званого політичного викладу прав людини спочатку подано аналіз окремих аспектів співвідношення юридичних і моральних прав, прав та інтересів, а відтак його результати слугують для обгрунтування прав людини. Розглядаючи, як приклади, право на охорону здоров'я та освіти, відкидається традиційна теорія, за якою права людини – це права, притаманні лише в зв’язку з приналежністю до людського роду. Проте, права людини таки водночас визнаються універсальними. Вони є правами, властивими всім людям, які живуть зараз, що є неодмінною умовою і наслідком того факту, що вони встановлюють обмеження державного суверенітету та зумовлюють відповідальність держав за її межами. Права людини функціонують на міжнародній арені, утверджуючи цінність людського життя. Завдяки їм, особисті інтереси посідають центральне місце в міжнародних відносинах, слугуючи лакмусовими папірцем нового світового порядку, новими каналами політичної діяльності на міжнародній арені. Права людини за своєю природою є правами моральними, які потребують політико-правового захисту. Безсумнівно, що механізми їх захисту мають бути ефективними, надійними і справедливими, оскільки інакше вони можуть більше зашкодити, ніж зарадити. Моральні права, які не можуть бути справедливо та ефективно захищені юридичними процедурами, не є правами людини. Обговорення цих точок зору засвідчує: політична увага до сфери прав людини зумовлює їх існування у залежності від соціальних, економічних і культурних чинників, а права на охорону здоров'я та освіту ілюструють цю залежність від фактичних ситуацій. Міжнародні структури швидко змінюються, відображаючи трансформаційні процеси та проблеми змісту та захисту прав людини. Наприкінці цього викладу ми обговоримо складності, зумовлені культурною різноманітністю визначення змісту таких прав, а також створення механізмів їх захисту.

Розпочнемо, сподіваюся, із тривіальних зауважень про права, які спонукатимуть замислитися над роллю прав людини в новому світовому порядку. Йдеться про «новий світовий порядок», оскільки, як видається, ми переживаємо період швидких трансформацій. Якщо резонно визнати за його початок розпад Радянського Союзу і «радянського блоку», то не важко помітити складність самого процесу. Однак, облишимо аналіз розкладу нинішніх сил, які прагнуть змінити форми нашого світу, оминемо й прогнози на майбутнє. Радше, будемо спиратися на наші спостереження як оглядача, який коментує один із аспектів процесу: можливе значення індивідуальних прав і спроб їх імплементації.

Визнання та імплементація прав людини – це не обов'язково найбільш важливі аспекти нового світового порядку. Проте, безсумнівно, що він супроводжується жвавою дискусією про права людини, значними зусиллями з забезпечення їх реалізації. Цей огляд місця прав у світовому порядку розкривається на тлі цієї жвавої діяльності. Викладемо деякі з тез, беручи за приклад права на освіту та здоров’я.

Право на освіту визнано в низці міжнародних договорів. Напевно, основним документом, в якому згадується це право, є Загальна декларація прав людини 1948 року,[1] що в частині першій статті 26 декларує:

Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безплатною, хоча б початкова і загальна. Початкова освіта повинна бути обов'язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути загальнодоступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного.

Право людини на здоров'я зазначається у частині першій статті 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (1966)[2]:

Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я.

Висвітлимо життєво важливе значення окремих прав, як-от права на освіту та охорону здоров'я у світовому порядку, а також деякі складні проблеми, пов'язані з їх інтелектуальними засадами, визначеннями та імплементацією. Не пропонуючи чітких рекомендацій, все ж, сподіваємося, що наші коментарі сприятимуть визначенню напрямку, в якому як теоретичні дослідження, так і політична діяльність можуть сприяти їх вирішенню.

 

1. Про права загалом

Розпочнемо з окремих зауваг про права загалом. Наші спостереження не мають на меті представити загальне поняття природи прав, про що вже відзначалося, а наступні спостереження не претендують на цей аналіз[3]. Вони вказують на риси, притаманні багатьом правам, і тому їхнє відображення допомагає у розгляді питання про роль прав як на міжнародній, так і на внутрішній аренах. Наша тема – індивідуальні права, але, звичайно, права можуть мати не лише індивіди. Держави, корпорації та інші юридичні особи теж мають права. Оскільки держави та корпорації є творіннями права, їхні права є правами юридичними. З-поміж юридичних прав ми можемо вирізняти ті, які створені законом, та ті, які визнані законом. Якщо фізичні особи мають право на вільне вираження думок, то юридичне право на вільне вираження думок є повним чи частковим визнанням вихідного права (називайте його моральним правом) – права на вільне вираження думок. Я не вдаватимусь до уточнень у цьому зв’язку. Наприклад, щодо визнання (мною) факту, що юридичне право має однаковий чи майже однаковий зміст, як і право моральне, незалежно від того, чи прийнято закон, який надає моральному праву юридичну силу, чи з інших причин. Також ігноруватиметься той факт, що визнання юридичним правом права морального, є питанням обсягу.

Деякі права створені на підставі закону. Право власності на державні облігації, як і, власне, облігації, не існують незалежно від закону. Це – юридичні творіння. Юридично створені права можуть бути правами моральними; тобто, бути юридичними правами, які мають моральну силу.

Інші права можуть не мати моральної сили. Іноді закон творить нові права, коли законодавці намагаються визнати окреме право, але не здатні це зробити. І такі юридично створені права теж можуть бути моральними, тобто мати або не мати моральної сили. Там, де є моральний обов’язок дотримуватися закону або окремих його положень, права, створені на основі морально обов'язкового закону, мають моральну силу, навіть якщо законодавчий орган, що їх створив, міг помилитися у своєму переконанні в тому, що вони визнають самостійно існуючі моральні права.

Надалі не згадуватимуться законні права, що не мають моральної сили. Так що, коли я маю на увазі законно встановлені права, йтиметься про морально дійсні, юридично встановлені права.

Існування юридично встановлених прав зумовлює важливі зауваги. По-перше, (моральні) права, які мають люди, можуть змінюватися. Оскільки закон створює нові або припиняє існування старих, наші (моральні) права змінюються. По-друге, моральні права можуть зумовлюватися чи обґрунтовуватися іншими чинниками, ніж основні моральні права. Деталізуймо друге положення.

Юридичні права, які мають моральну силу та встановлюються законом (на відміну від тих, які є юридично визнаними моральними правами), можуть обґрунтовуватися іншими судженнями, аніж інші моральні права як такі, та, можливо, не здатні покладатися на будь-які інші моральні права взагалі. Так, обґрунтування прав, які має особа, у силу володіння державними облігаціями, охоплюватиме міркування, які пояснюють, чому державні облігації стосуються комерційних інструментів, міркування, пов'язані з економічним функціонуванням держави, і так далі, а не лише, якщо й взагалі, деякі вищезазначені моральні права власників облігацій. Як альтернатива чи в на додаток до цього, обґрунтування прав власників облігацій засновуватиметься на загальному зобов'язанні дотримуватися закону, спираючись на необхідність забезпечення мирного урядування в країні, на міркування, які виходять за межі будь-якого попереднього права власника облігацій.

Відтак можна відзначити, що тільки моральні права, які є правами юридичними, можуть обґрунтовуватися без їхнього виведення з інших моральних прав. «Незалежні» моральні права, тобто ті, чий моральний статус не залежить від того, чи вони встановлені законом, чи за допомогою інших соціальних інститутів або звичаїв, – виводяться, як відзначають, на основі інших незалежних моральних прав, а також, зрештою, фундаментальних моральних прав, які не виводяться – не обґрунтовуються – чим-небудь, окрім як самих собою. Проте, для такого судження підстав нема. Тобто, відсутні переконливі аргументи того, чому це так, якщо моральні права можуть виникнути на основі морально значущих правових дій, вони не можуть виникнути з морально значущих факторів інших видів. І той факт, що вони повинні бути морально значущими, не накладає жодних обмежень на те, якими вони є. Вони стали морально значущими, якщо так, завдяки обґрунтуванню прав.

Принаймні деякі права можуть бути основоположними, в тому розумінні, що їх обґрунтування не залежить від інших чинників. Вони в певному розумінні є самообгрунтованими, або ж мають очевидну достовірність. Сумніваюся, що будь-які права є основними в цьому сенсі. Хоча аргументація мого викладу не залежить від цих обґрунтованих сумнівів, вона залежить від загального способу мислення про права, про що йтиметься далі. Пояснення цього способу мислення про права засвідчить виправданість сумнівів.

Пояснення залежить від того, що, сподіваюся, є цілком тривіальними спостереженнями. По-перше, загальною рисою прав як об’єктів прав (це те, на що в когось є право) є поняття цінності. Як правило, ці об'єкти матимуть цінність для самих власників прав. Цю прописну істину слід відмежовувати від іншої: наявність права вже чимось є цінним для власника права. Найчастіше, цінність права залежить від цінності об’єкта права. Тому що право на щось є цінним, й саме право є цінністю. Третій постулат: право одного обмежує свободу інших. Тобто, люди зобов'язані не порушувати права інших осіб. Кожне право встановлює низку обов'язків і визначає певне коло осіб, які є суб’єктами цих обов’язків. Що об'єднує обов'язки – це те, що вони забезпечують (принаймні, певною мірою) контроль носіїв прав над об'єктом свого права. Позаяк (за першою істиною) об'єкт права є цінним для носіїв прав, контроль над ними – це теж цінність. Отже, перший і третій постулати виводять другу істину: права є цінними для тих, хто ними володіє.

Однак, ці прописні істини слід обмежити. Більшість прав можуть підлягати відмові, тобто, носії прав можуть відмовитися від своїх прав, або від деяких їхніх аспектів. Дуже часто правовласники можуть передавати свої права шляхом дарування або продажу, або іншим чином, іншим людям. Іноді цінність полягає саме в тому, що значимість контролю над їх об'єктом поєднується з цінністю відчужувати цей контроль, щоб відмовитися від нього або передати комусь іншому. Це типові випадки, у яких цінність права відмежована від цінності об’єкта для правовласників. Інтерес правовласників у своїх правах полягає у їх здатності відчужувати ці права.

Є й інші винятки, які ми оминемо в цьому викладі. Додамо лише ще одне пояснення: цінність, яку об'єкт права може мати для правовласника, може залежати від моральних обов'язків правовласника – цінність наявності права охоплює факт того, що така наявність дозволяє виконувати свої обов'язки щодо членів сім'ї, оточення тощо.

Враховуючи ці прописні істини, ми повинні зацікавитися їхнім значенням. Зокрема, чи може бути так, що цінність об'єкта права для власника прав не має нічого спільного з обгрунтуванням права, з поясненням того, чому правовласник має моральне право? Чи може бути так, що цінність права для правовласника немає нічого спільного з поясненням того, чому правовласник має це право? Це видається дещо неправдоподібним. Звичайне пояснення полягає в тому, що той факт, що об'єкти права мають цінність, є причиною або однією з причин того, чому правовласники мають право. Звичайно, люди не мають права на будь-що, що має для них цінність. У цьому разі виявляється третій трюїзм: право – це основа обов’язків щодо інших. Самий факт, що щось має цінність для мене, не наділяє мене правом на це, тому що це саме собою не встановлює, що інші люди зобов'язані забезпечити мене цим правом чи не втручатися в моє володіння правом. Здавалося б, що ми маємо право тільки, якщо право передбачає цінність його наявності, або що ми маємо в цьому потребу, є свого роду достатнім, щоби накласти обов’язки на інших, точніше, принаймні на когось іншого.

Цінність права для його носія є його основою. Саме ця цінність обгрунтовує покладення на інших обов’язків забезпечення або, принаймні, неперешкоджання здійснення права його носієм; й лише тоді, коли існують такі обов'язки, існує й право. Воно існує тому, що породжує такі обов'язки.

Відзначте, що ми перемкнули нашу увагу від цінності об'єкта права на цінність права для цього об’єкту. Ця цінність права залежить від цінності об'єкта, охоплює й цінність його гарантованого використання. Крім того, вона охоплює мінову цінність права у випадку прав із відчужуваними інтересами, тобто, цінність факту передання права (та об'єкта в його основі) до інших, як-от через дарування або відплату. Як зазначалося, у випадку деяких прав (наприклад, багатьох прав власності) головна цінність наявності права полягає у здатності ним торгувати. Ця цінність припускає, що об'єкт права має цінність для когось іншого, ніж правовласника. Але об'єкт може мати невелику цінність чи не мати цінності для правовласника, для якого головна цінність полягає у здатності продати право[4].

Ці трюїзми, значною мірою самоочевидні, про те, що право і його об'єкт є цінністю для правовласника, що право одного породжує обов'язок іншого, тим не менш ставлять питання: чому права мають цінність для власника прав і чому вони пов'язані з обов'язками щодо інших? Пояснюється це особливою роллю прав у нашому моральному всесвіті: вони застосовуються до випадків, коли цінність чогось для людини є такою, що вимагає зобов’язання інших в їхніх обов’язках поважати це право чи іншим чином забезпечити його здійснення у певних відносинах.

Цей погляд на права є доволі широким, охоплюючи велику різноманітність прав. Вони можуть розрізнятися за об'єктом, за зобов’язаннями поважати права, характером та обсягом цих обов'язків, іншими критеріями. Цей погляд є настільки вкорінений в трюїзми, що може здатися малозначним.

Проте, насправді, все навпаки. Уявлення про обгрунтування прав через їхню цінність для правовласників часто оминається у багатьох дискусіях про права людини. У багатьох із них дискусія зосереджується на цінності певного права або його об'єкта для правовласника, наче цього достатньо, щоб визначити, що є таке право. Часто нема й інтересу показати, чому на інших покладається обов’язок щодо певного права або його об'єкту. Цінність права для когось не означає встановлення обов'язку іншого із забезпечення або захисту володіння або користування цим правом. З’являється потреба в особливому, часто відсутньому, аргументі, який би ґрунтувався на особливому характері цінності, яке надає право.

Перш ніж продовжити виклад, означимо четвертий трюїзм. Він стосується особливого контролю правовласників над своїми правами. Про що йдеться? Часто зазначається, що правовласники мають підставу скаржитися на порушення їхніх прав. Мати підставу означає, що скарга не може спростовуватися твердженнями, на кшталт, «це не наша справа» чи подібними за ефектом формулюваннями. Такі відповіді часто доречні. Даючи таку відповідь, хтось відмовляється вступати в розмову зі скаржником, який стверджує, що хтось діяв неправильно і, отже, йдеться про порушення права скаржника або іншого. Такий блокувальний крок («це не ваша справа) не заперечує неправильності чиїхось дій, як і навпаки, не йдеться й про виправдання поведінки. Він просто заперечує підставу іншого звертатися з цим питанням на даний момент (принаймні, в контексті в якому заявник намагається представитися), і є відмовою мати з ним справу з цього питання.

Дійсно, якщо не брати до уваги винятки, про які йтиметься, така відповідь є неприйнятною, якщо скарга подається особою, чиє право, як стверджується, порушено й ситуація стосується відповідних соціальних та інституційних умов. Проте, я не поділяю погляди кількох авторів, які поклали цей факт в основу своєї теорії прав, або навіть моральності загалом. Ці автори вишукали додатковий чинник, який невидимо пояснює, чому правовласники мають підставу твердити про порушення їхніх прав. Щоб зрозуміти мої спостереження, надалі в роботі важливо збагнути, в чому помилялися ці автори. Тому звернімося певною мірою до цього питання детальніше.

З огляду як моральних принципів, так і загальних переконань, на мою думку, ми діємо в межах наших прав, коли формуємо погляди на моральність чиєїсь поведінки без обмежень. Нам не слід бути такими легковажними в формуванні таких поглядів, як і формувати їх для якихось негідних цілей. Це твердження справедливе щодо всіх наших переконань. Особливо непривабливим може бути становище тих, чия справа судити інших, коли в цьому є чи нема сенсу. Тим не менш, людина діє в межах своїх прав у формуванні таких поглядів допоки вчиняє це відповідально. Аналогічно й комунікація таких поглядів регулюється загальними принципами свободи вираження думок. Знову ж таки, як і в випадку інших переконань, правом на їхню комунікацію не слід зловживати. Проте це право – право універсальне. Відсутні особливі підстави щодо людей, чиї погляди чи комунікація стосується їхніх власних прав та їх фактичного або можливого порушення. Дійсно, було б неналежним таке співтовариство, в тому числі, як зазначатиметься, співтовариство світове, в якому ніхто, крім потерпілого або його близьких друзів, не допускається протестувати проти порушення прав людей.

Відзначте, що й повноваження інституцій з захисту прав не належать винятково власнику права. Всі ці положення широко визнано публічною культурою та правовими інституціями багатьох країн. Журналісти мають право і навіть обов'язок розкривати правопорушення, повідомляти про них. Уряди мають право і обов'язок захищати правовласників; у цьому контексті одні заходи примусу є предметом розсуду, впливу чи уподобань правовласників, а інші – ні. Вони є предметом громадського інтересу, відповідальність за них покладається на посадових осіб.

Так що ж складає цю специфічну підставу правовласників? Зрозуміло, що повага до прав чи їх порушення більш за все безпосередньо впливає на правовласників. Тому їхня стурбованість рідко є тривіальною, породженою винятковою цікавістю. Ось чому вони мають підстави на свої права. Інші мають підстави з цих же міркувань, тобто, коли їхнє втручання стосується серйозного питання та виражає справжнє піклування про справу, яку або ще не вирішено або вирішено не належним чином. Відмінність у тому, що в випадку правовласника майже завжди йдеться про серйозний інтерес. Або, принаймні, таке видається: щоправда, правовласники можуть добиватися дотримання своїх прав заради недостойних цілей, навіть коли йдеться про їхні нетривіальні інтереси. Проте, зрідка трапляється так, що інші знатимуться про це чи наполягатимуть на тому, про що йдеться в даному випадку.

Звичайно, все це стосується правовласників й в інший спосіб. Один із них, видається, є центральним чинником, який пояснює спеціальну підставу правовласників щодо їхніх власних прав. Як правило, власники прав мають право відмовитися від своїх прав в одному чи кількох випадках, що охоплює право призупиняти дотримання їхніх прав в одному або декількох випадках. У деяких випадках вони можуть віддати перевагу забезпеченню чи усуненню порушення права. Вони можуть досягти такого результату, відмовившись від свого права загалом або в конкретній ситуації, відмовитися від свого права на компенсацію чи інші засоби правового захисту за його порушення.

При цьому існують права, яких не може бути скасовано. З-поміж підходящих «кандидатів» – права на деякі основоположні свободи. Проте, в цілому права (за третім трюїзмом), захищені обов'язками щодо інших, може бути (за четвертим трюїзмом) відмінено або призупинено правовласником. Саме це повноваження (а не підстава) скаржитися лежить в основі особливого становища правовласників щодо їхніх власних прав.

Ці прописні істини, особливо остання, важливі для визначення ролі прав у новому світовому порядку – предмету, до якого ми повинні тепер, нарешті, перейти.

 

2. Новий світовий порядок: яке місце прав?

Говорячи про новий світовий порядок, ми маємо на увазі структуру інституцій, договорів і сформованої практики, які виникають під впливом економічних, соціальних і культурних впливів у світі, що дедалі зменшується та стає взаємозалежнішим через значне розширення комунікаційних технологій. Твориться новий світовий порядок. Ми переживаємо час швидкоплинних змін багатьох аспектів міжнародної ситуації, процес розвитку якого неясний. Не ризикуватиму й я, передбачаючи чи рекомендуючи план бажаної мети. Моя скромна мета – звернути увагу на окремі можливості та складності, пов'язані з деякими нинішніми тенденціями щодо ролі індивідуальних прав.

Але навіть це передбачає певну обізнаність і розуміння тенденцій, оскільки резонні рекомендації побудовані лише на основі апріорних міркуваннях, безпідставні.

Вони повинні бути пов'язані з реальністю, для якої й призначаються.

Індивідуальні права, які дискутувалися та просувалися на міжнародній арені, безсумнівно є правами людини. Інші права виходять на арену, коли включаються до договорів або основоположних документів міжнародних організацій. Проте вони, інкорпоровані законом, справедливо не вважаються правами встановленими (створеними), а правами, визнаними законом (law). Це – особисті немайнові права, незалежні від закону, й тому закон повинен визнавати, забезпечувати та захищати їх.

Але чому вони вважаються тільки моральними правами, які повинні поважатися законом, а не моральними правами особливого роду, а саме, правами людини? Якщо стисло, то це тому, що вони, як визнається, характеризуються винятковим значенням та універсальністю. Навіть попри те, що різні автори по-різному пояснюють перший елемент, на мою думку, безуспішним є пояснення важливості цих прав і встановлення того, що тільки важливі права можуть бути правами людини. У цій роботі я ігноруватиму цей елемент в цілому. А як щодо універсальності?

Теорії, які я буду називати «традиційними», стверджують: права людини є універсальними, оскільки вони є правами кожної людини, як людини. Тобто, статус людини – підстава володіння цими правами. Це судження важко обґрунтувати в частині прав, визнаних правами людини у міжнародних документах у часи сучасного Статуту ООН, як і в більш актуальний період, який називається мною «новий світовий порядок»[5]. Звернімося до першого прикладу: права на освіту. Якщо люди мають право, визначене в Загальній декларації як право на освіту, в силу лише своєї людяності, то це право мали відтак й мешканці печери в кам'яному віці. Це резонно? У цьому зв’язку пригадаймо текст Декларації:

Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безплатною, хоча б початкова і загальна. Початкова освіта повинна бути обов'язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути загальнодоступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного.

Уже відмінність між базовою, технічною, професійною та вищою освітою не мала б сенсу в певний історичний час. Так само не було б сенсу розглядати якусь складову освіти обов'язковою. Хто повинен був забезпечувати таку обов’язковість? Очевидно, що йдеться про визнання в цьому випадку, якщо таки йдеться про це, права щодо людей, які живуть в умовах, які мало чим відрізняються від тих умов, в яких живемо ми. Але якщо так, то універсальність не може грунтуватися лише на нашій людяності.

Цілком ймовірно вважати, що обгрунтування права на освіту полягає в тому, що здатність людей мати заслужене, повноцінне життя залежить від наявності навичок, необхідних для вирішення проблем у житті, використання можливостей в той момент та місці, де вони живуть або можуть жити. Враховуючи обставини сьогоднішнього життя, коли формальна шкільна освіта є обов’язковою, і з урахуванням політичної організації нашого суспільства у формі держави, резонно покладати на уряд відповідальність за забезпечення освіти для всіх. Наведене – це стисла аргументація позиції. Роз'яснення та обгрунтування права вимагає значного її посилення. Оминемо це.[6]

Деякі теоретики стверджують: хоча право на освіту в міжнародному праві нині не визнається універсальним правом людини, воно випливає з певного передправа (urright), яке є дійсно універсальним. Мені не вдалося віднайти такого права. Я також вважаю, що його пошук не є вмотивованим. Обгрунтування існуючого права на освіту, окреслене мною, засновано на цілком універсальних міркуваннях, зокрема про важливість можливості мати повноцінне життя і шанси мати таке життя, що залежить від володіння навичками для реалізації можливості в певному місці та часі. Всі практичні моральні висновки засновані на універсальних міркуваннях щодо конкретних обставин. Права, зокрема права людини, в цьому плані чимось особливим не вирізняються. Як відзначалося в міркуваннях про право, права не обов'язково походять від інших прав. Частіше за все, і, можливо, у всіх випадках, вони випливають із міркувань про цінність життя, як це ілюструє мій приклад із правом на освіту.

Більш правдоподібним є твердження: права людини є синхронно універсальними, що означає, що їх мають всі сьогодні живі люди. Щось на кшталт цього, здається, нині визнається сучасною практикою прав людини. Це набуває вирішального значення, так як визнається безумовна цінність людського життя, яку ми, як правило, сподіваюся, сприймаємо як належне, але якої не завжди дотримуються на практиці. Відтак, вирішальний внесок окремих прав у новий світовий порядок полягає в його прихильності до цінності людського життя.

Наведемо ще один важливий внесок прав людини у новий світовий порядок: найвпливовіші діячі на міжнародній арені – це держави, великі корпорації, а також, принаймні деякі, міжнародні організації. Права людини – це індивідуальні права, про що каже четвертий трюїзм (й у наведені побіжні міркування), правовласники ж мають право голосу для забезпечення їх дотримання, і кожен – кожна людина або об'єднання людей – має процесуальну правоздатність домагатися їх визнання для захисту. В справі захисту прав людини це дозволяє мобілізувати зацікавлених осіб для створення значного тиску на держави, корпорації та міжнародні організації. Як відомо, це ж відбулося і відбувається. Одним із найбільш істотних перетворень, викликаних розвитком галузі прав людини, було розширення прав і можливостей звичайних людей, і поява потужної мережі неурядових, а також заснованих за договорами інституцій впливу на держави та корпорації (й, меншою мірою, міжнародних організацій) заради індивідуальних прав. Рух за права людини започаткував новий спосіб політичної діяльності, який продовжує закладати основи для коректування концентрації влади в урядових і корпоративних руках.

 

3. Труднощі і ризики

Як вказувалося, значення прав людини полягає в утвердженні цінності кожної людини, а також у поширенні влади – від тих, у кого вона є, до всіх, у тому числі й до будь-яких груп чи асоціацій, готових відстоювати та захищати інтереси звичайних людей. Проте права людини несуть в собі інтелектуальну вимогу, необов'язкову для досягнення зазначених двох цілей. Якщо ми визнаємо, що всі людські істоти можуть мати права, тому що вони – людські істоти, ми вже розуміємо: всі вони мають моральну цінність. А поділ влади – невід’ємна ознака прав й не лише прав людини. Усі права наділяють правовласників владою над об'єктом права. Права людини ж охоплюють ще одну вимогу – синхронної універсальності: всі нині живі люди мають однакові права людини.

Варто відразу відзначити: не маючи наміру критикувати цю особливість сучасної доктрини прав людини, підкреслю важливість її існування.

За традиційної теорії прав людини, з її принципом про наявність прав у силу своєї людяності, є очевидним, чому всі людські істоти мають однакові права: всі вони – людські істоти, й саме це наділяє кожного з них правами людини. Теорії прав людини, оперті лише на синхронну універсальність, визнають, що різні люди можуть мати різні права людини, оскільки вони визнають, що інші чинники, окрім як статус людини, визначає, які права людини має людина. У нашому випадку йдеться про право на освіту, до якого належать соціальні умови, які вможливлюють необхідність навчання для повноцінного життя, а політичні умови роблять доцільним визнання уряду відповідальним за забезпечення освіти. Але, якщо люди можуть мати різні права людини в різні періоди, чому не може бути так, що люди, які живуть сьогодні, можуть мати різні права людини? Чому права людини повинні бути універсально синхронними?

На мою думку, відсутні принципові засади для визначення прав людини лише синхронно універсальними. Проте наявні важливі прагматичні причини для виокремлення синхронно універсальних прав і наданням їм можливості називатися правами людини, які виведені з неіснуючої традиційної теорії. Ми виокремлюємо як права людини ті права, повага до яких може бути затребувана будь-ким. Зокрема, мешканці однієї країни можуть звертати такі вимоги до урядів інших країн щодо ставлення урядом до власних громадян. Й ці уряди не можуть відкинути вимоги, сказавши: «Це не ваша справа». Здатність держав блокувати втручання в їхні внутрішні справи, заперечувати певну свою відповідальність за свою поведінку щодо зовнішніх суб'єктів та органів – це і є тим, що традиційно закладає основи державного суверенітету. Проте права людини, в способі, в якому вони функціонують у світовому порядку, обмежують суверенітет. Держави повинні нести відповідальність за дотримання прав людини перед міжнародними судовими інституціями, які регламентують і питання юрисдикції, та відповідальними людьми та організаціями за межами держави.

Це ще одна важлива особливість способу функціонування прав людини в світовому порядку[7]. З метою розумного функціонування, тобто, для обмеження державного суверенітету, заяви щодо порушення прав людини, які роблять люди чи організації за межами держави, які звинувачують у вчиненні чи незапобіганні цих порушень, повинні мати здатність спростувати їхній різкий тон: адже умови в нашій державі різні, і ви не в стані знати права жителів нашої країни, й тому не в стані втручатися в наші справи в ім'я цих прав. Права людини не можуть підпадати під таку відповідь, тому що ми ототожнюємо права людини з правами, які мають всі люди, що живуть сьогодні в силу загальних умов життя, особливо у світлі розширення світу та поглиблення цих умов в ситуації несформованого світового порядку, що швидко змінюється. Це і є частиною аргументації на користь того, що повага до цих прав може вимагатися будь-ким, в тому числі людиною та організацією, які не мають ніякого зв'язку з відповідною країною. Тому що ми маємо ці права в силу загальних умов нинішнього життя, а не спеціальних знань про обставини певної країни, про те, що її громадяни мають такі права. І це є частиною аргументації на користь встановлення правами обмежень державного суверенітету: бути правами, щодо яких держави є відповідальними перед особами та організаціями та іншими державами за межами своїх кордонів.

Синхронна універсальність прав людини встановлює стандарт для будь-якого твердження про існування будь-якого конкретного права людини. Як зазначалося, багато авторів-теоретиків і політичних активістів ігнорують складність завдання, з яким стикається їхня інформаційно-пропагувальна робота, тому що вони знаходяться під впливом ілюзії, що все, що потрібно зробити, це вказати на важливість певного права чи його об'єкта до заявленого правовласника. Вони нехтують необхідністю доведення обов’язку інших бути зобов'язаними забезпечувати, принаймні певною мірою, здійснення прав правовласників. Відзначу два різновиди труднощів у доведенні такого права: процедурні та змістовні.

Розпочнемо з питань процедури. Маються на увазі питання про інститути, наділені легітимною владою для врегулювання спорів щодо обсягу прав і забезпечення їх поваги. Не всі моральні права повинні забезпечуватися законом (law). Повага до різних моральних прав має бути справою особистої совісті та залежати від умов добровільної взаємодії між окремими особами, вільними від примусу або інституційної участі.

Права людини не є такими. Зайве говорити, що в ідеалі вони повинні поважатися добровільно, незалежно від будь-якої інституційної участі. Проте з-поміж усіх моральних прав, тільки права, які повинні поважатися та забезпечуватися за допомогою закону, визначаються як права людини.

Очевидно, що несправедливість неминуча, якщо визнання і забезпечення прав покладено на установи, які за своєю суттю не є нейтральними, позбавленими незалежності та неупередженості, а також не мають справедливої процедури, або ті, чиї втручання є небезпечними та довільними.

Життєво важливе значення неупереджених, ефективних та надійних інституцій для адміністрування та дотримання прав людини характеризується трьома аспектами в плані їх обгрунтування. По-перше, якщо є право людини на щось, тоді є й обов'язок щодо створення та підтримки неупередженої, ефективної та надійної інституції для забезпечення її здійснення та захисту від порушень. По-друге, допоки нема таких інститутів, як правило, слід утриматися від спроб використання будь-яких примусових заходів щодо забезпечення дотримання права. Нас зобов’язує це застереження, зважаючи на загальну та серйозну шкоду, яка супроводжує застосування примусових заходів на міжнародній арені, та ризиків пропонованих примусових заходів, які є не більш ніж помилковими припущеннями. По-третє, якщо з урахуванням існуючих обставин не існує ймовірності того, що неупереджені, ефективні та надійні інституції можуть бути створені щодо певного права, тоді право не є правом людини.

Ці висновки наведені мною в «оголеній» формі. Й такий їх виклад оманливий, особливо другий і третій. Цілком ймовірно, на моє переконання, що картина інституційного забезпечення дещо відмінна. У деяких регіонах, наприклад, у межах Європи, як-от у країнах Ради Європи, так і Європейського Союзу, можливі цілком адекватні інституції та процедури визнання та дотримання всіх прав людини тією мірою, якою це стосується меж цих регіонів, тоді як у деяких інших частинах світу цього може не бути. Крім того, можуть ініціюватися деякі інституційні механізми, як-от Міжнародний кримінальний суд, які можуть функціонувати в експериментальному режимі. Ще залишається довести їхню неупередженість, ефективність і надійність. Але з плином часу вони можуть стати такими. Нам не слід відмовлятися від експерименту, коли є реальні шанси на успіх. Якщо пригадати, то що всі мої міркування грунтуються на розумінні того, що ми знаходимося в центрі процесу та часу, коли багато ідей проходять перевірку часом й лише деякі з них досягають успіху. Це єдиний спосіб домогтися поступу в міжнародних відносинах, і нас не слід бути вибагливими, ускладнюючи шлях до успіху. Відтак мій другий висновок є закликом до пильності, до глибокого осмислення кардинального значення відповідних інституцій, водночас й до готовності ретельного ставлення до захисту прав, коли спроби їх забезпечити, ймовірно, призведуть до несправедливості.

Мій третій висновок стосувався того, що за відсутності можливості справедливого та надійного забезпечення, немає й прав людини. Цей висновок – результат загального підходу до прав, та, зокрема, їх залежності від чинників, зумовлених обставинами. Згадайте про будь-яке моральне право, яке не повинно забезпечуватися законом. Резон – це нездатність забезпечити його ефективне здійснення, або неможливість виконання чи то його контрпродуктивність. Причини цього лежать у природі людського і соціального життя та інститутів. Деякі з них можуть бути невіддільні від необхідних умов людського життя, тоді як інші – більш залежними від обставин.

У цьому зв’язку важливо пам'ятати: з цього не слідує, що прав не існує. Радше, що це – не права людини. Сучасна практика в галузі прав людини визнає правами людини тільки ті права, чиє виконання повинно бути забезпечене законом. Звідси слідує, що, тоді як можливі прав людини, чиє виконання не забезпечено законом, та існування якого і є випадком необхідності саме такого виконання, не може бути прав людини, чиє виконання не може бути забезпечене законом.

Якщо виконання – справедливе, ефективне та надійне – є неможливим, ми повинні визнати, що право не є правом людини, й утримуватися від закликів до його виконання. Зрештою, хотілось би ще зазначити одну складність зі визнанням певного права правом людини. Ця складність грунтується на підозрі в тому, що вимога чи деякі вимоги в галузі прав людини є культурно упередженим, що вони представляють собою ідеологічні вимоги того, що ідеї Заходу повинні домінувати у всьому світі. У певному сенсі, ця складність не пов’язана зі встановленням обов’язку щодо певного правовласника. Але на практиці саме в цьому й полягає складність.

Звернімося для прикладу до права на здоров'я. Хто заперечуватиме те, що здоров'я є цінністю для людей, які мають проблеми зі здоров'ям? Хто сумніватиметься в тому, що йдеться про дійсно універсальне право, оскільки здоров'я було цінністю для людей відколи вони існують? Так. Але не все так просто.

По-перше, було б нерозумно думати, що люди справді мають право бути здоровим – право, яке порушується щоразу, коли вони нездорові. Більш розумна точка зору викладена в частині другій статті 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (МПЕСКП), в якому подано перелік обов'язків держави. Проте держави, чи уряди, не є вічно універсальним: вони існують не від початку існування homo sapiens.

По-друге, здоров'я має внутрішню та інструментальну цінність. Внутрішня цінність – фізичне благополуччя, яким користуються здорові. Інструментальна цінність – покращення перспектив повноцінного життя завдяки здоров'ю. Якщо не всі, то принаймні багато видів нездоров'я, зв’язаного з біллю, стражданням та інвалідністю, ускладнюють насолоду життям або ж унеможливлюють її.

На моє переконання, саме інструментальна, радше ніж внутрішня, цінність здоров'я і є основою права людини на здоров'я. Це так, оскільки за відсутності особливих відносин, ніхто не зобов'язаний забезпечити для мене або для будь-якої іншої особи, відчуття фізичного благополуччя. Але вони, можливо, мають такий обов'язок забезпечити людям можливість мати повноцінне життя.

Проте дозвольте мені повернутися до моєї основної теми: складності ставлення до культурного розмаїття, виявленого на прикладі права на здоров'я. Як відомо, сама ідея здоров'я є культурно відносною. Здоров'я відноситься до функціональності, а функціональність відноситься до типу діяльності, важливої для нормального успішного існування в конкретному контексті. Право на здоров'я є досить широким за обсягом, щоби охоплювати профілактику інвалідності та інші недоліки, забезпечуючи очевидні приклади культурної відносності: наприклад, чи є безпліддя або спотворення обличчя умовою, запобігання чи усунення якої, поширюються на право на здоров'я? Загальновідомо, що психічні стани, які констатують психічні захворювання, є культурно відносним, й таким ж, просто в менш очевидних проявах, умовами, які ми визначаємо як хвороби.

Ще одна складність, яку, на мою думку, слід особливо виокремити, це зокрема визначене у МПЕСКП право людини «на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я». Досяжність асоціюється з обов'язками щодо економічних, соціальних і політичних обставин у різних країнах. Але всі країни зобов'язані приділяти першорядну увагу охороні здоров'я. Питання в тому, про яку міру йдеться? Чи повинно здоров'я мати пріоритет над особистою свободою чи свободою  комерційною? Чи має право на здоров'я охоплювати обов'язок забороняти палити, або інші дії, що завдають шкоди здоров'ю? Чи охоплює воно обов'язки щодо більш коштовної доступності речей або можливостей, які асоціюються з ризиками для того, щоб применшити їх використання? Чи можемо ми мати спеціальний податок на гірськолижних курортах чи обмежити виробництво автомобілів і транспортних засобів, швидкість яких не може перевищувати 60 км / год.?, і так далі і тому подібне.

Проста істина полягає в тому, що ми повинні відкинути найвищий досяжний рівень, якщо прийняти те, що фактично досягнуто. Якщо більш розумно поглянути на те, що є досяжним, зважаючи на інші міркування, зокрема й інші особисті немайнові права та гідні цілі, то зміст права і ступінь необхідності досягнення, широко доступні, та порушують важливі питання, які торкаються не тільки права на здоров'я, але й інших прав та цінностей.

Сподіваюся, що всі погодяться зі мною в тому, що здоров'я не повинно мати пріоритет над усім іншим. Всі ми, різною мірою, отримуємо задоволення від діяльності, що несе ризик здоров'ю і життю, а іноді саме ризик є змістом цих видів діяльності. Важливим моментом є те, що різні культури мають різні, суперечливі, і все ж резонні відношення до таких конфліктів. Нема універсального способу досягнення балансу між здоров'ям та іншими інтересами.

У своєму житті різні люди по-різному досягають балансу, як і різні країни – збалансування державної політики. Деякі способи зневажати або ризикувати життям для інших цілей безглузді або навіть неправильні. Але багато різних індивідуальних ставлень і положень державної політики, хоча і суперечать один одному, є розумними або принаймні прийнятними.

Як це сумістити з тим, що кожен з нас має права людини, які є синхронно універсальними? Чи не виходить так, що жителі Таміл Наду мають інші права на здоров'я, ніж жителі Вермонту, не тому, що їхні жителі відрізняються своїм багатством, а тому, що вони діють на резонних, але суперечливих позиціях про те, що являє собою найвищий досяжний рівень?

Не варто згадувати про те, що формулювання Пакту допускає відносність таких варіацій. Щоправда, це не допоможе ані з точки зору принципу, ані з позицій необхідності розроблення прийнятної практики. Складність у тому, що практичний сенс права визначається як його універсальністю, так і чутливістю до культурних варіацій. Домінуюча практика міжнародного права прав людини є недостатньою у цьому зв'язку. Захисники прав людини, як видається, радше звернуться для культурних відмінностей, щоби засудити їх, а не визнати їх обгрунтованість.

Але це ще не все: права людини існують для того, щоби забезпечуватися. Вони закликають авторитетні інституції здійснювати контроль за дотриманням прав людини над інституціями, які несуть відповідальність за їх реалізацію. Ці установи, як інституції-виконавці, так і інституції-контролю, повинні приймати практичні рішення, які визнають обгрунтованість або необґрунтованість засудження чи аморальності різних культурних традицій і практик. У зв'язку з цим виникає принципове питання, про яке вже йшлося: це факт того, що, визнаючи право людини на здоров'я, країни визнають права міжнародних інституцій[8] судити не тільки про їхню політику в галузі охорони здоров'я, але про їхню реалізацію інших прав і цінностей, тому що, при прийнятті рішення щодо найвищого досяжного рівня здоров'я, відповідні міжнародні інституції повинні прийняти рішення щодо способів досягнення компромісу різних країн щодо інтересів про здоров'я та інших цінностей.

У зв'язку з цим виникає практично делікатне питання «хто вирішує?». Чи припустимо, щоби міжнародні органи, посадові особи, які, як правило, сформовані непропорційно від декількох могутніх країн, визначили, що є належною практикою для країн усього світу?

 

Заключні слова

Хочу завершити виклад питаннями, радше ніж відповідями. Мною окреслено важливу роль прав людини у формуванні світового порядку – по-перше, щодо вираження цінності всіх людських істот, по-друге, щодо внесення на порядок денний проблем, за винятком тих, які стосуються міжурядових відносин або доходу великого бізнесу, по-третє, щодо розширення прав і можливостей окремих осіб і громадських об'єднань у створенні додаткового способу впливу на міжнародний порядок. Я також окреслив деякі зі складностей і небезпек із дотриманням прав людини. В існуючих умовах вони піддаються безрозсудному активізму, який ігнорує той факт, що права накладають обов'язки, і що обов'язки слід доводити безвідносно до згадувань про значення права для його носія.

Крім того, спроби реалізації прав можуть значно нашкодити, якщо цього не буде відповідально доручено неупередженим, ефективним і надійним інституціям. Нарешті, всупереч поточній риториці, права людини не є абсолютними, або, принаймні, більшість прав людини і, звичайно, два з них, на яких було зосереджено мою дискусію, права на освіту та охорону здоров'я, не є абсолютними: їхня інтерпретація та застосування вимагає врахування чутливості до культурної різноманітності та впливу інших цілей.

Такі проблеми існують (навіть якщо й меншою мірою) в плані внутрішньодержавної реалізації індивідуальних прав. Ми не маємо рецептів для вирішення проблем. Ми намагаємося виробити їх із плином часу в процесі громадського обговорення, беручи до уваги думки (рідко одностайні) професійних еліт, що призводить до рішень авторитетних інституцій, які переглядаються. Нам потрібно мати щось подібне за формою, що підходить на міжнародній арені. У нас нема нічого подібного, хоча нами закладено зачатки, які можуть (або не зможуть) призвести до розвитку міжнародних владних інституцій і пов'язаних із ними процесів потрібного роду. Я почав з того, що ми живемо в перехідний період швидких змін. Можна бути оптимістом. Можна бути песимістом щодо розвитку речей. Але безперечним є те, що нам не слід заспокоюватися, спочиваючи на лаврах.

 

 

Раз Джозеф

ПРАВА ЛЮДИНИ В НОВОМУ СВІТОВОМУ ПОРЯДКУ

Стаття, в основі якої пленарна доповідь професора права Колумбійського університету, колишнього професора філософії права Оксфордського університету Джозефа Раза під час ХХIV Світового конгресу Міжнародної асоціації філософії права та соціальної філософії (вересень 2009 року, Пекін). Друкується за погодженням із автором у перекладі В. С. Бігуна за редакцією видання: Raz Joseph. Human Rights in the Emerging World Order // Transnational Legal Theory. — 2010. — №1. — P. 31–47. Автор спочатку аналізує окремі аспекти співвідношення юридичних і моральних прав, прав та інтересів, згодом наводить авторське обгрунтування прав людини. Розглядаючи як приклади право на охорону здоров'я та освіти, автор відкидає традиційну теорію, за якою права людини – це права, притаманні лише в зв’язку з приналежністю до людського роду; водночас, автор залишає за правами людини статус універсальних, таких, що функціонують на міжнародній арені, утверджуючи цінність людського життя. Автор стверджує, що моральні права, які не можуть бути справедливо та ефективно захищені юридичними процедурами, не є правами людини. Обговорюються складності, зумовлені культурною різноманітністю визначення змісту прав людини та створення механізмів їх захисту.

Ключові слова: права людини, новий світовий порядок.

 

 

 

 

Раз Джозеф

ПРАВА ЧЕЛОВЕКА В НОВОМ МИРОВОМ ПОРЯДКЕ

Статья, в основе которой пленарный доклад профессора права Колумбийского университета, бывшего профессора философии права Оксфордского университета Джозефа Раза на ХХIV Всемирном конгрессе Международной ассоциации философии права и социальной философии (сентябрь 2009 года, Пекин). Печатается по согласованию с автором в переводе В. С. Бигуна за редакцией издания: Raz Joseph. Human Rights in the Emerging World Order // Transnational Legal Theory. — 2010. — №1. — P. 31–47. Автор сначала анализирует отдельные аспекты соотношения юридических и моральных прав, прав и интересов, впоследствии приводит авторское обоснование прав человека. Рассматривая в качестве примеров право на охрану здоровья и образования, автор отвергает традиционную теорию, согласно которой права человека – это права, присущие только в связи с принадлежностью к человеческому роду; одновременно, автор оставляет за правами человека статус универсальных, таких, что функционируют на международной арене, утверждая ценность человеческой жизни. Автор утверждает, что моральные права, которые не могут быть справедливо и эффективно защищены юридическими процедурами, не являются правами человека. Обсуждаются сложности, обусловленные культурным разнообразием определения содержания прав человека и создание механизмов их защиты.

Ключевые слова: права человека, новый мировой порядок.

 

 

Raz Joseph

HUMAN RIGHTS IN THE EMERGING WORLD ORDER

Article based on a plenary paper by Columbia University law professor, former Oxford University professor of jurisprudence Joseph Raz during the XXIV IVR World Congress (September 2009, Beijing). Published with the approval of the author and translated by V. S. Bihun from the edition: Raz Joseph. Human Rights in the Emerging World Order // Transnational Legal Theory. — 2010. — №1. — P. 31–47. The author first examines some aspects of the foundation of legal and moral rights, rights and interests, then provides his substantiation for human rights. Considering as examples the right to health and education, the author rejects the traditional theory under which human rights are considered rights inherent only by virtue of belonging to humanity, however, the author does not object the status of human rights as universal, seeing such them as operational on the international scene, promoting the value of human life. The author argues that moral rights that cannot be fairly and effectively protected though legal processes are not human rights. He concludes with a discussion of the difficulties that cultural diversity creates for identifying the content of such rights, and for devising mechanisms for their protection.

Keywords: human rights, the new world order.

 

 

<hrsize=1 width="33%"></hrsize=1>

[1] Частина друга статті 26 Загальної декларації прав людини далі провадить: Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма народами, расовими або релігійними групами і повинна сприяти діяльності Організації Об'єднаних Націй по підтриманню миру. Крім Загальної декларації, всі вісім договорів, які вважаються основними конвенціями ООН у сфері прав людини, безпосередньо включають права, пов'язані з освітою. Див., наприклад: стаття 13 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права [МПЕСКП] (чинна з 3 січня 1976 року); стаття 18 (4) Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [МПГПП] (чинна з 23 березня 1976 року), стаття 28 Конвенцію про права дитини [КПД] (чинна з 2 вересня 1990 року); стаття 10 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінки [МКЛФД] (чинна з 3 вересня 1981 року); стаття 5 (е) (V) Міжнародної Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації [МКЛВФРД] (чинна з 4 січня 1969 року); стаття 10 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження та покарання [КПК] (чинна з 26 червня 1987 року); стаття 30 Міжнародної конвенції про захист всіх трудящих-мігрантів і членів їх сімей [КЗТМ] (чинна з 1 липня 2003 року), а також стаття 24 Міжнародної конвенції про захист і заохочення прав і гідності інвалідів [МКЗЗПГІ] (чинна з 3 травня 2008 р.). У деяких із цих документів освіта згадується й в інших статтях, ніж у ключових статтях про право на освіту, цитованих вище.

[2] Частина друга статті 12 Пакту далі провадить: Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту для повного здійснення цього права, включають  ті,  які  є необхідними для:

а) забезпечення скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності і здорового розвитку дитини;

b) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці в промисловості;

с) запобігання  і  лікування  епідемічних,  ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними;

d) створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби.

Декларація також містить право на здоров'я, передбачене в статті 25 про право на достатній життєвий рівень, проте лише в МПЕСКП праву на охорону здоров'я присвячено самостійну статтю. Поряд із Загальною декларацією прав людини і МПЕСКП, п'ять із семи інших основних документів ООН з прав людини безпосередньо включають права, пов'язані зі здоров'ям. Див., наприклад: статтю 24 Конвенції про права дитини; статтю 12 МКЛФД, статтю 5 (E) (IV) з ліквідації расової дискримінації; статтю 28 з КТМ; і статтю 25 щодо інвалідів. Ні МПГПП, ні КЗТМ спеціально не посилається на право на здоров'я (крім «громадського здоров'я», яке включено в декількох фрагментах МПГПП як законної мети, на основі якої різні права, передбачені МПГПП, можуть бути обгрунтовано обмеженим, за умови дотримання аналізу пропорційності). Однак, здоров'я неодмінно мається на увазі в КПК, враховуючи характер тортур та його вплив на здоров'я; стаття 1 Конвенції проти катувань забороняє заподіяння «сильного болю чи страждання, фізичного чи морального». І Комітет з прав людини тлумачить статтю 6 МПГПП як таку, що охоплює виміри права на здоров'я. Ще в 1982 році Комітет з прав людини в своєму першому тлумаченні загального порядку до статті 6 Конвенції вказав, що право на життя породжує обов'язок держави вживати позитивних заходів, включно з тим, що Комітет висловив як «бажання», щоб держави «вживали всіх можливих заходів для зниження дитячої смертності та продовження тривалості життя, особливо шляхом вжиття заходів щодо боротьби з голодом та епідеміями». Відтоді Комітет посилається на аспекти прав, передбачених МПГПП, які пов'язані зі здоров'ям, у Заключних зауваженнях щодо прав людини в імплементації різних держав, наприклад, щодо наслідків для здоров'я бездомних у Канаді в 1999 році (див.: Заключні зауваження Комітету з прав людини, Канада, документи ООН CCPR/C/79/Add.105 (1999), пункт 12).

[3] Raz Joseph. On the Nature of Rights // Mind. 1984. № 93. P. 194 ff. Див. також: Raz Joseph. The Nature of Rights // Raz Joseph. The Morality of Freedom. Oxford University Press, 1986. P. 165 ff. Зазначний розділ значною мірою ідентичний зі статтею, що зазначена, за винятком розгляду концепції права як перешкод Роналда Дворкіна на сторінках 186–192.

[4] Автор повторно відзначає, що зауваження, на які він покладається, є узагальненнями, які допускають винятки, які побічно доводять ті ж спільні висновки, на які автор уже звертав увагу. Наприклад, деякі права вповноважують власників на  контроль над об'єктами, які є зовсім нецінними, навіть шкідливими для них. У цьому розумінні право цінне з огляду на те, що воно надає правовласникам контроль над джерелом шкоди, що дозволить її нейтралізувати.

[5] Щодо більш давніх документів з прав людини з епохи Статуту ООН, див.: МПЕСКП, МПГПП, МКЛВФРД, МКЛФД і КПТ. Для договорів періоду після «холодної війни», див.: КЗТМ та МКЗЗПГІ. Формально (за датою укладення і відкриття для підписання документу) Конвенція про права дитини припадає саме на розрив між цими двома періодами, хоча її формулювання могли бути значною мірою врегульовані в ході переговорів до появи «нового світового порядку». Я детально зупинився на критиці традиційної теорії, пояснивши більш докладно власний підхід у праці: Raz Joseph. Human Rights without Foundations // The Philosophy of International Law / Samantha Besson and John Tasioulas (eds). — Oxford University Press, 2010. — P. 321.

[6] Який би не обрати спосіб обгрунтування основ права (right), він спиратиметься на емпіричні узагальнення про соціальні та політичні умови, які, як і подібні узагальнень такого роду, не обходяться без винятків. Залишається частиною тягаря обгрунтувати, що виняток за характером не є таким, що підриває існування права.

[7] Я не обґрунтовуватиму цього питання. Тобто, я не аргументую, що було б добре, якщо б права людини встановлювали обмеження державного суверенітету, або, що це добре, що таке встановлюється. Я лише відзначаю власне спостереження, що це важливий аспект дійсного функціонування прав людини у сучасному світі.

[8] У даний час вони включають Раду ООН з прав людини, органи з прав людини, запроваджені за спеціальними документами в сфері прав людини, та Міжнародний Суд ООН, якщо держава визнає його юрисдикцію. Проте мій аргумент не акцентує саме на цих установах. Визнання правом людини є визнання того, що можуть бути й повинні бути міжнародні організації з правом нагляду за його здійсненням.





 

Statictics

Rambler's Top100

It is created
in studio

~~ <*))>< ~ fishdesign